📚 Реймонд Карвер «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов» (1981)

📌 Післясмак дивний, висновок печальний — мінімаліста Карвера варто читати в оригіналі.

🗡 Про цю збірку є прекрасна історія: оповідання сильно покремсав редактор, тож мінімалізм ще більш мінімалізувався. Здається, деякі місця, до яких доклався той різник, я побачила — часом автор несподівано перестрибує на іншу тему або кудись провалюються 1-2 речення, і мова навіть не про драматично відкриті фінали.

🤕 Тематично ця збірка — суцільна криза середнього віку на тлі американської безнадії.
Усереднений персонаж Карвера — чоловік (частіше так), який вже усвідомив, що сенсу немає, але й вигадувати сенс не хоче.
📎 Його ціль — відновити контроль над життям, що непросто, коли в анамнезі помилки, алкоголь, розлучення, психічні розлади, а інколи ще й Корея чи Перл Гарбор.

І оця тема вдало поєднується зі стилем автора, бо ж розкушуючи бульбашки недомовок в тексті, отримуєш саму гіркоту і передчуття більшої біди.

#відгукна1000знаків

📚 Джозеф Конрад «Серце пітьми» (1902)

📌 Ще не зустрічала книг, де б з такою наполегливістю розжовувався центральний образ. Ну ви зрозуміли, що Африка — дика і незвідана? Жорстокі колонізатори, ви здогадалися? Серце пітьми, ага.
♥ Кількість метафор зі словами «темнота», «похмурий» і «серце» робить цей коротенький роман ідеальним для шкільної програми — читай і тільки посмій не інтерпретувати. А якщо врахувати наявність прозорого конфлікту, то школярам є що обговорювати.

Мені ж цікаві два виміри книги.
1️⃣ — форма «оповідь в оповіді». Хитрющий прийом, за певних обставин може «відмазати» тебе від того, що говорить оповідач.
2️⃣ — кореляція твору з сучасною оцінкою подій, в ньому описаних. Ще 60 років тому автора звинуватили в расизмі, що не дивно — надто часто головний герой вживає слово «дикун».
Але повертаємося до першого пункту — Конрад свідомо чи несвідомо відгороджується від звинувачень. І нам залишається здогадуватися, які з сучасних романів будуть кенселити років через 100.

#відгукна1000знаків

📚 Мілан Кундера «Вальс на прощання» (1973)

📌 Ділилася в інстаграмі, що книга вибісила кількома моментами, розпишу, що пішло не так.

✅ Що в анотації?
«Вальс на прощання» — це зустріч героїв в курортному містечку, важливі питання, які ставляться з «блюзнірською легкістю». Вікі стверджує, що роман має риси комедії та бурлеску.

✅ Що за цим приховується?
Сюжетні ходи книги — передбачуване «мило» невисокого гатунку. Вагітність і конфлікт навколо неї, отрута, яка фатально потрапляє в тюбик з ліками, любовні багатокутники — сприймати всерйоз мені це складно.

✅ Якщо це карикатура — то якого штибу?
Відповідь — дуже зла, жоден персонаж не викликає симпатію, і схоже, це проблема. Ситуація має плаский і нереалістичний вигляд — зло, якому неможливо співчувати, це радше стихія, а не зло.
А письменник ще й підсипає крінжі.
Приклад. Лікар Шкрета лікує жінок від безпліддя, впорскуючи їм свою сперму (без їхнього відома). Думка, що в нього багато нащадків, лікаря надихає — бо які ж гарні гени успадкують діти.
Нагадую, це комедія і бурлеск, смійтеся на здоров’я.

І навіть якщо я просто не розумію іронію автора, це не позбавляє роман від інших проблем 👇
► Відсутність у героїв притомних біографій — неприємні люди лишаються неприємними людьми у вакуумі. От є заможний американець в Чехії, проте як він тут опинився — невідомо. Сурмач зі столиці — це просто сурмач зі столиці.
Більш прописаний життєпис вагітної медсестри творить диво — відразу зрозуміла її мотивація, еврика!
► Я зраділа, коли Кундера почав вплітати сюжет політику. Це могло врятувати роман — прям бачу, як в контексті розцвітають спрощені персонажі. Але автор або вирішив, що «всі й так все знають» про Чехословаччину початку 70-х, чи полінувався розкрити історичний ландшафт.
Закиди «когось стратили як ворога», «комусь дали можливість емігрувати» залишаються обіцянками, за якими нічого немає.
Хоча про деякі «ознаки часу», типу абортних комісій і народних дружин, було справді цікаво читати.
► На гудрідзі письменника хвалять за стиль та діалоги😏 Мовляв, читається легко.
На практиці: купа пафосних монологів, діалоги є, але персонажі говорять однаково театрально, багато реплік можна віддати будь-кому з них. Певно, це підкреслює абсурдність ситуації? (я так не думаю) 
► І тепер «улюблене» — махрова мізогінія, об’єктивація та ейджизм. Якщо комусь від цього легше, останні Кундера застосовує не тільки стосовно жінок.
Після прочитання я не мала уявлення, як виглядали обличчя героїв, але автор постарався, щоб вторинні статеві ознаки читач запам’ятав.

