Не буду займатися просуванням теорії змов і спекуляціями. Ми не знаємо, чи доклала РФ руку до конфлікту навколо Гази. Встановити це майже неможливо. Але могла і їй це однозначно вигідно. Питання звісно в перенесенні фокусу увагу на Близький Схід. Конфлікт може вдарити по нафтових цінах, причому не одразу, а з певною затримкою. Він також значно міняє кут зору на інші процеси: пожвавлення відносин між Саудівською Аравією та Іраном, а головне на "примирення", а краще сказати нормалізацію відносин між Ізраїлем та арабським світом. А також дає нові шанси для посередницьких зусиль Китаю. Є й ще один важливий аспект.

Консервативні крила республіканців у США традиційно мають тісні та сталі зв"язки з Ізраїлем, включаючи і, до речі, Трампа. Виникнуть заклики збільшити допомогу Ізраїлю і це на фоні необхідності тримати у фокусі уваги Тайвань. Ні, це не вплине на обсяги наступного пакету, але дискусії в Конгресі ускладнить, адже з'явиться новий аргумент - як виправдання. і на перспективу теж. З'являться також заклики надати більш чітку стратегію: скільки ресурсів, коли і для чого, це вже лунало і буде посилюватися. Тому все, що почалося навколо Гази, слід врахувати в наших планах як виклик і дуже непростий.

Один висновок з того, що відбувається в Ізраїлі, для нас вже очевидний. Це те, що "ізраїльська" модель безпеки нам в протистоянні з РФ не пасує. І ми маємо жорстко і креативно використовувати цей аргумент з нашими союзниками з НАТО, насамперед з американцями. Звісно, аналіз того, що відбулося, чому не спрацювали шалені інвестиції в безпеку в Ізраїлі, ще попереду. Для Ізраїлю це також момент істини - тепер там буде відлік часу "до і після" цієї атаки.

Нам теж варто детально подивитися на те, як і чому не спрацювали ізраїльські системи безпеки, адже в Ізраїля є чому і потрібно навчатися. Але брати за основу їхню модель безпеки для нас означає постійно бути у стані небезпеки. Тому ніяких альтернатив НАТО в сьогоднішній реальності немає.

Путін і Сі потрібні один одному. Не в сенсі союзництва - для цього немає передумов: ані спільних цінностей, ані взаємної довіри. Але в обох є бажання зробити світ більш "понятійним" і менш заснованим на правилах. Тобто принципи в ньому мають бути, але їхню інтерпретацію Сі та Путін, звісно, кожен на свій кшталт, хочуть залишати за собою і тримати як предмет переговорів. Китайське керівництво впевнене, що майбутнє визначається стратегічним суперництвом зі США, Путін хоче такого суперництва навіть за умов, що сьогоднішня РФ стратегічним суперником вже не є і не буде.

Але є одна сфера - ядерна зброя та її носії, де Путін почувається на одному рівні зі США - як у часи СРСР, які йому так подобаються. Саме тому РФ і зробила напередодні його зустрічі із Сі символічний крок з відміни ратифікації договору про ядерні випробування. Натяк зрозумілий - як колись США виснажили занепадаючий СРСР в тому числі через гонку озброєнь тепер Путін хоч «повернути» цю відповідь до США, але не сам, а разом з Китаєм. В Китаю набагато менше ядерних боєголовок, ніж в РФ та США, але їхня кількість буде збільшуватися. Путін вважає, що США не зможуть самі витримати цю нову гонку озброєнь, власне її не хочуть, оскільки переживають непрості часи у внутрішніх політичних дискусіях, а підтримку колективного Заходу їм буде отримати важко. Саме тому вчорашня розмова із Сі у Пекіні була для Путіна стратегічно важливою, звісно у доповнення до тем, як продати більше російських ресурсів до Китаю і як далі розвиватиметься ситуація на Близькому Сході. Путін буде пропонувати свої послуги Сі у всьому, що стосується головної мети китайського лідера - побудови світу, де Китай на одному рівні зі США та колективним Заходом.

