#історії_героїв
Коли вранці 24 лютого мешканці Маріуполя прокинулися від вибухів, мало хто міг уявити, що російські окупанти за лічені місяці перетворять квітуче місто на руїни.
– Я один із тих, хто сподівався, що страшніше, ніж у 2014-2015 роках, не буде. Думав, що постріляють трішки, та й усе, – зізнається маріуполець Іван. – Але обстріли лише посилювалися. Того дня, коли прилетіло у мій двір, я усвідомив, що попереду – пекло. Люди лишали будинки і тікали з речами вглиб Маріуполя. Ми не знали, куди біжимо, головне – подалі від смерті. Боляче було спостерігати, як усе, що наживалося роками, знищується в один момент. Коли почалися сильні обстріли по всьому місту, забрав маму та виїхав разом з нею. Тато зміг приєднатися до нас пізніше, був змушений виїжджати через окуповані території, бо гуманітарних коридорів не було.
Знаєте, страшно, коли ти їдеш по своїй землі, а всюди ворожі війська зі зброєю, блок-пости з російськими та «днрівськими» прапорами. Тоді я відчув, як в мені народжується ненависть до ворога. У той момент я пообіцяв собі, що буду нищити росіян.
Виїхавши з Маріуполя, хлопець став на облік як переселенець і одразу мобілізувався до 53-ї ОМБр.
– Хто ж буде звільняти моє місто, як не я? Я хочу додому, побратими теж, тому, як би це важко не було, ми маємо боротись, – упевнений Іван.
Йому й досі важко змиритися з тим, що росіяни фактично знищили його улюблений Маріуполь.
– Знаєте, останні 6 років Маріуполь розвивався шаленими темпами. Місто квітло: оновили транспорт, реставрували будинки, відремонтували вулиці. Чисто все довкола, парки, фонтани, море поруч – живи й радій. А зараз там усюди лише попіл… Немає води, світла. росіяни – це руйнівники і кати, – каже Іван. – Їм не потрібні були люди, заводи, інфраструктура. Їх цікавила лише земля, дорога на Крим. Я завжди думаю про це, коли берусь за зброю. Розумію, що маю вбити ворогів, лише так ми станемо вільні. У росіян війна заради війни. А ми знаємо, за кого та за що боремось. В цьому і різниця між нами.
До речі, Іван з гордістю каже, що з початком повномасштабного вторгнення росії принципово перейшов на українську мову.
– Російська – мова мого ворога. Тому я твердо вирішив, що більше не буду нею користуватися. А от нашу рідну мову треба плекати. Радіо, телебачення, газети – всюди має бути українська мова, – запевняє Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Коли вранці 24 лютого мешканці Маріуполя прокинулися від вибухів, мало хто міг уявити, що російські окупанти за лічені місяці перетворять квітуче місто на руїни.
– Я один із тих, хто сподівався, що страшніше, ніж у 2014-2015 роках, не буде. Думав, що постріляють трішки, та й усе, – зізнається маріуполець Іван. – Але обстріли лише посилювалися. Того дня, коли прилетіло у мій двір, я усвідомив, що попереду – пекло. Люди лишали будинки і тікали з речами вглиб Маріуполя. Ми не знали, куди біжимо, головне – подалі від смерті. Боляче було спостерігати, як усе, що наживалося роками, знищується в один момент. Коли почалися сильні обстріли по всьому місту, забрав маму та виїхав разом з нею. Тато зміг приєднатися до нас пізніше, був змушений виїжджати через окуповані території, бо гуманітарних коридорів не було.
Знаєте, страшно, коли ти їдеш по своїй землі, а всюди ворожі війська зі зброєю, блок-пости з російськими та «днрівськими» прапорами. Тоді я відчув, як в мені народжується ненависть до ворога. У той момент я пообіцяв собі, що буду нищити росіян.
Виїхавши з Маріуполя, хлопець став на облік як переселенець і одразу мобілізувався до 53-ї ОМБр.
– Хто ж буде звільняти моє місто, як не я? Я хочу додому, побратими теж, тому, як би це важко не було, ми маємо боротись, – упевнений Іван.
Йому й досі важко змиритися з тим, що росіяни фактично знищили його улюблений Маріуполь.