Ось медсестра думає про пацієнток:

Вона почувала інстинктивну відразу до цього збіговиська, що знецінювало вартість жінки як індивіда. Її оточувала сумна інфляція жіночих персів, поміж якими навіть її прегарні груди втрачали свою привабу.

Ось моральні гризоти іншої героїні.

Та що довше допитувалася вона в себе отак, то дужче зростала в ній ота чудернацька, щаслива гордість, вона почувалася як дівчина, яку гвалтують, а вона раптом відчуває, як її вмить охоплює несамовита втіха, до того ж тим навальніша, чим дужче вона опиралася їй…

Тільки один коментар — сподіваюся, Кундера опитував жінок, щоб дізнатися в них про втіху під час згвалтування😡
Якщо серйозно — на мою думку, цю х*ню не виправдовує ні те, що автор вкладає це в голови героїв (героїнь!), ні час, коли це писалося.

📎 Сексизм в книгах попередніх десятиліть — складна тема. Згадаймо Геллера з «Пасткою-22», де жінки — лише сексуальні об’єкти, а насилля прямо не засуджується. Але той роман запам’ятовується як військова драма, яскрава «чорна комедія», і питань в мене виникає менше.

В деяких постмодерністських текстах сексистські описи пропускаєш повз, бо окрім них бачиш енциклопедичність, інтертекстуальність, врешті, працю письменника.
На жаль, в «Вальсі на прощання» я побачила лише озлоблений водевіль, але якщо хтось вважає це комедією або карикатурою, нехай так.

Тут мало бути речення про біографію автора з країни соцтабору. Але воно надто токсичне, тому ставлю крапку.

Книга на сайті ВСЛ https://starylev.com.ua/vals-na-proshchannya

Не намагайтеся робити ялинку з книжок, якщо у вас немає:
✔️ кількох сотень різнокаліберних книг,
✔️ пекельного терпіння,
✔️ купи вільного часу.

(тобто якщо ви книжковий колекціонер і практикуєте складання пазлів на 9000 елементів — можете спробувати)

Просто хочеться побажати року без втрат і з книжками.

З прийдешнім, друзі 🎄

📚 Курт Воннеґут «Бойня номер п’ять» (1969)

📌 Це був re-read, і я не шкодую жодної секунди. Спробую виділити моменти, за які вважаю цю книгу класною.

🔹 Взаємодія оповідача та головного героя. Очевидно, що цим Воннеґут збільшує довіру до своєї історії, яка і без того заслуговує бути вислуханою.

🔹 Філігранне висвітлення травми. Я не фахівчиня з ПТСР, але розумію, що якраз він є хребтом всієї книги. Мені здалося, сама структура роману вибудована так, щоб об’єднати минуле, сучасне і всі інші виміри, при цьому розкрити один травматичний досвід.

🔹 Гумор, який виконує функцію балансування емоцій в потрібних моментах: наприклад, згладжує гостре, підкреслює потрібне. Але і «нефункціональні» жарти теж прекрасні.

🔹 Органічні посилання. Ну тобто у мене не виникало думки, наче автор припер в текст згадку про іншу книгу, щоб похизуватися своєю освіченістю (а таке, на жаль, трапляється з іншими творами).

🔹 Письменницькі прийоми, які роблять історію цілісною: наскрізні символи, перегуки, повтори. «Принцеса», «Три мушкетери», врешті «Таке життя» — це все воно.

Певно, українських читачів ця книга може тригерити — гуманістичний наратив у нашій ситуації часом просто дратує (в цьому випадку я кажу не про себе, більшу частину книги прочитала на одному диханні, коли на районі після прильоту вимкнули електрику).
☮ Але врешті кейси «Бойні №5» або «Пастки-22» доводять — щоб писати гарні антивоєнні романи, треба протягнути ще років 20 після війни.
Бажаю нам всім дожити, а література так точно доживе.

Піднявся до студії на ліфті й побачив, що біля дверей чекають інші люди. То були літературні критики, і вони подумали, що Біллі теж один із них. Вони прийшли на дискусію про те, чи помер роман. Таке життя.

📌 Сьогодні рано-вранці, поки в нас лунала тривога, в Каліфорнії вручали «Золоті глобуси». Найбільшу кількість номінацій цьогоріч отримала «Барбі», проте лише у двох виграла.

