«Волонтерство — вибір кожного», – розповідає на свої сторінці Олена, волонтерка Красноградської організації Червоного Хреста України. «Особисто мені волонтерство дає відчуття дотику до позитивних змін в країні. Через свою призму небайдужості, оптимізму й віри у власні сили, я інвестую в ці зміни своїми конкретними діями».
Свою волонтерську діяльність дівчина розпочала з участі у проєкті «Психосоціальна підтримка незахищених верств населення в Україні 2018-2019». Тоді вона проводила заходи для родин військовослужбовців та внутрішньопереміщених осіб з Донецької та Луганської області, які постраждали від збройного конфлікту на Сході України.
24 лютого 2022 року змінилося життя кожного українця, і Оленине теж.
«В перші дні повномасштабної війни я займалася розселенням людей, які евакуювалися з Харкова. Як зараз пам'ятаю телефонні дзвінки від шокованих людей о другій годині ночі чи о п'ятій ранку з тривожними вигуками «допоможіть, ми хочемо виїхати, нам ніде зупинитися», – згадує Олена. Тоді Красноградська організація Червоного Хреста України разом з небайдужими містянами організувала прихисток для сотень людей, що евакуювалися з Харкова та інших населених пунктів, де була небезпека.
Зараз Олена координує діяльність Банку одягу. Це соціальна ініціатива волонтерів Красноградської організації Червоного Хреста України для підтримки внутрішньопереміщених родин та людей з вразливих верств населення найнеобхіднішими речами: одягом, взуттям, дитячими іграшками, ковдрами, подушками, постільною білизною тощо.
Також дівчина увійшла до команди місцевого осередку Загону швидкого реагування Червоного Хреста України, яка підвищує рівень обізнаності з надання першої допомоги, першої психологічної допомоги, безпечної поведінки та обізнаності стосовно ризиків мін й вибухонебезпечних наслідків війни в Україні.
«Враховуючи сьогоденні реалії, вважаю бути підготовленим, є вкрай важливим, щоб ефективно реагувати на виклики, перед якими стоїть суспільство», - каже Олена.
Також дівчина продовжує займатися висвітленням діяльності організації та популяризацією червонохресного руху, аби заохочувати людей підтримувати й долучатися до Червоного Хреста України, щоб разом допомагати постраждалим від війни людям.
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#ThanksVolunteers #Красноград #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
Свою волонтерську діяльність дівчина розпочала з участі у проєкті «Психосоціальна підтримка незахищених верств населення в Україні 2018-2019». Тоді вона проводила заходи для родин військовослужбовців та внутрішньопереміщених осіб з Донецької та Луганської області, які постраждали від збройного конфлікту на Сході України.
24 лютого 2022 року змінилося життя кожного українця, і Оленине теж.
«В перші дні повномасштабної війни я займалася розселенням людей, які евакуювалися з Харкова. Як зараз пам'ятаю телефонні дзвінки від шокованих людей о другій годині ночі чи о п'ятій ранку з тривожними вигуками «допоможіть, ми хочемо виїхати, нам ніде зупинитися», – згадує Олена. Тоді Красноградська організація Червоного Хреста України разом з небайдужими містянами організувала прихисток для сотень людей, що евакуювалися з Харкова та інших населених пунктів, де була небезпека.
Зараз Олена координує діяльність Банку одягу. Це соціальна ініціатива волонтерів Красноградської організації Червоного Хреста України для підтримки внутрішньопереміщених родин та людей з вразливих верств населення найнеобхіднішими речами: одягом, взуттям, дитячими іграшками, ковдрами, подушками, постільною білизною тощо.
Також дівчина увійшла до команди місцевого осередку Загону швидкого реагування Червоного Хреста України, яка підвищує рівень обізнаності з надання першої допомоги, першої психологічної допомоги, безпечної поведінки та обізнаності стосовно ризиків мін й вибухонебезпечних наслідків війни в Україні.
«Враховуючи сьогоденні реалії, вважаю бути підготовленим, є вкрай важливим, щоб ефективно реагувати на виклики, перед якими стоїть суспільство», - каже Олена.
