📚 ВІЛЬЯМ ҐІБСОН «НЕЙРОМАНТ. КНИГА 1» (1984)

🔖 Так, я прочитала, наскільки це важливий твір — для жанру, літератури, попкультури в цілому. Проте все-таки знову утверджуюся в думці, що кіберпанк — не моє.

1000 знаків доб’ю деякими спостереженнями👇

💲 Історія по-хорошому комерційна, з дражливими темами. Тут є людські страхи перед цифровим і технологічним, бізнес і політика (загалом тема влади), наркотики, секс (стільки, щоб на сеанс пускали з батьками). Звісно, не факт, що це комерціалізувалося навмисне, можливо, автор просто писав про що і як йому цікаво.
🎬 Ґібсону вдалося зробити дуже кіногенічний світ. Мало в якому творі знайдеш деталізований сеттінг, який тягне на самостійний стиль.
🎎 В книзі багато екзотики, описаної з позиції вестерна. І за прийоми, які застосовувалися у 80-х, зараз можна отримати звинувачення в расизмі та апропріації.

Загалом, це враження людини, яка не обтяжувалася розгадкою відсилань і не намагалася розібратися в нюансах, тому не приймайте надто серйозно.

#відгукна1000знаків

📚 ЖОРЖ БАТАЙ «ІСТОРІЯ ОКА» (1928)

🔖 Я не читала інших книг Батая, не знайома глибоко з його філософськими міркуваннями, тому аналізуватиму текст з того боку, з якого мені зручно.

👀«Історія ока» — це невелика порнографічна (і злочинна) історія про двох дуже молодих людей.
► Спочатку мені хотілося розглядати її суто як межовий досвід підлітків. І схоже, тут таки присутній оцей образ підлітка, який роздуває життя, мов повітряну кульку, і не може зупинитися.
► Потім — як компенсаційний нарис, яким автор прагне переосмислити власну психобіографію (передостанній розділ «Ремінісценції» прямо на це вказує).

Символіка «Історії ока» прописана, як на мене, надто прямолінійно. Всі ці очі/яйця, фізіологічні рідини, зв’язки Еросу і Танатосу зчитуються відразу.

Загалом, я дійшла до висновку, що це із застереженнями можна рекомендувати комусь, хто цікавиться філософією і теорією літератури.

#відгукна1000знаків

Книга на сайті Видавництва Анетти Антоненко https://anetta-publishers.com/books/204

Найближчі плани мають ось такий вигляд, і добре б встигнути це прочитати у поточному році...

😔

Читаючи постмодернізм, не забудьте підняти праву руку..

🤦

P. S. Сторінка «Постчорнобильської бібліотеки» Тамари Гундорової. У мій відгук це навряд потрапить, бо авторка явно стібеться над тими, кого тут цитує.

📚 ТАМАРА ГУНДОРОВА «ПІСЛЯЧОРНОБИЛЬСЬКА БІБЛІОТЕКА. УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ» (2013)

📌 Для мене проблемою у сприйнятті монографії стала не лише її складність.
Вибір Чорнобиля, як відправної точки в українському постмоді, відпочатку заважав сприймати інформацію (довіряти авторці).

📍 І начебто на обгрунтування витрачено десятки сторінок. Але вислів «післятоталітарна бібліотека», на мою думку, звучав би переконливіше.
А коли у розділах, присвячених конкретним авторам, наводилися їхні цитати на тему Чорнобиля, складалося враження, що це єдина цінність цитованого.

В деяких випадках, автори справді писали про Чорнобиль і тут відкриваєш нові сторінки укрліту 😈
Гнівні інвективи й злісні обвинувачення шмагають, немов батогом, б’ють словом усіх: і західників, і феміністок, і гомосексуалів, і постмодерністів, усіх «інтелектуальних підарасників на чолі з криптолесбіянками».

Це Гундорова пише про роман «Щоденний жезл» Пашковського, і цитує його ж (а не митрополита Онуфрія, як можна подумати).

[продовження]

Занотую ще кілька тез щодо «Післячорнобильської бібліотеки» Тамари Гундорової.

🔹 В монографії окремих розділів удостоїлися Андрухович, Бу-Ба-Бу (спільний вагон), Прохасько, Іздрик, Діброва-Жолдак-Подерв’янський (спільна каюта), Забужко, Пашковський, Жадан, Цибулько, Тарнавський. Згадуються й інші, але місця приділено менше.

🔹 Це очікувано не дуже сучасна книга. Наприклад, тут ви не знайдете глибоких рефлексій на тему інформаційних технологій і їхнього впливу на культуру.
Крім того, я впевнена, що зараз нетолерантність деяких авторів Гундорова б не просто наводила, а й коментувала відповідно до нової етики (поглиблюватися в цю тему не буду, стане з усіх Пашковського).

🔹 В продовження попередньої тези. Не забувайте, що дослідники до 2014-2022 рр. багато (дуже багато) цитували росіян. Якщо це вас тригерить — майте на увазі, що у Гундорової такого теж вдосталь. Скажімо, пишучи про «нову щирість», вона буде посилатися на Владіміра-зажарілі-і-сожралі-Сорокіна, а не на будь-кого з вестернів.

