📚 Ясунарі Кавабата «Сплячі красуні. Давня столиця. Стугін гори»

🔖 Збірка з трьома творами Кавабати, і якщо читати їх підряд, то це рух від магічного реалізму до просто реалізму.

💠 «Сплячі красуні» я перечитую вкотре, щоразу дивуюся призабутим деталям і відкриваю нові.
Отже, старий чоловік приходить у дім утіхи (?) — в готель або не готель, де в номерах/кімнатах сплять міцним сном молоді гарні дівчата. Красунь неможливо збудити, хазяйка закладу наполегливо просить їх не займати, тож головному герою Егуці лишається споглядання (не без залучення рук, відверто кажучи) і міркування — про жінок і минуле авжеж. А ще про старість і смерть, куди ж без цього.
Світ «Сплячих красунь» — це темна кімната з чорними котами, які починають шарудіти, щойно туди заходиш; внутрішні конфлікти непрожитого минулого, які повік не дадуть спокою. І оскільки герой на порозі смерті, то варіантів увімкнути світло вже немає. Ну і фінал натякає на відповідальність або й розплату, тобто, як на мене, це вкрай похмура повість.

💠 «Давня столиця» більш, проте не достоту реалістичний роман. Хоча з визначенням “роман” західний читач напевне посперечається — бракує масштабів та обсягу.
Мені ж історія Тіеко і її втраченої та віднайденої сестри Наеко видалася якимось сценарієм повнометражного японського артхаусу (окей, я загуглила це, вже коли фіналізувала відгук: у роману цілих три кіноадаптації — 1963, 1980 і 2016 років🙈).
Ще тут будуть розлогі історії з минулого, довгі різнопланові описи, наскрізні метафори, ландшафти. Діалоги можуть здатися театральними, початки та закінчення епізодів — спонтанними, а фіналу нам ніхто й не обіцяв.
Автор перебуває з героями рік (перший розділ називається «Весняні квіти», останній — «Зимові квіти»), і напевно вважає за потрібне поставити крапку разом з обертом сонця, а не з розв’язанням людських суєтних справ.

💠 «Стугін гори» — це вже справжня соціально-психологічна драма про післявоєнне японське суспільство, яке просто розривають суперечності.
Історія родини з трьома поколіннями під одним дахом насамперед запам’ятовується об’ємними образами й кількома нетривіальними сюжетними поворотами. Це при тому, що оповідь майже повністю подається з погляду одного персонажа — Сінґо, найстаршого чоловіка в сім’ї. Десь, можливо, цей образ навіть перегукується з Егуці зі «Сплячих красунь», принаймні думками про смерть.
Я б сказала, що «Стугін гори» — це вдалий вибір на книжковий клуб; роман багатовимірний, проте цілком доступний.

Видавництво Фоліо
Перекладачі І. Дзюб, М. Федоришин

У такі чорні дні буває не до книг і тим більше не до соцмереж. Але сьогодні річниця, про яку варто пам’ятати.
4 вересня 1985 року в таборі Перм-36 радянська влада замордувала українського поета Василя Стуса.
Та ж радянська влада знищила сотні його віршів — а те, що лишилося, вражає своєю пророчою силою.


***
Як моторошний сон — ці дні і ночі.
Пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон! Привиддя постають —
спогадані, згорьовані, урочі
з моїх артерій кров солону точать
і як криваві зозулі — кують.
Не кукайте, криваві зозулі,
над бідною моєю головою,
коли віконце обснувало млою,
коли мені так тяжко без землі,
завислому у вертикальній трумні.
О, кружні кроки — скрадливі й безшумні.

За перші дві години на KyivBookFest знайшла два раритети.
Нравицця 🙃

P.S. Рот лежав передостанній, Господинова ще трохи є.

📚 Дочитала «Смерть у Венеції» та інші новели Томаса Манна ще влітку, але відгук так і не написала — думала якось повернутися до них з іншим настроєм.
Аж тут вирішила глянути однойменний фільм 1971 року — раптом станеться зрушення і захочу взятися за книгу знову. Спойлер — не захотілося.

