Лицар-місяць підняв забрало свого лискучого чорного шолома і ясне світло його повного лиця увірвалось в сплячий світ. Воно пролетіло сотні миль і наче гострий стилет прошило мутні вікна старого особняка. У вигадливому сяєві витанцьовував пил і видно було худу згорблену фігуру, що обіперлась обома руками на масивний стіл. Тонкі пальці нервово копошились в густому чорному волоссі, наче пташенята в гнізді. Карпу Каламарецькому не спалося. Тишу раптово порушив тонкий стогін, схожий на скавчання дрібного цуцика. Але він не тримав псів, то його власний шлунок вже вкотре скімлив випрошуючи щось їстівне. 
Карп підняв голову і схопив олівець, заклав його за кут рота і почав смоктати. Живіт, обдурений нехитрим прийомом, на мент стих. А тим часом очиці бахура бігали розкладеними сторінками. Різні формули, схеми, зображення і слова переплелися, розплавились,як кусні жовтавого сиру на його столі, творячи подобу якогось чудного орнаменту. Зліва і справа височіли два монументальні згромадження книг, тіні їх видовжилися далі на стіни, вкрили блідою півтінню портрети предків. В основному аптекарі, кондитери і, як не дивно, оперні співаки, всі вони суворо гляділи на свого нащадка.
Петра… Сіккхе… Перпетуато… Інкорпорарія, - прошепотів він.
Кусень від “Тригеменістрового ключа” , кусень від “Чудного жеста” Марсія Ясперського , дрібка “Щонайсправжніших хронік” Домініки Бастет і четверта доля – майже лікарський пасаж, власна геніальна знахідка молодого окультиста.  Закляття мало на меті створити ґолемана. Не гомункула – синтетичну істоту, а воскреслий камінь – душу ув’язнену в неживому тілі. 

Музсупровід:

https://youtu.be/QguNKE4rDrw?si=hLXeUU97Vn_nTwFT

І ще одна.

Gustave Moreau

Edward Burne Jones

"У 1918 – 1919 роках я був комендантом зони англійських військ у Шато д'Ексі. Щоранку я малював у записнику маленький шкіц - мандалу, яка в той момент відображала якийсь мій внутрішній стан. Ці малюнки демонстрували мені, що відбувалося з моєю психікою день у день. Туди мені одного разу надійшов лист від одної естетичної особи. Вона намагалася знову переконати мене в тому, що мої несвідомі фантазії мають художню цінність і їх слід розуміти як мистецтво. Я занервував. Лист виявився далеко не пустопорожнім і тому досить провокаційним. Сучасний художник, зрештою, творить, спираючись на несвідоме, – так вважала моя кореспондентка. Проте її позиція, нехай утилітарна і поверхова, відродила мої колишні сумніви: чи справді мої фантазії були спонтанними і природними, або ж я допускав якесь свавілля, роблячи особливі зусилля? Нашій свідомості взагалі властивий такий відомий забобон як самоспокуса, коли будь-яку хоч трохи позитивну думку ми поспішаємо привласнити собі, а всякого роду приземлені спонукання розглядаємо як випадкові і сторонні. Від цього не був вільний і я, що породило в мені роздратування та внутрішній розлад, а наступного дня з'явилася змінена мандала: частина кола була розірвана і симетрія порушена.
Лише з часом я зрозумів, чим насправді є мандала: це самодостатність, внутрішня цілісність, що прагне гармонії і не терпить самообману. «Так вічне значення прагне у вічній зміні від втілення до перевтілення». [Фауст, частина. II, акт 1.] (пер. Лукаша)
Мої мандали були криптограмами, вони пояснювали стан моєї душі і щодня набували нової форми. У них я бачив себе, тобто всю мою істоту в її становленні. Спочатку моє уявлення про них було невиразним, хоча я вже тоді усвідомлював, як багато вони означають, і зберігав їх як дорогоцінні перлини. Я був переконаний, що в них виражена сама суть предмета і що згодом вони відкриють мені все, що відбувається зі мною. Мені це бачилося так, наче я і мій внутрішній світ - були монадою цього нескінченного світу і мандала складає цю монаду, мікрокосм моєї душі."