Також дівчина продовжує займатися висвітленням діяльності організації та популяризацією червонохресного руху, аби заохочувати людей підтримувати й долучатися до Червоного Хреста України, щоб разом допомагати постраждалим від війни людям.
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#ThanksVolunteers #Красноград #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
«Червоний Хрест України - це місце, де я можу допомагати тим, хто найбільше цього потребує», – розповідає Марта Генюк, волонтерка Харківської обласної організації Червоного Хреста України, яка попри всю небезпеку залишилась у Харкові й допомагає людям. «Людське життя для мене завжди було найвищою цінністю і я не можу вчинити по-іншому».
До війни Марта не була волонтером у Товаристві Червоного Хреста України, але мала досвід волонтерства в інших організаціях та активно займалася студентським самоврядуванням. Коли розпочались військові дії дівчина здійснювала організацію життєдіяльності університетського гуртожитку, в якому сама проживала, обладнувала підвальне приміщення для розміщення мешканців та допомагала в евакуації 250 людей. Після евакуації останнього студента, взявши з собою кота, якого потрібно було відвезти власниці у Вінницю, і маленького самотнього тритона, дівчина сіла на евакуаційний потяг до рідного міста Рівне. Прихистивши тритона у батьків, Марта на фурі із гуманітарною допомогою, яка відправлялася зі Львова до Харкова повернулася назад, аби допомогати харків’янам.
«Мене з дитинства називали маленьким сонечком, а для всіх близьких я просто зірочка», - розповідає Марта. «В мене дуже багато енергії та тепла, з яким я готова ділитися. Зараз важко всім, і я рада, що можу бодай найменшим допомогти людям».
Дівчина з командою волонтерів доставляє продукти харчування та інші засоби першої необхідності людям, що перебувають в укриттях, бомбосховищах, метро, самотнім людям, які залишилися у місті, а також тим, хто перебував чи перебуває під окупацією в Харківській області, а також займається висвітленням діяльності обласного осередка Червоного Хреста України.
Свій ювілей, 20-річчя, Марта зустріла в колі нової сім’ї – Харківської обласної організації Червоного Хреста України. Дівчина мріє, що по завершенню війни не припинить волонтерство в організації, а вивчиться на інструкторку з першої психологічної допомоги та психосоціальної підтримки, і буде продовжувати допомагати й підтримувати дітей та їх батьків.
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
До війни Марта не була волонтером у Товаристві Червоного Хреста України, але мала досвід волонтерства в інших організаціях та активно займалася студентським самоврядуванням. Коли розпочались військові дії дівчина здійснювала організацію життєдіяльності університетського гуртожитку, в якому сама проживала, обладнувала підвальне приміщення для розміщення мешканців та допомагала в евакуації 250 людей. Після евакуації останнього студента, взявши з собою кота, якого потрібно було відвезти власниці у Вінницю, і маленького самотнього тритона, дівчина сіла на евакуаційний потяг до рідного міста Рівне. Прихистивши тритона у батьків, Марта на фурі із гуманітарною допомогою, яка відправлялася зі Львова до Харкова повернулася назад, аби допомогати харків’янам.
«Мене з дитинства називали маленьким сонечком, а для всіх близьких я просто зірочка», - розповідає Марта. «В мене дуже багато енергії та тепла, з яким я готова ділитися. Зараз важко всім, і я рада, що можу бодай найменшим допомогти людям».
Дівчина з командою волонтерів доставляє продукти харчування та інші засоби першої необхідності людям, що перебувають в укриттях, бомбосховищах, метро, самотнім людям, які залишилися у місті, а також тим, хто перебував чи перебуває під окупацією в Харківській області, а також займається висвітленням діяльності обласного осередка Червоного Хреста України.
Свій ювілей, 20-річчя, Марта зустріла в колі нової сім’ї – Харківської обласної організації Червоного Хреста України. Дівчина мріє, що по завершенню війни не припинить волонтерство в організації, а вивчиться на інструкторку з першої психологічної допомоги та психосоціальної підтримки, і буде продовжувати допомагати й підтримувати дітей та їх батьків.