Далі суцільний спойлер по фільму.
🎬 Режисер Лукіно Вісконті досить вільно адаптував новелу — звісно, мав на це право. 
Головного героя зробили не письменником, а композитором, переформатували внутрішні діалоги в дещо театралізовані мізансцени, 
врізали епізоди з покійною дружиною і донькою Ашенбаха, 
навіть ключовий момент з полуницею🍓 пересунули на початок.
Але знову — це не проблема. 

Проте будьте готові, що👇
✔ Лінія романтично-еротичного потягу дорослого чоловіка до неповнолітнього хлопця матиме ще кріповіший вигляд. Манн описує думки персонажа словами, Вісконті візуалізує і ми буквально спостерігаємо за підлітком очима Ашенбаха. Суб’єктивно — мені здалося, що режисер перегнув палицю з «довгими обмінами поглядом» між героями. Принаймні в книзі Ашенбах хоч інколи сумнівається, чи не вигадав він цей контакт. 
✔ Деякі деталі, якими розкривають головного персонажа, просто збивають з пантелику. Ось, наприклад, по приїзду в готель він розставляє портрети дружини та доньки, а потім цілує їх. Сфігалі? 🙈 Ще був момент з борделем і повією, схожою на Тадзя — теж якось надмірно. 
✔ Ну і врешті наприкінці фільму глядачам доведеться витерпіти «Калибєльную» Мусоргського (вибачте, якщо неправильно нагуглила). 
Ага, пісня буде російською мовою (чесно кажучи, не відразу в’їхала, шо воно — мозок заблокував зміст, але характерне завивання впізнається швидко). Я чомусь думала, що це тривало хвилин сім — виявилось, близько двох, але і того достатньо.   

Власне, цих нюансів мені вистачило, щоб не рекомендувати фільм до обов’язкового перегляду.

Щодо книги:
Видавництво Лабораторія
Перекладач Євген Попович

📚 На честь довгоочікуваної відпустки (одні ангели небесні знають, наскільки я задовбалася на роботі) нічого не писала сюди й майже нічого не читала.
Врешті накопичилися «хвости» — тобто ненаписані відгуки на прочитане.
Далі буде щось типу читацького блогу, бо окремі відгуки мені писати ліньки. Дайте знати, якщо про якусь з книг хочете більш детальний допис.

🐈 Няв. Потихеньку пробую втягуватися в комікси й перша частина Блекседа в цьому дуже помічна. Хто не в курсі, Блексед — це нуарний комікс про кота-детектива (автори Хуан Діас Каналес і Хуанхо Гуарнідо).
Це дуже красиво і масштабно намальовано. В атмосферу втягуєшся відразу — зловила себе на думці, що «начитую» в голові текст голосом голівудського диктора. Деталізація фантастична, різні плани майстерно поглиблюють історію. Коротше, кайф, сподіваюся, що знайду інші дві частини українською, або вже пізніше докуплю англійською.

👥 Алі Сміт «Як бути двома» — несподівано класні враження. Несподівано, тому що я в принципі ігнорувала цю авторку (бачила її в списках чи-то пост- чи-то метамодерністів, але відкладала на потім). А книжку купила в книгарні просто прочитавши анотацію — повірте, зі мною таке рідко буває.
Роман переважно написаний «потоком свідомості», центральні теми — мистецтво, смерть і самоідентифікація.
Перша частина більш «текуча» — в ній оповідь ведеться від імені художниці (художника?) раннього ренесансу. Читаючи другу частину (сучасність, від імені підлітки), повсякчас згадувала Локвуд — є там деталі/описи онлайн-життя, які перегукуються з «Про таке не говорять». Якщо шо — книга Сміт з’явилася раніше.

🏰 Прочитала «Людину у високому замку» Філіпа К. Діка. Фанати великого і грізного Діка, а вам не здалося, що в романі мало бути більше тексту? Мені ось не вистачало розвитку цих численних, безумовно, неординарних ліній. «Людина у високому замку» — це альтернативна історія, про світ, у якому в ІІWW перемогли Німеччина і Японія. Не люблю антиутопії, але тут я трохи повеселилася, бо розписано справді винахідливо.

🍇 Зараз читаю «Грона гніву» Стейнбека, закриваю прогалини по класиці. Динаміка читання від 100 сторінок на день (ну це в дорозі) до «Господи, та почитай хоч 10 хвилин, шоб Рорк не матюкався».
Загалом, це, мабуть, геніально, але настільки детальні описи навіть я важко переживаю.

