Forwarded from Альтернативне літературознавство
Гляньте, який скарб маю 😱 Поспішала сфотографувати при денному світлі, але все одно вигляд пласкіший, ніж у житті 🥹
Кажуть, це найскладніша або щонайменше, одна з найскладніших, книжок української літератури.
Зараз це видання вже розкуплено, але я залишаю лінк на канал автора – підписуйтеся, щоб не пропустити друге.
Дякую, Абрахаме, за фантастичний подарунок!
Кажуть, це найскладніша або щонайменше, одна з найскладніших, книжок української літератури.
Зараз це видання вже розкуплено, але я залишаю лінк на канал автора – підписуйтеся, щоб не пропустити друге.
Дякую, Абрахаме, за фантастичний подарунок!
Альтернативне літературознавство
Гляньте, який скарб маю 😱 Поспішала сфотографувати при денному світлі, але все одно вигляд пласкіший, ніж у житті 🥹 Кажуть, це найскладніша або щонайменше, одна з найскладніших, книжок української літератури. Зараз це видання вже розкуплено, але я залишаю…
Відбувся культурний обмін!
Я вже досить давно читаю рецензії Ольги Богомаз на її каналі "Альтернативне літературознавство" і скажу я вам, що цей канал справжнісінька "таємна перлина" для мене. Також читав роман авторки "Весілля Настусі" і писав на нього відгук тому радію, що тепер зможу прочитати збірку оповідань "Тимчасові труднощі".
Присвячу цей місяць книгам українських авторів і авторок, бо вони того варті! Тим більше, що за один місяць отримав аж три книги від трьох талановитих і непересічних авторів у подарунок!
Я вже досить давно читаю рецензії Ольги Богомаз на її каналі "Альтернативне літературознавство" і скажу я вам, що цей канал справжнісінька "таємна перлина" для мене. Також читав роман авторки "Весілля Настусі" і писав на нього відгук тому радію, що тепер зможу прочитати збірку оповідань "Тимчасові труднощі".
Присвячу цей місяць книгам українських авторів і авторок, бо вони того варті! Тим більше, що за один місяць отримав аж три книги від трьох талановитих і непересічних авторів у подарунок!
— Ви казали, що ця молодь відходить від монотеїзму, з одного боку, і від атеїзму — з іншого, двояко: або в «натуральну», «космічну» релігію, або в «релігії Сходу».
— Саме так… Спочатку це майже інстинктивна реакція проти всього, що є істеблішментом, тобто проти своїх батьків. Батьки ходять до синагоги, до церкви чи до баптистів, а діти геть відкидають їхню релігію, їхню релігійну традицію. Вона їх не цікавить. Їх не змусиш навіть бодай щось прочитати. Якось підходить до мене один студент-єврей. В іудаїзмі, каже, немає жодного сенсу, це викопна релігія, а він, мовляв, знайшов одкровення у заїжджого ґуру, у йоґіна, який прожив у місті кілька тижнів. Я питаю: «А що ви знаєте з іудаїзму?» Він не знав нічогісінько, жодного псалма, жодного пророка, не кажучи вже про Кабалу… Я спробував переконати його: «Прочитайте хоч кілька текстів із вашої ж традиції. Тоді зможете казати, що ви її переросли і відкинули». Ні - він був глухим до моїх слів. Він не бачив у цьому сенсу. Такою є позиція молодого покоління, яке все відкидає: систему, поведінку та цінності батьків, свою релігійну традицію.