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
«Людмило Миколаївно, Ви в безпеці. Мене звуть Юля. Ми зараз вирушаємо» – схожі слова часто лунають від волонтерів Загону швидкого реагування Червоного Хреста України у реанімобілі. Спеціально обладнане авто вже котрий місяць щотижня евакуюює десятки маломобільних і тяжкохворих пацієнтів з «гарячих точок».
У кожного з евакуйованих людей, на жаль, своя сумна історія. Юлія, волонтерка Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України, ділиться на своїй сторінці емоціями з чергової евакуації людей з Донецької області:
«У реанімобілі вже зайняті майже всі місця у два яруси і пацієнти трохи звикли до чудової машини та один одного. Остання лікарня та жінка на ношах, які дбайливо несуть волонтери до евакуаційного авто. Голова сива, з одягу – розтягнутий светр».
Жінку розмістили на другому ярусі реанімобіля. Вкриваючи ковдрою, Юлія помітила страх в очах жінки. Часто люди переживають за особисті речі, які їдуть окремою машиною. Помітивши в документах ім'я жінки, Юлія вирішила заспокоїти жінку:
«Людмила Миколаївно, Ви в безпеці. Мене звуть Юля. Ми зараз вирушаємо та їдемо. Ваші речі теж з нами».
«У мене немає речей. Нічого немає!» – тихо вимовила Людмила і сльози покотилися по щоках. Щось ще намагалася сказати жінка, здається про капці, яких не було на ногах, але розібрати було важко.
«Обіцяю, що з нею точно залишиться ковдра, яка її зараз зігріває, і що після прибуття повідомлю супровід, що жінці потрібний одяг. І капці. Так, обов’язково, і взуття теж!» – йдеться далі у дописі Юлії.
Як тільки волонтерка сідає на своє місце, у Людмили з’являється напад паніки – жінка боїться тряски та шуму авто.
«Якщо я стоятиму з Вами, буде краще?» Жінка кивнула й сказала «так». Дорогою Юля тримає Людмилу за руку, місцями намагається обіймати, щоб зменшити почуття страху. Зазирнувши у картку супроводу, Юля читає: позавчора Людмила, як завжди, збиралася спати у своєму рідному Лисичанську, але міна, яка потрапила до будинку, змінила життя назавжди. А вдома мабуть й залишилися капці, та бігає сліпий пес.
«Я не знаю, як її втішити. Я б теж прямо тут розплакалася, як тільки вона сказала про собаку. Я глибоко дихаю, повільно і усвідомлено, – хтось із нас двох зараз має знайти опору та поділитися з іншою» – пише Юлія. А Людмила у цей час вголос задає питання, відповідей на які поки немає: «Що ж я робитиму без грошей, там у чужому місті, де нікого не знаю? Як я зможу повернутися додому?»
«Прошу думайте про сьогоднішній день. Зараз у Вас теж немає грошей, але ми про Вас дбаємо і всі лікарі будуть далі дбати. Ви – у своїй країні. Ви – вдома. Зараз головне одужати. Все інше – вирішиться».
Прибувши до евакуаційного потягу, Юлія перепитує у медиків, чи є одяг, капці для жінки. Її переконують, що запас одягу є і жінці буде, що вдягнути і що взути.
Волонтерка прощається, повертається в реанімобіль і ледь стримуючи сльози розмірковує, сідаючи втомлено на крісло:
«Ми виконали свою частину роботи в цьому ланцюжку. Зараз, в теплі нашої машини, можу уявляти, як янголи охоронці перебралися в евакуаційний потяг, щоб оберігати своїх людей далі.
А сліпого песика звичайно врятує сусід, який залишився там, десь у Лисичанську. Він почує його та забере до себе. Будь ласка, нехай буде так!»
За вікном дорога та захід сонця. Завтра буде новий день й нові спроби евакуювати людей з «гарячих точок».
___
Історія однієї з тих декількох десятків поїздок, які здійснив й продовжує здійснювати Загін швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України.
