📚 Елінор Каттон «Світила» (2013)

🔖 Ця книга заслуговує на більш вдячних і зацікавлених читачів, ніж я. «Світила» Елінор Каттон — це дійсно новозеландське золото, if you know what I mean, і авторка заклала туди значно більше, ніж можна осягнути без глибокого знання/вивчення контексту. Так, наприклад, якщо вас цікавить астрологія — це ваш роман.

Трохи причепурю свої враження — що тут маємо?
🜚 Це справді захоплива книга. За цим показником поставила б 8 з 10, бали знімаю за останню четвертину. На той момент сюжет трохи просів, оскільки основні персонажні ролі вже цілком зрозумілі.
🜚 Я б не розглядала «Світила» як класичний детектив. Спойлер: в романі головне питання буде не в тому, хто вчинив злочин, а в тому, якими були обставини злочину.
🜚 Сильний історичний фундамент. Нова Зеландія середини 19 століття, міста, обставини (золотовидобуток, опіум, фінанси), типажі (серед яких британці, німці, французи, маорі, китайці) — тут є все, за цим відчувається велике дослідження. При цьому у мене не було відчуття, що авторка намагається дати якомога більше деталей тільки тому, що вони привернули її увагу в архівах😀
🜚 Структура і події роману, підпорядковані руху небесних світил, — надзвичайне для наших часів рішення. Розумію, що з астрологічною енциклопедією читання книги було б цікавішим.
У мене лишається питання, а чи не заважав Каттон такий задум працювати з сюжетом і персонажами. Напозір — ні, зроблено все елегантно, герої чергуються з розділу в розділ, емоції змінюються, секрети з’являються і розкриваються.
🜚 Крім астрології будуть виразні посилання на Таро і християнство (може ще на щось, чого я не відбиваю).
🜚 Персонажна історія сильна і досить різноманітна. Без ідеалізації герої, з по-вікторіанському збалансованим розкриттям людських пороків, з належними частками емпатії та неупередженості.
🜚 Репліка щодо вікторіанських романів: я не експертка, але, звісно, ця книжка від них відрізняється. Хоча б відсутністю імперіалізму, расизму і симпатій до домостроя.

Кілька цитат для розуміння стилю та атмосфери:

Він полюбляв дешеві новини й щиро потішився, прочитавши, що найспокусливіша танцівниця міста також пропонує свої послуги як найдосвідченіша акушерка.

Те, що ледве проглядало у Водолії — передбачене, наворожене, напророчене, усе, що дало поживу вірі, сумнівам і засторогам, — у Рибах стало очевидним.

Описуючи колишню професію панни Везерелл ви можете обирати між формулюваннями «публічна жінка», «нічна красуня» або «представниця найдавнішої професії». Я зрозуміло висловився?

🎬 Наостанок залишу посилання на лекцію Богдани Романцової про Елінор Каттон: https://youtu.be/qW8Ra2G_Ibs?si=GwuRtYhJXD52lzP7

Видавництво: РМ
Перекладач: Володимир Панченко

📚 Ніл Гейман «Обережно, тригери» (2015)

🔖 Вкрай мало знайома з творчістю Геймана, і, правду кажучи, у своєму жанровому полі він мені завжди був малоцікавий.
У цьому випадку книжка підкупила мене заголовком і структурою, і власне розчарувань не трапилося. Але все по черзі.

🔹 «Обережно, тригери!» — це збірка оповідань. Щоб пояснити курсив наводжу розлогу цитату:

Я цілковито впевнений у тому, що збірки оповідань мають бути об’єднані однією тематикою. […] вони не можуть поєднувати в собі жахи та історії про привидів, наукову фантастику та казки, магічний реалізм та поезію. […]
Дуже перепрошую, та я не дотримав цих правил.

🔹 Власне, жанрова і стилістична розкутість — особисто для мене найліпша характеристика цієї книжки. Впевнена, що для когось це буде її недолік, але однозначно схвалюю сміливість або пофігізм, які дозволяють автору почати збірку з вірша про складання стільця (за цим буде метафора літератури, про що неважко здогадатися🪑), а завершити містичним оповіданням, де фігурує персонаж з «Американських богів».

🔹 35 років письменництва вочевидь не могли пройти без профдеформації, і тому в книзі ми отримуємо вступ з коментарями ОКРЕМО ДЛЯ КОЖНОГО оповідання в збірці. Десь це буде абзац, десь — кілька сторінок з історією написання, але Гейман не залишає шансів читачу сказати “нічо-не-зрозуміло” і принаймні підштовхує до висновків.
Це іронічно. Це пояснювано концепцією тригерів, про яку напишу далі. І повторюся — це вкрай симптоматично для професійного письменника.

🔹 Саме поняття тригерів (йому присвячені перші сторінки вступу), як на мене, дуже пасує саме новій літературі. Це література, яка пишеться після 9/11, в добу соцмереж з «чутливими» відео, під час революцій і війн у прямому ефірі. Перевантаження таким «контентом» рано чи пізно призводить до запитання — а чи мені не занадто, чи не доведеться розповідати про це психотерапевту?