"Випробування лабіринтом"
Мірча Еліаде, Клод-Анрі Роке
Art: Odilon Redon
— Саме так… Спочатку це майже інстинктивна реакція проти всього, що є істеблішментом, тобто проти своїх батьків. Батьки ходять до синагоги, до церкви чи до баптистів, а діти геть відкидають їхню релігію, їхню релігійну традицію. Вона їх не цікавить. Їх не змусиш навіть бодай щось прочитати. Якось підходить до мене один студент-єврей. В іудаїзмі, каже, немає жодного сенсу, це викопна релігія, а він, мовляв, знайшов одкровення у заїжджого ґуру, у йоґіна, який прожив у місті кілька тижнів. Я питаю: «А що ви знаєте з іудаїзму?» Він не знав нічогісінько, жодного псалма, жодного пророка, не кажучи вже про Кабалу… Я спробував переконати його: «Прочитайте хоч кілька текстів із вашої ж традиції. Тоді зможете казати, що ви її переросли і відкинули». Ні - він був глухим до моїх слів. Він не бачив у цьому сенсу. Такою є позиція молодого покоління, яке все відкидає: систему, поведінку та цінності батьків, свою релігійну традицію.
"Випробування лабіринтом"
Мірча Еліаде, Клод-Анрі Роке
Art: Odilon Redon
Ці тридцять із лишком років, що я провів серед екзотичних, варварських, непередбачуваних богів і богинь, харчуючись міфами, у владі символів, у зачарованому полоні світів, що пішли в небуття, видаються мені тепер етапами тривалої ініціації. Кожну з цих божественних постатей, кожен із міфів і символів супроводжувала небезпека, і треба було протистояти їй, уникнути її. Скільки разів я ризикував загубитися, заблукати в цьому лабіринті, де міг бути знищений, «оскоплений» (хоча б котроюсь із грізних богинь–матерів). Нескінченна низка розумових авантюр — я розумію слово «авантюра» в його споконвічному понятті: як ризик для життя. Йшлося не лише про неспішне, поступове здобуття знань із прочитаних книг, а й про зустрічі, сутички, спокуси. Тільки сьогодні я чудово розумію, скількох небезпек уникнув під час довгих пошуків, і насамперед небезпеки забути, що мною керувала певна мета, що я до чогось ішов, що хотів досягти «центру».
Мірча Еліаде, щоденник за 10 листопада 1959 року.
Art: Leonora Carrington
Мірча Еліаде, щоденник за 10 листопада 1959 року.
Art: Leonora Carrington
Еліаде про свій роман натхненний Джойсом:
У 1934 році я випустив «Повернення з раю», першу частину трилогії, до якої за задумом входили «Хулігани» та «Vita nova». Я прагнув представити своє покоління. Перший том мав певний успіх. Під хуліганами я мав на увазі бунтарів, які готують революцію — духовну, культурну і, якщо не «політичну», то принаймні реальну, конкретну. Отож, герої були молоді — професори, письменники, актори. І вони дуже багато говорили. Загалом, це був зріз життя інтелектуалів та псевдоінтелектуалів, що дещо нагадував, як на мене, «Контрапункт» Гакслі. Читалася книга важко. Критикам вона сподобалася, але стільки читачів, скільки «Майтреї», не залучила. Того ж року в мене вийшов роман майже під Джойса — «Світло, що гасне».
— У Кіплінґа є роман із такою назвою. Ви взяли її навмисне?
— Так, через певну схожість головних героїв… Я багато разів намагався перечитати цю свою книгу — і мені не вдавалося, я в ній більше нічого не розумію! На мене дуже сильне враження справив один фрагмент «Фіннеґанового Вікопомину», Anna Livia Plurabelle, і я, напевно, першим у Румунії використав внутрішній монолог за типом «Улісса». Успіху це не мало жодного. Навіть критики розгубилися. Це було просто нечитабельно.
— Вплив на вас Джойса з його смаком до слова як такого мене дещо дивує; адже доти ви, наскільки я зрозумів, були схильні вважати мову лише засобом. То що ж, цього разу ви писали як поет?