– Знаєте, останні 6 років Маріуполь розвивався шаленими темпами. Місто квітло: оновили транспорт, реставрували будинки, відремонтували вулиці. Чисто все довкола, парки, фонтани, море поруч – живи й радій. А зараз там усюди лише попіл… Немає води, світла. росіяни – це руйнівники і кати, – каже Іван. – Їм не потрібні були люди, заводи, інфраструктура. Їх цікавила лише земля, дорога на Крим. Я завжди думаю про це, коли берусь за зброю. Розумію, що маю вбити ворогів, лише так ми станемо вільні. У росіян війна заради війни. А ми знаємо, за кого та за що боремось. В цьому і різниця між нами.
До речі, Іван з гордістю каже, що з початком повномасштабного вторгнення росії принципово перейшов на українську мову.
– Російська – мова мого ворога. Тому я твердо вирішив, що більше не буду нею користуватися. А от нашу рідну мову треба плекати. Радіо, телебачення, газети – всюди має бути українська мова, – запевняє Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.
– Командування людьми – це велика відповідальність, – зазначає Іван. – Адже кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців. Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення.
Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.
– Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь.
Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.
– А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.
– Командування людьми – це велика відповідальність, – зазначає Іван. – Адже кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців. Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення.
Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.
– Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь.
Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.
– А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Харків’янин Іван з дитинства мріяв стати танкістом. Пригадує, як їздив з батьками до музею, подивитися на танки. Його немов магнітом тягнуло до цих важких машин. Тоді хлопчик і уявити не міг, що його мрія здійсниться. Так само він не знав, що доведеться боротися з ворогами за право вільно жити на рідній землі.
До лав Збройних Сил України Іван доєднався у 2016 році. Зараз у танковому підрозділі 25-ї ОПДБр воює проти російських загарбників.
– Це страшна війна, противник застосовує РСЗВ «Солнцепек», «Буратино», всі види ракет. Це тактика тотального випалювання територій, – каже танкіст. – Подивіться на Маріуполь, інші українські міста.
Як би не було важко, Іван жодної миті не жалкує про власний вибір. Свою роботу воїн виконує бездоганно. Професійно і з великим азартом.
– Коли заводжу танк, аж мурашки по шкірі, так мені подобається ця техніка. А про рівень адреналіну під час бою годі й говорити. В танковому екіпажі у кожного своя робота. І всі ми маємо працювати злагоджено. Коли влучно відпрацьовуєш усі цілі, комбат тисне тобі руку і усі кажуть, що ми красотуни, аж «мотор» вилітає від радості, – з посмішкою говорить молодший сержант.
Свій Т- 80 Іван називає доброю, слухняною дівчинкою. Втім, зізнається, що хотів би освоїти й новітні зразки техніки від партнерів, наприклад, американський M1 Abrams.
– Ти сидиш в капсулі і навіть якщо у танк влучають, у капсулі усі залишаються неушкодженими. А ще дуже потрібні тепловізори, хоча ми й без них ворога добряче палимо, – резюмує танкіст.
Звісно, як і всі українці, Іван мріє про Перемогу. Має багато планів після війни. Найперше – святкування весілля з коханою Ольгою, якій вже зробив пропозицію. Але і з «дівчинкою Т-80» розлучатися не буде.
– Хочу служити ще років 10. Мені до душі те, що я роблю. Я пишаюся тим, що захищаю рідний край, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Харків’янин Іван з дитинства мріяв стати танкістом. Пригадує, як їздив з батьками до музею, подивитися на танки. Його немов магнітом тягнуло до цих важких машин. Тоді хлопчик і уявити не міг, що його мрія здійсниться. Так само він не знав, що доведеться боротися з ворогами за право вільно жити на рідній землі.
До лав Збройних Сил України Іван доєднався у 2016 році. Зараз у танковому підрозділі 25-ї ОПДБр воює проти російських загарбників.
– Це страшна війна, противник застосовує РСЗВ «Солнцепек», «Буратино», всі види ракет. Це тактика тотального випалювання територій, – каже танкіст. – Подивіться на Маріуполь, інші українські міста.
