✒ Цей канал ризикує перетворитися у календар літературних іменин і поминок, та й нехай (зараз читаю 600-сторінковий «Маятник Фуко», відгук нескоро).

Так ось, сьогодні день народження Езри Паунда. Поета-модерніста і фашиста — й це не метафора.
Історія приблизно така 👇

🇺🇸 Паунд був не просто американцем, він нащадок колоністів і онук губернатора. Єдиний син Гомера та Ісабель Паундів БартЕзра з дитинства їздив «по Європах», і в тій же Європі потім прожив більшу частину дорослого життя.

👶 Юний талант: перша публікація (лімерик політику, який програв президентські вибори) — в 11 років, перша поетична збірка — у 22 роки. Езру можна було б сміливо внести в списки «30 до 30», якби такі тоді існували, позаяк до своєї «тридцятки» він встиг видати десяток збірок і заснувати імажизм (модерністську течію з декадентським вайбом).
Не буду зупинятися на його відносинах з літераторами того часу, просто відзначу, що для Т.С. Еліота чи Джойса він був не випадковим знайомим.

🍕 Поживши у Лондоні та Парижі у 1924 році Езра Паунд переїжджає в Італію і тут починається цікаве. Поет починає дружити з Муссоліні й нахвалювати режим за економіку та культуру. Наступні майже 20 років Паунд займається переважно фашистською пропагандою. Під час війни невгамовний Езра навіть закидує вірші — бодай надто зайнятий антисемітськими промовами та листами.
В 1943 році у Муссоліні забирають владу, у тому ж році американський суд заочно висуває Паунду звинуваченні у держзраді.

# Заарештували 59-річного Езру вже у 1945-му, деякий час він посидів у сталевій клітці в Пізанській в’язниці (там почне писати свої The Pisan Cantos), наприкінці того ж року його відправили в США. Кілька психіатрів визнали його божевільним, завдяки чому він уникнув смертельного вироку, але пробув у лікарняно-тюремних умовах (з відвідуваннями, можливістю писати й підтримувати спілкування з расистами та антисемітами) наступні 13 років. До речі, психіатри вивчатимуть справу Паунда ще не раз, знаходячи у нього то психопатію, то нарцисичний розлад особистості, то біполярку.

🏆 В 1949 році йому навіть присудили Боллінгенську премію (Bollingen Prize) — тут все просто, переможців обирав комітет Бібліотеки Конгресу США, в якому сиділи друзяки Паунда типу Еліота.
В 1958 році 72-річного Езру звільнили — до речі, для свого звільнення він зробив значно менше, ніж його знайомі та літературна тусовка.
Поет повернувся в Італію, хворів, нудив і помер у 1972 році — через два дні після свого 87-річчя.

🗿 Моралі не буде, але, як на мене, ця людина примудрилася одночасно про*бати життя, і взяти від нього дуже багато. Злодій, псих і щасливчик — у XX столітті таких було багато.
До речі, на ранніх фото Паунд мені викапаний Адам Драйвер — якщо в Голлівуді вирішать зробити страшенно суперечливий байопик, то Кайло Рен ідеально б вписався.

А що там з віршами? Вірші приблизно такі:

Tame Cat

It rests me to be among beautiful women
Why should one always lie about such matters?
I repeat:
It rests me to converse with beautiful women
Even though we talk nothing but nonsense,

The purring of the invisible antennae
Is both stimulating and delightful.

An Immorality

Sing we for love and idleness,
Naught else is worth the having.

Though I have been in many a land,
There is naught else in living.

And I would rather have my sweet,
Though rose-leaves die of grieving,

Than do high deeds in Hungary
To pass all men's believing.

Я могла б показати свої книжкові підсумки місяця у якомусь чаті, але потім згадала, що у мене є власний канал 😅
Якщо коротко:
🍁 кількість днів, коли я не читала взагалі, візуально зменшилася, хоча часу на читання не побільшало, а навпаки (парадокс);
🍁 поезія — все ще антистрес і помічник при нечитуні (рорк показує, що я читала Лишегу понад годину на день, не вірте, то я забувала таймер вимкнути😏);
🍁 відгук на Господинова тут, відгук на Петровича тут.

Плани на листопад — дочитати Еко і почати «Тарантул» Ділана, на більше не розраховую. 
  