— У певному сенсі так… Треба тільки зауважити, що насамперед мене цікавило, як описати через внутрішній монолог те, що відбувається у свідомості людини, яка на кілька місяців втрачає зір. Цей «монолог у темряві» я і обрав, щоб досхочу пограти з мовою, описуючи думки, видіння, фантазії персонажа. Тому книга і вийшла такою важкою для читання. Сама ж повість дуже проста і навіть красива. Один бібліотекар працює вночі в міській бібліотеці — читає коректуру грецького тексту з астрономії, мабуть, вельми загадкового. Раптом він відчуває, як потягнуло димком, повз шмигає кілька щурів, дим проникає в кімнату; занепокоєний, він розчиняє вікно, відчиняє двері до читального залу і бачить там на великому столі абсолютно голу юну жінку, а поряд із нею професора-славіста, що має репутацію демонічної особистості, мага. Помітивши вогонь, професор зникає. Бібліотекар підхоплює на руки жінку, яка знепритомніла, і виносить її із залу. Але коли він спускається мармуровими сходами, зі стелі на нього зривається шматок орнаменту і прирікає його на сліпоту на шість місяців. Лежачи в лікарні, він намагається зрозуміти, що це було. Все здається йому верхом безглуздя: близько півночі в бібліотеці університетського міста одягнений професор і роздягнена жінка, яку він до того ж добре знав, вона працювала асистенткою у цього самого професора-славіста… Одного разу бібліотекар підслуховує розмову, що, мовляв, цей професор збирався здійснити тантричний обряд і що саме обряд і спричинив пожежу. Потім зір до нього повертається, і він знову зрячий, але читати більше не може, — він вирушає в подорожі. Я не надто добре пам'ятаю кінець, тому що, як уже казав, мені більше жодного разу не вдалося дочитати роман до кінця. Пам'ятаю, що якось бібліотекар заговорив латиною з людьми, які зовсім не такі ерудити, як він, і які латини не розуміють, — якась ремінісценція зі Стівена Дедалуса? Все хилиться в бік таємничості, загадковості… Так чи інакше, прочитати роман було неможливо, успіху він не мав жодного. Після цієї третьої книги я став вільним. Ім'я моє не забули — але фігурував я лише як автор «Бенгальської ночі». Я був позбавлений необхідності подобатися.
"Випробування лабіринтом"
Мірча Еліаде, Клод-Анрі Роке
У 1934 році я випустив «Повернення з раю», першу частину трилогії, до якої за задумом входили «Хулігани» та «Vita nova». Я прагнув представити своє покоління. Перший том мав певний успіх. Під хуліганами я мав на увазі бунтарів, які готують революцію — духовну, культурну і, якщо не «політичну», то принаймні реальну, конкретну. Отож, герої були молоді — професори, письменники, актори. І вони дуже багато говорили. Загалом, це був зріз життя інтелектуалів та псевдоінтелектуалів, що дещо нагадував, як на мене, «Контрапункт» Гакслі. Читалася книга важко. Критикам вона сподобалася, але стільки читачів, скільки «Майтреї», не залучила. Того ж року в мене вийшов роман майже під Джойса — «Світло, що гасне».
— У Кіплінґа є роман із такою назвою. Ви взяли її навмисне?
— Так, через певну схожість головних героїв… Я багато разів намагався перечитати цю свою книгу — і мені не вдавалося, я в ній більше нічого не розумію! На мене дуже сильне враження справив один фрагмент «Фіннеґанового Вікопомину», Anna Livia Plurabelle, і я, напевно, першим у Румунії використав внутрішній монолог за типом «Улісса». Успіху це не мало жодного. Навіть критики розгубилися. Це було просто нечитабельно.
— Вплив на вас Джойса з його смаком до слова як такого мене дещо дивує; адже доти ви, наскільки я зрозумів, були схильні вважати мову лише засобом. То що ж, цього разу ви писали як поет?