#Київ #ThanksVolunteers #Лисичанськ #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
#ЗШР
У кожного з евакуйованих людей, на жаль, своя сумна історія. Юлія, волонтерка Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України, ділиться на своїй сторінці емоціями з чергової евакуації людей з Донецької області:
«У реанімобілі вже зайняті майже всі місця у два яруси і пацієнти трохи звикли до чудової машини та один одного. Остання лікарня та жінка на ношах, які дбайливо несуть волонтери до евакуаційного авто. Голова сива, з одягу – розтягнутий светр».
Жінку розмістили на другому ярусі реанімобіля. Вкриваючи ковдрою, Юлія помітила страх в очах жінки. Часто люди переживають за особисті речі, які їдуть окремою машиною. Помітивши в документах ім'я жінки, Юлія вирішила заспокоїти жінку:
«Людмила Миколаївно, Ви в безпеці. Мене звуть Юля. Ми зараз вирушаємо та їдемо. Ваші речі теж з нами».
«У мене немає речей. Нічого немає!» – тихо вимовила Людмила і сльози покотилися по щоках. Щось ще намагалася сказати жінка, здається про капці, яких не було на ногах, але розібрати було важко.
«Обіцяю, що з нею точно залишиться ковдра, яка її зараз зігріває, і що після прибуття повідомлю супровід, що жінці потрібний одяг. І капці. Так, обов’язково, і взуття теж!» – йдеться далі у дописі Юлії.
Як тільки волонтерка сідає на своє місце, у Людмили з’являється напад паніки – жінка боїться тряски та шуму авто.
«Якщо я стоятиму з Вами, буде краще?» Жінка кивнула й сказала «так». Дорогою Юля тримає Людмилу за руку, місцями намагається обіймати, щоб зменшити почуття страху. Зазирнувши у картку супроводу, Юля читає: позавчора Людмила, як завжди, збиралася спати у своєму рідному Лисичанську, але міна, яка потрапила до будинку, змінила життя назавжди. А вдома мабуть й залишилися капці, та бігає сліпий пес.
«Я не знаю, як її втішити. Я б теж прямо тут розплакалася, як тільки вона сказала про собаку. Я глибоко дихаю, повільно і усвідомлено, – хтось із нас двох зараз має знайти опору та поділитися з іншою» – пише Юлія. А Людмила у цей час вголос задає питання, відповідей на які поки немає: «Що ж я робитиму без грошей, там у чужому місті, де нікого не знаю? Як я зможу повернутися додому?»
«Прошу думайте про сьогоднішній день. Зараз у Вас теж немає грошей, але ми про Вас дбаємо і всі лікарі будуть далі дбати. Ви – у своїй країні. Ви – вдома. Зараз головне одужати. Все інше – вирішиться».
Прибувши до евакуаційного потягу, Юлія перепитує у медиків, чи є одяг, капці для жінки. Її переконують, що запас одягу є і жінці буде, що вдягнути і що взути.
Волонтерка прощається, повертається в реанімобіль і ледь стримуючи сльози розмірковує, сідаючи втомлено на крісло:
«Ми виконали свою частину роботи в цьому ланцюжку. Зараз, в теплі нашої машини, можу уявляти, як янголи охоронці перебралися в евакуаційний потяг, щоб оберігати своїх людей далі.
А сліпого песика звичайно врятує сусід, який залишився там, десь у Лисичанську. Він почує його та забере до себе. Будь ласка, нехай буде так!»
За вікном дорога та захід сонця. Завтра буде новий день й нові спроби евакуювати людей з «гарячих точок».
___
Історія однієї з тих декількох десятків поїздок, які здійснив й продовжує здійснювати Загін швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України.
#Київ #ThanksVolunteers #Лисичанськ #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
#ЗШР
«За період війни моє життя кардинально змінилось. Часто чую від людей з «гарячих точок», через що їм довелось пройти, тому бажання їх підтримати і зробити бодай щось ростуть в геометричній прогресії», – ділиться Павло Мельник, командир Загону швидкого реагування та інструктор з першої допомоги Тернопільської обласної організації Товариства Червоного Хреста України.
«Щодня на нас чекає повно роботи. Іноді доводилось прокидатися о 6 ранку, тому бо прибував евакуаційний потяг з пораненими. А після цього я ще міг займатися розвантаженням гуманітарного вантажу. Моя спина надовго запам'ятає 1728 гігієнічних наборів!» – жартуючи продовжує Павло.
