📚 КАТЕРИНА ЗАРЕМБО «СХІД УКРАЇНСЬКОГО СОНЦЯ» (2022)

🔖 Не люблю писати відгуки на нонфікшн, а тут авторка у передмові сама досить точно про все висловилася. Як саме?👇

[1] Книга не претендує на вичерпність. Це зрозуміло з обсягу, та й для розкриття таких тем як мистецтво або села Сходу мало 3-4 історій.
[2] Мета книги — «деколонізація знання про Донеччину та Луганщину». Це ясно і я це вітаю. Впевнена, що доступний нонфікшн в помітній обкладинці у цьому допоможе.
[3] Авторка називає книжку «однобокою», а історії — «дещо романтичними». Тут ступаємо на тонкий лід. Мені здалося, неоднорідність Сходу не приховується. Наприклад, той факт, що більшість описаних рухів вже до окупації діяли в опозиції місцевій владі.

У відгуках на книжку я бачила репліки «і шо? чому у них не вийшло?». Бодай тому, що «романтичність» розбивається в реальній війні. 10-й рік демографічна карта Сходу знову перекроюється і прогнозувати майбутнє складно. Але вивчення минулого може дати відповідь, за що йде боротьба.

#відгукна1000знаків

📚 В. Ґ. ЗЕБАЛЬД «АУСТЕРЛІЦ» (2001)

🔖 Затягнула з цією книгою аж до «соромно, що не читала», виправляюся розлогим відгуком. Спробую балансувати між «пояснити» та «не спойлерити», бо раптом не лише я відкладала «Аустерліц» до останнього.

⍉ Але спочатку відсилка до «Кілець Сатурна» (відгук тут). Пам’ятаю, коли я дочитала до моменту, де автор пише про дітей, депортованих, хорватами під час Другої світової (стор. 106-109, «Кільця Сатурна», Komubook). Зебальд розповідає, що ті, хто доїхав до місця призначення, дорогою зжувавши від голоду таблички з особовими даними, одержали католицьке виховання в хорватських родинах. Разом з тим, він ставить питання — «що за тіні спогадів блудять у їхніх душах до сьогоднішнього дня?»
Складно не проводити паралелі й не згадати про тисячі українських дітей, депортованих з окупованих територій. Воєнні злочинці діють однаково: щоразу ми виходимо на чергову спіраль історії й дивуємося, що never again happened again.

[продовження]
📌 Майже без спойлерів: герой роману «Аустерліц» — теж має подібні тіні спогадів, глобально «Аустерліц» — це історія про пошук коріння в повоєнній Європі. Пошук доручено Жаку Аустерліцу, і Зебальд розмиває оповідь автора та героя, немов наближаючи останнього до читача.
Чи може тривати повоєнний період півстоліття? Можливо, навіть довше — до тих пір, поки представники покоління, яке переживає післявоєнні кризи, не перейдуть це поле або, що ймовірніше, не помруть.

Головний персонаж роману, малолітній Жако Аустерліц🌹, везе в рюкзачку (всі рюкзаки в романі мають значення🎒) своє життя, яке практично відразу стає його минулим. Тема пересаджування дитини в інший ґрунт з усіма моментами втрати спогадів — одна з найцікавіших в книзі. Далі героя переслідує думка про те, що він опинився в чужому житті, й це одна з великих суперечностей, оскільки як у своєму житті, він, з великою ймовірністю, загинув би.

📍 Аустерліц — прізвище, топонім, «порочна пляма, яка перетворюється на сяючий знак». Віднайдення імені у підлітковому віці не приносить полегшення. Жак Аустерліц залишається дитиною без минулого — немов вирок всій Європі XX сторіччя.
Відзначу, що весь роман можна вважати «європейським» — передусім за масштабом і проблематикою.

Попри біографію, яку легко трактувати як абстрактний символ, Зебальд наділяє Аустерліца цілком фізичними симптомами, які супроводжують його історичну роль. Грубо кажучи, це психосоматичні симптоми, які виявляють себе тоді, коли підсвідоме бажання дізнатися про минуле виходить назовні й «слабке серце успадковане мною не знати від кого» вимагає відповіді💔

⏳ Час. В критиці «Аустерліца» про час сказано багато. Особисте відчуття — Зебальд робить часопростір частиною конфлікту. Конфлікт полягає в тому, що люди/міста/країни, які не пережили й не осмислили минуле, змушені мертвіти в теперішньому.

🏰 Архітектура. Автор роману повсякчас викладає архітектурні історії, перш ніж сказати важливе про людей. Тут є цікавість до будівель військового призначення, мрії про ідеальне місто (до речі, не знаю жодного покоління архітекторів, яке б не висувало свій утопічний варіант, зажди достоту нежиттєздатний).
Крім того, архітектура стає константою для визначення інших речей, скажімо, мені сподобалося порівняння мови з давнім містом. А ще в першому німецькому місті, куди потрапляє Аустерліц, бруківка під ногами не стерта, а на будівлях немає слідів минулих часів. Це факт, відкритий для інтерпретації — тут можна згадати міста, дощенту розбомблені під час Другої світової, але не лише їх.

