📚 Ділан Томас «Портрет митця за щенячих літ» (1954)

🔖 Якось так виходить, що короткої прози та історій дорослішання (митців) у цьому році читаю ледь не найбільше. 

✅ Ділан Томас починає зненацька, доходить до суті не відразу, йому важливо занурити читача в атмосферу ще до того, як він розбереться хто є хто на цій вечірці.

✅ Текст вкрай деталізований. Якщо читаєте швидко — мабуть, доведеться уповільнитися, щоб встигати візуалізувати.

✅ Звісно, є паралелі з «Портретом митця замолоду» Джойса. Найочевиднішу пояснюють в примітці.
Хоча я постійно згадувала «Вайнсбурґ, Огайо» Андерсона, написаний на іншому континенті — не через паралелі, а через загальний настрій.

✅ Тут багато про творчість, дружбу і кохання, багато чоловічих розмов в меланхолійно-пристрасної рефлексії на самоті «у тіні власної поразки».

✅ Зараз залипла на віршах Ділана Томаса, раджу для занурення.
Очікувано: поет, який надихав «бітлів» і Боба Ділана писав імерсивно-поетичні оповідання. 

Переклад Катерини Сайко
Видавництво Ще одну сторінку

Вважаю, що занурення у творчість Ясунарі Кавабата буде неповним без медитативного споглядання цієї милої світлини.

Кавабата і цуцики, 1960 рік, фото з Reddit (щиро сподіваюся, що справжнє).

🌚 Ситуація: я не відчуваю «прочитаність» книги, якщо не написала на неї відгук.
Зараз таких книжок маю дві — новели Манна, які не потрапили під настрій, і The Sandman «Полювання на сни» Ніла Ґеймана і Йошітаки Амано. Останню мені радили, як перехідний варіант для занурення у комікси. Разом з тим виявилося, що я не дуже уявляю як на такі книги писати відгуки. Але оскільки в найближчих планах «Блексед» — буду вчитися.

Ремарочка. Я дочитала «Полювання на сни» якраз тоді, коли Ґеймана звинуватили у домаганнях. Не знаю, на якому етапі та історія, але поки рішення суду немає — кенселити його не збираюся, вибачайте.

📌 Що таке «Полювання на сни»?
Це казка «Лисиця, монах і Мікадо Всенощного Сну», яку Ґейман адаптував для західного читача. За словами автора, його вразили паралелі між цією казкою і «Сендменом». «Полювання на сни» присвятили десятій річниці «Пісочного чоловіка», його можна читати як самостійний текст або як побічну історію «Сендмена».
В проєкт запросили видатного художника аніме та ілюстратора Йошітаку Амано, але той з коміксами не працював і погодився проілюструвати прозове оповідання (я б цей текст так не назвала, але про це трохи згодом). Що й власне забезпечило «перехідність» роботи у літературному та візуальному плані.

✅ Сам Ґейман говорить, що в тексті він намагався зберегти здатність японських історій обриватися без пояснень, їхню дивність та химерність. Хоча «Полювання на сни» безумовно «причепурили» для західної аудиторії, яка звикла бачити окреслені фінали, поступове розгортання сюжету, виражені зв'язки між героями та подіями.

Саме як оповідання мені текст сприймати складнувато: я бачу в ньому кілька притч, і деякі, особливо на початку, навіть закінчуються в межах розділів.
Є ознаки того, що це писалося як комікс або могло бути проілюстровано як комікс — зокрема, короткі речення, характерні діалоги. Не думаю, що це збіг і просто в автора стиль такий — наприклад, я відкриваю «Американських богів», і там оповідь будується і звучить зовсім інакше. Проте не можна виключати, що Ґейман прагнув наблизити стилістику до японської казки.

✅ І окремо скажу про ілюстрації Йошітаки Амано. Крім того, що це суцільний захват (залишу кілька фото в коментарях), мені дуже імпонує його складна і багатошарова техніка.
Прочитала, що Амано створює також гравюри, сценічні декорації й вітражі — схоже, це накладається на те, як він працює з книжковою ілюстрацією. Силуети, штриховка, плями, прийоми з висвітлюванням або підсвічуванням окремих ділянок малюнку, панорами, які схожі на шкіци до декорацій, дуже розкуте поводження з простором на сторінці (від чого ілюстрація здається більшою, ніж є) — це те, що бачу я, але художньої освіти в мене немає, тож вважайте це за профанські та суб'єктивні спостереження. В будь-якому разі, не пожалкую місця, щоб написати ще раз: це прекрасно.

Видавництво РМ
Переклад Олени Оксенич

📚 Ясунарі Кавабата «Сплячі красуні. Давня столиця. Стугін гори»

🔖 Збірка з трьома творами Кавабати, і якщо читати їх підряд, то це рух від магічного реалізму до просто реалізму.

