Латинська мова про літо

Латиною першу лексему у словнику на позначення літа зустрічаємо "aestas, atis ", яка також позначала і весну, тобто взагалі теплу погоду. Це слово ще мало семантику "походу" і "кампанії". Що цікаво, окреме було дієслово, якщо можна сказати "літувати" - "aestlvo, avi".

Більш усталеним є слово є "aestus, us ", яке близьке за значенням "кипіння, жар, спека". Саме від нього пішли франц. "Été", італ. "Estate"
Етимологія цьогоіменника від праіталійського *aissus, від праіндоєвропейського *h₂eydʰ- («горіти; вогонь»), із суфіксом -tus від праіндоєвропейського *-tus, відновленим за аналогією.Споріднене, можливо, з aedis, давньогрецьке αἴθω (aíthō)), давньоанглійське ād («вогнище»). [De Vaan, Michiel (2008) Etymological Dictionary of Latin and the other Italic Languages (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series; 7), Leiden, Boston: Brill, р.28]

Ще одна лексема - це "messis", яке як у давньогрецькій мові дієслово "θερίζω" означає передусім "жнива, збір врожаю".

#латина #філологічні_нотатки

Монографія (електронна версія) "Розвідка та інші таємні служби Стародавнього Риму і його супротивників"


Пропоную Вашій увазі пдф-версію фундаментального вітчизняного наукового видання (2020 р.), присвяченого таємним службам Стародавнього Риму.

За всіх часів розвідка й контррозвідка були заняттями таємними, у їхні тонкощі посвячувалися лише обрані. Всіх таємниць римських спецслужб ми, сучасні історики, не знаємо й не довідаємося ніколи. Проте, завдяки збереженим працям античних авторів, а також уважному аналізу даних археології, нумізматики й епіграфіки, загальну картину, а подеколи й окремі конкретні епізоди, можна уявити собі достатньо чітко. Спираючись на наукові дані, автор іноді коментує події, висуває власні гіпотези й припущення, але ніде, у жодному рядку, не використовує вигадки — реальна історія розвідки та інших таємних служб Стародавнього Риму є набагато цікавішою, ніж будь-яка вигадка.
Понад півтори тисячі літ минуло відтоді, як припинила існування Римська імперія, але, сподіваюся, чимало читачів із подивом побачать, що багато з тодішніх методів і способів проведення таємних операцій не застаріли й дотепер.
Детальне історичне дослідження читається як захопливий пригодницький роман.

#класика_в_Україні #книжкові_новинки
#антична_історіографія

Перекладаючи поступово нові (ще невидані) для українського читача діалоги Платона, розумію - щось в цьому є 😁😁😅

#іронія_античності

Закінчуються канікулярна доба, а тому логічно буде розглянути походження цього терміну і що писали про "канікули" Гомер і Гесіод?


Загалом це слово є калькою латинського dies caniculares (букв. «щенячі дні»), яка сама також є калькою давньогрецького κυνάδες ἡμέραι (kynádes hēmérai). Греки знали зірку α Великого Пса під кількома іменами, включаючи Сіріус «Спалюючий» (Σείριος, Seírios), Сотіс (Σῶθις, Sôthis, транскрипція єгипетського Spdt) і Собачу зірку (Κῠ́ων, Kúōn).[2] Остання назва відображає те, як Сіріус слідує за сузір'ям Оріона в нічному небі. Уперше давньогрецьке словосполучення "κυνάδες ἡμέραι" зустрічається у праці Плутарха "Про Ісіду та Осіріса" [, Plu.2.380d.]

