Це гра на випередження. Треба віддати належне: розумно, хитродупо й підступно.

Найгостріша, найправильніша, найслушніша, найсправедливіша критика дій/бездіяльності оманців лунає яксамраз із уст найкращої частини суспільства – від проукраїнських, небайдужих, пасіонарних патріотів.

Саме вони названі проєктом кремля і посіпаками пуйла. Саме їх нейтралізовано наперед, заздалегідь, авансом, загодя. Саме вони поставлені в тупик, коли аргументована критика влади завчасно полита соусом «це все провокації; не треба хитати човен, бо щурів нудить».

Ясна річ, в умовах болотомісивної війни і першості фронту ніхто не буде ходити на мітинги. Однак ця огидна, спекулятивна гра на випередження означає дуже просту річ: воєнний стан (та й загалом війна як така) технологічно інструменталізується.

Влада розцінює війну не як місію захищати державу в надзвичайних умовах – а захищати себе в першу чергу, свої посади, свою недоторканність, свій абсолютизм, свою безконтрольність, свою непідзвітність, своє мародерство.
👇
https://www.youtube.com/watch?v=VvFEdtPu0Qw

Сьогодні світ і Індія відзначають 106 років Індіри Ганді – однієї з найвідоміших політикинь XX століття. Декілька цитат Індіри Ганді з позиції теорії ненасильства.

• Неможливо потиснути одне одному руки з затиснутими кулаками.
• Історія – найкращий учитель, в якого найгірші учні.
• Ось чому демократія важлива: вона допускає дрібні вибухи й тому уникає великих.
• Бути цивілізованим – це бути західним.
• Сила нації полягає в тому, що вона може зробити сама для себе.
• Я скоріше голодуватиму, ніж продам свою національну честь.
• Можливості не пропонуються. Їх треба хапати.
• Мученицька смерть – не кінець, а тільки початок.
• Якщо люди роблять щось проти тебе, це піде тобі на користь.
• Світ – жорстоке місце для обраних.
• Не існує любові там, де немає волі.
• Світ вимагає результатів.
• Нормально битися, але тільки коли це можливо.
• Коли ми мовчимо – ми єдине ціле. Коли ми говоримо – нас двоє.
• Не слід плакати за людьми з великими ідеалами.
• Популярність не є гарантією якості.
• Поразки завжди сумні. Перемоги – це завжди крайній захід.
• Натхнення приходить тоді, коли горизонт найчорніший.

The Economist. Стаття з прямолінійним заголовком: «Трамп становить найбільшу небезпеку для світу у 2024 році». Ключові тези:

1. Трамп домінує на республіканських праймеріз і випереджає Байдена в штатах, що вагаються.

2. 59% довіряють йому в питаннях економіки, тоді як Байдену лише 37%.

3. Кримінальні переслідування Трампа лише зміцнили його позиції.

4. Від демократів відтікає їхній традиційний електорат – темношкірі й іспаномовні.

5. Трамп успішно вживає риторику залякування виборців.

6. Росія, Іран і Китай запровадили нову міжнародну норму: сила є правильною, а автократи – безпечними.

7. Перемога Трампа підтвердить думку Китаю й росії, що американська демократія не функціонує.

8. Трамп має жагу до укладання угод без прив’язки до цінностей. Тайвань він віддасть Китаю.

9. Погроза закінчити війну в Україні за один день і розвалити НАТО – реальна.

10. Щойно США залишать Європу, путін переможе Україну й піде на Молдову та країни Балтії.

11. Японія і Південна Корея можуть отримати ядерну зброю.

12. Вибори вирішуватимуть десятки тисяч виборців лише в кількох штатах. Від їхніх голосів залежатиме доля світу.

Торік, коли орки повністю звільнили правий берег і перекинулися на лівий - із 500-літніх нетрів наче реінкарнувалася термінологія Правобережжя/Лівобережжя.