Написала для Тижня невеличку розвідку про те, хто і як зробив цей фільм.
Спойлер: бюджет на виробництво стрічки становив $145 млн, бюджет на маркетинг — $150 млн.
👉 Тицяйте: https://tyzhden.ua/anatomiia-barbi/

Цим я анонсую відгук на V Томаса Пінчона (сподіваюся до кінця тижня впораюся) 🥺

#абсолютнонесерйознийпост

📚 Томас Пінчон «V» (1963)

📌 Історія про пошук В — на кількох континентах і в різних історичних реаліях — виходить за межі не просто детективу, а й власне роману.
Вже вкотре я читаю Пінчона, і вчергове автор мені нагадує противного професора фізики, який дає тобі тест, знаючи, що жодні варіанти відповідей не відповідають на поставлені питання. І взагалі цілком можливо, що ти прийшов на екзамен з фізики, а тобі дали білети з філософії.
Сідай, поговоримо про наше життя. Хіба ти не знаєш, що життя — найцінніше, що в тебе є?

Охопити всі рівні цього роману при першому читанні (підозрюю, що і при наступних 😀) неможливо — треба обирати якусь стратегію. Я вирішила слідкувати за стадіями розвитку героїв і вийшло таке 👇

📍 Вештання. Неприкаяність шлеміля, фатум йо-йо, іграшки, винайденої в стародавньому світі й відродженої американцями. Круглий, як таблетка, диск йо-йо приречений на циклічний рух в одному діапазоні. І хоча найбільше в такому соціально прийнятному лузерстві розкривається Бенні Профейн, втім, інші персонажі без сумніву також мають власні мотузочки.

📍 Цілепокладання. Ним в якийсь момент обтяжуються навіть найпростіші духом герої книги. Деякі з них пристрасно заперечують, що цікавляться цілями (щось в цьому є від християнської покірливості).
Конфлікт між бажанням і неможливістю досягти бажаного ще й не такий гострий, як питання, а чи маєш ти волю бажати.

📍 Пошук. Стенсіл, людина-трафарет, шукатиме В — про це пишуть вже в анотаціях. Пінчон знущатиметься з читача, щедро розставляючи в тексті Вікторій, Веронік і Вір, Вірджинію і Валлетту, Вайссу і Венесуелу, Венеру і просто кути 45° — бо врешті, це ж весело😀 Він доводить до вичерпності відчуття, коли ти, відшукуючи підказки, знаходиш їх у випадкових перехожих і непричетних вуличних знаках — бо, хто як не ТРП обожнює твою параною.

📍 Перетворення. Тут багато чого — метаморфози В, «перевтілення» Стенсіла, врешті, абсолютно невипадкова тема пластичної хірургії (яка точно не обмежується носом Естер). Перетворення затверджується як єдиний спосіб прожити життя та розповідати про нього, а природність — як умовність від початку людства.

📍 Інтерпретація. Тут коротко, бо коли у Пінчона явно виникає тема випадковостей та причинно-наслідкових зв’язків — мені бракує бази, щоб навіть про це говорити. Часом здається, що у бульбашці своїх метафізичних страхів персонажі здогадуються, що є продуктом акту письма, а якщо так — то чи мають сенс інтерпретації?

📍 Гуманізм. Я б не написала про це, якби в романі не було розділу зі сповіддю Фаусто Майстраля (бомбардування Валлетти) і розділу про Намібію (німецький колоніалізм). Здається, гуманізм у «V» тієї ж природи, що й антивоєнний меседж у «Веселці тяжіння» — це пропозиція тим, хто вижив, піти на перекур і обдумати свою поведінку. А що як спрацює і вони достатньо втомлені, щоб спинитися?
Примітно, що такі наративи Пінчон завжди розглядає на індивідуальному рівні. Бо тільки персонально можна сказати щось на зразок:
«Don`t you know that life is the most precious possession you have?»

Книгу замовляла тут (везли на місяць довше, ніж обіцяли, так що не можу радити)

Коли я кажу, що нічого зараз не читаю, це скоріш за все значить, що я все-таки читаю — поезію💁 Зазвичай в різні життєві періоди у мене 2-4 збірки, які я «підчитую», щоб змінити фоновий шум. Роблю це спонтанно і з довільної сторінки.

✒ Як на мене, більшість поетичних збірок не мають початку і кінця. Так, деякі складаються з певною послідовністю, але якщо така книга сильно втрачає через стихійне читання, то в мене питаннячка до якості.
Хоча якість віршів — це одна з найбільш суб’єктивних речей у всесвіті.

