Читачі, голошу! Другий том Пруста дочитано і відгук написано. Здобулисмо!
Загалом, саме ця частина циклу вважається найкращою та найпопулярнішою. Саме за неї Пруст отримав Ґонкурівську премію 1919 року. І дійсно, тут є багато надзвичайно цікавих ідей, яких не було в першому томі. Мої улюблені це медитації на тему самотності та мистецтва і його трансформації з віком митця. Персонаж, який полюбився - художник Ельстір.
Як витончений психолог-невротик, Пруст описує перші любовні боріння, виліплює цікаві характери дівчат і приятеля героя Сен Лу.
Паралельно насолоджувався шедевром Еріка Карпелеса в якому роздивлявся згадані картини з роману і перечитував фраґменти тексту в перекладі Монкріфа й Кілмартіна.
Подоріж триває, вже проглядається з-за горизонту Ґермантська сторона.
А вам пропоную насолодитися рецензією, а також колекцією улюблених цитат з їх розбором та ілюстраціями.

https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2025/05/27/%d0%bc%d0%b0%d1%80%d1%81%d0%b5%d0%bb%d1%8c-%d0%bf%d1%80%d1%83%d1%81%d1%82-%d1%83-%d0%bf%d0%be%d1%88%d1%83%d0%ba%d0%b0%d1%85-%d1%83%d1%82%d1%80%d0%b0%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%87/

“Читачу! Ти, упертий, цинічний виродку, орієнтований на друковане слово, це саме до тебе я звертаюся, до кого ж iще, із самих нутрощів цієï монструозноï прози. Тож ти дочитав мене до цього місця? Аж до цього? Який сумнівний мотив тебе спонукає? Як так, що ти не йдеш до кінотеатру, не дивишся телевізор, не витрiщаешся на стінку, не граєш із другом у теніс, не втілюєш своїх амурних планiв стосовно особи, що спала тобі на думку, коли я заговорив про амурні плани? Не можеш ніяк насититися, просякнути наскрізь, вимкнутися? Де ж твоя совiсть?”

Джон Барт "Загублений в кімнаті сміху"
Переклад Максима Нестелєєва

Сьогодні день народження в прекрасного американського постмодерніста Джона Брата!

Українською маємо дві різні, але прекрасні його книжки: "Загублений в кімнаті сміху" (колекція оповідань з яких мені особливо припали до душі варіації на тему "Іліади") і пригодницький роман "Баришник дур-зіллям" (надзвичайно смішний шедевр).

John Waterhouse

Ну що ж, перед сном ввімкнув собі Твін-Піксівського ембіенту і взявся за третій том "Сновидних пошуків утраченого часу". Який же смаковитий початок розділу! Аж повіяло атмосферою найкращого найелітнішого фентезі в історії людства,яке ви не читали : "Ґорменґаста" Мервіна Піка.

"У певному віці Імена, даючи нам образ Непізнавального, який ми вклали в них, і воднораз означаючи для нас якесь реальне місце, змушують нас тим самим ототожнювати у своїй свідомості обидва ці поняття, тож-бо ми шукаємо в якомусь місті душі, якої бути там не може, але якої нам уже не вигнати з його назви; Імена індивідуалізують не лише міста і річки, як їх індивідуалізують алегоричні картини, вони, Імена, змережують відмінностями і населяють дивами не лише світ фізичний, а й світ соціальний: тоді в кожному замкові, в кожній славетній чимось осаді мешкає дама чи фея, як у лісах живуть лісові духи, а в водах — річкові німфи. Іноді схована в глибу свого імені фея міняється за примхою нашої уяви, її творця; ось так і аура, яка оточувала в мені дукиню Ґермантську, довгі роки бувши для мене лише відблиском шкельця чарівного ліхтаря й церковного вітража, починала блякнути, щойно геть інші марення наситили її шумлявою вологою струй...
...І воднораз із дукинею Ґермантською змінювалася її оселя, так само зроджена з цього імені, запліднюваного рік у рік якимсь почутим мною словом, яке оновлювало мої давні марення; нова оселя відбивала ті марення самим своїм камінням, що набувало здатности віддзеркалювати, як віддзеркалює поверхня хмари або озера. Там, де бовванів безтілесний донжон, який був лише пасмугою помаранчевого світла і з верхоту-ри якого сеньйор та його малжонка вирішували долю своїх васалів, нині стелився — аж наприкінці «Ґермантської сторони», куди я не раз у поліття ходив з моєю ріднею берегом Вівон-ни, — річнистий край, де дукиня навчала мене ловити пструги і перелічувала назви бузкових та блідо-червоних квітів, які клечали низенькі садові мури; а ось — дідизна, поетичне обійстя, де думна раса Ґермантів, ніби пожовкла й оздоблена віньєтками вежа, що перетривала віки, підносилася вже над Францією, тоді як небо ще світило пусткою там, де згодом повиростають Нотр-Дам де Парі і Нотр-Дам де Шартр; тоді як на шпилі Панського пагорба ще не осів собор, як на горі Арарат — ковчег, повен Патріархів та Праведників, які боязко визирають з вікон і дивляться, чи не вщух гнів Божий, ковчег, який прихопив із собою всі різновиди рослин, щоб розмножити їх потім на землі, напхом напханий звірятами, які вилазять звідти навіть крізь вежі, ковчег, де бугаї любісінько розгулюють по даху і оглядають згори рівнини Шампані; тоді як мандрівець, який покинув на схилку дня Бове, ще не бачив позад себе на скруті невідступних, розпростертих на золотому екрані заходу чорних гіллястих крил бовейської катедри.
Цей Ґермант, ніби зійшовши з романної сторінки, був для мене примрійним краєвидом, який я ледве міг собі уявити і тому так палко мріяв побачити, краєвидом посеред справжніх земель і доріг, де могла раптом появитись якась геральдика, за дві милі від вокзалу; я все згадував назви сусідніх селитьб, ніби вони були біля стіп Парнасу чи Гелікону; і здавались вони мені найкращою умовою — з топографічного погляду — для зародження таємничого явища..."

