📌 Сьогодні рано-вранці, поки в нас лунала тривога, в Каліфорнії вручали «Золоті глобуси». Найбільшу кількість номінацій цьогоріч отримала «Барбі», проте лише у двох виграла.

Написала для Тижня невеличку розвідку про те, хто і як зробив цей фільм.
Спойлер: бюджет на виробництво стрічки становив $145 млн, бюджет на маркетинг — $150 млн.
👉 Тицяйте: https://tyzhden.ua/anatomiia-barbi/

Цим я анонсую відгук на V Томаса Пінчона (сподіваюся до кінця тижня впораюся) 🥺

#абсолютнонесерйознийпост

📚 Томас Пінчон «V» (1963)

📌 Історія про пошук В — на кількох континентах і в різних історичних реаліях — виходить за межі не просто детективу, а й власне роману.
Вже вкотре я читаю Пінчона, і вчергове автор мені нагадує противного професора фізики, який дає тобі тест, знаючи, що жодні варіанти відповідей не відповідають на поставлені питання. І взагалі цілком можливо, що ти прийшов на екзамен з фізики, а тобі дали білети з філософії.
Сідай, поговоримо про наше життя. Хіба ти не знаєш, що життя — найцінніше, що в тебе є?

Охопити всі рівні цього роману при першому читанні (підозрюю, що і при наступних 😀) неможливо — треба обирати якусь стратегію. Я вирішила слідкувати за стадіями розвитку героїв і вийшло таке 👇

📍 Вештання. Неприкаяність шлеміля, фатум йо-йо, іграшки, винайденої в стародавньому світі й відродженої американцями. Круглий, як таблетка, диск йо-йо приречений на циклічний рух в одному діапазоні. І хоча найбільше в такому соціально прийнятному лузерстві розкривається Бенні Профейн, втім, інші персонажі без сумніву також мають власні мотузочки.

📍 Цілепокладання. Ним в якийсь момент обтяжуються навіть найпростіші духом герої книги. Деякі з них пристрасно заперечують, що цікавляться цілями (щось в цьому є від християнської покірливості).
Конфлікт між бажанням і неможливістю досягти бажаного ще й не такий гострий, як питання, а чи маєш ти волю бажати.

📍 Пошук. Стенсіл, людина-трафарет, шукатиме В — про це пишуть вже в анотаціях. Пінчон знущатиметься з читача, щедро розставляючи в тексті Вікторій, Веронік і Вір, Вірджинію і Валлетту, Вайссу і Венесуелу, Венеру і просто кути 45° — бо врешті, це ж весело😀 Він доводить до вичерпності відчуття, коли ти, відшукуючи підказки, знаходиш їх у випадкових перехожих і непричетних вуличних знаках — бо, хто як не ТРП обожнює твою параною.

📍 Перетворення. Тут багато чого — метаморфози В, «перевтілення» Стенсіла, врешті, абсолютно невипадкова тема пластичної хірургії (яка точно не обмежується носом Естер). Перетворення затверджується як єдиний спосіб прожити життя та розповідати про нього, а природність — як умовність від початку людства.

📍 Інтерпретація. Тут коротко, бо коли у Пінчона явно виникає тема випадковостей та причинно-наслідкових зв’язків — мені бракує бази, щоб навіть про це говорити. Часом здається, що у бульбашці своїх метафізичних страхів персонажі здогадуються, що є продуктом акту письма, а якщо так — то чи мають сенс інтерпретації?

📍 Гуманізм. Я б не написала про це, якби в романі не було розділу зі сповіддю Фаусто Майстраля (бомбардування Валлетти) і розділу про Намібію (німецький колоніалізм). Здається, гуманізм у «V» тієї ж природи, що й антивоєнний меседж у «Веселці тяжіння» — це пропозиція тим, хто вижив, піти на перекур і обдумати свою поведінку. А що як спрацює і вони достатньо втомлені, щоб спинитися?
Примітно, що такі наративи Пінчон завжди розглядає на індивідуальному рівні. Бо тільки персонально можна сказати щось на зразок:
«Don`t you know that life is the most precious possession you have?»

