📚 Пол Остер «Нью-йоркська трилогія» (1986)

🔖 Фанатам детективного жанру «Нью-йорська трилогія» буде радше цікавою. Клубок персонажів, невеличкі лабіринти, де кілька ліній ведуть до одного виходу.. присутня інтрига, є над чим поміркувати.
📌 Також маємо досить буквальні посилання, наприклад, на Вітмена і дель Торо, що додає роману інтелектуальності (?) Є місця в останній частині, де Остер розповідає очевидно реальні історії (як-от, про перепис в Гарлемі), які, на мій смак, вартують усіх вигаданих перипетій.

👥 Персонажі переважно подані прямолінійно, сухувато. Можливо, це задум.
Жінки (чому я не здивована?) виписані абсолютно технічно, ну тобто у них в принципі одна функція — хотіти головного персонажа.
Загалом, здалося, що це відпочатку задумувалося як сценарій, і книзі бракує оприявлення через картинку і гру.

✅ По-справжньому в тексті мені сподобалися лише прийоми в полі автор-текст і деякі метафори про літературу.

Видавництво: ВСЛ
Перекладачка: Ярослава Стріха

📚 Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання»

🔖 Спершу не збиралася писати відгук про цю книгу, але врешті дам коротку рекомендацію, бо Джудіт Герман того варта.

📌 У книги довгий підзаголовок «Наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору», і вже з нього зрозуміло, що авторка розглядатиме широкий спектр причин, які можуть призвести до травми (сексуальне насильство, насильство над дітьми, участь у війні тощо).

Думаю, книжка може стати путівником для тих, хто пережив(ає) травматичні події. Вона також корисна тим, хто має близьких, які пережили травматизацію.

✅ Сподобалося, що Герман не намагається приховувати складні та неоднозначні ситуації у роботі з жертвами — це висвітлено у параграфах, де йдеться про психотерапію.

Написано добре, доступно, мені знадобилося 10-15 сторінок, щоб «вчитатися».
Сильна, обґрунтована робота.

📚 Дуґлас Коупленд «Покоління Х» (1991)

🔖 В анотації обіцяють «Біблію дауншифтерів», але це скоріше чергове Євангеліє — одне з багатьох. Євангеліє від Дугласа. Сиквел Євангелій від Джека, Джерома, Гантера і ще бозна-кого.

Отже, обставини: троє друзів (Енді, Деґ, Клер) мають тонку душевну організацію і працюють на макроботах, які добре її відтіняють.

📌 Шо вони ще роблять?
Розказують історії.
П’ють.
Подорожують.
Рефлексують про консюмеризм.
Будують недовготривалі стосунки.
Чинять дрібні злочини.
Намагаються зрозуміти, що не так з їхніми батьками (все з ними нормально).

Для розуміння глибини конфліктів і пошуків наведу пару цитат.

І тоді я спробувала пояснити йому, що курячі опудала — це те, заради чого варто жити й будувати нові стосунки, але не впоралася з поясненнями…

Або наші життя стануть повноцінними історіями, або ж у нас не буде іншого способу їх прожити.

Виникає бажання сказати їм, що я заздрю їхній молодості, яка була такою чистою, такою вільною від безмайбутності.

Здається, що ти, мов водяний павук, лише ковзаєш поверхнею життя — наче приховуєш якусь таємницю, яка не дає тобі зануритися у звичне буденне життя.

Але одного дня, не знаю коли, я видеруся на піщану дюну і зустріну там іншу людину, яка також шукає воду. І я не знаю, хто це буде, проте саме в нього я й закохаюся.

📎 Залишаючи за дужками вищенаведене, написано прикольно. Можливо, десь навіть по-новаторському (навряд, але я не настільки начитана, щоб це стверджувати). Є гумор, є словничок на полях, є відсилки — що ще треба. Таке легке каліфорнійське чтиво.

✅ Беззаперечно, цей автор опинився в потрібний час з потрібними думками. В блаженні доковідні часи я довірливо читала американських ліваків типу Дугласа Рашкоффа і Наомі Кляйн, і от досі не розумію, як книга Коупленда тоді пройшла повз мене.

Припускаю, що «Покоління Х» як бунтарський роман після моди й забуття може претендувати на переосмислення, а далі ще й на роль історичного артефакту.
🎀 Стиль життя, людські типажі, бренди, політична повістка, класові розклади, соціалочка — це те, що міняється повільно (в країнах «першого світу»), але зсуви таки відбуваються, і добре, якщо попередня ситуація зафіксована не лише в підручниках.

Ну і спойлер, який ні до чого не зобов’язує: у фіналі будуть діти. Не в житі, та однак 🌾

Видавництво: КОМУБУК
Перекладач: Гєник Бєляков

📚 Елінор Каттон «Світила» (2013)

🔖 Ця книга заслуговує на більш вдячних і зацікавлених читачів, ніж я. «Світила» Елінор Каттон — це дійсно новозеландське золото, if you know what I mean, і авторка заклала туди значно більше, ніж можна осягнути без глибокого знання/вивчення контексту. Так, наприклад, якщо вас цікавить астрологія — це ваш роман.