#життябентежне

📌  9 листопада день народження у поетки Енн Секстон (1928-1974), лауреатки Пулітцерівської премії 1967 року.
Мені шкода, що про неї у нас майже не говорять і не перекладають. Інтонаціями, густиною тексту, музикальністю і щирістю вона перевершує багатьох. Якщо порівнювати її з Ґлік або Плат, то Секстон, на мою думку, більш прямолінійна і жива, відтак менше тяжіє до відсторонено-філософської метафорики. 

Говорячи про Енн Секстон неможливо оминути біографічний контекст. 
Тут переважно все печально.
✔ Секстон страждала від депресії, їй діагностували біполярний розлад та «істерію».
✔ З одним зі своїх психотерапевтів вочевидь мала зв’язок наприкінці життя. 
Наклала на себе руки у віці 45 років — закрилася у гаражі в авто й отруїлася вихлопними газами увімкненого двигуна.
✔ Пітер Гебріел надихнувся збіркою Енн Секстон 45 Mercy Street і написав пісню Mercy Street (1986), яку NME вніс до списку «10 найдепресивніших пісень». Хороша пісня, подобається 😏 Слухати тут. 
✔ У 1991 році виходить біографія поетки, написана Даян Мідлбрук. Книга стала скандальною — для неї використані записи із психотерапевтичних сеансів Секстон. Консультувала Мідлбрук старша дочка Енн — Лінда Грей Секстон, також письменниця, а ще посмертна редакторка і розпорядниця текстів своєї матері. Інші члени родини сприйняли біографію в штики.
✔ У 1994 році Лінда напише біографічну книгу, в якій серед іншого звинувачує матір сексуальному насильстві. Сама Енн Секстон за деякими даними в дитинстві також потерпала від насильства у родині.

Мабуть, після такої біографії можна запроваджувати хештег #поетизлодії й не читати віршів узагалі. Але я все ж таки пропоную вам робити висновки самостійно і завершую віршем, який дуже люблю.

Her Kind

I have gone out, a possessed witch,   
haunting the black air, braver at night;   
dreaming evil, I have done my hitch   
over the plain houses, light by light:   
lonely thing, twelve-fingered, out of mind.   
A woman like that is not a woman, quite.   
I have been her kind.

I have found the warm caves in the woods,   
filled them with skillets, carvings, shelves,   
closets, silks, innumerable goods;
fixed the suppers for the worms and the elves:   
whining, rearranging the disaligned.
A woman like that is misunderstood.
I have been her kind.

I have ridden in your cart, driver,
waved my nude arms at villages going by,   
learning the last bright routes, survivor   
where your flames still bite my thigh
and my ribs crack where your wheels wind.   
A woman like that is not ashamed to die.   
I have been her kind.

📌 Читаючи «Маятник Фуко» Умберто Еко, я постійно сердилася на себе за те, що колись в принципі відкривала книги Дена Брауна. Цей гівнюк виколупав в Еко важливі деталі, тим зменшив мені банальне задоволення від читання.

А потім я загуглила «Еко і Браун» і знайшла чудову відповідь Умберто на питання, чи читав він «Код да Вінчі».

Я був зобов'язаний це прочитати, адже всі мене про це питали. І я відповідаю, що Ден Браун — один із персонажів мого роману «Маятник Фуко», що розповідає про людей, які починають вірити в окультизм. ... Та ви й самі, здається, цікавитеся каббалою, алхімією та іншими окультними практиками, які досліджуються в романі. ... Ні. У «Маятнику Фуко» я гротескно зобразив таких людей. Отже, Ден Браун — одне з моїх творінь.

Надзвичайно елегантно 😎

📚 Умберто Еко «Маятник Фуко» (1988)

🔖 Чи був, чи є в нас інший автор, який так майстерно робить складний і масштабний матеріал — читабельним і захопливим?

Постмодерністи глузували з суспільства, розгортаючи в його улюблених «низьких» жанрах свої шалені, іронічні, інтертекстуальні лабіринти. 
Умберто Еко, здається, іронізує з постмодерністів, використовуючи одну з їхніх улюблених форм (детектив) і провідні теми (теорії змови та альтернативну історію), щоб замкнути коло і віддати читачу читачеве.

🔍 Отже, детектив, назвімо його «філософський детектив». Бо врешті отримаємо чудний та прекрасний — як призахідне сонце в кривавих хмарах — фінал. І виявиться (майже не спойлер), що теорія змови  — це не просто не смішно, а й погано. Власне, Еко справді поводиться як нормальний письменник — працює над мораллю, доводить арки персонажів, дбає про читача.