💠 «Сплячі красуні» я перечитую вкотре, щоразу дивуюся призабутим деталям і відкриваю нові.
Отже, старий чоловік приходить у дім утіхи (?) — в готель або не готель, де в номерах/кімнатах сплять міцним сном молоді гарні дівчата. Красунь неможливо збудити, хазяйка закладу наполегливо просить їх не займати, тож головному герою Егуці лишається споглядання (не без залучення рук, відверто кажучи) і міркування — про жінок і минуле авжеж. А ще про старість і смерть, куди ж без цього.
Світ «Сплячих красунь» — це темна кімната з чорними котами, які починають шарудіти, щойно туди заходиш; внутрішні конфлікти непрожитого минулого, які повік не дадуть спокою. І оскільки герой на порозі смерті, то варіантів увімкнути світло вже немає. Ну і фінал натякає на відповідальність або й розплату, тобто, як на мене, це вкрай похмура повість.

💠 «Давня столиця» більш, проте не достоту реалістичний роман. Хоча з визначенням “роман” західний читач напевне посперечається — бракує масштабів та обсягу.
Мені ж історія Тіеко і її втраченої та віднайденої сестри Наеко видалася якимось сценарієм повнометражного японського артхаусу (окей, я загуглила це, вже коли фіналізувала відгук: у роману цілих три кіноадаптації — 1963, 1980 і 2016 років🙈).
Ще тут будуть розлогі історії з минулого, довгі різнопланові описи, наскрізні метафори, ландшафти. Діалоги можуть здатися театральними, початки та закінчення епізодів — спонтанними, а фіналу нам ніхто й не обіцяв.
Автор перебуває з героями рік (перший розділ називається «Весняні квіти», останній — «Зимові квіти»), і напевно вважає за потрібне поставити крапку разом з обертом сонця, а не з розв’язанням людських суєтних справ.

💠 «Стугін гори» — це вже справжня соціально-психологічна драма про післявоєнне японське суспільство, яке просто розривають суперечності.
Історія родини з трьома поколіннями під одним дахом насамперед запам’ятовується об’ємними образами й кількома нетривіальними сюжетними поворотами. Це при тому, що оповідь майже повністю подається з погляду одного персонажа — Сінґо, найстаршого чоловіка в сім’ї. Десь, можливо, цей образ навіть перегукується з Егуці зі «Сплячих красунь», принаймні думками про смерть.
Я б сказала, що «Стугін гори» — це вдалий вибір на книжковий клуб; роман багатовимірний, проте цілком доступний.

Видавництво Фоліо
Перекладачі І. Дзюб, М. Федоришин

У такі чорні дні буває не до книг і тим більше не до соцмереж. Але сьогодні річниця, про яку варто пам’ятати.
4 вересня 1985 року в таборі Перм-36 радянська влада замордувала українського поета Василя Стуса.
Та ж радянська влада знищила сотні його віршів — а те, що лишилося, вражає своєю пророчою силою.


***
Як моторошний сон — ці дні і ночі.
Пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон! Привиддя постають —
спогадані, згорьовані, урочі
з моїх артерій кров солону точать
і як криваві зозулі — кують.
Не кукайте, криваві зозулі,
над бідною моєю головою,
коли віконце обснувало млою,
коли мені так тяжко без землі,
завислому у вертикальній трумні.
О, кружні кроки — скрадливі й безшумні.

За перші дві години на KyivBookFest знайшла два раритети.
Нравицця 🙃

P.S. Рот лежав передостанній, Господинова ще трохи є.

📚 Дочитала «Смерть у Венеції» та інші новели Томаса Манна ще влітку, але відгук так і не написала — думала якось повернутися до них з іншим настроєм.
Аж тут вирішила глянути однойменний фільм 1971 року — раптом станеться зрушення і захочу взятися за книгу знову. Спойлер — не захотілося.

Далі суцільний спойлер по фільму.
🎬 Режисер Лукіно Вісконті досить вільно адаптував новелу — звісно, мав на це право. 
Головного героя зробили не письменником, а композитором, переформатували внутрішні діалоги в дещо театралізовані мізансцени, 
врізали епізоди з покійною дружиною і донькою Ашенбаха, 
навіть ключовий момент з полуницею🍓 пересунули на початок.
Але знову — це не проблема. 

Проте будьте готові, що👇
✔ Лінія романтично-еротичного потягу дорослого чоловіка до неповнолітнього хлопця матиме ще кріповіший вигляд. Манн описує думки персонажа словами, Вісконті візуалізує і ми буквально спостерігаємо за підлітком очима Ашенбаха. Суб’єктивно — мені здалося, що режисер перегнув палицю з «довгими обмінами поглядом» між героями. Принаймні в книзі Ашенбах хоч інколи сумнівається, чи не вигадав він цей контакт. 
✔ Деякі деталі, якими розкривають головного персонажа, просто збивають з пантелику. Ось, наприклад, по приїзду в готель він розставляє портрети дружини та доньки, а потім цілує їх. Сфігалі? 🙈 Ще був момент з борделем і повією, схожою на Тадзя — теж якось надмірно. 
✔ Ну і врешті наприкінці фільму глядачам доведеться витерпіти «Калибєльную» Мусоргського (вибачте, якщо неправильно нагуглила). 
Ага, пісня буде російською мовою (чесно кажучи, не відразу в’їхала, шо воно — мозок заблокував зміст, але характерне завивання впізнається швидко). Я чомусь думала, що це тривало хвилин сім — виявилось, близько двох, але і того достатньо.   

Власне, цих нюансів мені вистачило, щоб не рекомендувати фільм до обов’язкового перегляду.

Щодо книги:
Видавництво Лабораторія
Перекладач Євген Попович