Він розуміє, що в цій грі РФ остаточно перетворюється на молодшого партнера Китаю, але гратиме далі, адже виходу в нього немає.Але це також означає, що Сі наразі вигідно тримати Путіна в цій безвихідній ситуації, тобто не давати йому програти. Сі прекрасно розуміє, що Захід "показав зуби" із застосуванням ATACAMS і буде це поступово, але стратегічно робити далі, в тому числі через постачання літаків. Китайці навряд перетнуть червоні лінії Заходу у постачанні РФ зброї, але поки що будуть і надалі надсилати майже все, щоб тримати російській режим. Якщо звісно Байден і Сі не домовляться про щось інше на своїй зустрічі, що планується наступного місяця. Тому поговорити із Сі до цього було так критично важливо для Путіна. Але Сі бачить світ через китайські і точно не російські окуляри.

Зустріч Байдена та Сі не знайде рішення для всіх світових проблем і для наших теж. Занадто велика прірва в позиціях і відсутності довіри. Але атмосферу відносин вона значно покращила. Назовні, навіть показово, але також і всередині. Кожен з лідерів може записати собі в плюс серйозні речі: Сі чітку декларацію американцями політики "Єдиного Китаю", а Байден заяву Сі про бажання об"єднатися з Тайванем невійськовим шляхом. Домовленості про поновлення каналів спілкування у кризових ситуаціях та контроль за експортом з Китаю речовин, що використовуються для виробництва синтетичних наркотиків (від цього у США кожного року гине більше ста тисяч американців) - теж позитивні. Все це, однак, не означає зростання довіри між США та Китаєм, а скоріше нормалізацію відносин. "довіряй, але перевіряй", як сказав Байден. Пекін і

Вашингтон і надалі сприйматимуть світ як суперництво Китаю і США і не програти у цьому суперництві для них стратегічний пріоритет номер один. РФ на цьому рівні не гравець, але впливати на баланс протистояння може і буде робити, щоб довести свою користь для Китаю, щонайменше поки Путін при владі, адже принципово інших альтернатив в нього немає. Китай не полишить російський режим напризволяще, але й не буде дратувати США військовим співробітнитцвом з РФ. Китай здатний натиснути на РФ в питаннях незастосування ядерної зброї, свободи мореплавства у Чорному морі, де в нього є інтерес підтримання світових ринків продовольства та залізної руди, та ударів по цивільних об"єктах. Навряд він виступатиме із спільною зі США позицією, але координувати її з американцями - чому б і ні? Але така позитивна координація не виключає виникнення у майбутньому і "негативної", зокрема, щодо "деескалації" бойових дій як мети замість подальшого тиску на РФ.

При всіх фундаментальних розбіжностях позицій Заходу та Китаю щодо нашої війни з РФ, які є і залишаться, вони обидва зацікавлені в "контрольованості" того, що відбувається, а значить ситуативно, хоч і не стратегічно, можуть спробувати скоординовано діяти. Якщо така зміна обставин виникне, то критично для нас буде переконати Європу у тому, що на кону і її безпека, тобто вона має стати геополітичним гравцем і сказати своє слово. Інакше вся світова політика робитметься на берегах Тихого океану, а назва Північноаталантичний альянс звучатиме кепсько. До цього дуже і дуже далеко, але раніше теж любили казати "як пішки до Китаю". Україна є
шансом європи на безпекову суб"єктність і цей шанс слід використати зараз.

Віктор Орбан відчув, що час для його гри прийшов. Він також розуміє, що це марафон, а не спрінт, що все і одразу отримати не вдасться. Загрози заблокувати початок наших переговорів з ЄС про вступ та виділення 50 млрд. євро на наступні чотири роки серйозні, їх не варто недооцінювати. Саме тому сьогодні Голова Європади Шарль Мішель у Будапешті. Але Орбан знає, що це не тільки про наступний грудневий саміт ЄС - все або нічого - такого в ЄСівській політиці не буває, це скоріше притаманно нам. Тим більше, що питання про 50 млрд. теоретично можна вирішити і без Орбана, хоча, звісно, небажано. Орбан добре відчуває, що підйом правих рухів в Європі грає йому на користь, більш того, він спробує цей процес очолити. Тягнути час, щоб чекати на республіканців в Білому домі, з якими в нього сталі зв"язки - теж частина цієї гри.