Вам взагалі окей такий формат? Нагадую, що я зроблю розгорнуті відгуки на ці книги, якщо будуть коментарі.

📚 Навіяно «Гронами гніву» Стейнбека — психологічно важким романом, який з кожним розділом стає ще важчим.

Коротко, для тих, хто не в курсі сюжету: Велика депресія в Штатах, збідніла родина з Оклахоми йде у Каліфорнію, бо там «апельсини», легке і щасливе життя, причому все натякає, що ніфіга подібного. І це вони ще туди не дійшли.

#життябентежне

🐞 Сьогодні 115 років виповнюється Богдану-Ігорю Антоничу.
Лемок, заборонений совком «аполітичний поет-містик» і член українського Клубу 27.

Оце

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко

зі мною з дитинства, але в Антонича багато інших, яскравих і парадоксальних віршів.

Наприклад, такий:

До істот з зеленої зорі

Закони “біосу” однакові для всіх:
народження, страждання, смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте.

Лисиці, леви, ластівки і люди,
зеленої зорі черва і листя
матерії законам піддані незмінним,
як небо понад нами синє і сріблисте!

Я розумію вас, звірята і рослини,
я чую, як шумлять комети і зростають трави.
Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

18 травня 1935

📚 Ґеорґі Ґосподинов «Природний роман та інші історії»

🔖 Не можу сказати, що я в захваті. Маємо салат:
🌿 Зумисно хаотична структура (герой потроху втрачає зв’язки з реальністю через розлучення, тож це виправдано).
🍅 Різні за якістю жарти (теж виправдано станом оповідача).
🥒 Болгарські реалії радянські й пострадянські (вірю, але пригнічує).
🫒 Історичні відступи — часом дотепні, так само як навколо-філософські роздуми. 
🥕 Є усілякі постмодерністські штуки, типу списків. Без списків нікуди, ми затямили. Ліотара і Барта згадали — теж дуже добре.

Ось написала це все, і знаєте, що зрозуміла?
📒 Мені це нагадує записник або щоденник людини, яка вчилася принаймні в університеті.
Трохи рефлексій про власне життя, трохи спогадів, роздуми про прочитане, виписана цитата, цікаве слово і його значення, нотатки з подорожі або відпустки.. І комусь це зайде, бо пише людина розумна. 
   
Ще, звісно, це не роман — повість (уся книжка — 168 сторінок). 
До речі, оці «інші історії» я почала читати як продовження «Природного роману», зорієнтувалася десь на другій. Історії, в цілому, непогані.

Якось так, перепрошую за поверхневий відгук, зараз важко з читанням і писанням.
Можете написати у коментарях, який ваш улюблений салат😊  

Видавництво Темпора
Переклад Остапа Сливинського
Книга ще є тут (видання 2012 року, беріть зараз, якщо треба)

📚 Горан Петрович «Атлас, описаний небом» (1993)

🔖 Уявіть сюжет «Друзів», розказаний сюрреалістом – ніжно і поетично. 
Уявіть, що чудернацькі, вразливі персонажі взаємодіють в альтернативному всесвіті. 
Уявіть парадоксальну реальність-гру, правила якої засновані на пильних спостереженнях за людським світом.

📎 Для опису таких подій і бекграунду очевидно потрібна нестандартна структура. 
Вона впадає в очі насамперед: короткі історії, розгорнуті примітки, які переважно описують властивості світу, і як бонус, але це не точно — описи картин, співзвучні кожній історії. 

📍 На що це схоже?
Наприкінці Петрович дає список цитат — Борхеса, Павича, Кортасара, Кальвіно, Маркеса, Толкіна, Рушді та інших. Ідеальна підказка щодо натхненників😊 Я ж постійно згадувала двох — Павича і Кальвіно. 

P.S. Мабуть, це травма, але чекала, що у фіналі з’явиться якесь відлуння жорстокої реальності — війна, стихійне лихо абощо. Але ніт. 
Автор — серб, роман вийшов 1993 року, нагадую.

Видавництво Комора 
Переклад Алли Татаренко 

✒ В одному з альтернативних світів Сильвію Плат (1932-1963) встигли витягнути з газової духовки; антидепресанти їй допомогли, вона розлучилася з Тедом Г’юзом, виховувала своїх дітей, написала ще багато віршів і замість Луїзи Глік (щиро люблю обох) отримала в поважних літах Нобелівську премію.