Як би не було важко, Іван жодної миті не жалкує про власний вибір. Свою роботу воїн виконує бездоганно. Професійно і з великим азартом.
– Коли заводжу танк, аж мурашки по шкірі, так мені подобається ця техніка. А про рівень адреналіну під час бою годі й говорити. В танковому екіпажі у кожного своя робота. І всі ми маємо працювати злагоджено. Коли влучно відпрацьовуєш усі цілі, комбат тисне тобі руку і усі кажуть, що ми красотуни, аж «мотор» вилітає від радості, – з посмішкою говорить молодший сержант.
Свій Т- 80 Іван називає доброю, слухняною дівчинкою. Втім, зізнається, що хотів би освоїти й новітні зразки техніки від партнерів, наприклад, американський M1 Abrams.
– Ти сидиш в капсулі і навіть якщо у танк влучають, у капсулі усі залишаються неушкодженими. А ще дуже потрібні тепловізори, хоча ми й без них ворога добряче палимо, – резюмує танкіст.
Звісно, як і всі українці, Іван мріє про Перемогу. Має багато планів після війни. Найперше – святкування весілля з коханою Ольгою, якій вже зробив пропозицію. Але і з «дівчинкою Т-80» розлучатися не буде.
– Хочу служити ще років 10. Мені до душі те, що я роблю. Я пишаюся тим, що захищаю рідний край, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Час стирає з пам’яті окремі фрагменти, події зливаються в один суцільний нескінченний день 24 лютого 2022 року. Але у кожного воїна є свої незабутні історії.
Один з найважчих епізодів повномасштабної війни для бійця 53-ї ОМБр Олега – бій у смт Нікольське Маріупольського району. Там він отримав важке поранення – 3-сантиметровий уламок потрапив у плече і зламав лопатку.
– Це була важка операція. На нас виїхали чотири ворожих танки, над посадкою кружляв російський гелікоптер. Вогонь був дуже потужний, – згадує Олег.
Командир говорить, що усі його бійці – герої, адже продовжують виконувати завдання у будь-якій ситуації, навіть найнебезпечнішій.
– Коли іде щільний обстріл, то не кожен може знайти в собі сили встати і переміститися з однієї точки в іншу. Зробити ці кроки – теж героїзм. Так само, як перевезти БК під обстрілом тощо. Так, страшно, але якщо не ми, то хто?
Вдома на Олега чекають мати та дружина. Намагається телефонувати їм якомога частіше, адже, як зізнається, після розмов з ними на душі стає легше. Найбільше командир мріє про мир та повернення додому. Але запевняє, що боронити державні рубежі буде, допоки матиме сили.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Час стирає з пам’яті окремі фрагменти, події зливаються в один суцільний нескінченний день 24 лютого 2022 року. Але у кожного воїна є свої незабутні історії.
Один з найважчих епізодів повномасштабної війни для бійця 53-ї ОМБр Олега – бій у смт Нікольське Маріупольського району. Там він отримав важке поранення – 3-сантиметровий уламок потрапив у плече і зламав лопатку.
– Це була важка операція. На нас виїхали чотири ворожих танки, над посадкою кружляв російський гелікоптер. Вогонь був дуже потужний, – згадує Олег.
Командир говорить, що усі його бійці – герої, адже продовжують виконувати завдання у будь-якій ситуації, навіть найнебезпечнішій.
– Коли іде щільний обстріл, то не кожен може знайти в собі сили встати і переміститися з однієї точки в іншу. Зробити ці кроки – теж героїзм. Так само, як перевезти БК під обстрілом тощо. Так, страшно, але якщо не ми, то хто?
Вдома на Олега чекають мати та дружина. Намагається телефонувати їм якомога частіше, адже, як зізнається, після розмов з ними на душі стає легше. Найбільше командир мріє про мир та повернення додому. Але запевняє, що боронити державні рубежі буде, допоки матиме сили.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
23-річний Олександр – психолог батальйону 25-ї ОПДБр. За освітою Олександр політолог, тож уважно відслідковував і аналізував події навколо України ще до початку повномасштабного вторгнення. Піти до війська вирішив ще у перші дні великої війни, коли ворожі колони намагалися прорватися до його рідного Харкова.