«Після таких насичених подіями будней моїм єдиним бажанням залишається лежати й спати. Однак, коли я чую від людей і колег «дякую», бажання працювати ще більше лише посилюється».
«Зараз я – командир Загону швидкого реагування та інструктор з першої допомоги. Прийшов в Товариство Червоного Хреста України з метою навчитись базовим навичкам першої допомоги, але трошки затягнуло — волонтерю вже четвертий рік. За цей час я зрозумів, що без Червоного Хреста вже не можу уявити свого життя».
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#Тернопіль #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
«Щодня на нас чекає повно роботи. Іноді доводилось прокидатися о 6 ранку, тому бо прибував евакуаційний потяг з пораненими. А після цього я ще міг займатися розвантаженням гуманітарного вантажу. Моя спина надовго запам'ятає 1728 гігієнічних наборів!» – жартуючи продовжує Павло.
«Після таких насичених подіями будней моїм єдиним бажанням залишається лежати й спати. Однак, коли я чую від людей і колег «дякую», бажання працювати ще більше лише посилюється».
«Зараз я – командир Загону швидкого реагування та інструктор з першої допомоги. Прийшов в Товариство Червоного Хреста України з метою навчитись базовим навичкам першої допомоги, але трошки затягнуло — волонтерю вже четвертий рік. За цей час я зрозумів, що без Червоного Хреста вже не можу уявити свого життя».
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#Тернопіль #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
Відома в Черкасах стилістка-перукарка Лідія Марусенко з перших днів війни вирішила вступити до лав волонтерів Товариства Червоного Хреста України.
Лідія займалась наданням гуманітарної допомоги, працювала в якості й вантажника, й водія, але глибоко у душі сумувала за своїм покликанням — піклуватись про охайний і вишуканий зовнішній вигляд своїх клієнтів. Саме тому й почала шукати можливості знайти гідне застосування своїх професійних вмінь у волонтерстві.
«Я маю сформовану за роки професійної роботи звичку дивитись на людей поглядом перукаря. І зараз настав такий момент, коли хочеться чогось більшого, ніж просто волонтерство», — поділилась Лідія. «Я звернулася до Валентини Савченко, яка сьогодні координує дії волонтерів Черкаськоі обласної організації Червоного Хреста України, і розповіла їй про свою ідею надавати благодійні перукарські послуги людям, які знайшли другу домівку в Черкасах».
«Взагалі-то я за будь-яких обставин не забуваю нагадувати відоме твердження, що в людині однаково все має бути прекрасним: і душа, і думки, і ставлення до людей. Мені вкрай важливо бачити людські посмішки. Це мене надихає. Розумію, що зараз це не завжди є можливим серед горя і руйнувань, спричинених війною, але вирішила спробувати робити людей хоча б трошки щасливішими, змінюючи їхню зовнішність».
«Жінки і під час війни залишаються жінками! Коли вони на кілька годин повертаються до звичних, мирних речей, то забувають про свій внутрішній біль і буквально на очах розквітають. З чоловіками складніше, але їхні добрі посмішки для мене, як бальзам на душу!»
Лідія Марусенко свого часу працювала в Територіальному центрі соціальної допомоги, що опікувався літними громадянами, тож має чималий досвід роботи з самотніми та знедоленими людьми. Сьогодні вона продовжує цю місію, але вже як волонтер Червоного Хреста України.
«Я не просто виконую свою роботу, а я змінюю емоційний стан своїх відвідувачів, огортаючи їх теплом піклування. Разом з волонтерською командою Черкаської обласної організації Червоного Хреста України мені вдалося реалізувати мій проєкт міні-перукарні «за запитом» для потреб вимушено переміщених осіб».
«Раджу всім-всім нам, українцям, — кожен ранок, як прокинулись, дякувати за можливість жити, за те, що маємо їжу, радіти сонечку, і, по можливості, допомагати всім тим, хто постраждав і найбільше потребує нашої участі. Попри все, важливо завжди залишатись Людьми!»