У Греції Сіріусом стали називати передвісником неприємно спекотної фази літа. Грецькі поети навіть записали вірування, що повернення яскравої зірки приносить з собою спеку та лихоманку [McHugh, S. (2004), Dog, London: Reaktion, р.43]; це також асоціювалося з раптовими грозами [Kelly, Bethanne; et al. (2009), An Uncommon History of Common Things, Washington: National Geographic Books, р.59]. В «Іліаді» Гомера, яка представляє ще більш ранню традицію, зображається підхід Ахілла до Трої, де він уб’є Гектора, ілюструється розширеною метафорою про згубні наслідки повернення Сіріуса
"Перший Пріам, староденний Ахілла помітив очима,
Як по рівнині той мчав і сяяв озброєнням мідним,
Наче зоря, що наприкінці літа виходить на небо
Й сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі, -
Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають.
Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним
І вогневицю виснажливу людям нужденним приносить." [Il XXII, 25-31] (переклад Бориса Тена)

Схід Сіріуса в цей період був розрахований як 19 липня (за юліанським часом) [Edwards, Anthony (2004), Hesiod's Ascra, Berkeley: University of California Press, р.152-153]. Пишучи приблизно в той же час, Гесіод вважав найгіршу та найспекотнішу частину літа днями перед поверненням Сіріуса на нічне небо. Протягом цього періоду Сіріус був невидимий із землі, але вважалося, що він усе ще перебуває в небі, збільшуючи силу сонця [Див.: Opera et dies 414–422; 582-588].

Приблизно через століття ранньогрецький поет Алкей повторив цю тему, радячи своїм слухачам «омочити свої легені у вині» перед приходом зірки, оскільки «жінки найнегідніші, а чоловіки слабкі, оскільки у них пересохлі голова та коліна» [Frag.357]. Нарешті Арістотель згадує славнозвісну спеку "собачих днів" як частину свого аргументу проти раннього формулювання еволюції у своїй "Фізиці" [ІІ 8].

#культурологічні_нотатки

З сьогоднішнім Днем знань і початком нового навчального року, Шановні Друзі і Колеги! 🎉 📚 Щиро бажаю Вам - сил, наснаги для нових звершень і успіхів, а своїм Студентам - лише відмінних оцінок 😎👍

І як казали латиняни - “per aspera ad astra”, або якщо давньогрецькою "Δι' ἀκανθῶν εἰς τὰ ἄστρα"🌟🦉

#давньогрецька_у_житті

Нові публікації з антикознавчої проблематики у свіжому випуску "Sententiae"

В кінці серпня 2024 р. вийшло нове число провідного вітчизняного історико-філософського журналу "Sententiae".

У цьому номері є кілька публікацій присвячені класичним студіям. Зокрема, інтерв'ю кандидата філологічних наук, доцент Уляни Головач (кафедра філології УКУ) аспіранту Олександрі Іванюті (Інститут філософії імені Г.С. Сковороди) присвячене історії і перспективам перекладу філософських текстів з греки і латини в Україні - https://sententiae.vntu.edu.ua/index.php/sententiae/article/view/1064 , а також рецензія доктора філософських наук Віталія Туренка (КНУ імені Тараса Шевченка) на книгу, присвячену абсолютно новому методологічному підходу в антикознавстві "Umachandran, M., & Ward, Μ. (Eds.). (2024). Critical Ancient World Studies: The Case for Forgetting Classics. London: Routledge.".
https://www.researchgate.net/publication/383595983_Critique_of_contemporary_Classics_between_rejection_and_acceptance_Umachandran_M_Ward_M_Eds_2024_Critical_Ancient_World_Studies_The_Case_for_Forgetting_Classics_London_Routledge

#класика_в_Україні

Про етимологію та семантику "скандалу" у давньогрецькій мові

Спочатку іменник skándalon (давньогрец. σκάνδαλον) належало до військових термінів: так називали розставлену на ворога пастку у формі трапеції [Poll.7.114, 10.156]. Згодом слово набуло більш образного значення: скандал як пастка для тих, хто нам дуже не симпатичний. Ставимо пастку = влаштовуємо скандал [Ar.Ach.687, ubi v. Sch., cf. Cratin.457].