Книгу замовляла тут (везли на місяць довше, ніж обіцяли, так що не можу радити)

Коли я кажу, що нічого зараз не читаю, це скоріш за все значить, що я все-таки читаю — поезію💁 Зазвичай в різні життєві періоди у мене 2-4 збірки, які я «підчитую», щоб змінити фоновий шум. Роблю це спонтанно і з довільної сторінки.

✒ Як на мене, більшість поетичних збірок не мають початку і кінця. Так, деякі складаються з певною послідовністю, але якщо така книга сильно втрачає через стихійне читання, то в мене питаннячка до якості.
Хоча якість віршів — це одна з найбільш суб’єктивних речей у всесвіті.

💬 Колись я виклала у Goodreads відгук на збірку одного сучасного українського поета. Дуже відомого у вузькому колі, остаточно невідомого за межами кола. У відгуку я сварилася на штучність мови в тій поезії — у мене було враження, наче автор просто брав словник, знаходив рідковживані слова і вигадував на їхній основі метафори. Відгук майже відразу знесла, бо навіть якщо він так робив — що з того? Хай робить, у нього є шанувальники 🤗

Нижче коротко розкажу про збірки, які читаю останні пару місяців. Це суперсуб’єктивні враження, і врахуйте, що жодну з цих книг я досі не дочитала (а коли дочитаю — скоріш за все не помічу цього).

📗 Patricia Lockwood «Motherland Fatherland Homelandsexuals» (2014)
Ця книга отримала надзвичайно багато улесливих коментарів від американських критиків, і чесно кажучи, я з усім можу погодитися.
Локвуд розумна, Локвуд не просто іронічна — часом вона знущається з реальності.
Дотепно розповідаючи стосунки, дорослішання, культуру, політичні та соціальні викривлення, авторка доводить, вульгаризоване медіасвітом поняття «жіночого досвіду» універсальніше, ніж здається.
Є в цій книзі також вбивчо серйозні речі, як-от вірш «Rape Joke» (заснований на реальних подіях з життя Патриції).
До речі, наскільки я знаю, роман Локвуд «Про таке не говорять» вийде цьогоріч в «Темпорі».
“When you want to say a poet is mysterious, say, “Very few tit-pics of him exist,” or “Reading his letters and journals, we are able to piece together a pic of his tits—they loved butter and radishes and were devoted to his sister.”

📙 Антологія молодої поезії США (упор. Т. Малкович, 2016)
Це видання я знайшла на телеграм-барахолці (А-ба-ба давно розпродала наклад) і покладала на нього досить великі надії.
Висновок: щось не те, до кінця не розумію, що саме. Можливо, справа в перекладі. Але мені складно навіть виділити в антології авторів, які запам’яталися.
☝ Які висновки про молоду американську поезію можна зробити зі збірки? Напевно, ця поезія багатослівна, часом надмірно метафорична. Останнє означає, що очевидна метафора не працює, і неочевидна не працює, і тільки метафора-далекий-родич вважається валідною.
Також це поезія переважно міська (схоже, ⅔ авторів живуть в Брукліні) й особиста. Особиста на тому рівні, коли навіть напозір соціальне повідомлення виявляється персональним.
Мені здається, чи в українській поезії зараз навпаки — вірш з твоїми особистими переживання має бути написаний так, щоб його могли опублікувати в новинах?

📘 Bo Burnham «Egghead or. You Can`t Survive on Ideas Alone» (2013)
Поки Бо Бернем не випускає нові стендапи, а тільки підігріває про них чутки (хай їм грець), я читаю його єдину поетичну збірку.
Бернем — комедіант (ну в першу чергу), що накладається на текст. Це винахідливі віршики-спостереження, побудовані на парадоксах і нердівських анекдотах, класно ілюстровані.
Структурно це моя ідеальна книжка. Вгадаєте чому? В ній немає нумерації! І змісту немає!
Залишу трохи сторінок в коментарях.
І оскільки ця книга була подарунком, з вдячністю вказую ТГ-канал людини, яка мені її подарувала, тицяйте.