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#Черкаси #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
Лідія займалась наданням гуманітарної допомоги, працювала в якості й вантажника, й водія, але глибоко у душі сумувала за своїм покликанням — піклуватись про охайний і вишуканий зовнішній вигляд своїх клієнтів. Саме тому й почала шукати можливості знайти гідне застосування своїх професійних вмінь у волонтерстві.
«Я маю сформовану за роки професійної роботи звичку дивитись на людей поглядом перукаря. І зараз настав такий момент, коли хочеться чогось більшого, ніж просто волонтерство», — поділилась Лідія. «Я звернулася до Валентини Савченко, яка сьогодні координує дії волонтерів Черкаськоі обласної організації Червоного Хреста України, і розповіла їй про свою ідею надавати благодійні перукарські послуги людям, які знайшли другу домівку в Черкасах».
«Взагалі-то я за будь-яких обставин не забуваю нагадувати відоме твердження, що в людині однаково все має бути прекрасним: і душа, і думки, і ставлення до людей. Мені вкрай важливо бачити людські посмішки. Це мене надихає. Розумію, що зараз це не завжди є можливим серед горя і руйнувань, спричинених війною, але вирішила спробувати робити людей хоча б трошки щасливішими, змінюючи їхню зовнішність».
«Жінки і під час війни залишаються жінками! Коли вони на кілька годин повертаються до звичних, мирних речей, то забувають про свій внутрішній біль і буквально на очах розквітають. З чоловіками складніше, але їхні добрі посмішки для мене, як бальзам на душу!»
Лідія Марусенко свого часу працювала в Територіальному центрі соціальної допомоги, що опікувався літними громадянами, тож має чималий досвід роботи з самотніми та знедоленими людьми. Сьогодні вона продовжує цю місію, але вже як волонтер Червоного Хреста України.
«Я не просто виконую свою роботу, а я змінюю емоційний стан своїх відвідувачів, огортаючи їх теплом піклування. Разом з волонтерською командою Черкаської обласної організації Червоного Хреста України мені вдалося реалізувати мій проєкт міні-перукарні «за запитом» для потреб вимушено переміщених осіб».
«Раджу всім-всім нам, українцям, — кожен ранок, як прокинулись, дякувати за можливість жити, за те, що маємо їжу, радіти сонечку, і, по можливості, допомагати всім тим, хто постраждав і найбільше потребує нашої участі. Попри все, важливо завжди залишатись Людьми!»
Історії добра: PRO мільйони добрих справ Червоного Хреста України
#Черкаси #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
«Боязко, коли чую прильоти. Падаєш, де стоїш. Спочатку йде адреналін, потім відчуваю агресію, а далі думаю: добре, що жива, і їду після цього працювати далі», – розповідає ТСН Наталя Харченко, веловолонтерка Харківської обласної організації Червоного Хреста України.
Щодня на велосипеді, часто під обстрілами, жінка долає близько 50 кілометрів та доставляє гуманітарну допомогу до «гарячих точок» міста. За плечима завжди рюкзак з понад 10 кілограмами гуманітарної допомоги та незліченна кількість поїздок до людей, кому ця допомога вкрай важлива. Детальніше у сюжеті ТСН ⤴️
#Харків #ThanksVolunteers #ТЧХУ #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
Щодня на велосипеді, часто під обстрілами, жінка долає близько 50 кілометрів та доставляє гуманітарну допомогу до «гарячих точок» міста. За плечима завжди рюкзак з понад 10 кілограмами гуманітарної допомоги та незліченна кількість поїздок до людей, кому ця допомога вкрай важлива. Детальніше у сюжеті ТСН ⤴️
#Харків #ThanksVolunteers #ТЧХУ #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
«Мене мотивувало бути волонтеркою те, що у будь-якому випадку, коли щось почнеться, бути корисною і не боятися, щоб розуміти, що мені робити, аби була змога допомогти собі та іншим», – ділиться Валентина Захарченко, волонтерка Загону швидкого реагування Запорізької обласної організації Червоного Хреста України.
Вона, як і її команда волонтерів, часом працюють 24/7, щоб допомогти якомога більшій кількості людей в області. Бо сьогодні, хто б ким не був, чим би не займався до війни, щоб не любив чи звідки не був би родом, – внесок кожного є вагомою частиною до спільної перемоги.