📋 Історія. Нацизм у романі показаний не лише в прямолінійних свідченнях, а й у влучних деталях, таких як малинові карамельки зі свастикою, правосторонній рух, що «перевертає» світ в Празі після окупації та (вже-тоді)-лицемірний Червоний Хрест, який інспектує єврейські гетто.
Звісно, Зебальд говорить не лише про нацизм. Ось уже на перших сторінках роману виникає бельгійський король Леопольд II (почитайте при нагоді про його геноцидну діяльність в Африці).

📷 Фотографії, які з’являються в тексті, виконують, мабуть, не менш як десяток різноманітних функцій. Для мене вони залишаються синонімом напівпроявленої пам’яті. Випадковий кадр виявляється вирішальним у формуванні уявлення про події. Чи йдеться про об’єктивність? Ні, радше говоримо про інтерпретацію, яка цінна за відсутності інших свідчень.

Короткий підсумок. Особиста історія головного героя «Аустерліца» може здаватися примхливим лабіринтом, проте якщо її розглядати ближче, вона має цілком універсальний вигляд. І тут варто вжити слово «на жаль» — адже від цього вона не стає менш трагічною.

➡ Книга на сайті видавництва Комубук: https://komubook.com.ua/books/austerlits

📚 ВІЛЬЯМ ҐІБСОН «НЕЙРОМАНТ. КНИГА 1» (1984)

🔖 Так, я прочитала, наскільки це важливий твір — для жанру, літератури, попкультури в цілому. Проте все-таки знову утверджуюся в думці, що кіберпанк — не моє.

1000 знаків доб’ю деякими спостереженнями👇

💲 Історія по-хорошому комерційна, з дражливими темами. Тут є людські страхи перед цифровим і технологічним, бізнес і політика (загалом тема влади), наркотики, секс (стільки, щоб на сеанс пускали з батьками). Звісно, не факт, що це комерціалізувалося навмисне, можливо, автор просто писав про що і як йому цікаво.
🎬 Ґібсону вдалося зробити дуже кіногенічний світ. Мало в якому творі знайдеш деталізований сеттінг, який тягне на самостійний стиль.
🎎 В книзі багато екзотики, описаної з позиції вестерна. І за прийоми, які застосовувалися у 80-х, зараз можна отримати звинувачення в расизмі та апропріації.

Загалом, це враження людини, яка не обтяжувалася розгадкою відсилань і не намагалася розібратися в нюансах, тому не приймайте надто серйозно.

#відгукна1000знаків

📚 ЖОРЖ БАТАЙ «ІСТОРІЯ ОКА» (1928)

🔖 Я не читала інших книг Батая, не знайома глибоко з його філософськими міркуваннями, тому аналізуватиму текст з того боку, з якого мені зручно.

👀«Історія ока» — це невелика порнографічна (і злочинна) історія про двох дуже молодих людей.
► Спочатку мені хотілося розглядати її суто як межовий досвід підлітків. І схоже, тут таки присутній оцей образ підлітка, який роздуває життя, мов повітряну кульку, і не може зупинитися.
► Потім — як компенсаційний нарис, яким автор прагне переосмислити власну психобіографію (передостанній розділ «Ремінісценції» прямо на це вказує).

Символіка «Історії ока» прописана, як на мене, надто прямолінійно. Всі ці очі/яйця, фізіологічні рідини, зв’язки Еросу і Танатосу зчитуються відразу.

Загалом, я дійшла до висновку, що це із застереженнями можна рекомендувати комусь, хто цікавиться філософією і теорією літератури.

#відгукна1000знаків

Книга на сайті Видавництва Анетти Антоненко https://anetta-publishers.com/books/204

Найближчі плани мають ось такий вигляд, і добре б встигнути це прочитати у поточному році...

😔

Читаючи постмодернізм, не забудьте підняти праву руку..

🤦

P. S. Сторінка «Постчорнобильської бібліотеки» Тамари Гундорової. У мій відгук це навряд потрапить, бо авторка явно стібеться над тими, кого тут цитує.

📚 ТАМАРА ГУНДОРОВА «ПІСЛЯЧОРНОБИЛЬСЬКА БІБЛІОТЕКА. УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ» (2013)

📌 Для мене проблемою у сприйнятті монографії стала не лише її складність.
Вибір Чорнобиля, як відправної точки в українському постмоді, відпочатку заважав сприймати інформацію (довіряти авторці).