"Продати" затягування Путіну теж можна і це буде зроблено. Більше того, це майже напевно обговорювалося на нещодавній зустрічі Орбана з Путіним в Пекіні. Крім заморожених у Брюсселі грошей для Угорщини через порушення там верховенства права Орбан хоче поторгуватися за розподіл кандидатур у наступній Єврокомісії, яка, до речі, формуватиметься під час угорського головування в Євросоюзі у другій половині наступного року. Є й ще багато моментів в Європі, які показують, що начебто "зірки зійшлися" для Орбана, Однак дозволити собі вигляд слабака Євросоюз аж ніяк не може і це (і не тільки) робить мене оптимістичним щодо рішень до кінця року. Одностайність не найкращий і точно не найпростіший метод прийняття рішень, але поки що Євросоюзу це вдавалося. Наступний рік буде роком передбачуваних і непередбачуваних сюрпризів на численних виборах, почати його зі слабкості це найгірший геополітичний жарт. Нам теж прийдеться вести з Орбаном непросту розмову і маємо завжди пам"ятати, що це марафон і в Орбана є і, на жаль, ще буде багато можливостей ставити нам палиці в колеса на перспективу. Тому потрібні саме кроки, а не стрибки щодо меншин, бігти спринт, коли всі інші біжать марафон, точно не є нашої кращою стратегією. В Орбана є стратегія, нам потрібна своя, спільна з іншими країнами Євросоюзу. Все одне потрібно починати вчитися будувати коаліції всередині ЄС).

Цей рік не буде таким, як 2023. Він не буде кращим або гіршим, він буде іншим. Мені пощастило зустріти цей рік на Донбасі з військовими і, звісно, це особлива емоція. Однак світ не живе нашими емоцями - навіть західний. Для Заходу 2022 став "гойдалками" від переоцінки російського режиму і недоцінки нас до розуміння, як він помилявся - і все це на фоні шоку від російської агресії. 2023 став для багатьох на Заході так само "відкриттям" в сенсі здатності цього режиму перейти на військові рейки, вдаючи "нормальне" життя, і обходити недосконалі санкційні режими, навіть сплачуючи за це чималу ціну. На початку 2024 хороша новина для нас у тому, що все більшій кількості людей на Заході все менше подобається і набридає помилятися стосовно РФ. Це відчутно. В тому числі через сприйняття російського режиму не тільки як проблеми, а й загрози. Не дуже хороша у тому, що нові стратегічні плани Заходу будуть більш перспективними, а в нас часу немає. Цей рік точно піде "не за планом", адже вибори у 70 країнах це гримуча суміш непередбачуваності та спроб автократів зробити світ менш демократичним.

Це основний виклик цього року - "хто кого" - демократії, навіть недосконалі чи авторитарні режими. Немає ніякої гарантії, що демократії це змагання виграють і на Заході це добре розуміють. Як і розуміють, що тепер, після рішення почати переговори про вступ України до ЄС, йдеться про те, хто влас не встановлює кордони Європи і Заходу - вони чи РФ. Реакція Заходу на російську ракету у повітряному просторі Польщі ще один доказ, що Захід залишатиметься раціональним і не підніматиме ставки публічно, що я, до речі, вважаю помилкою, адже це сприймається у Москві як слабкість. Відповідь Захід знайде, питання лише, чи готовий буде її задіяти та як саме - від якісно іншої допомоги для нас до того, що в РФ також щось може піти "не за планом". Ми не наївні і не розраховуємо, що наші друзі пристануть на наші емоції, але Заходу це б не завадило - іноді потрібно не тільки показувати зуби, а й кусатися.

Цей рік тільки почався, але події вже зашкалюють. Удар по хуситах був очевидним, на нього всі очікували. Не завдати його для США значило виявити слабкість, адже хусити загрожують стабільності світової економіки через атаки на торгові судна. Пірати порівняно з ними просто дошкільнята. Атака на американський військовий корабель була свідомою, наслідки були зрозуміли всім. Останні "американські попередження" також не спрацювали. Тепер відповідь за Іраном та його проксі, і вона не забариться. А РФ її підтримає, хоч і звісно не прямо. Основне питання - за чиїм сценарєм піде Близький Схід і це буде сценарій взгалі. Поки що ситуація не виглядає для Заходу досить оптимістичною, а ймовірність ескалації значно зросла. І одночасно маємо президентські вибори на Тайвані. Головна ставка і головна розбіжність там не "незалежність проти воз"єднання з Китаєм", а різне бачення, як зберегти сьогоднішній статус-кво. Ніхто не хоче швидко рухатися до незалежності або об"єднання з Китаєм, всі хочуть петляти, але по-різному, дивлячись, або більше на США, або на Китай, який добре розуміє політичний і суспільний пасьянс на острові. Там вміють чекати і навряд почнуть піднімати ставки військовим шляхом - радикальне погіршення відносин із США на фоні старту там передвиборчої кампанії Сі не потрібне.

