https://t.me/lachentyt/26154

Повна новина на аль-Арабії звучить як "В ізраїльських ЗМІ говорять про [...]".

Це, до речі, саудівське ЗМІ.

Найбільш популярною залишається версія про удар з боку Ізраїлю. Причини подібних спекуляцій очевидні – конфлікт Ірану з Ізраїлем відомий в більшій мірі, ніж всі інші конфлікти з залученням Ірану.

Втім, є складності. Досить тривіальні – Ізраїль не межує з Іраном. Й навіть держави, що межують з Ізраїлем, не межують з Іраном. Гіпотетичному Ізраїльському БПЛА, запущеному з території Ізраїлю, для влучання в Ісфаган довелося б перетнути кордони Сирії, Іраку, та врешті подолати відстань у більш ніж 1,500 км.

Тому пряме зіткнення хоча б у вигляді обміну ракетними ударами... практично неможливо. Конфлікт Ірану та Ізраїлю – це конфлікт спецслужб відповідних країн, тому всі дії один проти одного можуть виконуватися тільки з території третіх країн з залученням чужих рук.

Тому прибічники версії "ізраїльського сліду" можуть виявитися праві в місці, де вони не очікували – в липні минулого року Іран звинуватив Моссад в організації диверсійної групи з іранських курдів, котра мала атакувати об'єкт оборонної промисловості в Ісфагані. Перевірити ці звинувачення з боку Ірану неможливо, проте якщо це правда, а не спроба демонізувати курдську опозицію, то щось подібне могло мати місце сьогодні: пов'язане з іноземними спецслужбами (гіпотетично, з Моссадом) угруповання запустило з території Іраку БПЛА або передало якимось чином через кордон його частини для запуску всередині Ірану.

Тому, для початку, тут краще ще почекати доповнення новини про атаку в Ісфагані від іранського уряду – скоріш за все, якщо місце пуску було на території іншої країни, то вони публічно висунуть обвинувачення.

Як ранковий туман розвіявся, стало очевидно, що в Ірані нічого, окрім, схоже, невдалої спроби атакувати об'єкт оборонної промисловості в Ісфагані, цієї ночі не відбувалося. Навіть пожежа на нафтопереробному заводі в Табрізі не отримала підтвердження як та, що була спричинена умислом.

Повідомлення про "військову операцію" від аль-Арабії було досить грубо вирвано навіть з речення, в котрому було написано, а 90% інформації про інші вибухи, схоже, були просто вигадані – так само, як вимкнення Інтернету, котре не було зафіксовано на Нетблоксі.

Це мені дещо нагадує – протести в Ірані в 2022-му році, котрі дійсно відбувалися, проте їх огляд в Інтернеті був перебільшеним, деякі оглядачі навіть висвітлювали подію в тонах, ніби хаотичні заворушення вже переросли в громадянську війну. Те саме, до речі, стосувалося подій в Казахстані, котрі нагадували скоріше стихійний погром, котрий завершився ще до прибуття контингенту ОДКБ, проте через культурну відстань та складність роботи з інформацією в певних блоґах висвітлювався як успішна міська геріл'я.

Причина подібних перебільшень очевидні – в Ірані діє серйозна медіа- та інтернет-цензура, що запобігає появі достовірних не-державних джерел інформації. Популярні телаграм-канали на фарсі, в той самий час, зазвичай ведуться незрозуміло ким з... недоброчесним підходом до роботи з інформацією. Це породжує справжній морок для іноземних спостерігачів, котрі через мовно-культурний бар'єр та відсутність журналістів на місцях не можуть підтвердити чи спростувати інформацію, що виливається на читачів з декількох телеграм-каналів.

Обговорювати це – дуже цікаво. Колись на цьому каналі був огляд переважно саме подій на Близькому Сході, це був основний об'єкт мого інтересу, проте зараз, після 24-го лютого, вже очевидно, що дійсно важливі події відбуваються тут, в Україні. Близький Схід наразі це не місце значної ескалації – частина країн регіону не мають достатньо сил для ведення активних бойових дій, інші ж підтримують між собою стримані стосунки.

З огляду на це, для того, щоб цікаво оглядати інфоподії на Близькому Сході, мабуть, дійсно треба вигадувати інформацію.