Skandalon < часто пов’язане з латинським scando (підійматися), санскрит स्कन्दति (skándati, стрибати) (праіндоєвропейський корінь *skand-). Етимологічно цей корінь скоріше за все, походить від якоїсь основи, що означає «кидатися, стрибати, трясти», можливо, з неіндоєвропейської мови [Μπαμπινιώτης, Γ. (2010). Ετυμολογικό Λεξικό της Νέας Ελληνικής Γλώσσας (Β' ανατύπωση. 2009: A' έκδοση). Αθήνα: Κέντρο Λεξικολογίας. σ.78]

Зв'язане з цією лексемою дієслово "σκανδαλίζω" означало "збити когось з ніг", приблизно як людина буває принижена і "падає", виявившись замішаним у скандалі.

Водночас, скандалістами (давньогрец. σκανδαλιστής) називали акробатів які пригали на трапеціях (скандалах) [SIG847.5 (Delph., ii A.D.), v. Supp.Epigr.2.328.]

#філологічні_нотатки #грека

- А як буде давньогрецькою "хоррор"?
- Звичано, що "то дейнон" (див. відмітив червоним на прикріпленому скріні).

P.S. Хорор - пов'язаний з жанр художньої літератури, що розкриває сюжети та теми, які призначені чи мають потенціал, щоб налякати або досягти переляку своїх читачів, викликаючи почуття жаху і терору.

До речі, антична література знає декілька прикладів хоррору.

Так, Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах» описує історію вбивці Дамона, який після того, як сам був убитий у лазні в рідній Херонії, з'являвся час від час туди як привид [Plut.Cim].

Пліній Молодший описує історію як філософ-стоїк Афінодор з Канана, вчитель Октавіана Августа, дешево найняв будинок у Афінах. Низька ціна, як з'ясувалося, пояснювалася тим, що в ньому з'являлася примара. Пізньої ночі, коли Афінодор писав філософський твір, до нього з'явився привид, обвитий ланцюгами, і поманив слідувати за ним. Дух привів його у двір, де раптово зник. Афінодор зробив цьому на місці позначку і наступного дня отримав дозвіл на розкопки, в ході яких був знайдений скелет старого, обплутаний ланцюгами. Після поховання скелета привид більше у будинку не з'являвся [LXXXIII. To Sura].

#культурологічні_нотатки #давньогрецька_у_житті

Сьогодні на лекції з античної філософії:
Ви знаєте колись Фалеса Мілетського спитали "Що він ніколи не бачив?", на що філософ відповів: "Тирана у старості" [Див.: Diog. Laert. І 36].

Голос Студентки в аудиторії - "і все-таки ми з Вами це побачили" 😅🙈

#іронія_античності

Ми часто читаємо у підручниках, монографіях, що той чи інший твір певного античного філософа є найголовнішим у його доробку, найбільш впливовим для європейської, ба більше - для світової філософії.

Але наодинці з собою, варто замислитися чи так це було для самого давньогрецького/давньоримського мислителя.

Можливо 🤔, для самих Платона і Арістотеля були головнем не «Тімей» чи «Метафізика», а «Бенкет» і «Про душу» відповідно.

Не виключаю і ще той факт, що найголовніший, вирішальний твір філософів може взагалі бути прихованим у непомітному, у тому на що дослідники мало звертають уваги. Можливо це листи, праці збережені до наших часів лише фрагментарно.

Тому, так, історико-філософська традиція розуміння opus magnum у доробку мислителів - безперечно важлива, але…слід памʼятати, що кожна праця - діалог, трактат, навіть лист - був колись важливою «цеглинкою», етапом, сходинкою у житті того чи іншого філософа.

#рефлексії_антикознавця

Вийшло нове число (№230) провідного світового часопису з папірології та епіграфіки "Zeitschrift für Papyrologie und Epigraphik Inhaltsverzeichnis".

У ньому зокрема вже опубліковані розшифровані нові фрагменти загублених трагедій Евріпіда, про які я тут писав декілька тижнів тому раніше.