🔹 «Коментар із “кінця постмодернізму”», написаний до видання 2013 року (перше трапилося 2005 р.) — це дуже великий плюс до монографії. Назва коментаря вже натякає на зміст, плюс тут є історії, які супроводжували дослідження, а також думки опонентів постмодернізму в Україні. Власне, опонентів Гундорова цитує і в інших розділах (чесно кажучи, багато з наведеного — це просто якийсь матеріал для комедійного шоу, можливо, так і задумано).

💬 Найбільше на цьому тлі мені запам’яталися міркування про неможливість/недоцільність появи постмодернізму в українській культурі. Аргументів багато — відсутність вираженого модернізму, який мав би передувати постмодернізму, інший контекст та інакша логіка розвитку у порівнянні з західним світом тощо.
Так, авторка монографії цитує Пахльовську, яка говорить, що український постмодернізм є наслідком «некритичного засвоєння західної культури» і що «православний варіант християнства […] заблокував розвиток технічних та природних наук». Далі там ще шпилька від Гундорової, що за логікою Пахльовської західні інформативні технології мали б нещасну Україну взагалі оминути.

😐 Не претендую на глибину і широкий досвід, проте я не одноразово чула від своїх ровесників та молодших, що вони відчувають себе «ментальними іноземцями» — перш за все тому, що росли на західній попкультурі. Чи критично вони її засвоюють — складно сказати.
Проте мені здається, що покоління, яке спочатку масово всотує іноземне, і потім генерує під його впливом власне (а західне в тих же 90-х було цінне вже тому, що не радянське), здатне робити стрибки у розвитку і цілком органічно переосмислювати світові тренди. І тут не про постмодернізм навіть мова, а про невідворотність глобалізації.

🔹 В книзі багато говориться про карнавальність і її важливу роль в українському варіанті постмодернізму. Якщо врахувати, що Бу-Ба-Бу та персонально Андруховича авторка обирає хедлайнерами монографії, то ви можете уявити НАСКІЛЬКИ багато.

І буквально останній абзац останнього розділу завершується так:
«Феномен Помаранчевої революції — останній акт українського постмодернізму, що символізував його завершення і підсумок. Майдан — карнавал, що з культурної акції перетворився на політичну. Бо тільки завдяки тому, що постмодернізм навчив ігрової лінгвістичної поведінки і привчив до карнавалу, який правив для постсовєтської людини за форму вивільнення, українці вийшли на Майдан, а не взяли до рук зброї».

Книга підписана до друку у вересні 2013, за два місяці почнеться Євромайдан, за пів року — війна.


➡ «Післячорнобильську бібліотеку» я купувала на Якабу пару місяців тому, зараз там немає, але посилання залишу: https://www.yakaboo.ua/ua/pisljachornobil-s-ka-biblioteka-ukrains-kij-literaturnij-postmodernizm.html

📚 Кормак Маккарті «Кривавий меридіан або вечірня заграва на заході» (1985)
Переклад і післямова Максима Нестелєєва

📌 У післямові до українського видання «Кривавого меридіана» цитуються слова Маккарті про те, що суддю Голдена не можна розуміти в рамках певної системи.
Перекажу цю думку в ширшому контексті: спроби систематизувати роман, загнати його в рамки однієї інтерпретації спрощують і збіднюють книгу.
Але, звісно, кожен має право на власне тлумачення, і оскільки в мене дитяче щеплення від містики та езотерики, я буду збіднювати «Кривавий меридіан» максимально приземленим способом.

📍 Отже, ХІХ століття, президент Полк воює з Мексикою (не найпопулярніший з багатьох причин політик, але це він закріпив за США землі кількох південно-західних штатів).
Банда головорізів вдало використовує політичну ситуацію для розгортання своєї діяльності. Ці чоловіки напозір байдужі один до одного, проте зв'язки мають сильніші, ніж карти в колоді.

♠ Мотивація брати участь в походах у них різна, і вона погано вкладається в ідею вічної звільняючої війни, яку висловлює суддя Голден.
Власне, думка судді припускає, що насилля — це тільки вибір, інстинктивний або усвідомлений, а не спосіб виживання в складній країні в складний час.

Насилля в романі багато (це максимальна кількість звірячих убивств, яка мені зустрічалася в книгах). Всеохопна жорстокість у «Кривавому меридіані» — немов задзеркалля людської сутності, в яке провалюється кожен, хто ступає на цей шлях.

Зроблю припущення, що саме непевність часу накладається на поведінку основних героїв. Згадаю лише кількох.
★ Малюк, син учителя. Неписемний, однак носій знання або незнання, яке суперечить генеральній лінії банди. Іноді це підкреслено символічними сюжетними звивинами, як у той момент, коли він відмовляється вбити пораненого і відстає від загону.
Малюк — це про несумісність знання і незнання, присутність і неприсутність малюка під час різанин, двоїстість його дитинних і дорослих ролей, вибір і невибір, врешті, намисто з вух, яке називають скапулярієм, і яке ним точно ним не є (наскільки розумію, скапулярій — чернечий одяг, гібрид намиста і пояса).