— У певному сенсі так… Треба тільки зауважити, що насамперед мене цікавило, як описати через внутрішній монолог те, що відбувається у свідомості людини, яка на кілька місяців втрачає зір. Цей «монолог у темряві» я і обрав, щоб досхочу пограти з мовою, описуючи думки, видіння, фантазії персонажа. Тому книга і вийшла такою важкою для читання. Сама ж повість дуже проста і навіть красива. Один бібліотекар працює вночі в міській бібліотеці — читає коректуру грецького тексту з астрономії, мабуть, вельми загадкового. Раптом він відчуває, як потягнуло димком, повз шмигає кілька щурів, дим проникає в кімнату; занепокоєний, він розчиняє вікно, відчиняє двері до читального залу і бачить там на великому столі абсолютно голу юну жінку, а поряд із нею професора-славіста, що має репутацію демонічної особистості, мага. Помітивши вогонь, професор зникає. Бібліотекар підхоплює на руки жінку, яка знепритомніла, і виносить її із залу. Але коли він спускається мармуровими сходами, зі стелі на нього зривається шматок орнаменту і прирікає його на сліпоту на шість місяців. Лежачи в лікарні, він намагається зрозуміти, що це було. Все здається йому верхом безглуздя: близько півночі в бібліотеці університетського міста одягнений професор і роздягнена жінка, яку він до того ж добре знав, вона працювала асистенткою у цього самого професора-славіста… Одного разу бібліотекар підслуховує розмову, що, мовляв, цей професор збирався здійснити тантричний обряд і що саме обряд і спричинив пожежу. Потім зір до нього повертається, і він знову зрячий, але читати більше не може, — він вирушає в подорожі. Я не надто добре пам'ятаю кінець, тому що, як уже казав, мені більше жодного разу не вдалося дочитати роман до кінця. Пам'ятаю, що якось бібліотекар заговорив латиною з людьми, які зовсім не такі ерудити, як він, і які латини не розуміють, — якась ремінісценція зі Стівена Дедалуса? Все хилиться в бік таємничості, загадковості… Так чи інакше, прочитати роман було неможливо, успіху він не мав жодного. Після цієї третьої книги я став вільним. Ім'я моє не забули — але фігурував я лише як автор «Бенгальської ночі». Я був позбавлений необхідності подобатися.
"Випробування лабіринтом"
Мірча Еліаде, Клод-Анрі Роке
Еліаде про Чорана і Йонеско:
— З Чораном ми були добрими друзями. Подружилися ще в Румунії, в роки з тридцять третього по тридцять восьмий, і я зрадів, зустрівши його тут, у Парижі. Чоран приголомшив мене першими ж своїми статтями у тридцять другому році, коли йому щойно виповнився двадцять один рік. Він уже прочитав Гегеля і Ніцше, читав німецьких містиків і Ашвагхошу. Крім того, він якось від початку майстерно володів стилем. Йому з однаковим успіхом давалися філософські есе та влучні памфлети, він не поступався ні авторам «апокаліпсисів», ні найзадиристішим фейлетоністам-політикам. Його перша книга, написана румунською, «На вершинах відчаю» була захопливою, як роман, і пронизана тугою, жахом та екзальтацією. Надзвичайно виточений стиль. Хто б міг подумати, що одного чудового дня він вразить усіх такою ж літературною досконалістю, але вже французькою мовою! Вважаю, що його випадок унікальний. Правда, стилю він завжди надавав особливого значення. Цілком серйозно казав, що Флобер правильно робив, коли бився всю ніч над фразою, щоб уникнути якогось одного зайвого «б».