📚 Robert Coover «Briar Rose & Spanking the Maid»

📌 «Шипшинка» — не лише інтерпретація, а заглиблення та розширення історії про Сплячу Красуню. Тут є повторюване переповідання, несподівана деталізація (в якому стані буде жінка після ста років в ліжку?), прописування неочевидної мотивації, героїв.
Сподобалося, що в сюжеті є не лише первісна версія «Шипшинки», а й тропи інших казок.

В «Шльопаючи служницю» Кувер знову зациклює оповідь. Сюжет містить ті самі вузли, які багаторазово обігруються. При цьому питання (ір)реальності подій залишається відкритим.
Я б тлумачила «Spanking the Maid» як рольову гру (садомазохістську, авжеж), якій заважають правила, адже гравці — живі люди.

Стилістично тексти Кувера — це калейдоскопи, в яких ось ту яскраву скалку ти побачиш через два оберти. Але читати його англійською було важко. Спочатку я думала, що справа у стилізації «Шипшинки» під старовинні казки, проте і в «Служниці» зустрічалися вигадливі прикметники/прислівники.
Ще одна книга, яку я дуже хочу в перекладі 🙏

Я досі ніколи не писала про стендап, а варто було б 😊
Це перша спроба — в статті для «Тижня» розказую про стендап-концерти, які потрапили в номінації премій «Золотий Глобус» і «Ґреммі» цього року.

📌 Бонусом — цитати з кожного виступу.
Наприклад, така, від Сари Сільверман:

«Я б хотіла підійти до когось на вулиці та сказати: “Привіт, я тебе не знаю, це звучить так дивно, але той, кого ти любиш, хто вже помер, хоче, щоб ти знав: це не твоя провина. Це тобі щось каже?”»

📚 В. Ґ. Зебальд «Повітряна війна і література»

🔖 «Повітряна війна і література» — це дві лекції про бомбардування німецьких міст в Другу світову + критичні есеї про Альфреда Андерша, Петера Вайсса і Жана Амері.

🔹 Якщо хтось не знав, Зебальд — неприємний тип. Ось починаючи писати про мінімальне відтворення не тільки в літературі, а й пам’яті німців подій Другої світової, він нарікає на те, що 

«..німці, є народом, наділеним дивовижною історичною сліпотою та позбавленим традицій”.

Далі такі пасажі зустрічаються систематично. В цій же короткій передмові автор заявляє, що народився в 1944 р. і катастрофа його безпосередньо не зачепила. Коли він аналізуватиме німецькі повоєнні літературу та документалістику, які скупо згадують страшні події, починає здаватися, що Зебальд був би радий народитися років на 10 раніше і все всім розповісти. А ж не судилося.

🔸 Пошук відповіді на питання про причини тотального замовчування (або ж німоти) справді грунтовний, і скоріш за все містить всі вагомі відповіді. Зебальд пише про природу травми, колективної амнезії, наводить приклади, які доводять, що врятовані люди фізично і психічно не могли вивозити свої спогади. 
✅ Цікавим є розгортання думок про співвідношення руйнації та відбудови на фоні колективної провини за минуле. 
«Безпам'ятство як причина економічного дива» — не таке вже складне рівняння, якщо розглядати його суто з раціонального погляду. Сприятливий перерозподіл грошей в переможеній державі можливий за умови, якщо вона не торкається питань, які не подобаються переможцям. 
Але якщо залишити за дужками економічний аспект, буде ще один важливий фактор. 
Зебальд згадує, як Ганс Еріх Носсак натякає, що потерпілі при загибелі Гамбурга 

«..попри всю безсилу та запеклу лють перед очевидним божевіллям, сприймали велетенські пожежі як справедливу кару, ба навіть як акт відплати вищих сил».

А на останніх сторінках буде вже не цитована, а авторська фраза: 

«Більшість німців сьогодні знає: .. ми самі буквально спровокували знищення міст».   

📌 При цьому в «Повітряній війні» приділено достатньо уваги доказам того, що бомбардування німецьких міст (а союзники прагнули уразити житлові квартали та спричинити там масові пожежі) було необов’язковим. 
Так само переконливо показуються наслідки атак, які досягали своєї мети й за хвилини перетворювали райони у вогняну пастку без шансів на порятунок. 
📎 Автор урівноважить ці тези, говорячи про нацистів, які так само з готовністю знищували цивільне населення.  

