Чудовий епізод в Кемпбелла, який описує дитячі роки Крішни. В мене відразу ж з'являється асоціація з таким же богом збиточником та трікстером - Гермесом.

"Особливо цікаві й колоритні оповіді, зібрані в цілий цикл, присвячені подвигам Крішни, улюбленого індійського героя. В дитинстві, в пору вигнання, коли він пас череди корів Гокули й Бріндабана, — тоді він і почав свої геройські вчинки. Одного разу зла демониця на ім’я Путана прийшла до нього в подобі прекрасної жінки з пишними грудьми, — а в них повно отрути. Вона увійшла в оселю Ясоди, прийомної матері маленького Крішни, і дуже солодко говорила, а тоді взяла немовля на руки, щоб посмоктало її молока. Але Крішна як припав, то життя їй і висмоктав, і Путана впала мертва, і вернулась до своєї правдивої подоби, і тоді всі побачили, яка вона здоровенна і потворна. Але коли її тіло віддали вогню, розлилися приємні пахощі, — адже божественне дитя, випивши ту отруту, подарувало демониці спасіння.
Крішна був збитошним хлопчиком. Він полюбляв цупити тайкома глеки з кисляком, поки дівчата-молочарки спали. Вічно ліз, діставав і розсипав хоч би як високо заховані від нього ласощі. Дівчата прозивали його Маслокрадом і все скаржилися на нього Ясоді, але він вічно вигадував якусь історію на власне виправдання. Одного разу Крішна грався у дворі, і його прийомній матері сказали, що він їсть глину. Ясода вийшла з різкою, а він обтер губи і вдав, наче нічого не знає. Вона відкрила йому рота, щоб перевірити, чи він каже правду, та коли подивилася ближче, то побачила цілий Всесвіт, Трилоку. І подумала: «Яка ж я дурна, що уявила, нібито мій син може бути Володарем Трилоки!» Потім ця картина зникла з її очей, а за мить — і з пам’яті. Вона обняла малого й повела до хати.
Тамтешні пастухи тоді поклонялися богові Індрі, індуїстському двійникові Зевса, володареві неба й повелителю дощу. Одного разу, коли вони складали йому офіру, малий Крішна сказав:
— Індра — не найвище божество, хоч і володарює в небі: він боїться титанів! До того ж і дощ, і достаток, що їх ви вимолюєте, залежать від сонця, яке притягає воду догори, а потім робить так, що вона дощем падає назад. А що може Індра? Все, що відбувається, залежить від законів природи і духу.
Відтак він показав їм на поблизькі ліси, струмки, пагорби, а також на гору Говардхан, — мовляв, усі вони достойніші їхнього пошанівку, ніж якийсь повелитель повітря. Тоді пастухи принесли квіти, плоди і солодощі в офіру тій горі.
А сам Крішна прибрав ще одну подобу — бога гори — і прийняв пожертви людей, лишаючись тим часом і в попередньому своєму образі серед них і разом з ними поклоняючись богові гори. А той бог прийняв усі ті пожертви та й поїв.[423]
Індра ж розлютився, послав по володаря хмар і звелів йому напустити на цих людей дощ, і щоб він лив доти, поки всі не потонуть. Вмить насунули чорні хмари, і розверзлися небувалою зливою, і почався потоп, і здалося, що настав кінець світу. Але юний Крішна наповнив гору Говардхан жаром своєї невичерпної енергії, підняв її в повітря одним своїм мізинцем і запросив людей сховатися під горою. Потоки дощу падали на гору й сичали, випаровуючись. Так лило сім днів, але жодна крапля не впала на тих пастухів.
Тоді Індра збагнув, що його супротивник має бути втіленням Першоістоти, не інакше. Коли наступного дня Крішна, весело граючи на сопілці, знову вигнав корів на пашу, Володар Неба спустився додолу на великому білому слоні Айраваті, припав до ніг усміхненого хлопця і засвідчив тому свою покору."