З повним змістом випуску можна ознайомитися за наступним покликанням -
https://www.habelt.de/bookshop?tx_bookshop_mybookshop%5Baction%5D=showEBooksListeArtikel&tx_bookshop_mybookshop%5Bcontroller%5D=Ebooks&tx_bookshop_mybookshop%5Bheftnr%5D=230&tx_bookshop_mybookshop%5Bjournal%5D=ZPE&tx_bookshop_mybookshop%5Bmodul%5D=3&tx_bookshop_mybookshop%5Bnr%5D=300600&cHash=3665b9561194ab8710a059786937ab88

І взагалі запроваджую нову рубрику #антикознавча_світова_періодика - буду ділитися випусками/змістом нових провідних зарубіжних наукових часописів з класичної філології, античної філософії та історії.

Пропоную Вашій увазі електронну версію монографії (вийшла друком влітку 2024 р.), яка особливо буде цікава для класичних філологів і фахівців з історії рецепції.

"Скарбниці літератури: антології, лексика, схолії та непряма традиція класичних текстів у грецькому світі"


Дослідження, включені в цю монографію, стосуються непрямої традиції класичних грецьких текстів в антологіях, лексикографічних виданнях і схоліях.

Інноваційний підхід полягає в розгляді непрямих джерел як текстів, які варто вивчати самі по собі, а не як сховищ старіших, важливіших текстів.

Таким чином, непряма традиція в науковій літературі розглядається з точки зору її ширшого історичного та культурного значення.

#класична_філологія #грека

З оновленого видання легенд і міфів Давньої Греції 😄😄😅

#іронія_античності

Про сливи в античній традиції

Продовжуємо нашу рубрику #флора_в_античності і на сьогодні розповім про "зозулині яблука". Так, так - саме таку назву дослівно мала слива у давньогрецькій мові - κοκυμηλέα (дерево), κοκύμηλον (плід) греки називали сливи.

Втім, зозуля (κόκκυξ) тут, швидше за все, ні до чого. Ймовірно, спочатку було κοκόμηλον - "яблуко з кісточкою" (κόκκος) і пізніше, як зауважували лінгвісти, у народній етимології перетворилося на κοκκύμηλον - "зозулине яблуко". Римляни називали сливу prunus/prunum – це, як припускають, запозичення із давньогрецької мови (προύμνη/προῦμνον), що теж означає сливу та її плід. Щоправда, етимологія цих слів незрозуміла. Припускають, що це запозичення з малоазійських мов, звідки злива прийшла до Європи.

Учень Арістотеля, Теофраст скупо зауважує, що росте вона повсюдно, плід її водянистий і складається з «м'яса та волокон», з прихованою всередині кісточкою [Thphr. HP3.6.4,] . На відміну від нього, Пліній Старший перераховує досить великий список різновидів сливи («ячні», «ослячі», дамаські, вірменські), що видає в ньому пристрасного їх любителя, а також згадує про фантастичні експерименти давньоримських садівників, які нібито прищеплювали сливу до горіху, яблуні та мигдалю [Plin. 15, 13, 13, § 44]. Сучасні ботаніки ставляться до цієї інформації з недовірою.

Сливи були звичними ласощами на столі греків і римлян, їх вживали в сирому та сушеному вигляді, а також заготовляли на зиму: сушили та маринували (Пліній згадує про зберігання у діжках, а Апіцій, давньоримський кулінар і гурман ділиться рецептом консервування слив у меді [Apic.4.5]). Сушеними плодами сливи римляни обдаровували одне одного на Сатурналіях. Діоскорид, давньогрецький лікар, стримано ставиться до смакових переваг сливи, відзначаючи, що вона хоч і їстівна, але все ж таки шкідлива для шлунка [Dsc.1.121]. Проте сушені плоди дамаських слив, навпаки, дуже корисні. Камеддю сливи (що виділився загуслий деревний сік) він рекомендує лікувати лишай у дітей, а відваром з листя полоскати рот.

Саме сьогодні, 12 вересня 490 р. до н. е. — грецький воїн Фідіппід пробігши від міста Марафон до Афін, приніс звістку про перемогу греків над персами — «(Радійте!) Ми перемогли» (давньогрец. «νικῶμεν») та на місці і помер.


