[продовження]

Занотую ще кілька тез щодо «Післячорнобильської бібліотеки» Тамари Гундорової.

🔹 В монографії окремих розділів удостоїлися Андрухович, Бу-Ба-Бу (спільний вагон), Прохасько, Іздрик, Діброва-Жолдак-Подерв’янський (спільна каюта), Забужко, Пашковський, Жадан, Цибулько, Тарнавський. Згадуються й інші, але місця приділено менше.

🔹 Це очікувано не дуже сучасна книга. Наприклад, тут ви не знайдете глибоких рефлексій на тему інформаційних технологій і їхнього впливу на культуру.
Крім того, я впевнена, що зараз нетолерантність деяких авторів Гундорова б не просто наводила, а й коментувала відповідно до нової етики (поглиблюватися в цю тему не буду, стане з усіх Пашковського).

🔹 В продовження попередньої тези. Не забувайте, що дослідники до 2014-2022 рр. багато (дуже багато) цитували росіян. Якщо це вас тригерить — майте на увазі, що у Гундорової такого теж вдосталь. Скажімо, пишучи про «нову щирість», вона буде посилатися на Владіміра-зажарілі-і-сожралі-Сорокіна, а не на будь-кого з вестернів.

🔹 «Коментар із “кінця постмодернізму”», написаний до видання 2013 року (перше трапилося 2005 р.) — це дуже великий плюс до монографії. Назва коментаря вже натякає на зміст, плюс тут є історії, які супроводжували дослідження, а також думки опонентів постмодернізму в Україні. Власне, опонентів Гундорова цитує і в інших розділах (чесно кажучи, багато з наведеного — це просто якийсь матеріал для комедійного шоу, можливо, так і задумано).

💬 Найбільше на цьому тлі мені запам’яталися міркування про неможливість/недоцільність появи постмодернізму в українській культурі. Аргументів багато — відсутність вираженого модернізму, який мав би передувати постмодернізму, інший контекст та інакша логіка розвитку у порівнянні з західним світом тощо.
Так, авторка монографії цитує Пахльовську, яка говорить, що український постмодернізм є наслідком «некритичного засвоєння західної культури» і що «православний варіант християнства […] заблокував розвиток технічних та природних наук». Далі там ще шпилька від Гундорової, що за логікою Пахльовської західні інформативні технології мали б нещасну Україну взагалі оминути.

😐 Не претендую на глибину і широкий досвід, проте я не одноразово чула від своїх ровесників та молодших, що вони відчувають себе «ментальними іноземцями» — перш за все тому, що росли на західній попкультурі. Чи критично вони її засвоюють — складно сказати.
Проте мені здається, що покоління, яке спочатку масово всотує іноземне, і потім генерує під його впливом власне (а західне в тих же 90-х було цінне вже тому, що не радянське), здатне робити стрибки у розвитку і цілком органічно переосмислювати світові тренди. І тут не про постмодернізм навіть мова, а про невідворотність глобалізації.

🔹 В книзі багато говориться про карнавальність і її важливу роль в українському варіанті постмодернізму. Якщо врахувати, що Бу-Ба-Бу та персонально Андруховича авторка обирає хедлайнерами монографії, то ви можете уявити НАСКІЛЬКИ багато.

І буквально останній абзац останнього розділу завершується так:
«Феномен Помаранчевої революції — останній акт українського постмодернізму, що символізував його завершення і підсумок. Майдан — карнавал, що з культурної акції перетворився на політичну. Бо тільки завдяки тому, що постмодернізм навчив ігрової лінгвістичної поведінки і привчив до карнавалу, який правив для постсовєтської людини за форму вивільнення, українці вийшли на Майдан, а не взяли до рук зброї».

Книга підписана до друку у вересні 2013, за два місяці почнеться Євромайдан, за пів року — війна.


➡ «Післячорнобильську бібліотеку» я купувала на Якабу пару місяців тому, зараз там немає, але посилання залишу: https://www.yakaboo.ua/ua/pisljachornobil-s-ka-biblioteka-ukrains-kij-literaturnij-postmodernizm.html

📚 Кормак Маккарті «Кривавий меридіан або вечірня заграва на заході» (1985)
Переклад і післямова Максима Нестелєєва

📌 У післямові до українського видання «Кривавого меридіана» цитуються слова Маккарті про те, що суддю Голдена не можна розуміти в рамках певної системи.
Перекажу цю думку в ширшому контексті: спроби систематизувати роман, загнати його в рамки однієї інтерпретації спрощують і збіднюють книгу.
Але, звісно, кожен має право на власне тлумачення, і оскільки в мене дитяче щеплення від містики та езотерики, я буду збіднювати «Кривавий меридіан» максимально приземленим способом.