#Запоріжжя #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
Вона, як і її команда волонтерів, часом працюють 24/7, щоб допомогти якомога більшій кількості людей в області. Бо сьогодні, хто б ким не був, чим би не займався до війни, щоб не любив чи звідки не був би родом, – внесок кожного є вагомою частиною до спільної перемоги.
#Запоріжжя #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #red_cross_volunteer
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Вчитель із Бахмута Микита Безмен проводить для юних киян та дітей внутрішньо переміщених родин уроки пластилінової анімації. Заняття проводяться на базі Подільської районної організації Червоного Хреста України в м.Києві. Сам Микита добре розуміє тривоги людей, які через війну вимушені були покинути домівки, бо на власному досвіді знає, як це — залишитися без дому і переїжджати з міста в місто. Дивіться історію нашого волонтера у відео ⤴️
Матеріал взятий на основі інтерв’ю від Наталки Марків,«Вечірній Київ».
#історіїЧХ #red_cross_volunteer
#волонтери #волонтерство
Матеріал взятий на основі інтерв’ю від Наталки Марків,«Вечірній Київ».
#історіїЧХ #red_cross_volunteer
#волонтери #волонтерство
90-річна бабуся всю дорогу евакуації їхала із заплющеними очима. Рукою вона міцно тримала руку волонтерки і весь час слабким, втомленим голосом повторювала: «Страшно, мені страшно». Волонтерка не відходила ні на мить від бабусі, заспокоювала й переконувала, що тепер вона не самотня, що зараз із нею поруч волонтерка, а згодом бабусю доставлять до безпечного місця, де тихо і більше не буде так страшно.
80-річний дідусь з ампутованою ногою лежить на одному з місць евакуаційного авто Червоного Хреста України. З речей у нього лише два невеличкі пакети, сімейний фотоальбом та милиці. Він міцно тримає фотоальбом й говорить, що у війні може не все згорить, маючи на увазі місця поховання предків на Батьківщині. Спогади й фото – поки це те, що в нього залишилося.
50-річна Ольга говірлива й дорогою багато розповідала історій. Відчуття, що розказувала про все на світі. Навіть поділилися тим, як вчила італійську, та як її мати і бабуся навчили вишивати. Жінка з дитячим церебральним паралічем виїжджає з обстрілів та авіаударів з волонтерами Червоного Хреста України до безпечного місця, де можна без страху втілювати у життя отримані навички.
Щира і безпосередня, як дитина,
89-річна Лідія, сідаючи в авто Червоного Хреста України «Серце Праги» (так назвають авто волонтери, адже воно надійшло до України від колег з Чехії) сказала, що співатиме. І справді, всю дорогу евакуації вона ніжним голосом співала пісні.
Того дня волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України евакуювали 15 людей. Це 15 життів, 15 історій про життя, досвід, перемоги, поразки і 15 бажань жити далі – у безпеці, мирі і перемозі.
З такими історіями щодня зустрічаються волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України під час винюконання своєї місії на сході України. Дякуємо за світлини й матеріал Tania Romaniuk.
#Донецьк #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЗШР #ЧХзшр
80-річний дідусь з ампутованою ногою лежить на одному з місць евакуаційного авто Червоного Хреста України. З речей у нього лише два невеличкі пакети, сімейний фотоальбом та милиці. Він міцно тримає фотоальбом й говорить, що у війні може не все згорить, маючи на увазі місця поховання предків на Батьківщині. Спогади й фото – поки це те, що в нього залишилося.
50-річна Ольга говірлива й дорогою багато розповідала історій. Відчуття, що розказувала про все на світі. Навіть поділилися тим, як вчила італійську, та як її мати і бабуся навчили вишивати. Жінка з дитячим церебральним паралічем виїжджає з обстрілів та авіаударів з волонтерами Червоного Хреста України до безпечного місця, де можна без страху втілювати у життя отримані навички.