Ніби з музейних стелажів зійшла мапа часів Гетьманщини, де міцною Україною було Правобережжя, а Кримське Ханство йшло акурат по херсонській течії Дніпра – там, де й сьогодні свою лапу наклали орки.

Лівобережжя (особливо південна дуга Дніпра) через свою близькість до токсичного й загарбницького оркостану завжди потерпало найбільше. Його колошматили 400 років поспіль і зараз продовжують.

І воно, теє телячеє Лівобережжя, зараз скніє під окупацією, як і сотні років тому. Віддалятися від московії воно не сильно поспішало, навіть будучи Україною 30 років. Ворогові не треба було розколювати, якщо можна було розкласти із середини.

Уся архітектоніка російського загарбання базується на тих, хто одним оком завжди дивився в бік москви і звідти чекав погожої погоди. Як учить історія, всяка імперія – від Римської до путінської – тримається яксамраз на лояльних периферіях.

Як писав Іздрик, «вхитритись ніким не стати, вмудритись ніде не впасти».

Війна вже 9 років триває на теренах, куди міцне Правобережжя має прийти на таких же міцних правах ультимативного переможця. А не как било.

Он уже умудряються мільйони доларів красти навіть на спецзв’язку, який завжди був у винятковій компетенції спецслужб, позаяк має справу з кібербезпекою, комп’ютерними загрозами, шифруванням і конфіденційною криптографією урядового спецзв’язку.

62 млн наварили на операційній системі та й поділили між собою. Отакий от спецзв’язок у нашій державі. Шифрувальники.

Або корупція – або перемога.

Питання стоїть саме так. Союзники не вручать перемогу в лапи корумпантів і не одягнуть оливкові вінки на злодійські голови. Результат війни напряму залежить від вибору: або корупція, або перемога.

Споглядаючи на бенкетування під час чуми, стає зрозуміло, що перемоги Не-Бу-Де. Це - свідомий вибір наших верхів.

До цієї теми – фрагмент недавнього домашнього етеру, в якому йдеться саме про це: аналітика мародерства, яку щодня проводить Захід, унеможливлює позитивні сценарії щодо війни.

Зв’язок (прошу не плутати зі спецзв’язком) – щонайпряміший 👉
https://www.youtube.com/watch?v=mG1YqQU7PTE

Нині 40 років святкує Михайло Хома.

Всі знають його як Дзідзя, хоча йому пішло багато років, аби вийти з тіні Дзідзя і стати Михайлом Хомою.

Публікую унікальний фрагмент із моїх студійних зйомок на Високому Замку в 2013 році. 10 років тому!

Це була новорічна програма. В повному зірковому складі – група Dzidzio в пік своєї популярності. Я завжди захищав їх від шквалу критики і пояснював, що найгірша ситуація була й лишається якраз у жанрі прикольної, розважальної, підліткової, несерйозної, гопци-дрипци-музики для застіль, де російський контент повально домінує – саме тому я радо вітаю всі українські з’яви в народних, легкостравних, невимогливих жанрах.

Михайлові Хомі зичу великих успіхів у бутті собою. А всім – гарного настрою на весь тиждень.

The Economist. Колонтитул статті: «Війна в Україні може зайти в глухий кут». Основні тези:

1. «Контрнаступ зупинився набагато далі від заявленої мінімальної мети. Війна увійшла в період військового тупика».

2. Росія накопичує запаси ракет і, ймовірно, знову атакує українську енергосистему.

3. Україна накопичує безпілотники і продовжуватиме вдаряти по Криму за допомогою невеликої ін'єкції ATACMS.

4. Ці удари можуть допомогти бойовому духу, але їхній стратегічний вплив буде скромним.

5. Ключове питання 2024 року: яка сторона зможе швидше відновити якісні сили.

6. Росія не виконала план набору, але зібрала достатню кількість, щоб утримувати лінію фронту протягом літа. Україна має вирішити, чи призивати чоловіків молодше 20 років.

7. Росія наростила оборонне виробництво і може виробляти 2 млн снарядів і сотні танків. Північна Корея дає величезну кількість снарядів, що ще більше посилює російську вогневу міць.