Карл Ґустав Юнґ

Найкрасномовніший і найглибший символ в історії про Кухуліна — це та єдина невидима стежка, яку торують героєві колесо і яблуко. Це символічне повчання про диво судьби. Перед людиною, яка не дає себе звести на манівці почуттям, що лежать на поверхні зримих подій, а хоробро чинить так, як велить її внутрішній голос, перед людиною, яка, за висловом Ніцше, є «колесом, що котиться саме собою», — зникають труднощі й відкривається широкий шлях, про існування якого ніхто й гадки не мав.

Джозеф Кемпбелл "Тисячоликий герой"
Переклад Олександра Мокровольського

Я — Атум, я, що самотній був;
Я — Ра в його першій появі.
Я — Великий Бог, самородитель,
Той, хто сотворив імена свої, пан над богами,
І жоден з богів не приступить до мене.
Я був минулим, я знаю майбутнє.
Поле битви богів постало за словом моїм.
Я знаю ім’я Великого Бога, що в глибині.
«Слава Ра» — це ім’я його.
Я — той великий Фенікс, що в Геліополі.

Еаітафія з саркофага

Ілюстрація: Осіріс, суддя померлих.
Папірус, Єгипет, 1275 до н. е.
Позаду від бога стоять богині Ісіда й Нефтида. Перед ним — лотос чи лілія; на квітці стоять Осірісові онуки, четверо Горових синів. Під ним озеро священної води, божественне джерело Нілу земного, найперші витоки якого знаходяться на небесах. У лівій руці бог тримає ціп чи батіг, а в правиці у нього — гак. Карниз угорі прикрашений низкою з двадцяти восьми священних уреїв, кожен із яких несе диск. Із «Папірусу Гунефера»

Перш ніж перейти до останнього періоду життя героя, згадаймо ще один тип героя: святий або аскет, той, хто відрікся від світу.
Той, хто обдарований чистим розумінням, свідомо стримує себе з твердістю, відвертає лице своє від звуків та речей, цурається кохання і ненависті; живе в самотині, споживає обмаль їжі, контролює свої слова, тіло і розум, завжди заглиблений у медитацію, зосереджений і безсторонній, вільний від пристрасті, від егоїзму, від гордості, бажання і злості; хто нехтує матеріальним, відкидає почуття власності і має спокій у серці, — той гідний злитися в одне ціле з вічним і незнищенним.
Тут також бачимо модель пошуків батька, але радше неявленої його іпостасі, ніж явленої; це наступний крок, від котрого відмовився Бодхісатва: крок, після якого немає вже вороття. Не парадокс подвійної перспективи цікавить тут героя, а відмова від будь-якої перспективи, заглиблення в небачене і незриме. «Я» героя спалене дотла. Тіло його, мов сухий листок на вітрі, ще ковзає по землі, а душа вже розчинилася в океані блаженства.
Тома Аквінський, зазнавши містичного переживання під час меси в Неаполі, поклав перо й чорнило на полицю, щоб останні розділи його Summa Theologica дописала чиясь інша рука. «Дні мого писання, — заявив він, — скінчилися; бо такі речі відкрилися мені, що все мною написане, усе, чого я навчав, тепер видається мені маловажливим, отож я й уповаю на Бога мого, щоб як настав край моєму повчанню, так і життя моє незабаром скінчилося». Минуло потому небагато часу, і він помер на сорок дев’ятому році життя.
Коли ці герої опиняються поза життям, вони випадають і з міфу. Вони перестають творити міф, і міф уже не може належно їх змальовувати. Про них і далі ходять легенди, але шляхетні почуття й уроки, почерпнуті з їхніх біографій, неминуче затираються, тратять зв’язок з дійсністю і перетворюються на порожній пафос. Вони вийшли за межі світу форм, того світу, куди спускається дух, прибираючи різні подоби, де лишається Бодхісатва, — світу, в якому видно явлений профіль Великого Лиця. З того моменту, коли спадає заслона з прихованої його частини, — міф стає передостаннім словом, а останнім — тиша. А з того моменту, коли дух переходить на прихований бік, залишається тільки тиша.

Джозеф Кемпбелл "Тисячоликий герой"
Переклад Олександра Мокровольського