Марсель Пруст "Ґермантська сторона"
Переклад Анатоля Перепаді

Власне, Твін-Піксівський ембіент:

https://youtu.be/weNv-XNeKDE?si=FehY5fvUza6TRWyd

Окремим дописом хочу опублікувати цікаві слова і вирази Перепаді з другого тому Пруста.

Очитаний, "піддобрювання до полупанка", "мова де Норпуа була збираниною задавнених слів", молодявий, рамолик, справилля, розцурання, збираниця, кебетливий, бабодур, проочені, середохрестя, "вогненний слуп, який вів жидів по пустелі".

Смаковитий опис дука Ґермантського від Пруста. Ілюстрацією я відразу схотів додати якусь кінну роботу Едґара Деґа і от знайшов такі два файні шкіцики з жокеями. Насолоджуйтесь тепер.

"Палац Ґермантів для мене починався від надвірної брами, а для дука його прибудови тяглися ген-ген, бо він, вважаючи всіх своїх пожильців за фермерів, за вілланів, за орендарів національних дібр, з якими не панькаються, голився вранці, в нічній сорочці при вікні, сходив на дитинець, залежно від погоди, в камізельці, у піжамі, у волохатій шкотській куртці якогось крикливого кольору, в куцому ясному напівпальті, коротшому за маринарку, і велів головному конюхові пускати шлаптю свіжокупленого коня. Не раз, не два кінь розбивав вітрину Жюп’єнові, той вимагав відшкодування, а дук кипів від обурення. «Навіть якщо забути про те, скільки добра робить дукиня квартирантам і парафіянам, — казав собі дук, — вимагати чогось від нас — безсоромність із боку цього хлюста». Проте Жюп’єн правив своєї, ніби зовсім не тямлячи, що за «добро» робила коли кому дукиня. Але ж вона справді славилася доброчинністю, та що всіх не ола-скавиш, то пам’ять про одного обмилуваного дає підставу утриматися від допомоги іншому, на його превелику досаду. Але все зводилося не лише до благодії — зрештою, ця дільниця уявлялася дукові — і то на добрі гони — лише продовженням його дитинця, розлеглим манежем для його коней. Справдивши, як новий кінь клусує сам, він казав його запрягати й об’їхати сусідні вулиці, причому головний конюх біг при повозі, тримаючи в руках віжки, і ганяв коня туди й сюди перед дуком, а дук стояв на пішоході, здоровенний, рослявий, у ясній парі, з сигарою, простоволосий, з винозорим моноклем, аж поки сам не стрибав на передок, аби ще раз випробувати коня, і їхав, уже в новому запрягові, до своєї полюбовниці на Єлисейські Поля."