Ще один апдейт: іранський уряд спростував будь які атаки в цю ніч, за виключенням Ісфагана, про вибухи в котрому державні ЗМІ повідомили одними з перших.

Ще трохи Ірану.

З'явилися фотографії з супутника, зроблені вранці 29-го січня. На них немає жодних ознак ушкоджень підприємства, що підтверджує офіційну іранську версію.

Офіційні іранські ЗМІ повідомляють, що три "малі дрони" насправді були квадрокоптерами. Схоже, що на єдиному підтвердженому відео з вибухом, була саме спроба збиття одного з них.

Видання WSJ вважає, що за спробою атаки стоїть США та Ізраїль.

Саудівське ЗМІ аль-Хадат вважає, що Ізраїль до атаки відношення не має, а організована вона була США разом з іншою країною.

Знімки за вересень підтверджують, що підприємство займалося саме виготовленням дронів семейства "Шахед".

В цілому, моя думка залишається незмінною — дрони були або запущені, або передані з території Іраку. США, котрі досі мають істотний вплив в країні, цілком ймовірно стоять за організацією цієї атаки, подібні операції з боку менш впливових сил менш ймовірні. Більш того — вибір цілі важливий в контексті україно-російської війни, тому підозра на одного з наших ключових союзників виглядає обґрунтовано.

Проте якщо вам після нічного атракціону алармістських новин не подобається ця нудота з трьома квадрокоптерами й в житті не вистачає фан-фікшена на тему ударів по всім можливим містам Ірану з подальшими землетрусами, то завжди можете прочитати поважного військового експерта на сусідньому каналі. Довіряю йому як собі.

Платформа MRIYA – це проєкт, який створено для протидії російським окупантам в медіа-просторі.
Кіберполіція України, спільно з волонтерами та небайдужими громадянами перетворила проєкт «МРІЯ» у сильну ініціативу протидії російським окупантам в медіа-просторі.
Початок війни дав нам зрозуміти важливість інформаційної підтримки наших військових, а також протидії кремлівським медіа-пропагандистам. Кожен бажаючий може своїми силами зробити важливий внесок для перемоги нашої держави у війні з ворожою пропагандою в кіберпросторі, шляхом виконання онлайн-завдань, які систематично надходять у телеграм-бот «StopRussia I MRIYA».
MRIYA об’єднує під одним ім’ям всі напрямки нашої діяльності, особливо створених під час війни, тому приєднуйся до нашої команди кібер-війська за посиланням https://t.me/+EbXZHBfHXbszY2I6

На захисті медіапростору України разом!

Бахмут: «утримувати не можна полишити».

«Так, тайна беззаконня орудує вже тепер. Лише тепер є той, хто його стримує [...]» — друге послання до Солунян, 2:7

У другій половині серпня ворог досяг східного в'їзду в м. Бахмут. Формальність, котру ворог використовував для створення уявності скорого падіння міста — "бої вже на вул. Патриса Лумумби!" писали всі російські пропагандисти. Передчасне святкування перемоги — погана прикмета, котру росіяни порушували всю війну, й котра знов зіграла з ними злий жарт — бої на цьому самому місці відбувалися ще три місяці. Тим не менш, битва за Бахмут розпочалась ще тоді — й стала однією з найдовших та найкривавіших битв за місто в цій війні.

Ворог рухався повільно. Надзвичайний спротив Сил оборони не давав йому вільно просуватися як всередині міста, так й в його околицях — він стікав кров'ю за кожен пройдений метр, кожну посадку, кожне маленьке селище за містом та за кожну вулицю міста. Здавалося, що це може відбуватися безкінечно — можливе падіння міста вже починало сприйматися як одна з недосяжних релігійних есхатологічних подій, наближення до котрої безкінечно сповільнялося по мірі безкінечного руху в лінійному часі. Втім, ворога так і не було зупинено — протягом півроку він знаходив все нові й нові людські резерви, не припиняючи тиск на Сили оборони й вимушуючи їх відступати крок за кроком все далі.

Врешті, ми опинилися в кінці лютого. Гарнізон міста підійшов до краю — відступати вже майже нікуди. З півдня ворог підійшов до с. Іванівського та почав загрожувати трасі на Константинівку. В той же час, з півночі було втрачено м. Соледар, що призвело до каскадного падіння сусідніх населених пунктів — Підгороднього, Благодатного, Красної гори та Парасковіївки. Противник закріпився на трасі на Слов'янськ та зайшов в місто з півночі. Бахмут потрапив в кліщі.