Перші праймеріз у США у понеділок і тут можна запасатися попкорном. Трамп точно не фанат ані Китаю, ані Ірану і вони це розуміють, а от Путін може бути "у захваті". Так що в демократів та
республіканців навіть серед автократій різні фанати. Цим, до речі, варто скористатися. А для нас задача "не втратитися" у цьому торнадо подій і викликів на очах стає завданням номер один на міжнародній арені. Перспектив, що більшість на Заході прокидатиметься або завершуватиме день з думками про Україну, більше немає, а вибори у більш, ніж 70 країнах створять окрему какофонію. Почалася жорстка конкуренція за увагу і на початках 2024 року в нас тут не перша позиція. Хоча і досить непогана, потрібно лише продумати стратегію. Те, що працювало у 2022, не працювало у 2023, а у 2024 не працюватиме те, що було у 2023. Цей рік буде найбільш непередбачуваним з нещодавнього минулого. Китайці кажуть, що коли вітер, то потрібно будувати вітряні млини, а не огорожі. В цьому до них варто прислухатися.

Не поділяю ані критики, ані ентузіазму з приводу безпекової домовленості з Великою Британією. Це не про безпекові гарантії, як нам би хотілося. Навіть на перехідний період до членства в НАТО. Але це найбільш комплексна безпекова домовленість, яка колись в нас була із західною країною. Вона виглядає і читається як політична заява про наміри, але оформлена у формі угоди. Для того, щоб її виконувати, будуть потрібні політичні рішення майбутніх британських урядів. Тобто визначено, що брити робитимуть, але як саме і коли - це питання для прийняття рішень в залежності від ситуації та політичної волі, адже ця угода не підлягає ратифікації. І політична воля тут ключова, можна мати розпливчастий текст Будапештського меморандуму і мати політичну волю його виконати, чого на жаль не відбулося, а можна не мати волі виконати зобов"язання щодо захисту і гарантій і це, як всі пам"ятають, якраз і відбулося у Мюнхені щодо Чехословаччини. Цей текст добре вкладається в логіку "ізраїльської" моделі, коли з України хочуть зробити своєірідного "дикобраза".

Те, що ізраїльська модель для України не спрацює, абсолютно очевидно, для цього навіть не потрібно дивитися ву сторону Гази і того, що там відбувається. Якщо ми стаємо частиною Заходу, то до нас має застосовуватися західна модель безпеки, ніякої окремої моделі не може бути. Це буде новий варіант "фінляндизації", або краще сказати "недофінляндизації", адже без надійної моделі безпеки не спрацює й євроінтеграція, її теж потрібно захищати. Ця домовленість не вразить і не залякає Путіна і російський режим, які не хочуть визнати ані сам факт існування України. Ані тим більше нашої належності до європейського та західного простору, політично та ментально. Однак ця угода закладає основу для системної співпраці з Великою Британією у сфері безпеки і робить підтримку України справою не тільки політики, а й юридичних зобов"язань. Це хороший приклад для інших країн, які можуть намагатися обмежитися форматом політичних заяв та меморандумів. Маємо визнати, що Велика Британія виявила лідерство, на яке ми очікуємо від інших наших партнерів, і за це їй велика подяка.

Голосування в Сенаті США про нашу допомогу - разом з ізраїльською та тайванською - звісно, хороша історія: політично та емоційно. Навіть більше емоційно, адже створює рух, нову динаміку після місяців тяганини. Це крок, а не стрибок, далі буде Конгрес, де все на порядок складніше. Можливо, пакет розділять, можливо окремо голосуватиметься військова, гуманітарна та фінансова допомога, викликів попереду більш, ніж достатньо. Проблеми є не тільки з нашою допомогою, а й з ізраїльською, частина республіканців не хоче будь-якої допомоги для Гази, кажучи, що вона потрапить до Хамасу, а частина демократів не готова голосувати без цієї допомоги. Незалежно від результатів розгляду в Конгресі перед нами рубом постає головне питання в американо-українських відносинах - чи існує двопартійний консенсус щодо України або він втрачений? Від цього залежать стратегія США щодо нас (або її відсутність) та рішучість її реалізувати у взаємодії з іншими союзниками.

