📚 СЕРГІЙ РАФАЛЬСЬКИЙ «СОРОКОУСТ» (2022)

🔖 Ґрунт, кохання і смертельна небезпека.

Вкотре переконуюся, що локали вміють говорити про свої простори делікатніше і глибше. Щоб розкривати тему, їм необов’язково цілий текст жонглювати лозунгами та історичними фактами (хоча історична база тут є і вона переконлива).

Я знайшла у цьому романі насамперед переосмислені історії-пастки, історії, що йдуть по спіралі. Знаходячись на черговому підйомі, легше розуміти сам принцип цього рефрену. Навіть якщо знаходишся не на конкретному узбережжі, а деінде у своїй воюючій країні.

Для мене слизьке (в усій багатозначності слова) місце роману — його форма. Розподіл обов’язків між автором та упорядником (Ковальським/Рафальським) потребує додаткового обґрунтування, і це обґрунтування доведеться шукати.
Словом, «Треба кликати Ковальського, щоб полагодив усе, що барахлить».

Так, і це поетично написано (з чого б це😀), іноді є бажання розібрати абзац на рядки, щоб перевірити, чи збереться він у верлібр.

#відгукна1000знаків

📚 КАТЕРИНА ЗАРЕМБО «СХІД УКРАЇНСЬКОГО СОНЦЯ» (2022)

🔖 Не люблю писати відгуки на нонфікшн, а тут авторка у передмові сама досить точно про все висловилася. Як саме?👇

[1] Книга не претендує на вичерпність. Це зрозуміло з обсягу, та й для розкриття таких тем як мистецтво або села Сходу мало 3-4 історій.
[2] Мета книги — «деколонізація знання про Донеччину та Луганщину». Це ясно і я це вітаю. Впевнена, що доступний нонфікшн в помітній обкладинці у цьому допоможе.
[3] Авторка називає книжку «однобокою», а історії — «дещо романтичними». Тут ступаємо на тонкий лід. Мені здалося, неоднорідність Сходу не приховується. Наприклад, той факт, що більшість описаних рухів вже до окупації діяли в опозиції місцевій владі.

У відгуках на книжку я бачила репліки «і шо? чому у них не вийшло?». Бодай тому, що «романтичність» розбивається в реальній війні. 10-й рік демографічна карта Сходу знову перекроюється і прогнозувати майбутнє складно. Але вивчення минулого може дати відповідь, за що йде боротьба.

#відгукна1000знаків

📚 В. Ґ. ЗЕБАЛЬД «АУСТЕРЛІЦ» (2001)

🔖 Затягнула з цією книгою аж до «соромно, що не читала», виправляюся розлогим відгуком. Спробую балансувати між «пояснити» та «не спойлерити», бо раптом не лише я відкладала «Аустерліц» до останнього.

⍉ Але спочатку відсилка до «Кілець Сатурна» (відгук тут). Пам’ятаю, коли я дочитала до моменту, де автор пише про дітей, депортованих, хорватами під час Другої світової (стор. 106-109, «Кільця Сатурна», Komubook). Зебальд розповідає, що ті, хто доїхав до місця призначення, дорогою зжувавши від голоду таблички з особовими даними, одержали католицьке виховання в хорватських родинах. Разом з тим, він ставить питання — «що за тіні спогадів блудять у їхніх душах до сьогоднішнього дня?»
Складно не проводити паралелі й не згадати про тисячі українських дітей, депортованих з окупованих територій. Воєнні злочинці діють однаково: щоразу ми виходимо на чергову спіраль історії й дивуємося, що never again happened again.

[продовження]
📌 Майже без спойлерів: герой роману «Аустерліц» — теж має подібні тіні спогадів, глобально «Аустерліц» — це історія про пошук коріння в повоєнній Європі. Пошук доручено Жаку Аустерліцу, і Зебальд розмиває оповідь автора та героя, немов наближаючи останнього до читача.
Чи може тривати повоєнний період півстоліття? Можливо, навіть довше — до тих пір, поки представники покоління, яке переживає післявоєнні кризи, не перейдуть це поле або, що ймовірніше, не помруть.

Головний персонаж роману, малолітній Жако Аустерліц🌹, везе в рюкзачку (всі рюкзаки в романі мають значення🎒) своє життя, яке практично відразу стає його минулим. Тема пересаджування дитини в інший ґрунт з усіма моментами втрати спогадів — одна з найцікавіших в книзі. Далі героя переслідує думка про те, що він опинився в чужому житті, й це одна з великих суперечностей, оскільки як у своєму житті, він, з великою ймовірністю, загинув би.

📍 Аустерліц — прізвище, топонім, «порочна пляма, яка перетворюється на сяючий знак». Віднайдення імені у підлітковому віці не приносить полегшення. Жак Аустерліц залишається дитиною без минулого — немов вирок всій Європі XX сторіччя.
Відзначу, що весь роман можна вважати «європейським» — передусім за масштабом і проблематикою.

Попри біографію, яку легко трактувати як абстрактний символ, Зебальд наділяє Аустерліца цілком фізичними симптомами, які супроводжують його історичну роль. Грубо кажучи, це психосоматичні симптоми, які виявляють себе тоді, коли підсвідоме бажання дізнатися про минуле виходить назовні й «слабке серце успадковане мною не знати від кого» вимагає відповіді💔

⏳ Час. В критиці «Аустерліца» про час сказано багато. Особисте відчуття — Зебальд робить часопростір частиною конфлікту. Конфлікт полягає в тому, що люди/міста/країни, які не пережили й не осмислили минуле, змушені мертвіти в теперішньому.

🏰 Архітектура. Автор роману повсякчас викладає архітектурні історії, перш ніж сказати важливе про людей. Тут є цікавість до будівель військового призначення, мрії про ідеальне місто (до речі, не знаю жодного покоління архітекторів, яке б не висувало свій утопічний варіант, зажди достоту нежиттєздатний).
Крім того, архітектура стає константою для визначення інших речей, скажімо, мені сподобалося порівняння мови з давнім містом. А ще в першому німецькому місті, куди потрапляє Аустерліц, бруківка під ногами не стерта, а на будівлях немає слідів минулих часів. Це факт, відкритий для інтерпретації — тут можна згадати міста, дощенту розбомблені під час Другої світової, але не лише їх.

📋 Історія. Нацизм у романі показаний не лише в прямолінійних свідченнях, а й у влучних деталях, таких як малинові карамельки зі свастикою, правосторонній рух, що «перевертає» світ в Празі після окупації та (вже-тоді)-лицемірний Червоний Хрест, який інспектує єврейські гетто.
Звісно, Зебальд говорить не лише про нацизм. Ось уже на перших сторінках роману виникає бельгійський король Леопольд II (почитайте при нагоді про його геноцидну діяльність в Африці).

📷 Фотографії, які з’являються в тексті, виконують, мабуть, не менш як десяток різноманітних функцій. Для мене вони залишаються синонімом напівпроявленої пам’яті. Випадковий кадр виявляється вирішальним у формуванні уявлення про події. Чи йдеться про об’єктивність? Ні, радше говоримо про інтерпретацію, яка цінна за відсутності інших свідчень.

Короткий підсумок. Особиста історія головного героя «Аустерліца» може здаватися примхливим лабіринтом, проте якщо її розглядати ближче, вона має цілком універсальний вигляд. І тут варто вжити слово «на жаль» — адже від цього вона не стає менш трагічною.

➡ Книга на сайті видавництва Комубук: https://komubook.com.ua/books/austerlits