8. Західні уряди інвестували пізніше, тому Україна навряд чи матиме перевагу в артилерійських боєприпасах. Україна не отримає масованого припливу техніки, як це було навесні 2023.

9. Західні уряди мають вирішити, чи відкривати виробничі лінії для озброєнь, які вони самі більше не виробляють. І чи передавати Україні чутливу інтелектуальну власність.

10. Винищувачі F-16 не матимуть переломного ефекту на полі бою.

11. Для весняного наступу Україні буде важко зібрати сухопутні сили.

12. Якщо жодна зі сторін не зможе створити реальну наступальну загрозу у 2024 році, війна буде визначатися поза полем бою.

Яксамраз нині, в День Гідності та Свободи, процитую свій текст написаний мною в 2016 році, 7 років тому:

…А далі будь-який новий Майдан буде офіційно названий проєктом Кремля. Тому що на тлі загрози втратити державність будь-який внутрішній Майдан програє своє позиціонування. Його назвуть інспірацією путіна з метою завалити неугодну владу в Києві. На цей раз ліквідовувати Майдан будуть зі словами "Слава Україні" і зі щирою вірою "заради інтересів України".

…А далі жодна розумна людина вже ніколи не полізе під кулі заради ідеї. Бо попередній Майдан навчив: це - безглузда, марна смерть. Уже навряд чи з’явиться бодай один 17-річний юнак, який так відважно піде голіруч проти влади. Жоден батько і мати вже не відпустить своє чадо на Майдан. Не тому що народ перетворився в боягузів - тому що жодна героїчна смерть не вартує країни, яка не міняється.

…А далі буде продовження драми. Вічної української драми, яка замішується на нездатності політиків перестати косити бабло. Влада заробляє, а народ чекає. Ця драма даруватиме нам ще багато кульмінацій - але вона не передбачає хеппі-енду…

Коли свідомі, пасіонарні, найкращі українці виборять Україну – чи решта сограждан зможуть її утвердити?

Оце і є питання війни.

Гіркий урок Майдану полягає яксамраз у тому, що поза його периметром не було кому утверджувати всі ті цінності, які підняла в височінь Небесна Сотня. Світлі, ініціативні, натхненні люди Майдану розчинилися в жижі соотєчественніков.

Як 10 років тому, так і нині супроти модерних українців увесь час стоїть могутній альянс шлунку, пустого черепа, телевізійного пульта і черствого серця.

Як 10 років тому, так і нині без конвертації народного здвигу в політичний результат і нову дійсність є величезний ризик повторити ходіння по колу, тільки тепер устократ кривавішому.

Плебеї каналізували Революцію. А ВІЙНУ?

Прошу послухати мій сьогоднішній відеоблог
👇
https://www.youtube.com/watch?v=MQ-oaGTCfHM

Аргентина, яка обрала президентом епатажного популіста з бензопилою в руках, засвідчує світовий тренд, який іще раніше Зеленський засвідчив в Україні.

Епоха вискочок. Епоха медіа-фріків. Епоха живописного популізму. Епоха сокирних аля-антисистемників.

Чим грубуватіша, руйнівніша й спримітивізованіша пропозиція – тим більше голосів плебсу. Головне – аби видовищно, яскраво, запам’ятовувально, влучно, технологічно.

Тонкощі, знання, знання тонкощів, компетенція, освіченість, відповідальність за наобіцяне, фільтрація базару, та й просто солідна статусність – це для лохів класичної old-school.

Виборці тепер – інстаграмні й тіктокові: коротко, розважально, візуально. У кращому випадку – твітерні: можуть засвоїти й перетравити лише 139 знаків тексту.

Епоха мікроблогів, мікродумок, мікровмінь, мікророзумінь, мікророзуму. Складні проблеми вирішуються на раз-два, в припадку красномовства, з поміччю вправних спічрайтерів. Розуміти й знати не обов’язково. Головне – вірити. І вміти заражати не конкретним, а абстрактним.