☝ Однак, Гейман помічає, як Trigger Warning поширюється на мистецькі твори й ставить резонне питання: «Чи вигадані історії безпечні?».
Справді, чи може фантастичне оповідання з сумним фіналом вразити так само як відео з місця теракту?
І, врешті, коли ти, авторе, попереджаєш про тригери, що це — самоцензура чи відповідальність? Так чи інак, обидві риси — набуті та детерміновані суспільством.
Кілька цитат:

Я покинув своє іглу, збудоване з книжок, і повернувся з нею до будинку, де ми жили, тішачись теплом, як кішка у липневу спеку.
(“Календар історій”)

Я гублю слова, хоча не гублю ідеї. Принаймні, я на це сподіваюсь. А якщо й гублю, то непомітно. І звідки мені тоді знати про цю втрату?
(“Людина, яка забула Рея Бредбері”)

— Іноді, — мовила вона, я думаю, що було б краще, якби місто розбомбили. Щоб залишалася лише пустеля з радіацією. Кому б тоді воно було потрібне?
(“Єрусалим”)

Але людей слід провчати. Бо інакше ніколи нічому
їх не навчити.
Люди — це мрії, незручності і витріщання. Вони
колють пальці,
Кровлять, хроплять та говорять дурниці. Чемність тиха,
як
могила.
(“Дотримання формальностей”)

Видавництво: КМ-Букс
Перекладач: Максим Бакалов

📚 Мілєнко Єрґович «Волґа, Волґа» (2020)

🔖 Ця книга у мене лежала з 2021 року і я припускала, що не прочитаю її ніколи. Власне, очікування були не те, що невисокі, просто думала, що «Волґа, Волґа», як і більшість балканської літ-ри — not my cup of tea.

🔹 Роман Єрґовича — це модифікований детектив з розкритим і нерозкритим вбивствами.
🔹 У книги дещо незвична структура, оповіді від першої та третьої особи чергуються. Перша частина відрізняється від другої темпом. Драма самотності розгортається поступово разом з оповіддю про центрального героя.
🔹 Якщо мене спитають, хто створює об’ємних персонажів — назву Єрґовича.
🔹 Автор, схоже, винайшов мову, якою можна говорити про історії своєї країни. Це мова некваплива, образна, людиноцентрична.
🔹 Багато історичних фактів, зокрема те, що Балкани брали від совка найгірше — від машин до репресій.

Мілєнко Єрґович — майстер драматургії, а «Волґа, Волґа» — це напружений роман про «власну правду» і необов’язково релігійну віру.

📚 Юркі Вайнонен «13 новел» (1999)

🔖 Цікавий післясмак від книги попри те, що я не фанатка сюр- і магічного реалізму.

🌲 Деякі оповідання можна розвинути в сценарій повнометражного психологічного трилера або навіть горора.

🌲 Співзалежність, самотність, травма і страх — чотири стовпи психологічного фундаменту збірки.

🌲 Присутнє акуратне опрацьовування християнських і фольклорних сюжетів.

🌲 Здалося, що зміст і стиль прози Вайнонена контрастують — текст напрочуд правильний. Прочитала, що автор викладає творче письмо, і в це віриться — маємо рівненькі речення, доречні епітети, вчасні пояснення. Це не погано, можливо, саме такий контраст працює.

🌲 Мої фаворити серед новел: «Бідака» (тло — спалений будинок в останній день війни), «Кішка» і «Метелик» (драма співзалежності), «Санаторій» і «Рай» (ці просяться стати артхаусними трилерами).

До речі, Вайнонен — перекладач Свіфта, а якраз Свіфта читатиму наступним.

Видавництво: Комора
Перекладач: Юрій Зуб

📚 Джонатан Свіфт «Оповідь про діжку та Історія Мартіна» (1704)

🔖 Йой, це було легендарно.
Тобто абсолютно нестерпно місцями, але все-таки прекрасно.

Попри 214 сторінок читання цієї книги утруднене буквально всім.
🔸 Стиль — він багатослівний і пишний, притчево-повчальний та іронічний водночас.
🔸 Предмет оповіді — йдеться про розвиток Протестантства в Європі. Автор розповідає про братів Пітера, Мартіна і Джека, які буквально ототожнюються з католицизмом, лютеранством і кальвінізмом.
🔸 Відступи. Якщо розділи з центральною лінією я ще стягувала, бо там принаймні сюжет, то з «Відступами» (вони так і називаються якщо шо) було вже зовсім складно😃 У них письменник вправляється в красномовстві, в не завжди завуальованих кпинах, у самоіронії, і чесно кажучи, це якийсь апогей памфлету, присвяченого переважно письменникам і читачам. Коли я дійшла до «Відступу на похвалу відступів» — це вже був сміх крізь сльози.
🔸 Численні відсилки. Орім власне релігійних — багато звернень до античних філософів і письменників, сучасників Свіфта.

👉 Наполегливо раджу цю книжку людям з історичною та філософською освітою. Припускаю, що вони зрозуміють більше жартів та й загалом контекстів.

Не залишу вас без цитат (вибирати складно, вони всі на пів сторінки):

Я із соромом зізнаюся, що просунувся задалеко, не звернувшись, як належиться, зі словами виправдання, благання та приниження до моїх милостивих панів критиків.

Адже і давні, і наші сучасники помічали, що справжній критик має одну спільну рису з курвою та з олдерменом: він ніколи не змінює ані свого титулу, ані своєї натури; сивий критик, звісно, був колись зеленим, але досвід і вправність його віку тільки вдосконалили таланти його юності.

Позаяк ніч є спільною матір’ю всіх речей, то мудрі філософи дотримуються думки: що писання темніші, то вони видатніші; і тому по-справжньому осяйні (тобто найтемніші з-поміж усіх) приваблюють незліченних коментаторів, і ті, немов учені повитухи, наділяють їх змістами, про які самі автори, можливо, й не здогадувалися, бо слова таких письменників схожі на насіння, яке, хоч і посіяне рідко, впавши у родючу землю, множиться понад усі передбачення й сподівання сівача.

Видавництво: Темпора
Передмова і прекрасний переклад Максима Стріхи
Редагування: Богдана Романцова

Кажуть, цієї книжки мені стане на все життя, інших можна вже не купувати.
Але це ж доведеться ще купити книжки, які допоможуть зрозуміти цю 🫢

#girlmath