Терміново!

Перечитайте пост вище - появи цієї книги я чекав відколи Віталій Щепанський розповів про задум видати цю унікальну документальну пам'ятку. Це вам і містика, і репортаж, і нон-фікшен одночасно. А на додачу - фахова супровідна стаття від досвідченого науковця, провідного дослідника езотеризму, релігієзнавця і культурного антрополога Віталія Щепанського (PhD в галузі філософії та релігієзнавства). Тож щиро вам рекомендую передзамовити книгу. Тут ось.

Книга коштує всього 170 грн. Але прошу поспішити і не відкладати на завтра, бо книга вийде вже ось-ось за кілька днів і ціна зросте. А тираж - невеликий. Буде видана у зменшеному форматі у фірмовому серійному дизайні Видавництва Руслана Халікова. А це - мінімалістична естетика, зручність і якість, - як у Тінь похмурого сходу Фердинанда Оссендовського, Похорони і культ предків у хевсурів Ґеорґа Ніорадзе чи Тадей Грабянка - король ілюмінатів Дмитра Полюховича.

Rene Magritte

У цьому шинку я плутано міркував і про те, що краса має й інший бік, що краса цього краю гір і лісів залежить від того, наскільки людина уміє любити все те, що є неприємне, покинуте, любити цей край навіть у ті години, дні і тижні, коли йде дощ і коли швидко темніє, коли людина сидить коло печі і думає, що вже десята вечора, а воно лише пів на сьому, любити розмову з самим собою і розмову з конем, собакою, кішкою і козою, але найрадше мати розмову з самим собою, спочатку тихо, ніби прокручуючи якийсь фільм, згадувати й перебирати картини минулого, але потім так само, як і я, почати самому з собою розмовляти, радитися, запитувати, самому собі ставити запитання і вислуховувати відповіді, самому в себе вивідувати найпотаємніше, наче прокурор, висувати проти себе звинувачення і захищатися і, так поперемінно розмовляючи з самим собою, добиратися до сенсу життя, не до того, що було і сталося вже давно, а до того, що попереду, запитувати, що це за дорога, яку я здолав і яку ще належить здолати, і мені здається, що ще є час через роздуми знайти такий спокій, який захистить людину від бажання втекти від самоти, втекти від найголовніших запитань, які людина повинна мати силу і відвагу поставити собі... І ось так я, шляховик, щосуботи до самого вечора сидів у шинку, і що довше я в ньому сидів, то більше оповідав людям, то частіше згадував про коника, що стояв перед шинком, про зяючий самотністю мій новий будиночок, я бачив, що люди затуляють мені те, що я хотів би знати і бачити, що всі тільки байдикують, як, бувало, байдикував і я, усі вони оминають ті запитання, на які одного дня їм доведеться відповісти, якщо буде у них таке щастя, що перед смертю будуть мати на це час... у цьому шинку я нарешті усвідомив, що суть життя полягає у розпитуванні самого себе про смерть, як я поводитимусь, коли прийде мій час, що, по суті, це не просто розпитування самого себе про смерть, це розмова перед лицем нескінченності і вічності, що сам пошук розуміння смерті є початком розмислу в прекрасному і про прекрасне, бо роздумувати про безцільність тієї своєї дороги, яка, у будь-якому разі, закінчиться передчасним відходом, ця насолода і переживання своєї смерті, наповнює людину гіркотою, а отже, красою.

— Грабал. Я обслуговував англійського короля

Чудове доповнення до "Відьомства".

Мене звати Лубер Дас, дохтуре, прошу я вас, вийміть камінь, вийміть камінь, вийміть дурний камінь з довбешки мені….

Абрахам Ян Хосебр "Тетраморфеус. Liber T"

'Missionary Eaten by a Tiger' by Noel Leon, 1907

Titian

Andrew Wyeth

Щойно мене попросили швидко назвати десять своїх улюблених книжок. Для багатьох читачів в кого більше тисячі прочитаних книг (в моєму Goodreads на нині 2103) таке завдання було б досить важким. В мене ж такі переліки вдаються надзвичайно швидко. В цім ділі дотримуюсь принципу бітників: "Перша думка - найкраща думка". Є вірогідність, що якби мене це спитали вчора чи завтра, то перелік би трохи відрізнявся. Та й з роками він може перемінитися. Поки є так:

Іноземні:
"Корпус Наг-Хаммаді"
"Іліада" Гомер
"Матеморфози" Овідій
"Алеф" Хорхе Луїс Борхес
"Золота гілля" Джеймс Джордж Фрейзер
"Улісс" Джеймс Джойс
"Червона книга" Карл Ґустав Юнґ
"Мойсей і монотеїстична релігія" Сиґізмунд Шломо Фройд
"Тисячоликий герой" Джозеф Кемпбелл
"Кривавий меридіан" Кормак Маккарті

Українські:
"Дідо Иванчік" Петро Шекерик-Доників
"Камена" Микола Зеров
"Греція. Усміх життя" Михайло Посацький
"Збирання ожини" Олег Лишега
"Імператор повені" Володимир Єшкілєв
"БотакЄ" Тарас Прохасько
"Дванадцять обручів" Юрій Андрухович
"Путівник розгублених" Галина Пагутяк
"ermetismo" Сергій Лущик
"Дерево Одіссея" Тіберій Сільваші

The Augsburg Hedgehog Sundial Ring (c. 1580)

Crafted in Augsburg around 1580, this extraordinary ring is actually a sundial—cleverly disguised as a hedgehog. Made of gold, enamel, diamonds, and glass, it’s both a piece of wearable art and a miniature scientific instrument. It is now housed at the Kunsthistorisches Museum in Vienna.

Останнім часом помічаю, що дедалі більше віддаляюся від публічного інтелектуального простору й знаходжу притулок у власній «хатинці буття» — просторі перевірених текстів, контекстів та смислів. У час тотальної відкритості й інформаційного розмаїття це чи не найкраща стратегія. Але дедалі частіше стикаюся з тим, що публічні платформи, які могли б бути джерелом якісного знання, натомість пропонують поверховість і спрощення. Особливо це стосується таких складних тем, як релігія, міфологія, магія чи філософія — загалом сфер, де хоч трохи розбираюся.

На перший погляд, масовий інтерес до цих тем позитивний. Україномовний інтелектуальний простір справді потребує більше оригінальних голосів. Це краще, ніж продовжувати споживати російські імперські наративи, які ховаються за фасадом академічності. Однак уважніший погляд відкриває іншу реальність: дедалі більше контенту, попри зовнішню привабливість, транслює старі ідеологічні схеми. Парадокс: публічні спікери апелюють до сучасних критичних чи постмодерних підходів, але у їхній риториці присутній виразний слід редукціонізму й агресивного викриття релігійного досвіду, властивого радянському атеїзму чи пізньомодерним соціально-критичним теоріям.

Проблемою є навіть не сама критика релігії, а спосіб її подачі. Відсутня наукова чесність щодо походження методів і концептів, які використовуються. Теоретичні терміни не пояснюються, автори майже ніколи не згадуються, джерела відсутні, а самі теорії постають у вигляді поверхових гасел чи метафор. Маємо справу зі споживанням вторинного чи третинного продукту, що циркулює в популярній культурі, створюючи ілюзію глибини. Автори такого контенту пояснюють це нестачею часу й пропонують читати наукову літературу. Так і робимо, однак...

Ще одна риса цього феномену — агресивна риторика. Релігія автоматично постає як щось архаїчне, негативне, патологічне чи підозріле. Це не аналіз, а дискредитуючий дискурс, мета якого — не пояснити феномен, а показати його недолугість, зайвість чи несучасність. Такий підхід провокує поляризацію аудиторії: одні «топлять» за атеїзм, інші — за віру. Сакральний досвід конфіскується: все, що не вписується в раціональну схему, маркується як несвідоме або маніпуляція, втрачаючи культурний контекст і екзистенційну глибину.

Ця тенденція симптоматична для ширшої культурної ситуації й свідчить про кризу не лише інтелектуального середовища, але й загалом культури, що звикає до простих відповідей і швидких пояснень. Культура споживання переноситься на інтелектуальний рівень: теорії використовуються як брендовані інструменти для створення іміджу експерта. У такому випадку знання стає товаром, що легко продається, але не створює простору для справжнього осмислення. Тому так легко деякі спікери говорять про релігійні ринки й капіталізацію віри.