Тактика ворога, упевнений Олександр, повністю побудована на радянських підручниках. А от наша – гнучка, нелінійна, противник не здатен прорахувати наші плани. І наші командири, на відміну від російських, насамперед думають про збереження життя особового складу.
Про 25-ту повітрянодесантну бригаду Олександр розповідає, як про велику родину. Між бійцями тут теплі і дружні стосунки. І втрата кожного побратима – це велике горе для військової родини. Олександру, на жаль, довелося пережити й це.
– Спершу, коли формували БТГР, я був командиром піхотного взводу, тоді ми отримала завдання їхати під Лозову. Там загинули мої хлопці, це стало сильним ударом для мене, – розповідає він. – Важко було… Адже ми жили в одній кімнаті, їли один хліб. Коли БТГР розформували та Лозова вже була в безпеці, нас розподілили по батальйонах, я потрапив у танковий. Але тих хлопців я не забуду ніколи.
Олександр упевнений: танкіст має бути розумним і хоробрим.
– А ще холоднокровним, щоб діяти без емоцій, тоді повернешся живим, – додає він. – Маю сказати, що моральний стан у танкістів дуже високий.
Саша дуже хвилюється за своїх батьків, які прийняли складне рішення та не виїхали з Харкова. А вони, своєю чергою, – за сина, який на передовій боронить країну.
– Для моєї матусі головне, щоб я їй хоча б плюсика надіслав і все, – посміхається Олександр. – Звісно, намагаюся телефонувати, щоб мама знала, що зі мною все добре.
Щодо постачання західної зброї до України Олександр каже одне: з часів Холодної війни європейці не бачили такої страшної війни, як відбувається зараз в Україні. І їм потрібно нагадувати, що наразі українські воїни стоять щитом, захищаючи не тільки свою державу, а й увесь цивілізований світ. І в цій боротьбі зброя дуже важлива.
– Ми вже бачимо, що зброя від союзників здатна змінити хід війни. Як, наприклад, HIMARS. Тому її постачання потрібно прискорювати і збільшувати.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
23-річний Олександр – психолог батальйону 25-ї ОПДБр. За освітою Олександр політолог, тож уважно відслідковував і аналізував події навколо України ще до початку повномасштабного вторгнення. Піти до війська вирішив ще у перші дні великої війни, коли ворожі колони намагалися прорватися до його рідного Харкова.
Тактика ворога, упевнений Олександр, повністю побудована на радянських підручниках. А от наша – гнучка, нелінійна, противник не здатен прорахувати наші плани. І наші командири, на відміну від російських, насамперед думають про збереження життя особового складу.
Про 25-ту повітрянодесантну бригаду Олександр розповідає, як про велику родину. Між бійцями тут теплі і дружні стосунки. І втрата кожного побратима – це велике горе для військової родини. Олександру, на жаль, довелося пережити й це.
– Спершу, коли формували БТГР, я був командиром піхотного взводу, тоді ми отримала завдання їхати під Лозову. Там загинули мої хлопці, це стало сильним ударом для мене, – розповідає він. – Важко було… Адже ми жили в одній кімнаті, їли один хліб. Коли БТГР розформували та Лозова вже була в безпеці, нас розподілили по батальйонах, я потрапив у танковий. Але тих хлопців я не забуду ніколи.
Олександр упевнений: танкіст має бути розумним і хоробрим.
– А ще холоднокровним, щоб діяти без емоцій, тоді повернешся живим, – додає він. – Маю сказати, що моральний стан у танкістів дуже високий.
Саша дуже хвилюється за своїх батьків, які прийняли складне рішення та не виїхали з Харкова. А вони, своєю чергою, – за сина, який на передовій боронить країну.
– Для моєї матусі головне, щоб я їй хоча б плюсика надіслав і все, – посміхається Олександр. – Звісно, намагаюся телефонувати, щоб мама знала, що зі мною все добре.
Щодо постачання західної зброї до України Олександр каже одне: з часів Холодної війни європейці не бачили такої страшної війни, як відбувається зараз в Україні. І їм потрібно нагадувати, що наразі українські воїни стоять щитом, захищаючи не тільки свою державу, а й увесь цивілізований світ. І в цій боротьбі зброя дуже важлива.