Вперше я прочитала поезію Плат в одному з випусків «Всесвіту» за 1990 рік. Підбірку проілюстрували кількома портретами: якісь майже гламурні, якісь — зі зразково-показовою американською усмішкою, ще дитячі світлини й фото з рідними.
Перший портрет Сильвії я запам’ятала найбільше — фотографія жінки з живим, неспокійним поглядом; вона мала такий погляд, ніби зараз заговорить і буде заперечувати, сумніватися в тому, що бачить і чує.

До речі, «Всесвіт» дав також фото перекладачки цих віршів — молодої поетки Оксани Забужко.

Зараз я частіше читаю Сильвію Плат в оригіналі. 27 жовтня їй виповнюється 92 роки, тож залишу один із віршів тут — саме цей вважається останнім.

Edge
The woman is perfected.
Her dead

Body wears the smile of accomplishment,
The illusion of a Greek necessity

Flows in the scrolls of her toga,
Her bare

Feet seem to be saying:
We have come so far, it is over.

Each dead child coiled, a white serpent,
One at each little

Pitcher of milk, now empty.
She has folded

Them back into her body as petals
Of a rose close when the garden

Stiffens and odors bleed
From the sweet, deep throats of the night flower.

The moon has nothing to be sad about,
Staring from her hood of bone.

She is used to this sort of thing.
Her blacks crackle and drag.

1963

✒ Цей канал ризикує перетворитися у календар літературних іменин і поминок, та й нехай (зараз читаю 600-сторінковий «Маятник Фуко», відгук нескоро).

Так ось, сьогодні день народження Езри Паунда. Поета-модерніста і фашиста — й це не метафора.
Історія приблизно така 👇

🇺🇸 Паунд був не просто американцем, він нащадок колоністів і онук губернатора. Єдиний син Гомера та Ісабель Паундів БартЕзра з дитинства їздив «по Європах», і в тій же Європі потім прожив більшу частину дорослого життя.

👶 Юний талант: перша публікація (лімерик політику, який програв президентські вибори) — в 11 років, перша поетична збірка — у 22 роки. Езру можна було б сміливо внести в списки «30 до 30», якби такі тоді існували, позаяк до своєї «тридцятки» він встиг видати десяток збірок і заснувати імажизм (модерністську течію з декадентським вайбом).
Не буду зупинятися на його відносинах з літераторами того часу, просто відзначу, що для Т.С. Еліота чи Джойса він був не випадковим знайомим.

🍕 Поживши у Лондоні та Парижі у 1924 році Езра Паунд переїжджає в Італію і тут починається цікаве. Поет починає дружити з Муссоліні й нахвалювати режим за економіку та культуру. Наступні майже 20 років Паунд займається переважно фашистською пропагандою. Під час війни невгамовний Езра навіть закидує вірші — бодай надто зайнятий антисемітськими промовами та листами.
В 1943 році у Муссоліні забирають владу, у тому ж році американський суд заочно висуває Паунду звинуваченні у держзраді.

# Заарештували 59-річного Езру вже у 1945-му, деякий час він посидів у сталевій клітці в Пізанській в’язниці (там почне писати свої The Pisan Cantos), наприкінці того ж року його відправили в США. Кілька психіатрів визнали його божевільним, завдяки чому він уникнув смертельного вироку, але пробув у лікарняно-тюремних умовах (з відвідуваннями, можливістю писати й підтримувати спілкування з расистами та антисемітами) наступні 13 років. До речі, психіатри вивчатимуть справу Паунда ще не раз, знаходячи у нього то психопатію, то нарцисичний розлад особистості, то біполярку.

🏆 В 1949 році йому навіть присудили Боллінгенську премію (Bollingen Prize) — тут все просто, переможців обирав комітет Бібліотеки Конгресу США, в якому сиділи друзяки Паунда типу Еліота.
В 1958 році 72-річного Езру звільнили — до речі, для свого звільнення він зробив значно менше, ніж його знайомі та літературна тусовка.
Поет повернувся в Італію, хворів, нудив і помер у 1972 році — через два дні після свого 87-річчя.