★ Глентон — ватажок загону, машина для вбивств, найорганічніший і найпослідовніший у своїй діяльності, проте також має сумніви про мету і кінець.

★ Несправжній священник Тобін, який продовжує проповідувати, знімаючи скальпи. Він точно знає, що релігія нікого тут не рятує (у книзі безліч підтверджень). А ще Тобіна варто було придумати, бо пара-трійка панчів потрібна навіть найжорстокішій історії.

★ Суддю Голдена я залишила на кінець з тієї причини, що мені не подобаються інтерпретації його образу, які я вже зустрічала.
Для мене він архетипний шахрай (так його прямо називає «священник», а в уста цього героя Маккарті подекуди вкладає правду). Безумовно, шахраї можуть викликати симпатію, прикладів в літературі та кіно безліч.

♟ Можна відшукувати у Голдені божественні або диявольські риси, проте в нього немає реальної влади та впливовості політика або генерала, за великим рахунком, він просто волоцюга.
І це природно, бо еталонний шахрай насолоджується навіть не надбанням грошей чи влади (інакше б зупинився на певному рівні), а можливістю повторювати трюки, ставити експерименти над людською психікою та вкотре доводити свою перевагу.

Диявольська сутність Голдена — це таке собі джокерство, апогей блазнювання. Підтверджень суперсили судді небагато, підтверджень його облудливості значно більше. Це і пафос, що прикриває брехню, і гнучка мораль, яку зручно підкріплювати популярною філософією.
Максимальним його досягненням залишається створення невеликої секти прихильників. Втім, це Голден (але, звичайно, не лише він) породжує попит на зло, на обман, на фальшиві монети. І тому зайнятий фальшивомонетник ніколи не побачить світанок.

[продовження]
☀ Важлива частина книги — фантастичне зображення Америки, на яке автор явно витрачав найкращі метафори, за що респект. Прочитала, що він їздив місцями, які описував, і не відпускає думка — чи спостерігав Маккарті загострення якої-небудь міграційної кризи? Пустелями Мексики в бік США досі йдуть люди, і досі багато з них там гинуть.

⚑ Можна проводити інші історичні паралелі — в книзі згадується знищення тварин, геноцид корінного населення, вибірковий американський расизм. Американцями письменник, до речі, називає не корінних, а тих, хто міг пам'ятати, від яких європейських білих він походить.

► Великий американський роман — це коли в книзі два Джони Джексони, білий та чорний, які збираються вбити один одного, а потім будуть вбивати індіанців та мексиканців.
► Великий американський роман — це коли той, хто доживе до фіналу, вважає, що пташина свобода образлива, а дітей треба кидати в яму з дикими собаками.
► Великий американський роман дає відповіді, які лише породжують нові питання.

📚 Реймонд Карвер «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов» (1981)

📌 Післясмак дивний, висновок печальний — мінімаліста Карвера варто читати в оригіналі.

🗡 Про цю збірку є прекрасна історія: оповідання сильно покремсав редактор, тож мінімалізм ще більш мінімалізувався. Здається, деякі місця, до яких доклався той різник, я побачила — часом автор несподівано перестрибує на іншу тему або кудись провалюються 1-2 речення, і мова навіть не про драматично відкриті фінали.

🤕 Тематично ця збірка — суцільна криза середнього віку на тлі американської безнадії.
Усереднений персонаж Карвера — чоловік (частіше так), який вже усвідомив, що сенсу немає, але й вигадувати сенс не хоче.
📎 Його ціль — відновити контроль над життям, що непросто, коли в анамнезі помилки, алкоголь, розлучення, психічні розлади, а інколи ще й Корея чи Перл Гарбор.

І оця тема вдало поєднується зі стилем автора, бо ж розкушуючи бульбашки недомовок в тексті, отримуєш саму гіркоту і передчуття більшої біди.

#відгукна1000знаків

📚 Джозеф Конрад «Серце пітьми» (1902)

📌 Ще не зустрічала книг, де б з такою наполегливістю розжовувався центральний образ. Ну ви зрозуміли, що Африка — дика і незвідана? Жорстокі колонізатори, ви здогадалися? Серце пітьми, ага.
♥ Кількість метафор зі словами «темнота», «похмурий» і «серце» робить цей коротенький роман ідеальним для шкільної програми — читай і тільки посмій не інтерпретувати. А якщо врахувати наявність прозорого конфлікту, то школярам є що обговорювати.

Мені ж цікаві два виміри книги.
1️⃣ — форма «оповідь в оповіді». Хитрющий прийом, за певних обставин може «відмазати» тебе від того, що говорить оповідач.
2️⃣ — кореляція твору з сучасною оцінкою подій, в ньому описаних. Ще 60 років тому автора звинуватили в расизмі, що не дивно — надто часто головний герой вживає слово «дикун».
Але повертаємося до першого пункту — Конрад свідомо чи несвідомо відгороджується від звинувачень. І нам залишається здогадуватися, які з сучасних романів будуть кенселити років через 100.

#відгукна1000знаків