📍 І начебто на обгрунтування витрачено десятки сторінок. Але вислів «післятоталітарна бібліотека», на мою думку, звучав би переконливіше.
А коли у розділах, присвячених конкретним авторам, наводилися їхні цитати на тему Чорнобиля, складалося враження, що це єдина цінність цитованого.

В деяких випадках, автори справді писали про Чорнобиль і тут відкриваєш нові сторінки укрліту 😈
Гнівні інвективи й злісні обвинувачення шмагають, немов батогом, б’ють словом усіх: і західників, і феміністок, і гомосексуалів, і постмодерністів, усіх «інтелектуальних підарасників на чолі з криптолесбіянками».

Це Гундорова пише про роман «Щоденний жезл» Пашковського, і цитує його ж (а не митрополита Онуфрія, як можна подумати).

[продовження]

Занотую ще кілька тез щодо «Післячорнобильської бібліотеки» Тамари Гундорової.

🔹 В монографії окремих розділів удостоїлися Андрухович, Бу-Ба-Бу (спільний вагон), Прохасько, Іздрик, Діброва-Жолдак-Подерв’янський (спільна каюта), Забужко, Пашковський, Жадан, Цибулько, Тарнавський. Згадуються й інші, але місця приділено менше.

🔹 Це очікувано не дуже сучасна книга. Наприклад, тут ви не знайдете глибоких рефлексій на тему інформаційних технологій і їхнього впливу на культуру.
Крім того, я впевнена, що зараз нетолерантність деяких авторів Гундорова б не просто наводила, а й коментувала відповідно до нової етики (поглиблюватися в цю тему не буду, стане з усіх Пашковського).

🔹 В продовження попередньої тези. Не забувайте, що дослідники до 2014-2022 рр. багато (дуже багато) цитували росіян. Якщо це вас тригерить — майте на увазі, що у Гундорової такого теж вдосталь. Скажімо, пишучи про «нову щирість», вона буде посилатися на Владіміра-зажарілі-і-сожралі-Сорокіна, а не на будь-кого з вестернів.

🔹 «Коментар із “кінця постмодернізму”», написаний до видання 2013 року (перше трапилося 2005 р.) — це дуже великий плюс до монографії. Назва коментаря вже натякає на зміст, плюс тут є історії, які супроводжували дослідження, а також думки опонентів постмодернізму в Україні. Власне, опонентів Гундорова цитує і в інших розділах (чесно кажучи, багато з наведеного — це просто якийсь матеріал для комедійного шоу, можливо, так і задумано).

💬 Найбільше на цьому тлі мені запам’яталися міркування про неможливість/недоцільність появи постмодернізму в українській культурі. Аргументів багато — відсутність вираженого модернізму, який мав би передувати постмодернізму, інший контекст та інакша логіка розвитку у порівнянні з західним світом тощо.
Так, авторка монографії цитує Пахльовську, яка говорить, що український постмодернізм є наслідком «некритичного засвоєння західної культури» і що «православний варіант християнства […] заблокував розвиток технічних та природних наук». Далі там ще шпилька від Гундорової, що за логікою Пахльовської західні інформативні технології мали б нещасну Україну взагалі оминути.

😐 Не претендую на глибину і широкий досвід, проте я не одноразово чула від своїх ровесників та молодших, що вони відчувають себе «ментальними іноземцями» — перш за все тому, що росли на західній попкультурі. Чи критично вони її засвоюють — складно сказати.
Проте мені здається, що покоління, яке спочатку масово всотує іноземне, і потім генерує під його впливом власне (а західне в тих же 90-х було цінне вже тому, що не радянське), здатне робити стрибки у розвитку і цілком органічно переосмислювати світові тренди. І тут не про постмодернізм навіть мова, а про невідворотність глобалізації.

🔹 В книзі багато говориться про карнавальність і її важливу роль в українському варіанті постмодернізму. Якщо врахувати, що Бу-Ба-Бу та персонально Андруховича авторка обирає хедлайнерами монографії, то ви можете уявити НАСКІЛЬКИ багато.

І буквально останній абзац останнього розділу завершується так:
«Феномен Помаранчевої революції — останній акт українського постмодернізму, що символізував його завершення і підсумок. Майдан — карнавал, що з культурної акції перетворився на політичну. Бо тільки завдяки тому, що постмодернізм навчив ігрової лінгвістичної поведінки і привчив до карнавалу, який правив для постсовєтської людини за форму вивільнення, українці вийшли на Майдан, а не взяли до рук зброї».

Книга підписана до друку у вересні 2013, за два місяці почнеться Євромайдан, за пів року — війна.


➡ «Післячорнобильську бібліотеку» я купувала на Якабу пару місяців тому, зараз там немає, але посилання залишу: https://www.yakaboo.ua/ua/pisljachornobil-s-ka-biblioteka-ukrains-kij-literaturnij-postmodernizm.html