Без перебільшення це питання "життя або смерті". Чи є сплеск політичних і не тільки емоцій під час передвиборчої кампанії в США тим, що заважає цьому консенсусу, або тим, що показує його руйнування? Моя відповідь - ще існує, але в стані коми. Його не врятувати лише розмовами з американськими конгресменами, хоча вони очевидно потрібні та необхідні. Але ми маємо вийти за межі зони комфорту і почати розмовляти з американцями. З тими, хто часто-густо взагалі не цікавиться зовнішньою політикою і майже нічого про нас не знає. А також з тими, хто має відмінні від нас погляди та відмінні від нас пріоритети і переймаєтся, наприклад, подіями в Газі, але не цікавиться нами. Ми маємо майбутнє лише як демократична та західна країна, але американці та європейці мають зрозуміти, що їхнє щоденне спокійне життя зміниться в гіршу сторону без України.

Достукатися до них непроста історія, цього не вдасться добитися розмовами про російську загрозу, потрібні позитивні емоції належності українців до Заходу через спільні, зокрема, християнські цінності. Лідери західних країн мають для нас зробити набагато більше, однак ми вже переступили межу, коли це стає можливим через тиск власних громадян. Або ми залежатимемо від рішень декількох політиків, що є розкладають геополітичні пасьянси, а наша інтеграція - європейська та євроатлантична перетвориться на геополітичну гру, результат якої залежить не від нас. Багатьом ідея достукатися до людей здається майже неймовірно складною, але саме в цьому наш шанс. Координація цієї історії має бути за громадянським суспільством, державою та бізнесом - на рівних умовах - і в ній є місце для кожного.

Смерть Навального обростатиме версіями і теоріями змови. Але для Путіна це чорний лебідь. З багатьох причин, але дві найголовніші.

По-перше, вибори Путіна отримали ще одну порцію моральної та політичної делегітимації. Всі його надії швидко або хоча б не дуже отримати рукостискання хоча б від когось на Заході теж зазнали шаленого удару.

А по-друге, і це навіть важливіше, в РФ дуже швидко з"явиться новий лідер протесту проти режиму. Або російські клани його зліплять - можливо і те, й інше. Плани Путіна перевантажувати політичну конфігурацію режиму після виборів тепер також зазнають докорінних змін. Ну і звісно цікаво, а що зараз думає Гіркін, який теж у російській в'язниці?)

Слова словацького прем’єра Фіцо про розміщення військ партнерів на нашій території не мають викликати шаленого ажіотажу. Ця тема давно обговорюється у військовій та експертній спільноті Заходу, в політичній, до речі, також, хоча і непублічно. Я є великим фанатом такого підходу в принципі - не тільки стосовно військ, але й інфраструктури. Однак те, як зараз це обговорюється, ставить перед нами декілька непростих питань.

По-перше, ці війська можуть розміщуватися таким чином, щоб не створити враження прямої залученості Заходу до війни, а такого враження там дуже не хочуть, через загрозу ядерної ескалації. Тобто потрібно рішення про стале припинення вогню з усім необхідним "антуражем". По-друге, якщо це рішення буде прийняте і реалізоване до повної деокупації, то це створить майже класичний "корейський" сценарій з присутністю сил по обидві сторони. По-третє, умови безпеки для цих військ на нашій території передбачатимуть координацію з нашими союзниками всіх дій щодо території РФ та, в разі незавершеної деокупації, також й окупованих територій. Тобто процес звільнення окупованих територій може стати можливим лише політичним шляхом. І нарешті, по-четверте, це може стати своєрідним "лайтовим" варіантом НАТО для нас на невизначену перспективу і стати замінником справжнього НАТО.

Список непростих питань та викликів можна продовжити, водночас цей варіант дійсно надає нам реальні важелі, без яких ми не будемо почуватися в безпеці. В якийсь момент ми можемо постати перед дуже непростим вибором і робити його буде потрібно свідомо, з детальним стратегічним аналізом всіх "плюсів" та "мінусів", звісно на фоні тих можливостей та умов, які в нас будуть.

В історії з терактом в Підмосков"ї багато плям, але про наслідки та виклики варто говорити вже раз. По-перше, Кремль намагатиметься всередині представити наявність "українського сліду", вдаючи те, що навіть за вуха не притягується. А от назовні буде розкручуватися тема "співчуття та симпатії", це не варто недооцінювати. Подивіться, як миттєво всі зреагували і порівняйте це з реакцією на останні російські удари по Україні. Тут є над чим поміркувати.

