📚 Вуді Аллен «Повний безлад» (2007)

🔖 «Повний безлад» — збірка оповідань з назвами, які важко запам’ятати (уривки реплік, газетні заголовки, мудрі цитати etc.)

📌 Написана вона автором ерудованим і винахідливим.
Він бере тему — наприклад, видатні віденці або фізика — і обжартовує її.
Багато пише про кіноіндустрію — тобто про те, що знає; жонглює прізвищами та назвами.
Також описує більш побутові ситуації, але абсурдні, гіперболізовані та парадоксальні.
🙈 Спойлерну для розуміння: вас чекає викрадення трюфеля, свідчення Мікі Мауса на суді й написання молитов на замовлення.
Щільність гумору по тексту висока, подекуди надмірна і впливає на відчитування сюжету.

🥴 Майте на увазі, що Аллен русофіл. Будуть згадки росіянської літри й навіть персонаж Борис Іванович.

☝ І дисклеймер: певно, для людини, яка нерівно ставиться до кінотворчості та особистості Вуді Аллена, його проза матиме інше навантаження. Ви щойно прочитали трохи відсторонений відгук.

📚 Оксана Забужко «Найдовша подорож» (2022)

🔖 Авжеж, цю книгу варто було б читати хоча б рік тому, але щось нове про неї все одно сказати важко — що тоді, що зараз.

Есеїстика Забужко невіддільна від самої Забужко, і чим далі, тим більше. Оксана Стефанівна може грайливо заявляти, що маленький шрифт в тексті використовується для її особистих історій, проте вона говорить про історію країни, як про особисту, і говорить про себе в цьому конкретному есе, перетворюючись фактично на метаесеїстку.

👊 Ця автореферентність спирається в її текстах на неймовірну впевненість, таку, що навіть далеко не всім історикам властива.
Це впевненість не просто людини з гарною освітою — це рішучість громадського діяча, який вільно почувається у своїй ролі й не знає інших ролей.
І ці властивості як ніколи на часі — нашим культурним дипломатам треба не розігрувати м’яч всередині поля, а забивати зі своєї сторони.

✅ В історичних хроніках «Найдовшої подорожі» впадає в око тематика метафор.
Це і «тілесні» метафори, застосовані щодо країн: все, що пов’язано з росією асоціюється з хворобами, вмиранням, фізіологічним розпаданням. Навіть війна — «за 8 років підросла» (не «масштабувалася», не «посилилася», ані інше більш нейтральне дієслово).
Також вживається метафорика «зла» — образи монстрів, «темної сили», знову ж таки — стосовно рф.
Разом з тим Забужко наділяє людськими характеристиками Україну.
І коли йдеться про опір країни-людини, то, звісно, він одностайний, а країна єдина (хоча авторка і підкреслює наявність природно утвореного громадянського суспільства і нагадує про відсутність «центрів прийняття рішень», які мріє вразити ворог).

📌 «Найдовшу подорож» критикували за розмиту цільову аудиторію — мовляв, ми ці історії вже знаємо, вестернам потрібно пояснювати від початку.
Справді, оповідь можна вважати дещо сумбурною і непослідовною (це ж не одне й те ж?😏). На додачу до знаменитих найдовших речень Оксани Забужко такий виклад не дуже позитивно впливає на ЦА.
◈ Проте, «Найдовша подорож» навряд претендує на вичерпність, її завдання — заінтригувати.
Це з розряду першого фільму у супергеройській епопеї: головні персонажі вже трохи розкрилися, достеменно відомо, хто цілковитий поганець, деталі всесвіту розкажемо в наступній серії — можливо, це буде навіть приквел.
Не знаю, як ви, а я б її подивилася 🎬

На цьому фото песик Адольф (познайомилися в кав’ярні) дивиться вдалечінь, а я тримаю на колінах останній на сьогодні роман Дона Делілло.

В українському виданні «Тиші» чотири сторінки моєї післямови — і це привід не писати тут відгук 😏
Тільки одне: вчергове перечитуючи книгу, я думаю про те, як же багато голосів у «Тиші» і як це іронічно.

