📚 Джеймс Джойс «Вигнанці» (1918)

🔖 Зраділа, вихопивши раритет, засмутилася від якості тексту.
Мене попереджали про поганий переклад — не можу оцінювати, не читала оригіналу. А ось редагування незадовільне, і коректор в книзі не вказаний.

🔸 «Вигнанці» — єдина п’єса Джойса, великої слави не зажила і чекала першої постановки 50 років. 
🔸 Побудована на оповіданні «Мертві» зі збірки «Дублінці». Направду, не знаючи цього, важко провести паралель — імена інші, в п’єсі є хіба відголоски первинної історії. 
🔸 Національно-політичні питання виступають фундаментом оповідання, в п’єсі вони більш фонові, контекстуальні.
🔸 Сюжет п’єси будується на відносинах у любовному «багатокутнику» — Річарда Роуена, його дружини Берти, Роберта Хенда і його кузини Беатріс Джастіс. Зверніть увагу на прізвища.
🔸 Драматургічно «Вигнанці» — це певно гіперреалізм. Джойс дозволяє героям висловлюватися розгорнуто, вагатися, приходити до нової думки під час монологу. Той стиль, на який можна ставити клеймо «затягнуто». Але мені подобається 🫶

📚 Салман Рушді «Флорентійська чарівниця» (2008)

🔖 На перших розділах хотілося кинути, але дочиталася книга нормально.

✅ Салман Рушді — з тих авторів, які знайшли своє місце на ринку. Його завдання — розповідати світу (західному авжеж) про Індію. Розповідати доступно, але з належною екзотикою. Власне цей роман від генеральної лінії не відходить.
✅ «Флорентійська чарівниця» написана у «казковому» форматі + дія відбувається в епоху Відродження. Історія в книзі, звісно, альтернативна, підкріплена фольклором, але від «казки» нічого іншого не очікуємо.
✅ Є припущення, що автору було складно скомпонувати оповідачів та лінії, особливо на початку.
✅ Суб’єктивно, роман починає набрякати смислами десь після екватору. От тоді з’являються інтриги, Схід остаточно зустрічається із Заходом, визрівають екзистенційні конфлікти.
✅ Вже писала отут, що це «казка» для дорослих. Секс і гумор в книзі подекуди зчитується як прийом, який дещо розбавляє суцільне полотно тексту.

Видавництво Жупанського
Переклад Тараса Бойка

Трагедія в трьох актах

І. Приходиш у вихідний в кавʼярню, щоб в ідилічній обстановці дочитати Локвуд.
ІІ. У будівлі навпроти відкривають дитячий заклад і врубають музику.
ІІІ. Читаєш про дитячий похорон під «Веселу бульку» і «Киць-киць-кицю».

У мене все.

#життябентежне

📚 Патриція Локвуд «Про таке не говорять» (2021)

🔖 Що читачі можуть хотіти від інтернет-романів?
Нового синтаксису, переосмислення структур, форм, самих способів написання літературного тексту.
Нових тем або принаймні їхньої нестандартної подачі.
Деталей, спостережень, інсайтів.
Have a look around — все це є у Локвуд👌

✅ Текст «Про таке не говорять» має щільність інтернет-порталу. Це роман, написаний короткими абзацами, кожен з яких можна коментувати.
Ви можете вступити з блогером в дискусію і/або забути прочитане миттєво.

«..ти побачиш невеличку секторну діаграму, яка покаже тобі, як багато часу ти провела в душі, сперечаючись з людьми, яких ніколи не зустрічала»

✅ Час, час, час — роздуми про нього постійно виринають в тексті, думки про прокрастинацію, марнування часу, «сапфіри миттєвостей» (цитата), відкладене життя, старість.
Складається враження, що згадка про час є вавкою, яка зрідка повертає оповідачку з перенасиченого, але закам’янілого інтернет-простору.

✅ Локвуд дістає зі скрині постмодерністську жагу писати текст про текст і обмірковує не літературні, а мережеві твори.
Скажімо так:

«Її найпотаємнішим задоволенням були речення, що їх розуміли лише пів відсотка землян, і за десять років узагалі ніхто не зможе розшифрувати:

грізні британські відьмині ями

секс на місяці наступного літа..»