Проблема ще й у тому, що такі дискурси формують псевдокритичну свідомість. Людина звикає до того, що критичність — це не поглиблений аналіз, а агресивна позиція зверхності та деконструкції без реконструкції. Це веде до інтелектуальної безвідповідальності й знецінення самого поняття «мислення». У перспективі це шкодить українському публічному дискурсу, створюючи середовище, в якому складні теми редукуються до гучних заяв і кліше. Людина, що переглянула багато відео на ютубі, може спокійно вважати себе експертом без відповідних знань, або ж автор з освітою може почати транслювати абсурдні тези лише для збільшення переглядів і впізнаваності.

Коли Одіссей з залогою прибився до острова Цірцеї, то геть втратив орієнтацію в просторі, не знав, "де північ у нас, де полудень. / Де тут і сонце під землю заходить, і де воно сходить."
Отож він, розвідавши попередньо місцевість і вполювавши оленя, збирає товариство на раду, щоб разом вирішити, як бути далі. Зокрема каже таке:

εἴ τις ἔτ᾽ ἔσται μῆτις. ἐγὼ δ᾽ οὔκ οἴομαι εἶναι.

Чи є яка рада (тобто вихід зі становища), бо я от не думаю, що є.

Борис Тен досить добре віддає це місце, хай і трохи розгортаючи:

....чи є нам
Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.

Але Ніщинський зробив фразу трохи безособовішою, купнішою і відрубнішою:

Єсть яка-небудь надія для нас? Ой, здається, немає!

Зробив – і зарядив її не тільки живішим звучанням, але й непоганим меметичним потенціалом. Любив би я тату з цитатами – набив би собі таке на передпліччях замість усякої латинщини.

Прочитав осьо цей допис про Одіссея і згадав свій власний, який публікував у 2022 році, але я роздумував не над перекладом, а над метаморфозованим канібалізмом.

Одіссей канібал по-неволі?

Таке припущення я зробив після прочитання десятої пісні "Одіссеї".
До цих подій, сірома Лаертенко зі своєю молодою командою не аби як потерпає від людожерів: спершу шістьох колеґ зжерає циклоп, потім невизначену кількість спожили лестриґони. Аж ось, Одіссей прибуває на острів Цирцеї і подибує там дивного, велетенського оленя, котрий неприродньо поспинився на його дорозі. Хитромудрий герой його вбиває списом, а потім в колі друзів з'їдає запиваючи солодким вином. Все було б нічого, але ж зважаючи на велетенський ріст, супокійність і місце дії, вірогідно, що олень був людиною перетвореною Цирцеєю на звіра.
Отакі то пиріжки, себто відбивні, оленячі, або не зовсім.

"Хтось із богів бідолаху мене пожалів на чужині:
Оленя з рясно-густими рогами на саму дорогу
Вигнав мені; біг той олень сердешний із лісу до річки
Пити води, бо зовсім його соняшна спека здолала.
Кинув я в оленя списа й попав у самую спину,
Мідь мого списа наскрізь пронизала звірюку рогату;
Олень мемекнув, на землю упав, і дух виперло з нього
От я уперся одною ногою і мідного списа
Витягнув з оленя та й положив недалеко од себе.
Потім, нарізавши хмизу пучок молодого, гнучкого,
Сплів я міцного гужва завздовжки, сказати б, три локтi,
Та й переплутав їм оленю ноги всі штири докупи,
Взяв в оберемок й, просунувши списа, закинув на плечі,
Та i поніс так до човна, бо нести одною рукою
Сил не дістало; була, бач, важка та звiрюка велика.
От я до човна прийшов, з плечей оленя скинув на землю,
Та і почав товариство будити такими словами:
«Браття! Хоч нам тепер дуже скрутнулось, але ж до Аiду
Ми помандруєм не перше, ніж час тому певний настане.
Нуте ж, покiль ще на човні у нас є що їсти і пити,
Будем вживати, не слід себе голодом дарма морити!
Ta я сказав, і послухалось слова мого товариство
Зараз усі вони порозкривалися та повставали,
I дивувались на оленя довго, та й було від чого!
Потім, натішившись досить і очі свої вдовольнивши,
Руки умили і знатний обід почали готувати.
Так ми сиділи цілісенький день, доки сонце спочило,
М'ясо вживали смачне і вином запивали солодким.
А тільки сонце зайшло і на землю спустилася мрака
Ми полягали над морем на березі й міцно заснули."

Гомер"Одіссея"
Переклад Петра Байди-Ніщинського