📍 Отже, ХІХ століття, президент Полк воює з Мексикою (не найпопулярніший з багатьох причин політик, але це він закріпив за США землі кількох південно-західних штатів).
Банда головорізів вдало використовує політичну ситуацію для розгортання своєї діяльності. Ці чоловіки напозір байдужі один до одного, проте зв'язки мають сильніші, ніж карти в колоді.

♠ Мотивація брати участь в походах у них різна, і вона погано вкладається в ідею вічної звільняючої війни, яку висловлює суддя Голден.
Власне, думка судді припускає, що насилля — це тільки вибір, інстинктивний або усвідомлений, а не спосіб виживання в складній країні в складний час.

Насилля в романі багато (це максимальна кількість звірячих убивств, яка мені зустрічалася в книгах). Всеохопна жорстокість у «Кривавому меридіані» — немов задзеркалля людської сутності, в яке провалюється кожен, хто ступає на цей шлях.

Зроблю припущення, що саме непевність часу накладається на поведінку основних героїв. Згадаю лише кількох.
★ Малюк, син учителя. Неписемний, однак носій знання або незнання, яке суперечить генеральній лінії банди. Іноді це підкреслено символічними сюжетними звивинами, як у той момент, коли він відмовляється вбити пораненого і відстає від загону.
Малюк — це про несумісність знання і незнання, присутність і неприсутність малюка під час різанин, двоїстість його дитинних і дорослих ролей, вибір і невибір, врешті, намисто з вух, яке називають скапулярієм, і яке ним точно ним не є (наскільки розумію, скапулярій — чернечий одяг, гібрид намиста і пояса).

★ Глентон — ватажок загону, машина для вбивств, найорганічніший і найпослідовніший у своїй діяльності, проте також має сумніви про мету і кінець.

★ Несправжній священник Тобін, який продовжує проповідувати, знімаючи скальпи. Він точно знає, що релігія нікого тут не рятує (у книзі безліч підтверджень). А ще Тобіна варто було придумати, бо пара-трійка панчів потрібна навіть найжорстокішій історії.

★ Суддю Голдена я залишила на кінець з тієї причини, що мені не подобаються інтерпретації його образу, які я вже зустрічала.
Для мене він архетипний шахрай (так його прямо називає «священник», а в уста цього героя Маккарті подекуди вкладає правду). Безумовно, шахраї можуть викликати симпатію, прикладів в літературі та кіно безліч.

♟ Можна відшукувати у Голдені божественні або диявольські риси, проте в нього немає реальної влади та впливовості політика або генерала, за великим рахунком, він просто волоцюга.
І це природно, бо еталонний шахрай насолоджується навіть не надбанням грошей чи влади (інакше б зупинився на певному рівні), а можливістю повторювати трюки, ставити експерименти над людською психікою та вкотре доводити свою перевагу.

Диявольська сутність Голдена — це таке собі джокерство, апогей блазнювання. Підтверджень суперсили судді небагато, підтверджень його облудливості значно більше. Це і пафос, що прикриває брехню, і гнучка мораль, яку зручно підкріплювати популярною філософією.
Максимальним його досягненням залишається створення невеликої секти прихильників. Втім, це Голден (але, звичайно, не лише він) породжує попит на зло, на обман, на фальшиві монети. І тому зайнятий фальшивомонетник ніколи не побачить світанок.

[продовження]
☀ Важлива частина книги — фантастичне зображення Америки, на яке автор явно витрачав найкращі метафори, за що респект. Прочитала, що він їздив місцями, які описував, і не відпускає думка — чи спостерігав Маккарті загострення якої-небудь міграційної кризи? Пустелями Мексики в бік США досі йдуть люди, і досі багато з них там гинуть.

⚑ Можна проводити інші історичні паралелі — в книзі згадується знищення тварин, геноцид корінного населення, вибірковий американський расизм. Американцями письменник, до речі, називає не корінних, а тих, хто міг пам'ятати, від яких європейських білих він походить.

► Великий американський роман — це коли в книзі два Джони Джексони, білий та чорний, які збираються вбити один одного, а потім будуть вбивати індіанців та мексиканців.
► Великий американський роман — це коли той, хто доживе до фіналу, вважає, що пташина свобода образлива, а дітей треба кидати в яму з дикими собаками.
► Великий американський роман дає відповіді, які лише породжують нові питання.

📚 Реймонд Карвер «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов» (1981)

📌 Післясмак дивний, висновок печальний — мінімаліста Карвера варто читати в оригіналі.

🗡 Про цю збірку є прекрасна історія: оповідання сильно покремсав редактор, тож мінімалізм ще більш мінімалізувався. Здається, деякі місця, до яких доклався той різник, я побачила — часом автор несподівано перестрибує на іншу тему або кудись провалюються 1-2 речення, і мова навіть не про драматично відкриті фінали.