🔗 Навіть гугління при читанні «Маятника Фуко» може бути факультативним. Ну не будете ви дізнаватися офіційну думку про тамплієрів і з’ясовувати значення сфірот Кабали, якими названі розділи книги — від цього сюжет не провисатиме. Позатим, я б радила все-таки зупинятися і звірятися хоча б з вікі — воно того варте.

Для мене цей роман цінний ще й італійським сетингом. Фашизм та історії з Другої світової, студентські заворушення, міланське життя, зокрема видавничий бізнес — очевидно, все написане з досвіду автора.  
Вже потім я прочитала, що з власного досвіду Еко описував також окультні ритуали, у яких брав участь. Це ще раз доводить, що хороші книжки не пишуться з самих архівів — потрібно жити життя.

Чомусь впевнена — якщо перечитаю роман через рік, мій відгук буде іншим, звертатиму увагу я на інше. Але зараз просто тішуся, що прочитала класну книгу. 

Видавництво Фоліо
Переклад Мар’яни Прокопович

📚 Боб Ділан «Тарантул» (1971)

🔖 Перед тим, як я поставлю «Тарантул» на полицю з поезією, зберу тут кілька нотаток, написаних під час читання.

📌 Ніхто не обіцяв, що буде легко. Поет і музикант Боб Ділан не ходить поверхнею — він копає вглиб, працюючи з субметафорами, неочевидними конфліктами, винахідливими алітераціями, звукоімітацією, внутрішніми римами. Така собі контрастно-тематична поліфонія, тільки записана словами, а не нотами. 
Суб’єктивне спостереження: я сприймаю джазову музику як «лабіринт звуку». Діланівська «протопоезія» — це «лабіринт слів». 
Чи це задумано як поетична чернетка (про що багато хто каже), чи це наполеглива робота на первинному рівні піснетворення, де переглядаються самі його принципи та інструменти? Не знаю, все можливо.everything is possible.

📌 Утрамбовуючи сенси, Ділан, однак, тримається кількох тем. Перші сторінки у мене були пописані словом «політика!» (до речі, вкрай рідко пишу в книгах, але тут пройшлася олівцем) — потім я зупинилася, бо цей текст політичний наскрізь. Не лише президенти й сенатори, а й поліцейські, музиканти, письменники тут про Америку і її вибори (не elections, а choices).
Для себе вирішила, що музикантів, згаданих в книзі (назвемо це «плейлистом Боба») я досліджуватиму при наступних читаннях, на цей раз приділила трохи уваги лише біографіям Арети Франклін і Вуді Гатрі. 

📌 Звісно, тут не буде очевидних сюжетів, але будуть персонажі — реальні та формальні. 
Знаєте, що нагадує їхня взаємодія? Вам колись снилося щось на кшталт «сиджу я на уроці математики зі своєю сестрою, в клас заходить Джастін Трюдо, вмикає нам серію True Detectve й починає їсти курячи крильця»? Ну ви зрозуміли принцип — сни, де відбувається якась чортівня (часом дотепна), сюжет якої склався з ваших денних вражень або спогадів? Ось Ділан міксує уривки реальності, які напозір ніколи не повинні перетинатися, якщо не пам’ятати, що всі під одним інфополем ходимо.   

📌 Наостанок порада, як почати читати «Тарантул», мо’ допоможе. 
В’їхати в інтонації цього тексту, підібрати для нього «лінзу» (не факт, що правильну, менше з тим) мені допомогло прослуховування/переклад пісень Боба Ділана. Наприклад, Desolation Raw, Tombstone Blues або Stuck Inside of Mobile with the Memphis Blues Again. Але можете обрати інші з середини 60-х.

📌 Як вже написала на початку, книга вирушає на поетичну поличку, а це значить я до неї ще не раз повернуся, і ще багато чого з неї вичитаю 😊

А взагалі перекладач і післямовомайстер Макс Нестелеєєв пообіцяв наступний тиждень присвятити Ділану, тож йдіть сюди до розумної людини, бо тут лиш ліниво-профанські нотатки 🤗

Видавництво Темпора
Переклад Максима Нестелєєва 
Редагування Богдани Романцової

Шах і мат, атеїсти 🙈

Це Барнс, Історія світу в 10 1/2 розділах. Не можу збагнути, як автор може бути наскільки дотепним в одній книзі, настільки занудним в іншій (не зайшла мені «Одним одна історія»)

#життябентежне

Друзі, перш за все вітаю нових підписників, які прийшли сюди після перепосту мемів. Дафо, мерсі (не очікувала такої реклами) 🙌
Меми ще обовʼязково будуть, а поки розповідаю, що останнього прочитала.