Щира і безпосередня, як дитина,
89-річна Лідія, сідаючи в авто Червоного Хреста України «Серце Праги» (так назвають авто волонтери, адже воно надійшло до України від колег з Чехії) сказала, що співатиме. І справді, всю дорогу евакуації вона ніжним голосом співала пісні.
Того дня волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України евакуювали 15 людей. Це 15 життів, 15 історій про життя, досвід, перемоги, поразки і 15 бажань жити далі – у безпеці, мирі і перемозі.
З такими історіями щодня зустрічаються волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України під час винюконання своєї місії на сході України. Дякуємо за світлини й матеріал Tania Romaniuk.
#Донецьк #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЗШР #ЧХзшр
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Волонтери Червоного Хреста України надали прихисток жінці, яка тікала від війни. Пані Любов пережила страшні й небезпечні події. Свою історію з життя в охопленому війною місті, про те як переживала обстріли та що в решті змусило покинути рідний Сєверодонецьк, жінка розповіла Червоному Хресту України.
Ми раді, що пані Любов наважилася покинути небезпеку, чим вберегла своє життя. Зараз жінка перебуває у безпечному місці, де її забезпечують усім необхідним, у тому числі психосоціальною підтримкою, волонтери Червоного Хреста України.
Ми – поруч.
#іваноФранківськ #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
Ми раді, що пані Любов наважилася покинути небезпеку, чим вберегла своє життя. Зараз жінка перебуває у безпечному місці, де її забезпечують усім необхідним, у тому числі психосоціальною підтримкою, волонтери Червоного Хреста України.
Ми – поруч.
#іваноФранківськ #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
Під час однієї з евакуаційних місій Загону швидкого реагування Червоного Хреста України 10-річна дівчинка подарувала волонтерам на знак подяки ось цей малюнок. Зображені декілька будинків, поля та ліс – це дім маленької Христі, яка живе з сім’єю в одному з населених пунктів біля лінії розмежування.
«Діти та їхнє майбутнє – те, заради чого хочеться не здаватися та продовжувати боротися, не страшно недосипати, не бачити місяцями рідних і коханих, та, ризикуючи життям, займатися тим, чим займаємося щодня ми з колегами з Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України», – пише на своїй сторінці Tania Romaniuk.
На основі матеріалів Tania Romaniuk.
#Донецьк #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЗШР #ЧХзшр #RDRT
«Діти та їхнє майбутнє – те, заради чого хочеться не здаватися та продовжувати боротися, не страшно недосипати, не бачити місяцями рідних і коханих, та, ризикуючи життям, займатися тим, чим займаємося щодня ми з колегами з Загону швидкого реагування Національного комітету Червоного Хреста України», – пише на своїй сторінці Tania Romaniuk.
На основі матеріалів Tania Romaniuk.
#Донецьк #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ #ЗШР #ЧХзшр #RDRT
«У кінці березня я уже не могла сидіти вдома. Прийшла до Червоного Хреста України та залишила їм номер телефону. Сказала, щоб телефонували будь-коли, –завжди готова допомагати», – ділиться своєю історією Діана Арсієнко, волонтерка Вишгородської районної організації Червоного Хреста України (Київська область). «Наступного дня мене запросили допомогти».
«У 2016 році в мене загинув батько на війні. Було тяжко, але нам допомагали, і часто, зовсім незнайомі люди. І от зараз я вже доросла, настав той час, коли потрібно добро повертати – допомагати людям, як колись допомогли моїй сім’ї.
До війни я навчалася, працювала адміністратором у салоні краси, хотіла пов’язати з цим своє життя, але розумію, що це почекає, є речі важливіші».
#Вишгород #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
#red_cross_volunteer #ЧХВишгород
«У 2016 році в мене загинув батько на війні. Було тяжко, але нам допомагали, і часто, зовсім незнайомі люди. І от зараз я вже доросла, настав той час, коли потрібно добро повертати – допомагати людям, як колись допомогли моїй сім’ї.
До війни я навчалася, працювала адміністратором у салоні краси, хотіла пов’язати з цим своє життя, але розумію, що це почекає, є речі важливіші».
#Вишгород #ThanksVolunteers #БезТебеНіяк #МиРазом #історіїЧХ
#red_cross_volunteer #ЧХВишгород