По-друге, Кремль використовуватиме це як привід для активізації зв"язків по лінії спецслужб як із Заходом, так і незахідними країнами, наприклад, з Близьким Сходу, посилаючись на спільну терористичну загрозу і пропонуючи нові сфери співпраці. З Ізраїлем до речі так само. Це може обмежено спрацювати. По-третє, що б не говорили в Кремлі, це удар по його іміджу і по іміджу спецслужб, адже навіть після американських попереджень система не спрацювала ані на попередження, ані на швидку локалізацію тих, хто це здійснив. Фраза про "вікно на кордоні" взагалі кепська, адже означає, що після років війни ФСБ не може перекрити кордон для декількох терористів. Вразливість системи очевидна, голови полетять, які і коли - подивимося. Не виключено, що Кремль використає цей теракт для відміни мораторію на смертну кару для деяких категорій злочинів, адже РФ більше не часьина Ради Європи і взагалі не вважає себ європейською
країною. Закручування гайок може і в цьому напрямку піти.

По-четверте, можна очікувати на перевірку і часткову зачистку мігрантів в РФ з Центральної Азії і це буде шаленим ударом по російській економіці, що від них залежить. По-п'яте, наші партнери можуть в цих умовах говорити з нами стосовно того, які наші дії можливі на російській території, побоюючись ескалації. Ми, звісно, маємо право на самоборону проти російської агресії, що не обмежується нашою територією відповідно до Статуту ООН, але наші партнери можливо захочуть не давати Кремлю додаткових приводів. І нарешті по-шосте, можна сперечатися, чи справжнім є взяття на себе відповідальності Ісламською державою.

Але очевидно, що для частини мусульман війни в Афганістані, Сирії, Чечні тощо є складовими російської війни проти ісламу. Після дій Хамасу інші можуть сказати: "Якщо вийшло в них, то чому не може вийти в нас?". Очевидно, що той, хто це планував, може бачити це не як окремий теракт, а як частину більш широкої історії. В цілому Кремль спробує скористатися цим терактом для «закручування гайок» і подальшої демонізації нас всередині, але спробує викликати хвилю симпатії до себе і активізувати співпрацю по лінії боротьби з тероризмом назовні. Водночас вразливості російських спецслужб в цій історії також очевидні, і це й надалі руйнуватиме імідж режиму.

Іран, запускаючи свої ракети та дрони по Ізраїлю, очевидно не розраховував завдати суттєвої шкоди. Можливості ізраїльської та американської ППО там добре знають. Але іранці показали, що вони готові до ескалації, якщо їх провокують, як це трапилося з ударом по іранському консульству в Сирії, і в них є, чим відповісти. Вони заробили додаткові бали симпатії в незахідному і точно у мусульманському світі, де не люблять ані Ізраїль, ані США. Це не означає повномасштабної близькосхідної війни. Щонайменше поки що. Однак будь-який крок може її спровокувати і не факт, що всі такі кроки можна заздалегідь прорахувати. Для нас це означає масивне переключення уваги на Близький Схід саме тоді, коли ця увага критично потрібна.

В короткостроковій перспективі Іран звісно не постачатиме зброю РФ, адже йому вона самому потрібна. І шанси на ухвалення американського пакету допомоги можуть змінитися, якщо звісно в цих умовах не буде прийняте рішення пакет розділити окремо на нашу та ізраїльську допомогу. Тобто свої плюси та переваги теж можливі, хоча й неочевидні. Однак питання номер один у тому, що Захід реально стикається з перспективою ведення двох масштабних війн та необхідністю зробити чимало стратегічних рішень. І це в умовах, коли Захід до двох війн не готовий - ані ментально, ані політично, ані мілітарно. В будь-якому разі як західні, так і незахідні лідери зараз дивитимуться, чи не потрібне коригування існуючих стратегій і якщо так, то яке саме. І нам наразі потрібно зробити все і навіть більше, щоб іранська атака та її наслідки не стали "чорним лебедем" для нас і нашої підтримки.