✅ Що таке мем? Одиниця інформації, яка поширюється як вірус. Локвуд десь лаборантка, а десь хронографиня мемів. Своїх, звісно, мемів.
Бо ж парадокс — люди, які плавають в онлайн-океані, часто орієнтуються лише в його невеликій бухті. І отако живеш в інтернеті, а не знаєш про

«кандидозний форум, який росте як на дріжджах»

(мені було смішно, а загалом смішного в романі багато)

✅ Який він — інтернет оповідачки-авторки? Думаю, натяк на відповідь може міститися на сторінці 64 українського видання:

«Деякі люди народилися з інтернетом всередині і дуже потерпали від цього. Том Йорк був одним із них..»

Якщо Radiohead або Smile — це саундтрек інтернету для Локвуд, то маємо справу з метамодерністським лабіринтом. Це мережа розчарованих хіпстерів, які блукають між фальшивими пластиковими деревами, прикриваючись не менш фальшивим оптимізмом; це інтернет людей, які створили Коня БоДжека й увірували в нього.

✅ Про зіткнення медичних реалій і онлайну я б почитала більше.
Як і про реакцію всіх інших на дитину, що відрізнялася від однолітків.
Як на мене, авторка говорить про це надто делікатно, але бодай так і треба + цілком ймовірно у Патриції Локвуд були свої домовленості з родичами.

«Я напишу статтю! нестямно думала вона. Я їм такий розголос влаштую! Я… я… я запощу про це»

✅ Фінал роману, де відбувається втрата смартфона — це умовно трагічний кінець, бо, звісно, її айфон все зберіг у хмарі (ахаха, а ви знали, що спроби видалити переписку в телеграмі для себе і співрозмовника — це все фігня, якщо гаджет налаштований робити бекапи?)
[продовження]
👇👇👇👇👇

👆👆👆👆👆
[початок]
А тепер трохи спостережень до образу оповідачки.
🙆 Тут є спроба зробити те, що обожнюють викладачі літкурсів і критики-початківці — показати зміну героїні під впливом обставин.
Локвуд справді майстерно розкриває внутрішні зміни: так, як вони відбуваються в житті — фрагментарно, з поступовим обриванням ниток і періодичним поверненням до себе попередньої.

⬙ Але попри різний антураж і емоційний стан першої та другої частин (спершу головна героїня переймається хіба мережевими драмами, потім занурюється у життя хворої дитини), це досить лінійний роман з одним провідним настроєм.
На мою думку, очікуваний «зсув» так і не відбувся (можливо тому, що авторка чхати хотіла на викладачів літкурсів 😂)

📌 Деперсоналізація, характерна героїні в першій половині книги, лишається з нею після події. Поясню свою думку.
🔹 Отже, спершу оповідачка відгороджується від життя порталом (окей, портал — і є життя, хоча вона в цьому сумнівається)
Портал — це така собі облуда, яка створює ілюзію всеохопності, але водночас знерухомлює.
Десь на початку книги виринає історія про прабабусю оповідачки, яка тримала хвору дитину на ланцюгу (чорт, 15 років тому на практиці в центрі для дітей з інвалідністю мені такі приклади розповідали у теперішньому часі😡)
Історія про прабабу — очевидно, більше ніж репліка, кинута порталу, більше, ніж просто «минуле, якого вона хоче позбутися». Це широка метафора про самість і повторюваність.
📍 І хоча далі героїня постійно рефлексує про «справжнє життя», констатує своє «підвисання» і зациклення, її уявлення про «справжність» — це мертвий опосум, кров якого треба змивати. Іронічно, по-американськи, проте не надто дотично до буденності.

🔹 Подальше фанатичне заглиблення в коротке життя племінниці можна трактувати з різних сторін, проте припускаю, що немовля для головної героїні — і можливість відчути себе живою, і модифікована спроба відчужитися від себе (а можливо, й не тільки від себе, а й від навколишнього, що природно для людини, якій болить).

«Про глибину людської істоти свідчить те, як сильно їй доводилося щипати себе щоразу, коли вона починала думати про все, що відбувається, як про метафору»

Окремо можна говорити про її мниме «материнство», однаково прожите й не прожите з дитиною, про зближення з родиною і водночас віддалення від чоловіка.

Книга має присвяту:

«Лені, яка була дзвіночком».

В подяках Локвуд напише їй

«ти була тут не для того, щоб нас навчити, але ми все ж навчилися».