🤕 Тематично ця збірка — суцільна криза середнього віку на тлі американської безнадії.
Усереднений персонаж Карвера — чоловік (частіше так), який вже усвідомив, що сенсу немає, але й вигадувати сенс не хоче.
📎 Його ціль — відновити контроль над життям, що непросто, коли в анамнезі помилки, алкоголь, розлучення, психічні розлади, а інколи ще й Корея чи Перл Гарбор.

І оця тема вдало поєднується зі стилем автора, бо ж розкушуючи бульбашки недомовок в тексті, отримуєш саму гіркоту і передчуття більшої біди.

#відгукна1000знаків

📚 Джозеф Конрад «Серце пітьми» (1902)

📌 Ще не зустрічала книг, де б з такою наполегливістю розжовувався центральний образ. Ну ви зрозуміли, що Африка — дика і незвідана? Жорстокі колонізатори, ви здогадалися? Серце пітьми, ага.
♥ Кількість метафор зі словами «темнота», «похмурий» і «серце» робить цей коротенький роман ідеальним для шкільної програми — читай і тільки посмій не інтерпретувати. А якщо врахувати наявність прозорого конфлікту, то школярам є що обговорювати.

Мені ж цікаві два виміри книги.
1️⃣ — форма «оповідь в оповіді». Хитрющий прийом, за певних обставин може «відмазати» тебе від того, що говорить оповідач.
2️⃣ — кореляція твору з сучасною оцінкою подій, в ньому описаних. Ще 60 років тому автора звинуватили в расизмі, що не дивно — надто часто головний герой вживає слово «дикун».
Але повертаємося до першого пункту — Конрад свідомо чи несвідомо відгороджується від звинувачень. І нам залишається здогадуватися, які з сучасних романів будуть кенселити років через 100.

#відгукна1000знаків

📚 Мілан Кундера «Вальс на прощання» (1973)

📌 Ділилася в інстаграмі, що книга вибісила кількома моментами, розпишу, що пішло не так.

✅ Що в анотації?
«Вальс на прощання» — це зустріч героїв в курортному містечку, важливі питання, які ставляться з «блюзнірською легкістю». Вікі стверджує, що роман має риси комедії та бурлеску.

✅ Що за цим приховується?
Сюжетні ходи книги — передбачуване «мило» невисокого гатунку. Вагітність і конфлікт навколо неї, отрута, яка фатально потрапляє в тюбик з ліками, любовні багатокутники — сприймати всерйоз мені це складно.

✅ Якщо це карикатура — то якого штибу?
Відповідь — дуже зла, жоден персонаж не викликає симпатію, і схоже, це проблема. Ситуація має плаский і нереалістичний вигляд — зло, якому неможливо співчувати, це радше стихія, а не зло.
А письменник ще й підсипає крінжі.
Приклад. Лікар Шкрета лікує жінок від безпліддя, впорскуючи їм свою сперму (без їхнього відома). Думка, що в нього багато нащадків, лікаря надихає — бо які ж гарні гени успадкують діти.
Нагадую, це комедія і бурлеск, смійтеся на здоров’я.

І навіть якщо я просто не розумію іронію автора, це не позбавляє роман від інших проблем 👇
► Відсутність у героїв притомних біографій — неприємні люди лишаються неприємними людьми у вакуумі. От є заможний американець в Чехії, проте як він тут опинився — невідомо. Сурмач зі столиці — це просто сурмач зі столиці.
Більш прописаний життєпис вагітної медсестри творить диво — відразу зрозуміла її мотивація, еврика!
► Я зраділа, коли Кундера почав вплітати сюжет політику. Це могло врятувати роман — прям бачу, як в контексті розцвітають спрощені персонажі. Але автор або вирішив, що «всі й так все знають» про Чехословаччину початку 70-х, чи полінувався розкрити історичний ландшафт.
Закиди «когось стратили як ворога», «комусь дали можливість емігрувати» залишаються обіцянками, за якими нічого немає.
Хоча про деякі «ознаки часу», типу абортних комісій і народних дружин, було справді цікаво читати.
► На гудрідзі письменника хвалять за стиль та діалоги😏 Мовляв, читається легко.
На практиці: купа пафосних монологів, діалоги є, але персонажі говорять однаково театрально, багато реплік можна віддати будь-кому з них. Певно, це підкреслює абсурдність ситуації? (я так не думаю) 
► І тепер «улюблене» — махрова мізогінія, об’єктивація та ейджизм. Якщо комусь від цього легше, останні Кундера застосовує не тільки стосовно жінок.
Після прочитання я не мала уявлення, як виглядали обличчя героїв, але автор постарався, щоб вторинні статеві ознаки читач запам’ятав.