– Ми вже бачимо, що зброя від союзників здатна змінити хід війни. Як, наприклад, HIMARS. Тому її постачання потрібно прискорювати і збільшувати.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.
– Це біль, який ніколи не вщухне, – з гіркотою говорить військовий. – Звісно, було багато емоцій, коли місто звільнили. Люди упізнавали мене, підходили, обіймали. Всі зізнавалися, що були у шоці від того, як швидко ми погнали росіян. Мовляв, заснули під прапором окупантів, прокинулися під рідним, українським, і аж дихати легше стало. Більшість людей плакали. А ще були дуже наляканими… Дивлячись на те, що коїли тут загарбники, цей страх можна зрозуміти.
А от чого Ігор не зможе ніколи зрозуміти і пробачити – це співпраці деяких місцевих із ворогами.
– Знаходилися й ті, хто танцював під дудку окупантів. Допомагали росіянам виявляти проукраїнських активістів, родини військовослужбовців, махали російською ганчіркою-триколором. Продалися за банку консерви! – обурюється він. – І що найбільш прикро – серед них є люди, яких я знав з дитинства, і навіть не міг уявити, що вони здатні на зраду. До речі, вони накивали п’ятами разом із росіянами, не залишилися у місті. Натомість, були люди, які мене здивували. У нашому будинку жили етнічні росіяни. Я був упевнений, що вони першими бігтимуть отримувати російські паспорти. Але вони показали себе з неочікуваного боку, дуже підтримували Україну.
Вороги були упевнені, що прийшли на наші землі назавжди, поводилися як господарі. Але щойно зайшли українські війська, поспіхом тікали, кидаючи усе.
– Куп’янчанам вони говорили: от тепер ми будемо нищити місто. Вони втекли на лівий берег Осколу, там закріпилися і били артою по житлових кварталах, – говорить Ігор. – Звідти вони були героями. Але недовго… Ми їх і там дістали. І далі гнатимемо. Росіяни не зрозуміли одного: ніколи завойовник, який приходить на чужу землю, не стає переможцем. Він приречений втікати. А все, що вони зруйнували, ми відбудуємо. Я реаліст, знаю, що буде важко. Але я не боюся: закатаю рукава та й буду працювати, відновлювати своє житло, місто. І так, вважаю, має діяти кожен українець. Бо якщо сидіти та бідкатися, нічого не зміниться на краще.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.
– Це біль, який ніколи не вщухне, – з гіркотою говорить військовий. – Звісно, було багато емоцій, коли місто звільнили. Люди упізнавали мене, підходили, обіймали. Всі зізнавалися, що були у шоці від того, як швидко ми погнали росіян. Мовляв, заснули під прапором окупантів, прокинулися під рідним, українським, і аж дихати легше стало. Більшість людей плакали. А ще були дуже наляканими… Дивлячись на те, що коїли тут загарбники, цей страх можна зрозуміти.
А от чого Ігор не зможе ніколи зрозуміти і пробачити – це співпраці деяких місцевих із ворогами.
– Знаходилися й ті, хто танцював під дудку окупантів. Допомагали росіянам виявляти проукраїнських активістів, родини військовослужбовців, махали російською ганчіркою-триколором. Продалися за банку консерви! – обурюється він. – І що найбільш прикро – серед них є люди, яких я знав з дитинства, і навіть не міг уявити, що вони здатні на зраду. До речі, вони накивали п’ятами разом із росіянами, не залишилися у місті. Натомість, були люди, які мене здивували. У нашому будинку жили етнічні росіяни. Я був упевнений, що вони першими бігтимуть отримувати російські паспорти. Але вони показали себе з неочікуваного боку, дуже підтримували Україну.
Вороги були упевнені, що прийшли на наші землі назавжди, поводилися як господарі. Але щойно зайшли українські війська, поспіхом тікали, кидаючи усе.