Сьогодні важливий день - він увійде в історію України. Все тільки починається, але переговори з ЄС - це геополітичний та ціннісний зсув. Для путіна та Кремля членство України в Євросоюзі і є стратегічною поразкою, адже там хочуть зруйнувати Захід і світ, що утворився після Другої Світової. У Москві хотіли назавжди відкласти нашу інтеграцію в ЄС - це призвело до того, що і ми і ЄС увімкнули "іншу передачу" і спільно виставили ціль руху - не в політичних заявах, а реальних діях. Для нас цей процес є життєво важливим, від нього залежить наше існування. Ставка у вступі до ЄС - це наше існування як країни та нації. В Кремлі так само розуміють, що наше повернення до Європи - це кінець реальності, яку вони собі вигадали, а значить це для них теж життєво важливо, тільки у негативному сенсі. Там зроблять все можливе і неможливе, щоб нашу інтеграцію вбити і зруйнувати. Найкращий варіант для них - щоб України взагалі не було.

Успішно вступити в ЄС - це так само важливо як і фронт - звісно, на інший кшталт. Ми не маємо втрачати стратегічного сенсу, для чого це все, не маємо фіксити себе на деталях (хоча без них теж ніяк), відпускаючи стратегічну перспективу. З Москви вже запускають по Європі хвилі про те, що наше сільське господарство "доб’є" Євросоюз, а всі залишаться без своїх бюджетів. І для нас дуже важливо тримати в країнах ЄС сенс, що з нами він сильніший, що ми не частина проблеми, а частина єдино можливого для нього рішення у майбутньому не потрапити під російський каток. Це досі очевидно далеко не для всіх і це потрібно буде доводити. Геополітична Європа можна виникнути лише з Україною, або не виникне взагалі. А сьогодні, звісно, не свято, але історичний день - можна вносити у підручники. Зусилля кожного - недарма.

Права хвиля в Європі не зупиниться, Франція лише її частина. Вона не змиє Європу, але буде відчутною ще довго. Адже праві пропонують прості і зрозумілі, хоча, звісно, більш, ніж контроверсійні відповіді. Їхня перевага в тому, що інші і таких не пропонують, дефіцит лідерства в Європі зашкалює. Праві будуть впливати на всі рішення щодо нас, щодо нашої безпеки, постачань зброї, виділення грошей і вступу до ЄС. Нам потрібно навчитися з ними говорити. Звісно. не з тими, хто фінансується з Москви, але із всіма іншими. Після війни в нас буде чималий простір для тих, хто буде чи вважатиме себе правим. Важливо, щоб вони знайшли спільну мову з іншими європейськими правими. Але так само важливо, щоб нас не бачили як "праву" країну, адже традиційні європейські партії вбачатимуть в цьому загрозу для себе і можуть гальмувати процес вступу до ЄС. Все це, можливо, здається чимось зовсім абстрактним зараз, але праві - це нова нормальність європейської політики і нам прийдеться мати з нею справу.

Орбан грає свою стратегічну гру. Він хоче стати єдино можливим "західним" посередником, адже вважає, що є здатним говорити зі всіма - у Москві, Європі, Китаї, на Близькому Сході. І ще "вирішити" хоча б частину двосторонніх питань завдяки цій ролі та нашому вступу до ЄС. Чи може це вдатися? Не виключено, але передумовою для цього є прихід Трампа до влади. Орбан давно намагається плекати відносини з ним і частиною республіканців. Сам він таку гру не зіграє, але учасником стати може. До цього і веде підготовку, і про це, власне, його візит до Києва.

Прем'єр-міністр Індії Моді не буде грати в нашу гру. Але його візит до Києва не про це - він не просто важливий - він знаковий. Американці хотіли, щоб він до нас приїхав, однак індійський слон завжди приймає рішення сам, хто б його не смикав. Моді показав США, щоб він "з ними", якщо йдеться про Китай. А Китаю відповідно показав, що матиме свою, незалежну - індійську і ніяку іншу - позицію. Особливо, коли паралельно китайський прем"єр у Москві. Для Путіна послання дуже просте - не зважати на слова Моді "зараз не час для війни" без наслідків не буде.