«Тиша» на сайті видавництва «Темпора»
«Тиша» на сайті книгарні Є (мусить же колись з’явитися ще й зі знижкою, правда?)

Більше про книгу пише Макс Нестелєєв.

📚 Луї-Фердінан Селін «Смерть у кредит» (1936)

🔖 Розкішна книга, чого вже тут. Попри сумнівну біографію письменника, відчуваю, що це не останній Селін цього року.

«Смерть у кредит» підкупила декількома речами 👇

✔ Авторська щирість. Роман не те щоб автобіографічний (частина подій/фактів Селін взяв з власного досвіду, проте аб’юзивну родину, скажімо, вигадав), проте достовірний в емоційному плані. Впевнена, що та частина читачів, яка віддає перевагу «комфортному читанню» (нічого не маю проти), буде незадоволена.
Крім того, автор не збирається прикриватися евфемізмами, коли говорить про деталі побутового й особистого життя (тобто про гівно, секс, хвороби, помирання etc.).

✔ Психологізм. Це збіса круто, ну ось правда. Особливо розділи про дитинство — Селін з геніальною проникливістю описує вперту, закриту, «невиправну» дитину, до якої «не достукатися» і яка «все робить на перекір». Дитину з усіма її соромами й тривогами, про які батьки воліють не знати.
«Педагогічна поема» без патетики, ще й написана класно 😁

✔ Стиль. Напевно, декому різко не зайде, оповідь експресивна: вигуки, повтори, трикрапки. В передачі прямого мовлення це тільки посилюється. Тобто читач отримує максимально живу мову (хай і законсервовану в історичному проміжку).
Зі свого невеликого досвіду скажу, що ось такий «безладний» немовбито виклад досягається суворими прорахунками та ґрунтовною роботою з текстом.

✔ Історична реальність. З огляду на два вищенаведені пункти, розповіді письменника віриш, а сам він щедро документує життя Франції. Це щонайменше цікаво — йдеться про родинні устрої, підприємництво, розвиток технологій тощо.

✔ Не хочу надто розводитися з приводу філософського аспекту роману, і власне тієї самої багатозначної «смерті в кредит». Одна лише репліка: так, це радше про те, що кожен день з народження або й із зачаття наближає нас до смерті. І ці дні — та ще валюта…

Видавництво Жупанського
Переклад Романа Осадчука

Поки пишу відгук на «Вайнсбург, Огайо», тримайте песика 🤗

📚 Шервуд Андерсон «Вайнсбурґ, Огайо» (1919)

🔖 Не полишає відчуття, наче знайшла загублений пазл в американській літературі XX століття.
Хтось мав так писати: з таким рівнем зануреності в думки героя, з таким знанням психології, з такою повагою до «нелогічності», непевності, розпачу, самотності персонажів.

📎 У першому оповіданні «Книга ґротеску» (до речі, на мій смак збірка має досконалу структуру) оповідач цитуватиме одного письменника:

На самому початку, коли світ був ще геть молодий, існувала сила-силенна думок, однак такої речі, як правда, не було. Людина сама вигадувала правди, і кожна з цих правд несла в собі безліч неясних думок. По всьому світу існували різні правди, і всі вони були прекрасні.

Це програмне оповідання містить ключову ідею книги — дати слово, почути притишені голоси, вислухати їхню правду.

Далі так і буде: часом показово прості історії з життя провінціалів, невдоволених і невлаштованих, закутих у своїх родинних драмах. Вони спокутують давні життєві вибори й прагнуть любові — авжеж, нічого нового.
✏ Виразником голосів героїв стає молодий репортер Джордж Віллард. Його дорослішання — генеральна лінія збірки, хоча, як справжній репортер, він з нею повсякчас відступає на другий план.

🎨 В Андерсона прекрасна імпресіоністична деталізація; мазками — десь грубіше, десь тонше.
А ще він по-хорошому іронічний. Добра іронія відділяє «співчувати» від «жаліти», у правильній пропорції вона посилює партнерські відносини автора і персонажа, і це тут є.