Коли в 1896 р. в Афінах проходили перші сучасні Олімпійські ігри, на його честь був влаштований забіг між Марафоном і Афінами. З того часу марафон став класичною дистанцією, і змагання з марафонського бігу стали одним із найпопулярніших видів легкої атлетики.

🖼️ картина французького художника Люка-Олівʼє Мерсона «Фіддіпід сповіщає про перемогу греків» (1869)
#календар_античності
#історичні_нотатки

Люблю розповідати стосовно цього мему (з Прометеєм і Сізіфом) студентам, тому поділюся і тут - про античні витоки екзистенціалізму 😄😅

#іронія_античності

Антична історія розуміння "чхання": від божественного знаку до звичайної фізиології

В наш час, доволі часто коли при розмові хтось чхає, то кажуть, що це "правда". Така соціо-антропологічна практика має дуже глибокі корені. Ще в "Одіссеї" Гомера, Пенелопа, почувши, що Одіссей, можливо, живий, каже, що він і його син помститься залицяльникам, якщо він повернеться. У цей момент їхній син голосно чхає (давньогрец. πταρμός), а Пенелопа сміється від радості, переконана, що це знак богів [Od. XVII 541-550).

Дещо пізніше, вже у 401 р. до н.е. афінський полководець Ксенофонт виголосив промову, закликаючи своїх товаришів воювати проти персів. Свій висновок солдат підкреслив чханням. Подумавши, що це чхання є сприятливим знаком від богів, воїни були вражені.[Anabas. III 2.9].

Втім, іноді чхання було і несприятливим знаком. Так, давньоимський письменник Фронтін розповідає нам, що Тимофій, афінський полководець проти Коркіри в 373 р. до н.е., коли він виявив, що його лоцман, стривожений чханням одного з його веслярів, подав сигнал відступу [fr. 100 Kock].

Плутарх у своєму трактаті "Про Генія Сократа", після того як один із його промовців висловив теорію, що те, що даймоній Сократа був лише чханням, представляє цього промовця таким, що відчуває подив, що мислитель міг сплутати божественний дух і чхання, або що така розумна і прагне до правди людина дозволила вплинути на свою поведінку чомусь настільки випадковому [Plut. op. cit. 582B, 589F]. Але загальне ставлення греків було, очевидно, більш довірливим, і навіть Арістотель, з найбільшою серйозністю, описує та намагається пояснити прикмету чхання [Historia animalium I 11, Problemata physica XXXIII 7 & 9].

Досить важко оцінити поширення цього звичаю серед римлян. Катулл [45. 8-9, 17-18], Проперцій [ii. 3. 24] та Овідій [Heroides 18. 151] в уривках наслідуючи грецькі ідеї, посилаються на це, але не таким чином, щоб обов’язково передбачати віру з їхнього боку. Те, що Пліній Старший у кількох каталогах зазначає про чихання серед прикмет, але Цицерон у своєму трактаті «Про ворожіння» чітко показує, що віра в чхання як прикмету була не лише чимось, чого він і його друзі не дотримувалися, але й тим, чого було б абсурдно очікувати від них прийняти [ii. 84]. Щодо ставлення простих людей, з іншого боку, ми маємо свідчення Петронія [98. 4-5] і Апулея [Metam. ix. 25], а також випадки, зібрані Плінієм, і ми можемо припустити, що справжня віра в чхання як достовірну прикмету жила і розвивалася лише серед простих людей, тоді як освічені давні римляни сприймали це на сміх.

Врешті-решт, вже в епоху патристики віра у божестенну природу чхання стає об’єктом церковної цензури та осуду.

#культурологічні_нотатки

Нещодавно було надруковано Перший україномовний переклад з латини "Великої хартії вольностей"

«Вели́ка ха́ртія во́льностей» 1215 року або Маґна Карта (середньов. лат. Magna Carta Libertatum, зазвичай Magna Carta) — перша «неписана» конституція Англії. Велика хартія вольностей вважається першим юридичним документом, у якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і верховенства права - https://dspace.onu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/7d6a5443-fe49-4c7c-ab2d-873c74920d59/content

#переклади_українською