Індія шалено залежить від РФ в сенсі зброї і є найбільшим у світі імпортером російської нафти. Індії не потрібна ані сильна, ані слабка РФ. Делі завжди намагався уникнути необхідності робити вибір, говорячи про свою нейтральність. Моді відчуває, що можливість "петляти" завершується, а зробити це можна тільки через більше активності, хай і показової. Нам це в плюс,адже шлях до безпеки для Індії полягає тільки зміцнення взаємодії із Заходом, а значить і з нами. В сенсі військових технологій наші перспективи в буквальному сенсі безмежні. І тут для нас з'являється вікно в геополітику. Його ще, звісно, потрібно відкрити. До того ж в нас різна історія, але в ній є одна схожість - ми стали незалежними через свою власну антиколоніальну боротьбу. Публічно це від індусів не прозвучить, але хай хоча б зрозуміють. Та й все більше серйозних людей в Індії усвідомлюють, що зближення РФ з Китаєм заграваннями з Кремлем не зупинити. Час для проукраїнської Індії ще не настав, а менш проросійська Індія - вже на часі. Це і має бути головним результатом візиту. В Азії всі розуміють символи - напередодні Дня незалежності випадкових візитів не буває.

Вибори у двох східнонімецьких федеральних землях - Саксонії та Тюрингії - на цих вихідних не цікаві на широкий загал - ну відбулися і добре, це ж не національні. Однак вони є символом зміни L епох в європейській політиці - для нас символом L відверто поганим. У Тюрингії майже половину голосів отримали партії, які категорично виступають проти допомоги Україні - Альтернатива для Німеччини та партія Сари Вагенкнехт. В Саксонії дещо менше, але не набагато. Партії урядової коаліції отримали жалюгідні результати, опозиція в обличчі християнських демократів нічим особливим не здивувала. Тепер питання в тому, хто сформує земельні коаліції і чи взагалі це можливо, але для нас ці вибори підтвердили два виклики. Перший - складність не просто збільшення, а й утримання німецької мілітарної допомоги. Тепер вже ні в кого немає сумніву, що зменшення цієї допомоги наступного року не є результатом лише бюджетного дефіциту - це є реакція на зміни у внутрішньополітичних розкладах, зростання ваги проросійських популістів і відповідно зменщення маневру в урядової коаліції, якщо цей маневр в неї взагалі є.

Але є і довгостроковий виклик - Німеччина стала останньої великою європейською країною, де партії мейнстріму 20 століття - християнські, ліберальні та соціал-демократи, а також зелені - вже не визначають політику, як раніше. Натомість популісти - ліві, праві і просто без напрямку здатні вигравати вибори і пропонувати свої прості рішення. Це матиме колосальний вплив на процес нашої євроінтеграції - її умови та терміни, який ми поки що навіть нездатні уявити. Але можна вже уявити кількість L зусиль та грошей, які РФ задіє, щоб зупинити і зламати наш шлях до ЄС. З "позитивними", тобто проукраїнськими популістами маємо навчитися працювати, на "негативних" - проросійських маємо знайти важелі, краще зіткнути їх з іншими популістами. Європа вже ніколи не буде такою, як раніше, популізм - це нова нормальність і ми маємо знайти на це відповідь. Ціна - наш шлях до ЄС.

Радек Сикорський пропонує віддати Крим під мандат ООН для підготовки там референдуму. Ідея не нова і не його. Мандат імпотентної ООН це поганий жарт. Звісно, в тисячу разів краще, ніж російська окупація, але хто сказав, що ООН там дадуть щось робити для деокупації? А якщо це справжній мандат ООН, то він не для підготовки так бажаного для Кремля референдуму, а для повернення там нормального життя. Тому саме пов'язування питань "мандату ООН" та "референдуму" просто спроба легитимізації російської власності, нічого більше, шлях до "нової нормальності". Дуже небезпечної, адже тоді кожен може щось захопити, поставити під мандат ООН і провести вигідне для себе голосування. Розумію бажання стати частиною майбутніх переговорних процесів, але не розумію прокачку цих ідей. Це послаблює позицію України та Заходу навіть до будь-яких теоретично можливих переговорів. Ось і все, що я про це думаю.

Результати виборів у Молдові є критичною загрозою нашій нацбезпеці. В країні, яка за декілька місяців має почати переговори з ЄС про вступ, не вистачає голосів, щоб увічнити європейський вибір без голосів діаспори. Президентка Молдови заявляє про масштабні порушення, а значить не контролює ситуацію як потрібно. Якщо цю негативну спіраль не зупинити, то РФ приведе Молдову до громадянського конфлікту. Нам терміново потрібна спільна з ЄС стратегія, що і головне як ми маємо спільно зробити, щоб зупинити російський плацдарм в Молдові, чого б це не коштувало. Молдова може стати західною або піти шляхом Західних Балкан і бути російським анклавом в нашому тилу. Тут немає ніяких "але" чи "або".