Bell — не просто дзвіночок, а цілий дзвін, сигнал, знак. І якщо він проймає вас до серця — ви розкажете про нього всім.

Ask me how do I feel
Ask me now that we're cozy and clinging
Well sir, all I can say is if I were a bell I'd be ringing!

Видавництво Темпора
Переклад, післямова Максима Нестелєєва
Редагування Богдани Романцової

Якщо боїтеся братися за «Книгу для дітей», бо там 880 сторінок — не бійтеся 😏 
А. С. Баєтт написала роман дуже розумно і розважливо, тож припускаю, кожен читач знайде тут щось, що його затягне. 

Попри глибину та серйозність окремих тем в книзі, вона претендує на звання «ідеального літнього чтива», якого я не шукала, а воно прийшло само 🌞

Відгук напишу трохи пізніше. 

P.S. Кому цікаво: почала читати 24.06, сьогодні закінчу. Дякую графікам відключень на Київщині.

📚 А. С. Баєтт «Книга для дітей» (2009)

🔖 Ця книга нагадує скриньку з коштовностями: не всі скарби впадають в очі відразу, проте, коли знаходиш їх, — не можеш відірватися. 

📌 У романі три розділи, кожен названий «добою». Сентиментальність «Золотої доби» остигає у холодності «Срібної», а згодом остаточно завмирає від розпачу у «Платиновій». Таймлайн дозволяє авторці та читачам прослідкувати за долями, дорослішанням і старінням героїв.

🖇️ У «Книзі для дітей» вкрай важить історичний контекст: саме він визначає поведінку багатьох персонажів.
А. С. Баєтт постійно на ньому наголошує, про нього нагадує (наприклад, між іншим вказавши, що одна з героїнь народилася в рік заснування «Товариства Фабіана»), документує історичні події та вводить в сюжет цілком реальних особистостей.

💃 Вже в перших розділах потрапляємо на вечірку, куди запрошують

«соціалістів, анархістів, квакерів, фабіанців, митців, редакторів, вільнодумців і письменників»

(на жаль, серед них є росіяни, тож на таку я б прийшла хіба з напалмом). Карнавальні вечірки як ніщо інше підкреслюють строкатість епохи.

❤️‍🩹 Також це доба емансипації, і Баєтт розкриває її з різних боків, з усіма перевагами, труднощами та зловживаннями. Бо ж жінка може бути достатньо мужньою, щоб робити вибір, але якщо її вибір не захищений суспільством, то їй буде неймовірно важко.

І ще трохи спостережень. 
🔹 Тема родинних стосунків тут чудово працює на утримання уваги читачів, які прийшли за «відпочити». Майже серіальних інтриг в романі не бракує. 
Це все вдячний матеріал для книжкових клубів, на яких обговорюють психологію відносин (далі спойлер, але не критичний): інфантильні батьки, зради, домагання, некровні діти тощо.

🔹 Образи домів, житла тимчасового і постійного в книзі дуже важливі. Особливо, для героїв, які мали досвіди різного житла, як-от письменниця Олів:

«Вона все намагалася написати історію під іронічною назвою «Безпечно, як удома», адже дім не обов'язково безпечний: згадаймо хоч би трьох дурненьких поросят, що будували собі хатинки з соломи й дерева, чи біблійний дім, зведений на піску». 

🔹 Герої пишуть казки, читають казки, вивчають казки, інтерпретують казки. Якщо любите копатися в книжках в пошуці алюзій і посилань – вам буде чим зайнятися.

🔹 Одна з найприємніших частин тексту особисто для мене — це розповіді про мистецтво та промисловий дизайн. Вікторіанська епоха мала окреслений стиль в усьому, наступні мистецькі періоди були не менш цікаві, і схоже Баєтт доклала фантастичних зусиль, щоб глечики в книзі «ожили» й набули сенсу. 

Загалом можу (і збираюся) рекомендувати книгу багатьом знайомим.

Видавництво Темпора
Переклад Ярослави Стріхи, Максима Стріхи

Не читала взагалі й не писала тут тиждень, зате в мене тепер є свіжі фотки зі степу і пʼять годин нерозшифрованого матеріалу для репортажу 🫣
Наступного тижня обиратиму читання між Тімом ОʼБраєном і Кавабата Ясунарі, проте перший, звичайно, більш в настрій.

До речі, трушні абрикоси Донбасу мають ось такий вигляд.