Трохи причепурю свої враження — що тут маємо?
🜚 Це справді захоплива книга. За цим показником поставила б 8 з 10, бали знімаю за останню четвертину. На той момент сюжет трохи просів, оскільки основні персонажні ролі вже цілком зрозумілі.
🜚 Я б не розглядала «Світила» як класичний детектив. Спойлер: в романі головне питання буде не в тому, хто вчинив злочин, а в тому, якими були обставини злочину.
🜚 Сильний історичний фундамент. Нова Зеландія середини 19 століття, міста, обставини (золотовидобуток, опіум, фінанси), типажі (серед яких британці, німці, французи, маорі, китайці) — тут є все, за цим відчувається велике дослідження. При цьому у мене не було відчуття, що авторка намагається дати якомога більше деталей тільки тому, що вони привернули її увагу в архівах😀
🜚 Структура і події роману, підпорядковані руху небесних світил, — надзвичайне для наших часів рішення. Розумію, що з астрологічною енциклопедією читання книги було б цікавішим.
У мене лишається питання, а чи не заважав Каттон такий задум працювати з сюжетом і персонажами. Напозір — ні, зроблено все елегантно, герої чергуються з розділу в розділ, емоції змінюються, секрети з’являються і розкриваються.
🜚 Крім астрології будуть виразні посилання на Таро і християнство (може ще на щось, чого я не відбиваю).
🜚 Персонажна історія сильна і досить різноманітна. Без ідеалізації герої, з по-вікторіанському збалансованим розкриттям людських пороків, з належними частками емпатії та неупередженості.
🜚 Репліка щодо вікторіанських романів: я не експертка, але, звісно, ця книжка від них відрізняється. Хоча б відсутністю імперіалізму, расизму і симпатій до домостроя.

Кілька цитат для розуміння стилю та атмосфери:

Він полюбляв дешеві новини й щиро потішився, прочитавши, що найспокусливіша танцівниця міста також пропонує свої послуги як найдосвідченіша акушерка.

Те, що ледве проглядало у Водолії — передбачене, наворожене, напророчене, усе, що дало поживу вірі, сумнівам і засторогам, — у Рибах стало очевидним.

Описуючи колишню професію панни Везерелл ви можете обирати між формулюваннями «публічна жінка», «нічна красуня» або «представниця найдавнішої професії». Я зрозуміло висловився?

🎬 Наостанок залишу посилання на лекцію Богдани Романцової про Елінор Каттон: https://youtu.be/qW8Ra2G_Ibs?si=GwuRtYhJXD52lzP7

Видавництво: РМ
Перекладач: Володимир Панченко

📚 Ніл Гейман «Обережно, тригери» (2015)

🔖 Вкрай мало знайома з творчістю Геймана, і, правду кажучи, у своєму жанровому полі він мені завжди був малоцікавий.
У цьому випадку книжка підкупила мене заголовком і структурою, і власне розчарувань не трапилося. Але все по черзі.

🔹 «Обережно, тригери!» — це збірка оповідань. Щоб пояснити курсив наводжу розлогу цитату:

Я цілковито впевнений у тому, що збірки оповідань мають бути об’єднані однією тематикою. […] вони не можуть поєднувати в собі жахи та історії про привидів, наукову фантастику та казки, магічний реалізм та поезію. […]
Дуже перепрошую, та я не дотримав цих правил.

🔹 Власне, жанрова і стилістична розкутість — особисто для мене найліпша характеристика цієї книжки. Впевнена, що для когось це буде її недолік, але однозначно схвалюю сміливість або пофігізм, які дозволяють автору почати збірку з вірша про складання стільця (за цим буде метафора літератури, про що неважко здогадатися🪑), а завершити містичним оповіданням, де фігурує персонаж з «Американських богів».

🔹 35 років письменництва вочевидь не могли пройти без профдеформації, і тому в книзі ми отримуємо вступ з коментарями ОКРЕМО ДЛЯ КОЖНОГО оповідання в збірці. Десь це буде абзац, десь — кілька сторінок з історією написання, але Гейман не залишає шансів читачу сказати “нічо-не-зрозуміло” і принаймні підштовхує до висновків.
Це іронічно. Це пояснювано концепцією тригерів, про яку напишу далі. І повторюся — це вкрай симптоматично для професійного письменника.

🔹 Саме поняття тригерів (йому присвячені перші сторінки вступу), як на мене, дуже пасує саме новій літературі. Це література, яка пишеться після 9/11, в добу соцмереж з «чутливими» відео, під час революцій і війн у прямому ефірі. Перевантаження таким «контентом» рано чи пізно призводить до запитання — а чи мені не занадто, чи не доведеться розповідати про це психотерапевту?

☝ Однак, Гейман помічає, як Trigger Warning поширюється на мистецькі твори й ставить резонне питання: «Чи вигадані історії безпечні?».
Справді, чи може фантастичне оповідання з сумним фіналом вразити так само як відео з місця теракту?
І, врешті, коли ти, авторе, попереджаєш про тригери, що це — самоцензура чи відповідальність? Так чи інак, обидві риси — набуті та детерміновані суспільством.
Кілька цитат:

Я покинув своє іглу, збудоване з книжок, і повернувся з нею до будинку, де ми жили, тішачись теплом, як кішка у липневу спеку.
(“Календар історій”)

Я гублю слова, хоча не гублю ідеї. Принаймні, я на це сподіваюсь. А якщо й гублю, то непомітно. І звідки мені тоді знати про цю втрату?
(“Людина, яка забула Рея Бредбері”)

— Іноді, — мовила вона, я думаю, що було б краще, якби місто розбомбили. Щоб залишалася лише пустеля з радіацією. Кому б тоді воно було потрібне?
(“Єрусалим”)

Але людей слід провчати. Бо інакше ніколи нічому
їх не навчити.
Люди — це мрії, незручності і витріщання. Вони
колють пальці,
Кровлять, хроплять та говорять дурниці. Чемність тиха,
як
могила.
(“Дотримання формальностей”)

Видавництво: КМ-Букс
Перекладач: Максим Бакалов