📚 Джуліан Барнс «Історія світу в 10 1/2 розділах» (1989)

🔖 Барнс кінця вісімдесятих писав так, наче йому це робити в кайф. В кайф гратися темами та переписувати історію, в кайф іронізувати та моралізувати.
Я бачу за цим текстом злого, але розумного і винахідливого письменника.

🖇️ Структурно «Історія світу..» це збірка оповідань, теми в ній перетинаються, і навіть персонажі проходять ті самі етапи, живучи в різні століття (наприклад, рушають у подорож або переживають любовні драми). Також усе крутиться навколо біблійної історії Ноєвого ковчега (яку Барнс розвиває по-своєму) та Арарату (куди він приводить своїх героїв).
У мене не виникало відчуття мішанини, радше навпаки, текст збитий та повʼязаний міцніше, ніж я собі це уявляю.

📍 Ці оповідання (формально – роман) розкривають дотепний світогляд автора, який вам може або подобатися, або ні.

📌 Про несправедливість, яка має божественну природу.
Ось, наприклад, Ной набирає тварин на корабель:

…багатьом тваринам, котрі мали законні підстави вважатися окремим видом, було відмовлено: мовляв, ні, пара таких у нас уже є. Ну і що, що у вас більше смужок на хвості чи грива на хребті пухнаста росте, – такі в нас уже є. Вибачте.

📌 Або й без вибачте, бо про природу насильства тут теж є:

Те, що одна тварина може вбити іншу, не робить її вищою – тільки небезпечнішою.

📌 Про релігію:

І хіба Єґбер, Єпископ Трієрський, не оголосив анатему ластівкам, чиє цвіпінчання заважало мирянам молитися? А Святий Бернар – хіба не так само й з тої ж причини не відлучив полсища мух, що вранці трупом полягли, вам орда Сінаххеріба?

(так, часом може здатися, що книга перетворюється на маніфест за права тварин)


📌 Про кохання:

Бо історія світу, яка зупиняється перед напівпронумерованим будиночком кохання лише для того, щоб зрівняти його з землею, без нього сміхотворно і безглузда.

📌 Про мистецтво і митців:

Як перетворити катастрофу на витвір мистецтва?
Сьогодні цей процес автоматизовано. Вибухнув атомний реактор? За рік поставимо пʼєсу на лондонській сцені. Убили президента? Ось вам книжка, чи фільм, чи фільм за книжкою, чи книжка за фільмом. Війна? Це робота для романістів. Серія жахливих убивств? Послухайте, що понаписували поети.

Умгу, міркування вестернів про війну і мистецтво нам не дуже цікаві. Однак відзначу, що одне з оповідань в книзі розказує показову історію про єврейських біженців, які намагаються втекти на круїзному лайнері хоч кудись, де нема концтаборів (спойлер: світ глибоко стурбований, але байдужий).

🙌 Загалом, вам сподобається, якщо ви не боїтеся довгих наповнених речень і авторських роздумів.
До речі, так, це книжка 2019 року без перевидань, знайшла її в Плекай (і навіть не за півтори нирки, а менше ніж за 200 грн – дива трапляються).

Видавництво КСД
Переклад Ганни Яновської

📌 Сьогодні день народження американської поетки Емілі Дікінсон (1830-1886). Не встигаю підготувати про неї докладний допис, але пропоную помилуватися портретом.
Якщо недокладно — Емілі віддавала перевагу самітництву, мала музу-жінку, написала більшість найсильніших віршів протягом 5 років і оприлюднила з доробку 1800 віршів лише 10. 
 
До речі, Дікінсон зі штату Массачусетс, і не знаю, то повітря таке хороше в Новій Англії, але тут також народились Едвард Каммінгс, Елізабет Бішоп, Роберт Ловелл, Сильвія Плат, Енн Секстон та багатьох інших.

Вірші Емілі Дікінсон є тут. А цей — один з моїх улюблених 690, ще й в перекладі Макса Нестелєєва (публікується вперше)

В Завжди — є всі Тепер —
Бо це не інший вік —
Крім Нескінченності —
і Широти, де Дім —

Од цього — дійшле Тут —
Геть Дати – і до Цих —
Хай тане Місяць в Місяцях —
І никне Рік — в Роках — 

Без Чвар — або Перерв —
Або Святкових Днів —
Такі б Наші Роки були
Як й Роки Божі всі —