– Куп’янчанам вони говорили: от тепер ми будемо нищити місто. Вони втекли на лівий берег Осколу, там закріпилися і били артою по житлових кварталах, – говорить Ігор. – Звідти вони були героями. Але недовго… Ми їх і там дістали. І далі гнатимемо. Росіяни не зрозуміли одного: ніколи завойовник, який приходить на чужу землю, не стає переможцем. Він приречений втікати. А все, що вони зруйнували, ми відбудуємо. Я реаліст, знаю, що буде важко. Але я не боюся: закатаю рукава та й буду працювати, відновлювати своє житло, місто. І так, вважаю, має діяти кожен українець. Бо якщо сидіти та бідкатися, нічого не зміниться на краще.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.
Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно.
Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією! В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий.
Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.
Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно.
Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією! В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий.
Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
Павло Федосенко, командир 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка, Герой України, про Харківську контрнаступальну операцію:
«Перше, це наша земля і вона нас підтримувала. Друге, мотивація та професіоналізм особового складу, який був задіяний у цій операції. Третє, це гарно спланована операція. Відточена до найменших дрібниць. Продуманий кожен елемент операції: дуже потужна артилерія, дуже потужна аеророзвідка, підтримка механізованих підрозділів. Ці всі складові стали успіхом цієї операції».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Павло Федосенко, командир 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка, Герой України, про Харківську контрнаступальну операцію:
«Перше, це наша земля і вона нас підтримувала. Друге, мотивація та професіоналізм особового складу, який був задіяний у цій операції. Третє, це гарно спланована операція. Відточена до найменших дрібниць. Продуманий кожен елемент операції: дуже потужна артилерія, дуже потужна аеророзвідка, підтримка механізованих підрозділів. Ці всі складові стали успіхом цієї операції».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Лідерство - основа нашого успіху на полі бою. Один проти десяти, бо ти на своїй землі. Не "вперед", а "слідуй за мною". Відповідальність за себе, підлеглих, за країну... Герої серед нас.
Дякую за службу і за приклад!
#історії_героїв
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Дякую за службу і за приклад!
#історії_героїв
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.
"Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.
Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
"Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє", – говорить Михайло.
Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.
"Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.
Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
"Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє", – говорить Михайло.
Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
«У 2002 році вийшла заміж за роботу», – так про старт і, власне, сенс своєї служби у Збройних Силах України говорить Тетяна Миколаївна, начальниця логістики, заступниця командира бригади Запорізької окремої бригади ТРО.
Служба, зізнається вона, для неї завжди була на першому місці. А з початком повномасштабного вторгнення росії для інших справ тим паче не залишилося часу.
– Були часи, коли про кухарів у армії говорили зневажливо: що там той хліборіз, нижча ланка. Але ж насправді вона є однією з базових, бо, як говорять, війна війною, а обід – за розкладом. Пам’ятаю, якось під час чергового оголошення ракетної небезпеки усі спустилися в укриття. Раптом одна з кухарів зривається і біжить на кухню. «Куди ти?» – кричу їй. «Тетяно Миколаївно, в мене там какао на плиті, 200 літрів, зараз втече!» – згадує військовослужбовиця. – Тобто, розумієте, людина не думає про те, що може прилетіти ракета, для неї важливіше, щоб хлопці не залишилися голодними. Це для мене дуже показовий момент був!
Віднедавна Тетяна Миколаївна керує логістикою у бригаді. Для неї це – новий виклик і додатковий досвід. А ще – велика відповідальність.
«Я щиро переконана, що від логістики та забезпечення залежить якість виконання бойових завдань, ефективність роботи підрозділів. Тому ні я, ні мій колектив не маємо права підвести наших захисників. У логістів має бути одна мета – щоб кожен військовослужбовець був гідно забезпечений. Нагодований, вдягнений, у якісному індивідуальному захисті, з необхідною кількістю боєприпасів. Так, звісно, бувають і складні ситуації. Але я впевнена, що проблем, які не можна вирішити, не існує. На шляху до Перемоги подолати можна все!»
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
«У 2002 році вийшла заміж за роботу», – так про старт і, власне, сенс своєї служби у Збройних Силах України говорить Тетяна Миколаївна, начальниця логістики, заступниця командира бригади Запорізької окремої бригади ТРО.
Служба, зізнається вона, для неї завжди була на першому місці. А з початком повномасштабного вторгнення росії для інших справ тим паче не залишилося часу.