💬 Колись я виклала у Goodreads відгук на збірку одного сучасного українського поета. Дуже відомого у вузькому колі, остаточно невідомого за межами кола. У відгуку я сварилася на штучність мови в тій поезії — у мене було враження, наче автор просто брав словник, знаходив рідковживані слова і вигадував на їхній основі метафори. Відгук майже відразу знесла, бо навіть якщо він так робив — що з того? Хай робить, у нього є шанувальники 🤗

Нижче коротко розкажу про збірки, які читаю останні пару місяців. Це суперсуб’єктивні враження, і врахуйте, що жодну з цих книг я досі не дочитала (а коли дочитаю — скоріш за все не помічу цього).

📗 Patricia Lockwood «Motherland Fatherland Homelandsexuals» (2014)
Ця книга отримала надзвичайно багато улесливих коментарів від американських критиків, і чесно кажучи, я з усім можу погодитися.
Локвуд розумна, Локвуд не просто іронічна — часом вона знущається з реальності.
Дотепно розповідаючи стосунки, дорослішання, культуру, політичні та соціальні викривлення, авторка доводить, вульгаризоване медіасвітом поняття «жіночого досвіду» універсальніше, ніж здається.
Є в цій книзі також вбивчо серйозні речі, як-от вірш «Rape Joke» (заснований на реальних подіях з життя Патриції).
До речі, наскільки я знаю, роман Локвуд «Про таке не говорять» вийде цьогоріч в «Темпорі».
“When you want to say a poet is mysterious, say, “Very few tit-pics of him exist,” or “Reading his letters and journals, we are able to piece together a pic of his tits—they loved butter and radishes and were devoted to his sister.”

📙 Антологія молодої поезії США (упор. Т. Малкович, 2016)
Це видання я знайшла на телеграм-барахолці (А-ба-ба давно розпродала наклад) і покладала на нього досить великі надії.
Висновок: щось не те, до кінця не розумію, що саме. Можливо, справа в перекладі. Але мені складно навіть виділити в антології авторів, які запам’яталися.
☝ Які висновки про молоду американську поезію можна зробити зі збірки? Напевно, ця поезія багатослівна, часом надмірно метафорична. Останнє означає, що очевидна метафора не працює, і неочевидна не працює, і тільки метафора-далекий-родич вважається валідною.
Також це поезія переважно міська (схоже, ⅔ авторів живуть в Брукліні) й особиста. Особиста на тому рівні, коли навіть напозір соціальне повідомлення виявляється персональним.
Мені здається, чи в українській поезії зараз навпаки — вірш з твоїми особистими переживання має бути написаний так, щоб його могли опублікувати в новинах?

📘 Bo Burnham «Egghead or. You Can`t Survive on Ideas Alone» (2013)
Поки Бо Бернем не випускає нові стендапи, а тільки підігріває про них чутки (хай їм грець), я читаю його єдину поетичну збірку.
Бернем — комедіант (ну в першу чергу), що накладається на текст. Це винахідливі віршики-спостереження, побудовані на парадоксах і нердівських анекдотах, класно ілюстровані.
Структурно це моя ідеальна книжка. Вгадаєте чому? В ній немає нумерації! І змісту немає!
Залишу трохи сторінок в коментарях.
І оскільки ця книга була подарунком, з вдячністю вказую ТГ-канал людини, яка мені її подарувала, тицяйте.

📚 Robert Coover «Briar Rose & Spanking the Maid»

📌 «Шипшинка» — не лише інтерпретація, а заглиблення та розширення історії про Сплячу Красуню. Тут є повторюване переповідання, несподівана деталізація (в якому стані буде жінка після ста років в ліжку?), прописування неочевидної мотивації, героїв.
Сподобалося, що в сюжеті є не лише первісна версія «Шипшинки», а й тропи інших казок.

В «Шльопаючи служницю» Кувер знову зациклює оповідь. Сюжет містить ті самі вузли, які багаторазово обігруються. При цьому питання (ір)реальності подій залишається відкритим.
Я б тлумачила «Spanking the Maid» як рольову гру (садомазохістську, авжеж), якій заважають правила, адже гравці — живі люди.

Стилістично тексти Кувера — це калейдоскопи, в яких ось ту яскраву скалку ти побачиш через два оберти. Але читати його англійською було важко. Спочатку я думала, що справа у стилізації «Шипшинки» під старовинні казки, проте і в «Служниці» зустрічалися вигадливі прикметники/прислівники.
Ще одна книга, яку я дуже хочу в перекладі 🙏

Я досі ніколи не писала про стендап, а варто було б 😊
Це перша спроба — в статті для «Тижня» розказую про стендап-концерти, які потрапили в номінації премій «Золотий Глобус» і «Ґреммі» цього року.

📌 Бонусом — цитати з кожного виступу.
Наприклад, така, від Сари Сільверман:

«Я б хотіла підійти до когось на вулиці та сказати: “Привіт, я тебе не знаю, це звучить так дивно, але той, кого ти любиш, хто вже помер, хоче, щоб ти знав: це не твоя провина. Це тобі щось каже?”»