Шоста година не доброго ранку
Нащо я розплющила очі?
Байдуже
Все одно підіймаюся неохоче
Все ж для мене
були ті слова твої
пророчі
Ледве тримаюсь жива
Я жива жива жива
Однак не розумію нащо
Адже я тупе невдячне ледащо
Незважай
Та не зневажай
Себе й інших
Усі спроби даремні
Виправляти щось марно
Всі люди попарно
Вже давно розділились
Завжди дивує мене
Як це так
Як почуття їх
В слова умістились
Ось бы навчитись
Те що у серці
Гранулювати
Й класти до рота
Для мене це соромно й тяжко
Це є робота
Перш за все
Над собою
Яку я виконати не в змозі
Та краще мені вмерти
Не будь-де на морозі
А загинути від вогню в серці
Який вивільнити не під силу
Морально готова до цього
Настільки,
Що вирити могилу собі
Вже не ліньки
Земля ще сира, холодна й волога
Залишається лише остання сповідь
До Бога
В якого між іншим не вірила досі
Що тільки не станеться
Як прийде осінь

Осінь вже тут
Ходять плітки...
Ні, це є реалії
Вона вже в мені
І не доведеться почути тиші
Ще довго
Бо знов пишу вірші
Та думки мої гірші
Проте погляди ширші
І так кожну осінь
Без перестанку
Цигарка і кава зранку
Ковток води по обіді
І всі навколо бліді
Чи всі то є я?..
Або я то є всі..?
Роздумую протягом дня
А на вечерю знову вірші
І солона вода
З очей
Спроб щось змінити
Нема
І не буде
Бо то все є осінь
Я знаю її
Не вчинити супротив
Ніяк
Зовсім
То все є осінь
Вона є в мені
Тече по моїх венах
Бачу її в іконах
Чую в чужих іменах
Про неї кажуть в новинах
Вона відома
Так може осінь то я?

Назавжди заплющити очі
Спроба перша
Друга
Що відчуваєш коли втрачаеш друга
Можу лише уявити
Жага себе корити
Перепросити
Серце з грудей дістати
І посмажити на пательні
Свиней нагодувати
Глибокий вдих. Видих
Дихати стало легше
На легені ніщо не тисне
Скінчилось життя ненависне
Невже все відбулося
Дійсно?
І більше немає втоми
Ненависті до себе теж немає
Лише повна відсутність звуку
Хтось зайшов до кімнати
Без стуку
Можливо й стукав
Та марно
Нічого не чути

Знов повертаюсь
В ці стіни
Кімната три на два
Наодинці з собою
Для шафи місця нема
Замість ліжка в центрі
стоїть труна
Дерев'яна
Вже й не згадаю свого ім'я
Просто лягаю без шуму
Бо мешкає за стіною
Сім'я
Насправді чудова родина
За звичкою дивлюсь на годинник,
Що давно не працює та
Все одно висить
на стіні, де навіть немає шпалер
Стрілки кажуть,
Що вже десята година
Не знаю ранку чи вечора
Не уточнила
Було так і вчора
Та й позавчора теж так було
Вже місяць як десята година
І Дивлюсь я туди без упину
Може настане день,
Коли час зміниться врешті
І буде вже не десята,
А одиннадцата
І не буде в житті моєму
Всієї тієї жесті
І здійсниться усе те,
Про що мріяла я з дитинства
Без сумління докору
Без утрати честі
Без думок зайвих
Дурних і поганих
Бо нащо зважати на
Думки інших людей?
Це непотріб погірше
Того, що на смітнику
В мене на подвір'ї
До того ж існує в народі
Таке повір' я,
Як тільки дослухаєшся до того,
Що незнайомці кажуть,
Вони в ту ж саму мить
Наче руки зв'яжуть
І звичайно, що не собі
Ото й думайте тепер самі
Чи варий той час
тих людей
А я в цей час вже складу
Свої дві руки до грудей
Хрест навхрест напевно
Із заплющеними очима
А через хвилину ще й вустами
В своєму деревяному не ліжку
І вже не встану
Посеред кімнати
Три на два
І не розповім про життя
Тай таке інше
То було каяття.