#життябентежне

МакДональдс, книга про вʼєтнамську війну, заносьте американських ліваків 😏

А загалом, мені дуже імпонує винайдена ОʼБраєном форма, те, як він ходить межою між терапевтичною та професійною прозою.
Відгук напишу обовʼязково.

#життябентежне

📚 Тім О’Браєн «Те, що вони несли» (1990)

🔖 В літературному плані це книга-химера. Терапевтична проза? Документальна проза? Есей від ветерана в’єтнамської війни про те, чи може терапевтична проза допомогти ветеранам?
О’Браєн кількаразово змінює точку зйомки матеріалу, віддаляючись і наближаючись до предмета оповіді, перебуваючи в позиціях учасника, свідка і переповідача.

📌 Предмет один: війна, мету якої він не розуміє.
Персонажі: підлітки або вчорашні підлітки, які намагаються вижити (на момент знаходження у В’єтнамі).
Локації змінюються: США - В’єтнам.
Час: довоєнне дитинство героїв - війна - післявоєнний період.
По суті, маємо справу з пошуком зв’язків і спробою вкласти розрізнені події в одне життя.

Що ще ми отримуємо з такого сканування досвіду і вибіркового його оприявлення?
✅ Розуміння того, що для учасників подій час на війні триває по-різному, динаміка непостійна. І, звісно, тут немає фізичних аномалій — самі лише психологічні.

«Як війна сьогодні?» — хтось запитував його, а він відповідав м’якою несьогосвітньою усмішкою і казав: «Потихесеньку, брате. Війна сьогодні йде потихесеньку-помалесеньку».

✅ Дослідження поняття правди на війни, викривленого уявлення про справедливість (а коли воно не викривлене) і його вплив на рішення.

І насамкінець, звичайно ж, правдиві воєнні історії ніколи не бувають про війну. Вони про сонячне світло.

✅ Важливість права на голос і розповідь для військових.
З перших оповідань можливість розповісти історію подається як ключ для порятунку і незабуття — ключ, який не завжди є в кишені.
Апогеєм трагічної нерозказаності стає оповідання «Про відвагу». Спойлер: це історія молодого ветерана, який міг би розказати про війну — якби його запитали або якби він зважився запропонувати себе як оповідача.

✅ Все зводиться до смерті, але автор, схоже, знаходить речі, які її віддаляють.

У В’єтнамі ми також вдавалися до різних способів, аби зробити мертвих не такими мертвими.

До речі, Тіма О’Браєна цитує Джудіт Герман, зокрема, розповідаючи про те, що травматичним спогадам бракує вербального наративу.

Ветеранська проза може бути пропагандистською, репортажною, історичною, може трансформуватися в жанрову літературу. А може бути й такою — некомфортно-щирою, заглибленою в пошук інструментів для посттравматичного виживання.

Видавництво Темпора
Переклад Олександра Грищенка

Коли новинки – в серденько 📚💘

#життябентежне

📚 Ділан Томас «Портрет митця за щенячих літ» (1954)

🔖 Якось так виходить, що короткої прози та історій дорослішання (митців) у цьому році читаю ледь не найбільше. 

✅ Ділан Томас починає зненацька, доходить до суті не відразу, йому важливо занурити читача в атмосферу ще до того, як він розбереться хто є хто на цій вечірці.

✅ Текст вкрай деталізований. Якщо читаєте швидко — мабуть, доведеться уповільнитися, щоб встигати візуалізувати.

✅ Звісно, є паралелі з «Портретом митця замолоду» Джойса. Найочевиднішу пояснюють в примітці.
Хоча я постійно згадувала «Вайнсбурґ, Огайо» Андерсона, написаний на іншому континенті — не через паралелі, а через загальний настрій.

✅ Тут багато про творчість, дружбу і кохання, багато чоловічих розмов в меланхолійно-пристрасної рефлексії на самоті «у тіні власної поразки».

✅ Зараз залипла на віршах Ділана Томаса, раджу для занурення.
Очікувано: поет, який надихав «бітлів» і Боба Ділана писав імерсивно-поетичні оповідання. 

Переклад Катерини Сайко
Видавництво Ще одну сторінку

Вважаю, що занурення у творчість Ясунарі Кавабата буде неповним без медитативного споглядання цієї милої світлини.

Кавабата і цуцики, 1960 рік, фото з Reddit (щиро сподіваюся, що справжнє).