– Були часи, коли про кухарів у армії говорили зневажливо: що там той хліборіз, нижча ланка. Але ж насправді вона є однією з базових, бо, як говорять, війна війною, а обід – за розкладом. Пам’ятаю, якось під час чергового оголошення ракетної небезпеки усі спустилися в укриття. Раптом одна з кухарів зривається і біжить на кухню. «Куди ти?» – кричу їй. «Тетяно Миколаївно, в мене там какао на плиті, 200 літрів, зараз втече!» – згадує військовослужбовиця. – Тобто, розумієте, людина не думає про те, що може прилетіти ракета, для неї важливіше, щоб хлопці не залишилися голодними. Це для мене дуже показовий момент був!
Віднедавна Тетяна Миколаївна керує логістикою у бригаді. Для неї це – новий виклик і додатковий досвід. А ще – велика відповідальність.
«Я щиро переконана, що від логістики та забезпечення залежить якість виконання бойових завдань, ефективність роботи підрозділів. Тому ні я, ні мій колектив не маємо права підвести наших захисників. У логістів має бути одна мета – щоб кожен військовослужбовець був гідно забезпечений. Нагодований, вдягнений, у якісному індивідуальному захисті, з необхідною кількістю боєприпасів. Так, звісно, бувають і складні ситуації. Але я впевнена, що проблем, які не можна вирішити, не існує. На шляху до Перемоги подолати можна все!»
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Ще на початку повномасштабного вторгнення росії, говорить розвідник 60-ї ОМБр «Золотий» , було зрозуміло, які важкі випробування чекають на Україну та український народ. Однак, до страждань мирного населення, особливо дітей, він так і не зміг звикнути.
– Неможливо спокійно сприймати те, що маленька дитина, першокласник, вже розуміє, що таке виходи, прильоти, куди треба бігти і де ховатися. Знає, як це – недоїдати, ділити одну хлібину та пляшку води на 20 людей, – розповідає військовий про побачене у селах, які були окуповані росіянами. – Мій дід був ветераном Другої світової війни. Щось подібне він переповідав про нацистів, від яких тоді звільняли Україну. Такі ж звірства чинять тепер росіяни.
За плечима «Золотого» довгий бойовий шлях. У складі 60-ї ОМБр він обороняв та звільняв правобережжя Херсонщини. Брав участь у запеклих боях на Бахмутському напрямку, де нашим Силам оборони протистоять російські найманці з ЧВК «Вагнер».
– Від людського у них тільки тіло, – говорить про вагнерівців «Золотий». – А у всьому іншому людьми їх назвати не можна… Переважна більшість – ґвалтівники, наркомани, вбивці, яких набрали до ЧВК з російських в’язниць.
Ворожі штурми на Бахмутському напрямку відбуваються майже цілодобово, тактика противника однакова на усіх ділянках – наступи малими групами.
– Діють вони таким чином: спочатку починають працювати мінометні розрахунки. Мінометний вогонь завжди передує штурму піхоти. Доки працюють міномети, вагнерівці повзуть до наших окопів, наближаються на таку відстань, щоб докинути гранату та заскочити в окоп. Далі вже відбувається ближній стрілецький бій, – пояснює «Золотий». – Ворог працює малими групами і штурми веде хвилями практично цілодобово. Одну хвилю знищуємо, за нею одразу просувається інша. Там просто гори їхніх трупів лежать. Вони ідуть, немов роботи. Одного вбивають, інший через нього переступає і суне далі. Про причину цього «феномену» розповіли полонені. Перед кожним наступом вагнерівців ведуть на так зване «опромінення» – вводять ін’єкцію димедролу з трамадолом. Тому вони не відчувають ні болю, ні страху.
Українські військові не обмежуються оборонними діями, активно дошкуляючи ворогу атаками та контрнаступами.
– Один із успішних контрнаступів був здійснений нами південніше Бахмуту. Противник зайняв міст через Сіверський Донець, що створювало загрозу оперативного оточення наших військ. Командування поставило задачу відбити міст і закріпитися там. Зібрали зведений загін розвідувальних груп з різних підрозділів, противника вибили і знищили. Далі вже наші піхотинці закріпилися на цих позиціях, – розповідає розвідник.