День і ніч працюючи над тим, щоб зробити свої ферми продуктивнішими й розширити свої землі, він шкодував, що не може використати свою бурхливу енергію на будівництво храмів, поневолення невірних і загалом на прославлення імені Божого на землі.

Газета, на яку працював Джордж, провадила свою політику. У кожному випуску в ній намагалися згадувати якомога більше імен жителів міста.

Господь явився мені в подобі шкільної вчительки Кейт Свіфт, яка оголена молилася навколішки на ліжку.

Разом з тим, від «Вайнсбурґ, Огайо» не варто очікувати жвавого, насиченого тексту. Тут першочергові атмосфера, а не сюжет, мотив, а не дія, проговорене подумки, а не вголос.
Але якщо ви готові «читати з губ» — Шервуд Андерсон дає вам чудову нагоду потренуватися 😊

Видавництво: Вавилонська бібліотека
Перекладач: Борис Превір
Ілюстратор: Сергій Радкевич

📚 Юрій Тарнавський «Теплі полярні ночі» (2019)

🔖 Мені важко зрозуміти, чому «Теплі полярні ночі» масово не беруть у книжкові клуби й не пишуть на них відгуки щотижня — саме зараз, у повномасштабну війну, коли інтерес до історичного матеріалу зріс.
Це досить доступна книга, в ній багато прийомів, які легко зчитуються, врешті вона автобіографічна.
Відразу скажу — у відгуку будуть спойлери, якщо ви їх не хочете — просто переходьте сюди й повірте на слово, що повість варта 2-3 ваших вечорів (наприклад, по одному на «Теплі», «Полярні» та «Ночі»).

«Яка була кімната?»

«Психа?»

«Де була кімната?»

Вже початок книги — це чисте кіно 🎥 Хлопчик починає говорити, відповідає на (свої?) запитання: камера бере план кімнати, потім хати, переходить на навколишній простір. І далі це повсякчас буде використовуватися — наближення і віддалення від об’єктів, деталізація і (рідше) панорамізація.

📌 Разом тим, формат запитань-відповідей у тексті особисто мені найбільше нагадує сповідальний психотерапевтичний сеанс, недарма ж автор препарує дитячі спогади.
Інша справа, як він це робить, про що говорить. Чисельні перекази снів, безліч деталей в описах наводять на думку, що частина з реконструйованих спогадів — вигадка, захисна реакція. А стосунки оповідача з батьками, сестрою, родичами та іншими людьми оголюють його сильну вразливість.

◈ Як на мене, найцікавіше в книзі проговорюється тема насилля — в усій його потворній парадоксальності.
На 42 сторінці тато захищає сина від хлосту, відзначаючи, що побиття

«…не виправляє поганої поведінки, а сприяє їй, показуючи, що насилля прийнятне»

(те, як дитину все ж таки карають, теж показово)
А вже через 50 сторінок малий дивиться на страту, і найбільше його дивує буденність вбивства.

◐ Так само точно тут показано життя під час війни: ось ми читаємо перелік святкових страв на Різдво, а в наступних розділах йтиметься про жорстокість німців.

🔖 Найбільше стікерів я клеїла на місця, які могли мати особливий символізм для історії. Очевидно, що коли оповідач говорить про минуле, то він буде залишати спойлери — чіткі (про останню спільну фотографію) або менш окреслені.

Я відчував, що кожна секунда невигоди додає краплю протиотрути від болю, який мені доведеться зносити в майбутньому.

Все це працює на підтримання напруги суто технічно, але зроблено красиво.

📎 Ця дитяча оповідь переконлива в тому, що це «дитяча оповідь» — без претензій на визначну документальність. Ми бачимо хлопчика, мозок якого захищається від реальності, травмується, переживає, агресує і спокутує. В цьому сенсі показові епізоди жорсткого поводження з тваринами (якщо ви з клубу Does the Dog Die? — то, мабуть, книжка не для вас, бо тут вбивають не лише людей😏).
Це не про об'єктивну істину, а про власну правду, не про мораль, а про пошук. Інша справа, що пошук правди в дитинстві — це завжди подорож лабіринтом.

Видавництво: Темпора
Авторизований переклад: Максим Нестелєєв
Редагування: Богдана Романцова