Ми це вже проходили в 2019. Світовий тренд на плебсо-голосування лише набирає обертів. Якість виборця – нижче нижчого. А потім дивуються, чому світ, відданий на поталу дилетантам, трясе й перевертає.

Зупинити крах може лише ідея кваліфікованого виборця. Але куди там. Гопота цього не переживе.

Зараз держави вже не зникають зі світових мап. Вони просто топляться в чиїхось орбітах, перетворюючись на незалежних сателітів чи домініони.

Мальовнича, заквітчана, мирна, зі синіми небесами й жовтими ланами, усміхнена, дружня до братнього народу, з московитським язиком на кожнім кроці, з безлімітною присутністю ру-контенту на тб/фм/кіно, з гастролями улюблених певцов і певичек, із російською книгою, зі спільною щемливою пам’яттю про «мишебратья».

Щось мені підказує, багато наших слабоумних бовдурів досі мають приблизно таку візію успішної України: чудова, красива, добросусідська, проросійська омріяна Украина. Вона такою, звісно, може бути – бо такою й була всі ці 30 років. Тому й війна.

Ілюзія про добросусідство з північним ворогом, ілюзія про успішну проросійську Україну – це національна катастрофа. Це типова маячня цілого пост-колоніяльного покоління. Ця візія конфліктує з візією про модерну українську Україну, яка може бути Україною лише тоді, коли не буде російською.

Третього не дано. Усі треті варіанти - це тюнінгований пост-совок, перероблена під тризуб російщина, така собі синьо-жовта покращена раша.

Війна - це мілітарна фаза недовершеного Євромайдану.

Якщо Майдан не призводить до зламання патогенної системи й побудови на її місці цілковито іншої – він не може вважатися Революцією. Зміна системи, а не прізвищ – ось генеральна ціль кожної Революції.

Нема сенсу поштучно знешкоджувати воші, коли перед нами багатотисячне стадо завошивлених, і цілого життя не вистачить, щоби руки дійшли до всіх.

Війна мусить призвести до заснування нової політичної дійсності, в якій усе російське буде заперечене й викорінене.
👇
https://www.youtube.com/watch?v=MQ-oaGTCfHM

Спробую пояснити, чому тема війни для західного світу позбавлена глорифікаційного лиску й належить до негативно-тригерної – такої, яку треба чимшвидше, будь-якою ціною перегорнути й не в’язнути в ній.

Це тягнеться з часів Другої світової війни. Совєтський режим тримав тему війни живою й мейнстрімною впритул до розвалу ссср, максимально напомповуючи її пафосом победобесия.

Тоді як на Заході війна була швидко відрефлексована, конвертована в практичні висновки й залишена в минулому: повчальному, страхітливому – але минулому. Ніхто не носився з героями війни, обвішаними медалями. Навіть німці – вчорашні рукоплескальники нацизму – були швидко адаптовані в нове вільне життя.

Війна для Заходу не стала вічним якорем – бо після війни все на Заході стало шикарно. США і Європа на реактивних швидкостях убігли в епоху достатку, прав людини, благоденства. Війну згадували як жахливе помутніння розуму, за яке було соромно.

Натомість для Східної Європи все пішло на гірше: її віддали на поталу Сталіну, а злочини «визволителів» лишилися непокараними. Ну а ми, раби радянського бараку, на 50 років пірнули в більшовицький морок.

Тому: для Заходу війна – це виклик, який треба оперативно нейтралізувати й викинути в смітник, інакше не можливо буде повноцінно жити. Нікому.

Цілком правильний підхід.

Вони побудували класичну модель мафії.

Беруть до себе не того, хто заслуговує, а того, хто прислуговує. Допускають винятки лише як запобіжники, аби по них унеможливити повторення надалі.

У такій моделі жодна суспільна проблема не має шансів бути вирішеною, бо сама система і є найбільшою проблемою.

Вести сліпих у світле майбутнє можна в будь-якому керунку. Циркачі-трюкачі роблять це бездоганно. Для сліпих будь-який рух уже є дорогою, навіть якщо це рух по колу.