Відступати вже майже нікуди. Ворог продовжує охоплювати місто, намагаючись взяти с. Берхівка та Ягідне, залишивши гарнізону міста вже досить вузький коридор на Часів Яр. Якщо він продовжить звужуватися, то перестане бути безпечним, й для уникнення оточення Сили оборони будуть вимушені покинути місто. Для запобігання цьому сценарію необхідно контратакувати та відкинути ворога від тих позицій, що він встиг зайняти, проте одному Богу відомо, чи вийде це зробити.

Невідомо, на якому рубіжі вийде зупинити ворога. Якщо він зуміє захопити Бахмут, вимусивши українські підрозділи відійти, це моментально перенесе бої в сусіднє м. Часів Яр, що спричинить його руйнування. Покращиться й оперативне становище ворога — він зуміє сконцентрувати сили на охоплення Торецька з півночі, намагаючись вийти до Клебан-Биксьского водосховища, та на охопленні Сіверська з півдня та заходу. В цьому й полягає важливість Бахмута — через неможливість лобового штурму він надійно прикриває собою сусідні населенні пункти й примушує ворога до небезпечних та довготривалих охоплень по навколишнім селам. Сили оборони використали це місто для стримування ворога від реалізації його загарбницьких та геноцидальних планів, істотно виснажив його та завдавши важких втрат — тепер на себе цю ношу можуть перейняти наступні міста на шляху ворога, за бажання руйнування котрих він буде вимушений платити своєю кров'ю до його повного та невідворотного краху.

Стримування — справа невдячна. Довготривала оборонна операція, постійні ворожі штурми, низька пріоритетність напрямку, болісні відходи з позицій, котрі не виходить утримати, та тіла побратимів, що не виходить забрати. Замість лавр переможців після успішного наступу — сирі шанці на околиці знищеного селища. Й втома. Але не тільки це — є дещо ще.

Стримування — справа найсвятіша. Зло не буває слабким — воно схильно до розростання. Беззаконний ворог, що хотів знищити якнайбільше українських міст, ламає зуби об сталеву впертість українських захисників — звичайних людей, багато з котрих не могли уявити, на що їх очікує — що стали святим щитом, котрий утримує диявольське зло від його прагнення проникнути в кожне українське місто, будинок та сім'ю. Їх слава не знає меж та навіки викарбувана золотом в історії людства, а їх боги завжди будуть посміхатися їм — живим, пораненим та загиблим.

Ми маємо ніколи не забути цього. Ніколи.

Кінець епохи невизнаності

«Усе прямує до одного місця; все з пороху постало і все повертається у порох» — Книга Екклезіястова, 3:20

В 2001-ому році відбулась одна з найменш важливих подій в історії країн колишнього СРСР: Придністровська Молдовська Республіка, Південна Осетія, Абхазія та Нагорно-Карабаська Республіка підписали угоду про створення так званої "Співдружності невизнаних держав". Чотири самопроголошених регіони, кожен населенням з український район, були уламками зовсім іншої епохи — періоду розпаду Радянського союзу. Їх анахронічне існування було зацементовано екс-радянським статус-кво, провідну роль в котрому грала Росія, її інтереси та збалансовані стосунки з Заходом.

На календарі 20-е лютого 2023-го року. Через 4-и дні, 24-го лютого, нас очікує річниця вторгнення — й водночас, річниця початку нової історичної епохи регіону. Світ розділився на "до" та "після" не тільки для людей, що потрапили у вихор війни, але й для істориків майбутнього. Параметри, за котрими існувала реальність до 24.02, більше не існують, що запустило процес метаморфоз суспільно-політичного ландшафту на 1/5 суші. Розвиток цього історичного процесу приведе нас до реальності, котру ми не могли навіть уявити — багато чого стане для нас в новинку, а дещо стане безнадійно застарілим та зникне з лиця Землі.

[...]

[...]