Ось медсестра думає про пацієнток:

Вона почувала інстинктивну відразу до цього збіговиська, що знецінювало вартість жінки як індивіда. Її оточувала сумна інфляція жіночих персів, поміж якими навіть її прегарні груди втрачали свою привабу.

Ось моральні гризоти іншої героїні.

Та що довше допитувалася вона в себе отак, то дужче зростала в ній ота чудернацька, щаслива гордість, вона почувалася як дівчина, яку гвалтують, а вона раптом відчуває, як її вмить охоплює несамовита втіха, до того ж тим навальніша, чим дужче вона опиралася їй…

Тільки один коментар — сподіваюся, Кундера опитував жінок, щоб дізнатися в них про втіху під час згвалтування😡
Якщо серйозно — на мою думку, цю х*ню не виправдовує ні те, що автор вкладає це в голови героїв (героїнь!), ні час, коли це писалося.

📎 Сексизм в книгах попередніх десятиліть — складна тема. Згадаймо Геллера з «Пасткою-22», де жінки — лише сексуальні об’єкти, а насилля прямо не засуджується. Але той роман запам’ятовується як військова драма, яскрава «чорна комедія», і питань в мене виникає менше.

В деяких постмодерністських текстах сексистські описи пропускаєш повз, бо окрім них бачиш енциклопедичність, інтертекстуальність, врешті, працю письменника.
На жаль, в «Вальсі на прощання» я побачила лише озлоблений водевіль, але якщо хтось вважає це комедією або карикатурою, нехай так.

Тут мало бути речення про біографію автора з країни соцтабору. Але воно надто токсичне, тому ставлю крапку.

Книга на сайті ВСЛ https://starylev.com.ua/vals-na-proshchannya

Не намагайтеся робити ялинку з книжок, якщо у вас немає:
✔️ кількох сотень різнокаліберних книг,
✔️ пекельного терпіння,
✔️ купи вільного часу.

(тобто якщо ви книжковий колекціонер і практикуєте складання пазлів на 9000 елементів — можете спробувати)

Просто хочеться побажати року без втрат і з книжками.

З прийдешнім, друзі 🎄

📚 Курт Воннеґут «Бойня номер п’ять» (1969)

📌 Це був re-read, і я не шкодую жодної секунди. Спробую виділити моменти, за які вважаю цю книгу класною.

🔹 Взаємодія оповідача та головного героя. Очевидно, що цим Воннеґут збільшує довіру до своєї історії, яка і без того заслуговує бути вислуханою.

🔹 Філігранне висвітлення травми. Я не фахівчиня з ПТСР, але розумію, що якраз він є хребтом всієї книги. Мені здалося, сама структура роману вибудована так, щоб об’єднати минуле, сучасне і всі інші виміри, при цьому розкрити один травматичний досвід.

🔹 Гумор, який виконує функцію балансування емоцій в потрібних моментах: наприклад, згладжує гостре, підкреслює потрібне. Але і «нефункціональні» жарти теж прекрасні.

🔹 Органічні посилання. Ну тобто у мене не виникало думки, наче автор припер в текст згадку про іншу книгу, щоб похизуватися своєю освіченістю (а таке, на жаль, трапляється з іншими творами).

🔹 Письменницькі прийоми, які роблять історію цілісною: наскрізні символи, перегуки, повтори. «Принцеса», «Три мушкетери», врешті «Таке життя» — це все воно.

Певно, українських читачів ця книга може тригерити — гуманістичний наратив у нашій ситуації часом просто дратує (в цьому випадку я кажу не про себе, більшу частину книги прочитала на одному диханні, коли на районі після прильоту вимкнули електрику).
☮ Але врешті кейси «Бойні №5» або «Пастки-22» доводять — щоб писати гарні антивоєнні романи, треба протягнути ще років 20 після війни.
Бажаю нам всім дожити, а література так точно доживе.

Піднявся до студії на ліфті й побачив, що біля дверей чекають інші люди. То були літературні критики, і вони подумали, що Біллі теж один із них. Вони прийшли на дискусію про те, чи помер роман. Таке життя.

📌 Сьогодні рано-вранці, поки в нас лунала тривога, в Каліфорнії вручали «Золоті глобуси». Найбільшу кількість номінацій цьогоріч отримала «Барбі», проте лише у двох виграла.

Написала для Тижня невеличку розвідку про те, хто і як зробив цей фільм.
Спойлер: бюджет на виробництво стрічки становив $145 млн, бюджет на маркетинг — $150 млн.
👉 Тицяйте: https://tyzhden.ua/anatomiia-barbi/