Марсель Пруст "Ґермантська сторона"
Переклад Анатоля Перепаді

Епізод де Перепадя розійшовся на повну - опис театру:

"Спершу панували тільки млисті сутінки, де нараз вирізнявся, наче сяйво невидимого самоцвіту, фосфоресцентний блиск славетних очей чи медальйон Генріха IV, вирізьблений на чорному тлі, видатний профіль дука Омальського, якому невидима дама кричала: «Хай Ваша Вельможність дозволить, щоб я скинула з вас пальто!» — а той відповідав: «Даруйте, що це ви, пані д’Амбре-зак!». Попри кволе борсання, дама скидала з нього пальто, і всі їй заздростили: ще б пак, сподобитись отакої чести.
Але в інших бенуарах, сливе в усіх, білі богині, насельниці цих похмурих жител, тулилися під темними стінами, зостаючись не-видимицями. Проте в перебігові вистави їхні туманно схожі на людські форми поволеньки вилонювалися одна по одній з розлитої там пітьми, тяглися до світла, показували свої напівоголені тіла й доходили до того місця, де світлотінь стояла одрубом і де їхні осяйні личка визирали поза веселим, кудрим, легесеньким колиханням пір’ястих вахлярів, під гривою пурпурового волосся, усіяного перлами і ніби закандзюбленого, мов ті баранці на морі; далі починався партер, оселя смертних, назавше відбита від темного і прозорого царства, якому то тут, то там була за межу струмиста, гладесенька поверхня ясних, дзеркалистих очей водяних богинь. Бо узбережні страпонтени, обриси розміщених у партері хох різьбилися в тих очах лише за законами оптики і згідно з кутом падіння, як це буває з двома царствами околишнього світу, до яких, — свідомі того, що вони позбавлені, навіть у зародку, душі, подібної до нашої, — ми вважаємо за безглуздя усміхатися чи приглядатися: мінералами і незнайомими нам людьми. То була межа їхнього царства, натомість у глибині винозорі дочки моря щохвилі оберталися з усмішкою до бородатих тритонів на бескетті провалля або до якогось водяного напівбога з черепом із полірованого камінця-наметня, до якого хвилею приплескало ослизлу водорость, та з кружальцем гірського кришталю замість очей. Вони нахилялися до них, частували їх цукерками; часом хвиля розступалася, спороджуючи нову нереїду, і та, припізніла, усміхнена і присоромлена, виринала квіткою з пітьми; потім, по завершенні дії, уже не сподіваючись почути співливий рев суходолу, який виманив їх на поверхню, ці різноликі посестри дружно поринали в морок, гинучи там. Але з усіх цих криївок, до чийого порогу блаженна хіть подивитися на справу рук людських спроваджувала цікавих богинь, найславетніший був згусток пбтемня-ви, знаний як бенуар принцеси Ґермантської.
Ніби можна богиня, яка здаля править іграми нижчих божеств, принцеса вподобала собі місце у глибині, на бічній канапі, червоній, мов кораловий риф, біля чогось широкого, шклис-того, сяйливого, очевидячки, свічада, що викликало думку про розпливчастий, хисткий обруб, який творить промінь світла у сліпучому водному кришталі. Велика біла квітка — заразом і перо, і віночок, як деякі морські водорості — пухнаста, наче крило, спускалася з чола принцеси по щоці, з зальотною, любовною, живою гнучкістю повторюючи її вигин і ніби даючи їй прихисток, як затишне кубельце синьовода дає його рожевому яйцю. На волоссі у принцеси, звішуючись аж до брів, а потім з’являючись на шиї, напиналася сітка з білих черепашок, які ловляться в південних морях і які в господині були поперемішувані з перлами: морська мозаїка, ледь явлена з хвиль і вряди-годи занурена в тінь, у глибу якої навіть тоді людська присутність виказувала себе блискучими бісиками принцесиних очей. Врода, що підносила її над іншими казковими доньками сутемряви, не втілювалася вповні, зримо й винятково у її шиї, плечах, руках, стану. Чарівна, урвиста лінія стану була хі6& витоком, безперечним початком незримих ліній, які око радо продовжувало собі на втіху, і довкола цієї жінки зроджувалися дивовижні лінії, творячи разом ніби примару ідеальної фігури, різьбленої в мороці."

Марсель Пруст "Ґермантська сторона"
Переклад Анатоля Перепаді

От і настав цей день. Поставив я крапку в п'ятирічній роботі над перекладом Кавафісового "Канону".

Вірш, що його переклав останнім:

МІСТО
Сказав ти: «В інший край піду, де інше море,
Там віднайду я інше місто — краще,
Бо тут, хай що роблю, — усе пропаще;
І серце в грудях — наче мрець в могилі,
І розум гасне, падає на силі;
Тут, хоч куди і хоч на що дивись, —
Життя мого руїни чорні скрізь,
Тут згаяв, змарнував, згубив я років ворох».

Не знайдеш місць нових, ані нового моря,
Бо рушить за тобою місто. Йтимеш
По тих же вулицях, кварталах. І під тими ж
Дахами стрінеш сивину старечу:
Нема — і не надійся — з міста втечі,
Ні сухопутних, ні морських шляхів.
Ти тут своє життя занапастив,
У цім кутку — й на всіх земних просторах.

Edgar Degas

Agostino di Duccio, 1450-7
Diana, goddess of the Moon
Tempio Malatestiano, Rimini