1) Нагорно-Карабаська Республіка стала жертвою зміни епох ще до того, як вона відбулась. Знищена азербайджанськими збройними силами, вона перетворилась на роззброєний анклав, залежний від волі азербайджанського керівництва. Її крихке існування підтримується російським миротворчим контингентом, котрий, за результатами російсько-української війни, наврядчи буде мати той самий вплив. Її майбутнє вже визначене.

2) Абхазія та Південна Осетія — протекторати Росії, котрі вона не бажала та не хотіла інтегрувати повноцінно. РФ намагалася діяти помірковано в міжнародній політиці, працюючи над образом "договороздатного" партнера. Ця епоха в минулому. Тепер РФ — держава-вармонгер, обсесивна власною величчю, заради котрої вона готова на повномасштабні військові конфлікти та масові мобілізаційні заходи. Такі держави не зацікавлені в тонкій дипломатичній грі — вони зацікавлені в територіальних розширеннях та встановленню безпосереднього контролю над землями. Доля цих двох регіонів — бути анексованими РФ вже в близькому майбутньому.

3) Придністровська Молдовська Республіка — найбільш цікаве утворення з усіх перелічених вище. Це регіон, що найсильніше відчуває на собі послаблення Росії та посилення України — замкнуті в анклаві між Молдовою та Україною, придністровці приречені на кардинальні суспільно-політичні зміни. Їх протектор — Росія — більше не прийде на допомогу через суто географічні причини та поразки ЗС РФ в на Півдні України.

Умови, в котрих невизнана республіка могла нав'язувати свою політичну волю, зникли — Молдова звільняється від газового ярма Газпрому, а енергогенераційні потужності Придністров'я компенсуються Україною. Умови, в котрих вона була домінуючою військовою силою, також зникли — Сили оборони України за запитом Молдови можуть знищити всю придністровську армію навіть не перетинаючи кордон та не отримавши відповіді. Водночас, цей регіон продовжує мати нахабність бути російським хабом в регіоні, переховуючи там ворожий контингент та залишаючись місцем ворожої агентурної діяльності прямо під нашим боком.

Проте вже рік як це утворення продовжує існування — тимчасово, тим не менш, продовжує. Причина тому — слабкість Молдови, котра вже давно провела сепарацію з регіоном та не зможе його реінтегрувати. Цей регіон не потрібен молдованам, тому відповідальність за нього має взяти Україна, як країна, від котрої ці території були відчужені Сталіним — проте вона не може це зробити без того ж самого урегулювання з Молдовою, котра наврядчи погодиться на сецесію. Але це не означає, що ми маємо забути про цей анклав "русского мира".

Придністровське питання може вирішитися без жодного пострілу. Економічно та військово блоковане, керівництво регіону має бути переконано в необхідності виконання нової формули миру, актуальної до поточних політичних реалії: демілітаризація та дерусифікація. ПМР має бути повністю роззброєна, її озброєння передані до Сил оборони України, російський контингент конвойований в Україну для участі в процесі обміну, а її ідеологічні політики переглянуті. В такому стані Придністровська Молдовська Республіка замість блокади та ризику інтервенції отримає мир та взаємовигідну співпрацю з усіма її двома сусідами — дай Бог, що все вирішиться саме так.

Оголошення російською владою призупинення участі в ДСНО та початок підготовки до ядерних випробувань — очікуваний крок в контексті виснаження російських конвенційних сил. Російська армія більше нездатна захистити Росію ні від України, ні від країн НАТО — тому, для збереження власних позицій, росіянам доводиться погрожувати всьому світу (й нам в першу чергу) використанням ядерної зброї.

Тим не менш, РФ не готова йти у ядерний ва-банк: акцентуючи увагу на тому, що участь в договорі "призупинена", лідер фашистського уряду боягузливо залишає місце для переговорів. От тільки є проблема — наврядчи його невпевнений ядерний шантаж знайде відгук й якось вплине на конфлікт. Безвихідь, котру почне відчувати російських уряд через подальше ігнорування ядерного козиря, буде вимушувати їх підіймати ставки все далі саме по лінії ядерної ескалації. Наскільки далеко вони зайдуть у цьому — питання відкрите, втім, вочевидь, що це не кінець зростання напруження.

Нещодавно дав невеликий коментар про зворотній бік роботи каналу та як все починалось.

https://www.kyivpost.com/uk/post/13326

Дякую Kyiv Post за увагу та колегам за важку роботу протягом цього року.