З Еженом Йонеско ми стали друзями тільки в Парижі. Познайомилися давно, у Бухаресті, але я любив піджартувати і казав, що між нами різниця у віці — два роки. Я у двадцять шість років — «знаменитість», професор, який побачив Індію. А двадцятичотирирічний Ежен Йонеско в цей час працював над своєю першою книгою. Тож ці «два роки» створювали дуже відчутну дистанцію. Вона випарувалася при першій же нашій паризькій зустрічі. Ежен Йонеско був відомий у Румунії як поет, а більше — як літературний критик або, швидше, «антикритик», бо він спробував однією своєю гучною книгою (полемічною книгою під назвою «Ні!») показати, що насправді літературної критики як самостійної дисципліни не існує… У Парижі мені було дуже цікаво, який шлях він обере. Філософські пошуки? Белетристику? Сповідний жанр? Я не вгадав, він почав з «Лисої співачки». Уже в день прем'єри я став щирим і палким прихильником його театру і втратив будь-який сумнів щодо його літературної кар'єри у Франції. Що мені подобається насамперед у театрі Ежена Йонеско — це поетична щільність і символічний ухил. У кожній з його п'єс будується уявний світ: він бере конструкції оніричного виміру та символіку різних міфологій. Я більш чутливий до поетики сну, яку формує його театр. Але оніричним він не вичерпується. Іноді здається, що глядач присутній при «великих мареннях» Живої Субстанції, Матері-Землі, при дитячих мареннях майбутніх героїв і майбутніх невдах — і деякі з цих «великих марень» перетікають у міфологію.
"Випробування лабіринтом"
Мірча Еліаде, Клод-Анрі Роке
— З Чораном ми були добрими друзями. Подружилися ще в Румунії, в роки з тридцять третього по тридцять восьмий, і я зрадів, зустрівши його тут, у Парижі. Чоран приголомшив мене першими ж своїми статтями у тридцять другому році, коли йому щойно виповнився двадцять один рік. Він уже прочитав Гегеля і Ніцше, читав німецьких містиків і Ашвагхошу. Крім того, він якось від початку майстерно володів стилем. Йому з однаковим успіхом давалися філософські есе та влучні памфлети, він не поступався ні авторам «апокаліпсисів», ні найзадиристішим фейлетоністам-політикам. Його перша книга, написана румунською, «На вершинах відчаю» була захопливою, як роман, і пронизана тугою, жахом та екзальтацією. Надзвичайно виточений стиль. Хто б міг подумати, що одного чудового дня він вразить усіх такою ж літературною досконалістю, але вже французькою мовою! Вважаю, що його випадок унікальний. Правда, стилю він завжди надавав особливого значення. Цілком серйозно казав, що Флобер правильно робив, коли бився всю ніч над фразою, щоб уникнути якогось одного зайвого «б».
З Еженом Йонеско ми стали друзями тільки в Парижі. Познайомилися давно, у Бухаресті, але я любив піджартувати і казав, що між нами різниця у віці — два роки. Я у двадцять шість років — «знаменитість», професор, який побачив Індію. А двадцятичотирирічний Ежен Йонеско в цей час працював над своєю першою книгою. Тож ці «два роки» створювали дуже відчутну дистанцію. Вона випарувалася при першій же нашій паризькій зустрічі. Ежен Йонеско був відомий у Румунії як поет, а більше — як літературний критик або, швидше, «антикритик», бо він спробував однією своєю гучною книгою (полемічною книгою під назвою «Ні!») показати, що насправді літературної критики як самостійної дисципліни не існує… У Парижі мені було дуже цікаво, який шлях він обере. Філософські пошуки? Белетристику? Сповідний жанр? Я не вгадав, він почав з «Лисої співачки». Уже в день прем'єри я став щирим і палким прихильником його театру і втратив будь-який сумнів щодо його літературної кар'єри у Франції. Що мені подобається насамперед у театрі Ежена Йонеско — це поетична щільність і символічний ухил. У кожній з його п'єс будується уявний світ: він бере конструкції оніричного виміру та символіку різних міфологій. Я більш чутливий до поетики сну, яку формує його театр. Але оніричним він не вичерпується. Іноді здається, що глядач присутній при «великих мареннях» Живої Субстанції, Матері-Землі, при дитячих мареннях майбутніх героїв і майбутніх невдах — і деякі з цих «великих марень» перетікають у міфологію.
"Випробування лабіринтом"
Мірча Еліаде, Клод-Анрі Роке