Покладаючись на бездумність безмозглих, система ніколи не програє. Бо невимогливий плебс навчений мовчати. Він не в стані сказати щось корисніше за мовчанку. Тому краще мовчати, якщо в справах державних ні бумбум.

Є дуже влучний латинський вислів: Ad turpia nemo obligātur. До ганебного нікого не зобов’язують.

Усе, чим ми ганьбимо багатотисячні жертви найкращих, робиться добровільно і в умовах вибору. Час мислителів минув. Настав час домислювачів. Роздутому его ай-к’ю ні до чого.

“Доля веде розумних. Дурнів вона волочить” (Г. Сковорода).

Цей вислів зродився в моїй голові безпосередньо в прямому етері, експромтом.

Коли після війни ми дізнаємся про все, що весь цей час коїлося і звучало у найвищих кабінетах влади – Україна увійде в книгу рекордів Гіннеса за кількістю миттєво посивілого населення.

Питання, поставлені мені в цьому етері:

- що в головах цих хабарників-мародерів?
- які паралелі я бачу з 20-ми роками минулого століття, поразкового для українців?
- чи не переоцінили ми свою міць?
- чи розуміє влада, яка випадково з піаніна пересіла за державний апарат, що минулорічні наративи й планки вже не працюють?
- якими є перспективи промовин?
- якою має бути нова стратегія для нової реальності?
👉
https://www.youtube.com/watch?v=iOUj88Pqh7w

Реквізити, за якими можна здійснити офіру:

🎍 4149499392774418

У системі Патреон можна стати регулярним донатором раз в місяць
🎍 https://www.patreon.com/drozdov

Прошу підписуватися на:
🎍 YouTube канал (https://youtube.com/c/DROZDOV)
🎍 Там же є кнопочка Спонсорувати
🎍 Facebook профіль (https://www.facebook.com/ostap.drozdov)

Мудрість, написана навіть на короткотривалих сипучих пісках, усе одно залишається живою. Тоді, як глупість мертва навіть у граніті.

Ми свою мудрість пишемо незримо, на сипучих дюнах воєнної історії, яку здує ще до народження наступного покоління. Пишемо навіть не для себе.

Впадання в пафос – найдешевше з занять. Воно підкупає солодощами самолюбування. Та відповідальніше й чесніше – наступним поколінням забезпечити плани, а не пантеони; вільний світ, а не колодку; свободу, а не примус страждати за компанію.

Тож – без мудрості ніяк. Одного лише звитяжництва мало. З такою думкою й працюю: доброму камінню пісок не страшний.

Нідерланди – третя за останній місяць країна Європи, де перемогла правопопулістична партія євроскептиків та українохейтерів.

Це – лише початок очікуваного й прогнозованого розвороту світової кон’юнктури щодо України.

Далі буде Іспанія: вже в грудні перемогу пророкують Народній партії, яка має антиіммігрантську риторику і є відкритим симпатиком путіна.

Далі буде Велика Британія, де парламентські вибори-2024 можуть закріпити сенсаційні результати цьогорічних місцевих (лейбористи вперше з 2010 року розбили консерваторів 35% проти 25%).

Далі буде Європарламент: у червні-2024 праве крило може посісти 2-3 місце з «тверезою» риторикою щодо росії на тлі невдоволення рускоязичними біженцями в більшості країн Унії.

Далі будуть США, де реванш Трампа означатиме остаточну формалізацію «воєнного тупика», яким республіканці бачать нашу війну.

Це все протікатиме на тлі виборів у росії, де 2024 рік запланований роком «тріюмфального переобрання пуйла під успіхи спецоперації», якій сприяють Іран і Північна Корея.

Супроти цієї очевидної тенденції – самолюбувальні інтерв’ю нарцисів, які збуджено переповідають байки про 6 замахів на себе та рідкі відвідини бункера першою леді з метою підбадьорити.