🗿 Моралі не буде, але, як на мене, ця людина примудрилася одночасно про*бати життя, і взяти від нього дуже багато. Злодій, псих і щасливчик — у XX столітті таких було багато.
До речі, на ранніх фото Паунд мені викапаний Адам Драйвер — якщо в Голлівуді вирішать зробити страшенно суперечливий байопик, то Кайло Рен ідеально б вписався.

А що там з віршами? Вірші приблизно такі:

Tame Cat

It rests me to be among beautiful women
Why should one always lie about such matters?
I repeat:
It rests me to converse with beautiful women
Even though we talk nothing but nonsense,

The purring of the invisible antennae
Is both stimulating and delightful.

An Immorality

Sing we for love and idleness,
Naught else is worth the having.

Though I have been in many a land,
There is naught else in living.

And I would rather have my sweet,
Though rose-leaves die of grieving,

Than do high deeds in Hungary
To pass all men's believing.

Я могла б показати свої книжкові підсумки місяця у якомусь чаті, але потім згадала, що у мене є власний канал 😅
Якщо коротко:
🍁 кількість днів, коли я не читала взагалі, візуально зменшилася, хоча часу на читання не побільшало, а навпаки (парадокс);
🍁 поезія — все ще антистрес і помічник при нечитуні (рорк показує, що я читала Лишегу понад годину на день, не вірте, то я забувала таймер вимкнути😏);
🍁 відгук на Господинова тут, відгук на Петровича тут.

Плани на листопад — дочитати Еко і почати «Тарантул» Ділана, на більше не розраховую. 
  
#життябентежне

📌  9 листопада день народження у поетки Енн Секстон (1928-1974), лауреатки Пулітцерівської премії 1967 року.
Мені шкода, що про неї у нас майже не говорять і не перекладають. Інтонаціями, густиною тексту, музикальністю і щирістю вона перевершує багатьох. Якщо порівнювати її з Ґлік або Плат, то Секстон, на мою думку, більш прямолінійна і жива, відтак менше тяжіє до відсторонено-філософської метафорики. 

Говорячи про Енн Секстон неможливо оминути біографічний контекст. 
Тут переважно все печально.
✔ Секстон страждала від депресії, їй діагностували біполярний розлад та «істерію».
✔ З одним зі своїх психотерапевтів вочевидь мала зв’язок наприкінці життя. 
Наклала на себе руки у віці 45 років — закрилася у гаражі в авто й отруїлася вихлопними газами увімкненого двигуна.
✔ Пітер Гебріел надихнувся збіркою Енн Секстон 45 Mercy Street і написав пісню Mercy Street (1986), яку NME вніс до списку «10 найдепресивніших пісень». Хороша пісня, подобається 😏 Слухати тут. 
✔ У 1991 році виходить біографія поетки, написана Даян Мідлбрук. Книга стала скандальною — для неї використані записи із психотерапевтичних сеансів Секстон. Консультувала Мідлбрук старша дочка Енн — Лінда Грей Секстон, також письменниця, а ще посмертна редакторка і розпорядниця текстів своєї матері. Інші члени родини сприйняли біографію в штики.
✔ У 1994 році Лінда напише біографічну книгу, в якій серед іншого звинувачує матір сексуальному насильстві. Сама Енн Секстон за деякими даними в дитинстві також потерпала від насильства у родині.

Мабуть, після такої біографії можна запроваджувати хештег #поетизлодії й не читати віршів узагалі. Але я все ж таки пропоную вам робити висновки самостійно і завершую віршем, який дуже люблю.

Her Kind

I have gone out, a possessed witch,   
haunting the black air, braver at night;   
dreaming evil, I have done my hitch   
over the plain houses, light by light:   
lonely thing, twelve-fingered, out of mind.   
A woman like that is not a woman, quite.   
I have been her kind.

I have found the warm caves in the woods,   
filled them with skillets, carvings, shelves,   
closets, silks, innumerable goods;
fixed the suppers for the worms and the elves:   
whining, rearranging the disaligned.
A woman like that is misunderstood.
I have been her kind.

I have ridden in your cart, driver,
waved my nude arms at villages going by,   
learning the last bright routes, survivor   
where your flames still bite my thigh
and my ribs crack where your wheels wind.   
A woman like that is not ashamed to die.   
I have been her kind.