Джозеф Кемпбелл "Тисячоликий герой"
Переклад Олександра Мокровольського

Платон та Арістотель! Це не тільки дві системи, а й типи двох різних людських натур, які, з незапам'ятних часів одягнені у всілякі шати, тією чи іншою мірою протистоять один одному. Вони жорстоко змагаються, особливо з початку Середньовіччя, і ведуть свою боротьбу донині — і ця боротьба є найважливішим змістом історії християнської Церкви. Хоч би які імена виникали на авансцені історії, мова незмінно йде про Платона і Арістотеля. Натури мрійливі, містичні, платонівські, з надр своєї душі виявляють християнські ідеї та відповідні їм символи. Натури практичні, впорядковані, арістотелівські, творять із цих ідей і символів міцну систему, догматику і культ. Зрештою, Церква замикає в собі обидві натури, з яких одні ховаються у священицтві, а інші — у чернецтві, проте весь час не перестаючи ворогувати одне з одним.
Г. Гейне.

Art: Plato and Aristotle, or Philosophy. Marble panel from the North side, lower basement of the bell tower of Florence, Italy. Museo dell'Opera del Duomo.

Sandro Botticelli

У Кемпбелла знайшов дотепну легенду про святу Марту і чудовисько на ймення Тараск. Бонус: ілюстрації цього сюжету знайдені мною на просторах мережі.

"У ті часи на берегах Рони, у лісі поміж Авіньйоном та Арлем, загніздився дракон: напівзмій, напівриба, більший за вола, довший за коня, із зубами, гострими, як мечі, з рогами і великими крильми; це чудовисько вбивало всіх мандрівників і топило всі човни і кораблі. Прибився той дракон через море, від Галатії. Породили ж його Левіафан (змієподібне чудовисько, що жило в морі) та Онажера — жахлива потвора, родом із Галатії, яка спалювала вогнем усе, до чого тільки торкалася.
Люди слізно просили святу Марту приборкати дракона, і вона вийшла супроти нього. Розшукавши його в лісі, де він саме терзав якогось чоловіка, свята покропила його свяченою водою і піднесла до нього розп’яття. Чудовисько враз упокорилось, стало біля святої, мов ягнятко, а вона залигала його своїм пояском за шию і повела до сусіднього села. Там його й забили селяни камінням та дрючками.
А що люди прозивали того дракона Тараском, то й містечко прибрало нову назву Тараскон, на згадку про ту подію. Доти ж воно звалося Нерлук, що означало «Чорне Озеро», адже там понад рікою стояли похмурі ліси."

Лицар-місяць підняв забрало свого лискучого чорного шолома і ясне світло його повного лиця увірвалось в сплячий світ. Воно пролетіло сотні миль і наче гострий стилет прошило мутні вікна старого особняка. У вигадливому сяєві витанцьовував пил і видно було худу згорблену фігуру, що обіперлась обома руками на масивний стіл. Тонкі пальці нервово копошились в густому чорному волоссі, наче пташенята в гнізді. Карпу Каламарецькому не спалося. Тишу раптово порушив тонкий стогін, схожий на скавчання дрібного цуцика. Але він не тримав псів, то його власний шлунок вже вкотре скімлив випрошуючи щось їстівне. 
Карп підняв голову і схопив олівець, заклав його за кут рота і почав смоктати. Живіт, обдурений нехитрим прийомом, на мент стих. А тим часом очиці бахура бігали розкладеними сторінками. Різні формули, схеми, зображення і слова переплелися, розплавились,як кусні жовтавого сиру на його столі, творячи подобу якогось чудного орнаменту. Зліва і справа височіли два монументальні згромадження книг, тіні їх видовжилися далі на стіни, вкрили блідою півтінню портрети предків. В основному аптекарі, кондитери і, як не дивно, оперні співаки, всі вони суворо гляділи на свого нащадка.
Петра… Сіккхе… Перпетуато… Інкорпорарія, - прошепотів він.
Кусень від “Тригеменістрового ключа” , кусень від “Чудного жеста” Марсія Ясперського , дрібка “Щонайсправжніших хронік” Домініки Бастет і четверта доля – майже лікарський пасаж, власна геніальна знахідка молодого окультиста.  Закляття мало на меті створити ґолемана. Не гомункула – синтетичну істоту, а воскреслий камінь – душу ув’язнену в неживому тілі. 

Музсупровід:

https://youtu.be/QguNKE4rDrw?si=hLXeUU97Vn_nTwFT