Інтенсивність бойових дій на Бахмутському напрямку просто шалена.
– Тут постійні бої, сьогодні один, завтра три і так безперервно. Навіть час спливає по-іншому. Місяць пролітає, немов хвилина. А секунда бою триває, як ціле життя, – говорить «Золотий». – Кожен, хто зараз воює, вже герой. І про вчинки, які варті найвищих нагород, можна розповідати довго. А тим, хто зараз ховається від повісток, хочу сказати одне: зберіть волю в кулак. Скажіть собі: «Я маю захистити свою країну, батьків, дітей, дім, зрештою», і йдіть до військкомату. Для перемоги важливий кожен.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Ще на початку повномасштабного вторгнення росії, говорить розвідник 60-ї ОМБр «Золотий» , було зрозуміло, які важкі випробування чекають на Україну та український народ. Однак, до страждань мирного населення, особливо дітей, він так і не зміг звикнути.
– Неможливо спокійно сприймати те, що маленька дитина, першокласник, вже розуміє, що таке виходи, прильоти, куди треба бігти і де ховатися. Знає, як це – недоїдати, ділити одну хлібину та пляшку води на 20 людей, – розповідає військовий про побачене у селах, які були окуповані росіянами. – Мій дід був ветераном Другої світової війни. Щось подібне він переповідав про нацистів, від яких тоді звільняли Україну. Такі ж звірства чинять тепер росіяни.
За плечима «Золотого» довгий бойовий шлях. У складі 60-ї ОМБр він обороняв та звільняв правобережжя Херсонщини. Брав участь у запеклих боях на Бахмутському напрямку, де нашим Силам оборони протистоять російські найманці з ЧВК «Вагнер».
– Від людського у них тільки тіло, – говорить про вагнерівців «Золотий». – А у всьому іншому людьми їх назвати не можна… Переважна більшість – ґвалтівники, наркомани, вбивці, яких набрали до ЧВК з російських в’язниць.
Ворожі штурми на Бахмутському напрямку відбуваються майже цілодобово, тактика противника однакова на усіх ділянках – наступи малими групами.
– Діють вони таким чином: спочатку починають працювати мінометні розрахунки. Мінометний вогонь завжди передує штурму піхоти. Доки працюють міномети, вагнерівці повзуть до наших окопів, наближаються на таку відстань, щоб докинути гранату та заскочити в окоп. Далі вже відбувається ближній стрілецький бій, – пояснює «Золотий». – Ворог працює малими групами і штурми веде хвилями практично цілодобово. Одну хвилю знищуємо, за нею одразу просувається інша. Там просто гори їхніх трупів лежать. Вони ідуть, немов роботи. Одного вбивають, інший через нього переступає і суне далі. Про причину цього «феномену» розповіли полонені. Перед кожним наступом вагнерівців ведуть на так зване «опромінення» – вводять ін’єкцію димедролу з трамадолом. Тому вони не відчувають ні болю, ні страху.
Українські військові не обмежуються оборонними діями, активно дошкуляючи ворогу атаками та контрнаступами.
– Один із успішних контрнаступів був здійснений нами південніше Бахмуту. Противник зайняв міст через Сіверський Донець, що створювало загрозу оперативного оточення наших військ. Командування поставило задачу відбити міст і закріпитися там. Зібрали зведений загін розвідувальних груп з різних підрозділів, противника вибили і знищили. Далі вже наші піхотинці закріпилися на цих позиціях, – розповідає розвідник.
Інтенсивність бойових дій на Бахмутському напрямку просто шалена.
– Тут постійні бої, сьогодні один, завтра три і так безперервно. Навіть час спливає по-іншому. Місяць пролітає, немов хвилина. А секунда бою триває, як ціле життя, – говорить «Золотий». – Кожен, хто зараз воює, вже герой. І про вчинки, які варті найвищих нагород, можна розповідати довго. А тим, хто зараз ховається від повісток, хочу сказати одне: зберіть волю в кулак. Скажіть собі: «Я маю захистити свою країну, батьків, дітей, дім, зрештою», і йдіть до військкомату. Для перемоги важливий кожен.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