📖 Здається, аналізуючи, як події останніх років війни призвели до браку волі до життя, летаргії, потягу до постійного переміщення, відсутності моральної чутливості тощо, Зебальд готує простір для критики літераторів. 
Як можна здогадатися з початку допису, компліментів від нього важко дочекатися 🙊

📍 Якщо узагальнити, то писати про пережитий досвід Зебальд дозволяє тільки з максимальною об’єктивністю, причому в об’єктивності він починає сумніватися, якщо вона містить «естетичні та псевдоестетичні ефекти» (стор. 61). І тут, звісно, можна сперечатися відносно стилів в кожному конкретному випадку.
Зебальд, мабуть, дуже затишно почувався б у світі з соцмережами, адже далі його критика окремих творів страшенно нагадує пости в фб — суто за формою. Спочатку обурюєшся, потім цитуєш автора, закінчуєш в’їдливим порівнянням, наприклад: 

«З того, що тут описується, я не бачу нічого, я бачу лише самого автора, який завзято та водночас наполегливо працює лінгвістичним лобзиком».

   
При цьому «лінгвістичний лобзик» — це скарб, хочеться запам’ятати й використовувати.

З трьох критичних есеїв вже перший показує, як В. Ґ. Зебальд працює з об’єктами, як вивчає біографію і виносить звідти кожен сумнівний факт. 
😩 В незаангажованості цього починаєш сумніватися винятково через емоції автора. 
Але загалом тут треба читати самому і вирішувати, чи ви цьому довіряєте. Бо ж за критикою Зебальда відчувається колосальна робота, в якій може бути як повна неупередженість, так і прихована тенденційність.

📚 Самюель Бекет «Молой» (1951)

🔖 Бекет у «Молої» дарує читачам таку ж сновидну зануреність (йдеться про тривожні сни авжеж), як Кафка.
Сон прекрасний тим, що в умовному світі залишає набір речей, які витягла тобі свідомість (автор), і їх можна інтерпретувати як завгодно.

📌 Про що «Молой», окрім того, що це — «глибинна автобіографія»?
Формально це дві історії, Молоя і Морана. І хоча зв’язок між цими двома нібито прописаний сюжетно, за бажанням можна знайти альтернативні. Бекет залишає спільні вузли на їхньому шляху, як-от їхні хворі ноги або велосипед, тож персонажів можна, наприклад, поставити паралельно або навпроти мов двійко викривлених дзеркал.
✅ В рамках своїх історій вони мають стосунки з іншими персонажами, найбільш значимі — Молоя з матір’ю, Морана — з сином. Тут переважно спостерігається запекла фройдятина, втім, достатньо іронічна.

➰ Якщо розглядати центральних героїв у відрізку часу, в якому вони зображені, то Молой переживає радше вихід (він же перехід, розпад, смерть), а Моран — урок. Але це дискутивно.
Врешті,

«Молой міг лишатися там, де він був»

Образне навантаження в Бекета вкрай інтенсивне, це той випадок, коли на одному абзаці можна затриматися на годину розбираючи значення окремих метафор і їхніх угрупувань.
З того, що запам’яталося:
🔹 рух і нерухливість, живого і неживого —

«Небо опускається вранці, цей феномен ще досі не вивчений»

🔹 відсилки до ірландської природи, ландшафтів
🔹 тема одягу і тілесності
🔹 свобода і само(доста)тність —

«..вільний — для якої роботи, ні для якої»

🔹 тварини — собаки, бджоли, кури, вівці тощо;
🔹 зносини зі словами, іменами й назвами —

«Розумієте, я вже віддавна жив оддалік від слів, тож мені вистачало, скажімо, тільки бачити моє місто..»

📎 Бекетівські мовні ігри, його іронія — це все те, що виводить «Молоя» з території філософських трактатів або притч на територію літератури, причому достатньо читабельної.
Водночас цей роман все ж настільки багаторівневий, що може успішно використовуватися для пошуку відповіді на запитання життя, Всесвіту і взагалі.

🔑 Для чистої свідомості наука спочатку ускладнює світ, а потім спрощує.
Філософія спершу все спрощує, а потім ускладнює — і роман Бекета очевидно ближче до останньої.