Безпомічним виглядає питання: чи бодай якийсь натяк на стратегію в умовах нової реальності має влада, міжгалактично відірвана від цієї реальності?

Корупція, корупція...
Побороти корупцію в Україні неможливо. Це те саме, що боротися проти алкоголізму в росії чи обрізання юдеїв на сьомий день.

Корупція в Україні стала невід’ємною ментальною рисою. В найдрібніших проявах вона увійшла в напівавтоматичну побутову практику за замовчуванням. Корупція зрослася з іншим понятійним апаратом на кшталт «подяка, порядність, оплата за послугу, людські стосунки, етика».

Корупціонер – це добрий газда, взірцевий господар, який дбає про родину. Він ставиться у приклад для наступних поколінь. А чоловік, який живе на одну зарплату – лох, наївний дурачок. Це неможливо викорінити.

У нас найвищий поміж європейських народів градус толеранції до корупції. Якщо корупційну складову вирвати з державного життя – посипеться сам уклад, внутрішня організація рутини.

Високопосадову корупцію, вона же мародерство можна хоч якось усікати лише під зовнішнім тиском.

Цього й вимагає Захід. Наші партнери змирилися з тим, що корупція є обов’язковою частиною філософії держуправління в Україні. Тому все й зводиться до примусової боротьби з самими собою. Без примусу – жодних шансів.

Корумпований народ не здатен мати не корумповану владу. Лише примус ззовні.

Тому - саботаж глибинних реформ, ошалілий бенкет останнього дня і лицемірний маразм як норма.

Нині моїй бабці 93. Позловживаю своїм становищем і привітаю її з цією поважною датою тут, при людях.

Усе, що я вивідав у неї про Сибір і заслання, вже зафіксовано в літературі (роман-вибух «№1»). Хто читав мої книги, той упізнає зараз оту саму Ірусю.

Вона не без гордості хизується своєю пам’яттю, тому що, маючи такі глибокі роки, напам’ять читає цілі поеми. На цьому відео бабця з пам’яті читає повстанську поему «Базар».

Тексту цієї поеми ніде не можу знайти – тому не виключено, що бабцина пам’ять може бути чи не єдиним джерелом. Бабця каже, що автор – Олесь. Я спочатку думав, що вона має на увазі Олександра Олеся. Насправді я нарив, що автор – Олесь Бабій, саме він написав гімн ОУН «Зродились ми великої години».

Іруся заздалегідь перепрошує за свою дикцію й зовнішній вигляд (вона зараз без завивки).

Перш ніж безсило потрясати руками над блокуванням кордону польськими профспілками – рекомендую стрибнути на 2 місяці назад, коли щойно розпалювався конфлікт навколо українського демпінгового збіжжя.

Що тоді відбулося?

Наше посольство зібрало всіх профільних керівників із польського боку. Це дуже поважні й впливові в своїх галузях люди, які готові були професійно обговорити ситуацію й шукати точки дотику.

На зустріч із польською стороною криворізька еліта прислала торгового представника. Він зайшов до зали, кинув присутнім папку з паперами, хляпнувши нею по столу, і з порогу сповістив ультимативною інтонацією: «Ось наші вимоги. Якщо ні – Україна подає в суд».

От і всі переговори. От і весь обмін думками. Ось і вся політика. Ось і вся професійність.

Поляки розчервоніло покинули залу. І в нервах кожен із запрошених сказав: «Щоб ви більше не сміли нас запрошувати на такі хамські, зарозумілі зустрічі». Наші співробітники, які організовували ту зустріч, ладні були крізь землю провалитися з сорому за свою країну.

А тепер, після цієї історії, можна знову вернутися в день сьогоднішній. І далі заламувати руки. І вдавати дурників, ніби це не наші самодури й нарциси, які, видно, зірочку схопили від куража, довели польську конфронтацію до стадії відкритої.

Тотально дискомпетентна, набундючена, понтогонна влада своїм непрофесійним неадекватом приведе країну в ізольований тупик. Путін лише подякує.