Аж ніяково спостерігати за бенефісом найбалакучішого у світі глави розвідки.

Очільник найбільш секретної та втаємниченої служби України став просто знахідкою для медій, бо світ ще не бачив такого керівника розвідки, який би так бавив народ своїми відвертощами.

Здати свого агента, чи дати висновки з зібраної розвідінформації, ще й розлогенько прокоментувати її – чому б ні? В антологію світових спецслужб наша, мабуть, увійде як найбільш медійна, загравальна, тролінгова. Не вважаю це достоїнством.

Кого ГУР застосовує в якості свого агента в контактах із вусатим президентом картопляної держави – було б краще не знати ні імен, ні прізвищ, ні посад. Агенти паляться хіба посмертно. Та й то.

Усяке ж може бути. Завтра можемо прокинутися з сенсацією, що Ілля Кива насправді є наводчиком дронів на кремль, і тому він такий оголтілий придурок, щоб ніхто не здогадався.

А, може, наш агент під прикриттям Медведчук спеціяльно постачав своєму кумові неправдиву інформацію про хлібосільне очікування визволителів у кожному місті України, й тому він лоханувся з «Київ за 3 дні».

У будь-якій передовій країні Заходу слабо уявляється такий говіркий розвідник, який не сходив би зі шпальт таблоїдів. Може, це тактика така. Або новий стандарт розвідувальної діяльності – робити її видимою за версту.

Їм видніше. Недарма ж лозунг нашої розвідки – мудрі над зірками.

Схоже, ура-телемарафет скоро добіжить кінця, і тепер психіатри не битимуться з наркологами кожен за свій діягноз.

Інсайди говорять, що наші американські друзі сказали нарешті прикривати цю путіноподібну медіа-лавочку. Голос українського народу для них – пустодзвін, то, може, до американського хоч дослухаються.

Інсайди говорять, що ура-телемарафет настільки сподобався хлопцям, що формату вільних медій вони не розглядають. Вони розкусили, що, на відміну від олігархів, їм не потрібно тратити на медія власні кошти – для цього є держбюджет. Навіщо самим платити за свій піар, якщо для цього є платники податків?

Інсайди говорять, що основні потуги ура-телемарафету вони заженуть у так зване армійське телебачення, яке під егідою Міноборони перейме на себе левову частку держфінансування, й туди спробують загнати продакшн, який досі вичавлював зі себе треш ура-марафону. До воєнного контенту буде вміло підмішуватися все той же піар усе того ж офісу президента з усе тим же набором компліментів і нульовою критикою. Куратори ті ж самі. Наративи, відповідно, теж.

Інсайди говорять, що величезні надії влада покладає на таких персон, як Іларіон Павлюк та Майкл Щур, які своїми заслугами в ЗСУ мали би перекрити кволі запитання з залу.

Інсайди говорять, що повертати в країну таке поняття, як свобода слова, з вільним етером мовників, не контрольованих офісом президента, нема горіння. Будуть пробувати петляти і ще більше обвішувати пікселями свою теледиктатуру.

Гамлетівське «бути чи не бути» – насправді не питання. Це – нерішучість.

Загроза небуття, тобто власної відсутності, - це екзистенційний стан українства останні 300 років. Наша ідентичність не жила, а виживала. Не розвивалася, а пристосовувалася до колонізації. Не утверджувалася, а прослизала поміж жорнами геноциду.

Хто фізично вижив – той національно здеградував. Легше жити було тому, хто краще манкуртизувався. Зберегти свою ідентичність українець міг через хитрість, лицемірство, залякане зачаїння.

Відтак наука виживання – це не надбання нації. Це - гіпертрофоване пристосуванство. Здатність вижити навіть у пеклі гарантує невміння жити в раю.

Уся наука виживання – це багатовікове тренування аномальної адаптивності. Пристосовуватися до найгіршого – це найгірша з наук. Бо всяка адаптація – це протилежність до боротьби. Хто вміє пристосуватися – той не міняє гнітючі умови, не руйнує їх. Безголоса наука виживання позбавляє гомону борні й змагу.

Війна активізувала одночасно найкращі й найгірші архетипи.

В парі з Героєм, який іде на смерть заради зір, іде Адаптований Пристосуванець, якому комфортно буде навіть у драговинній калюжі, де ті зорі відбиваються.

В парі з Громадянином, який прагне деколонізовувати себе й країну, йде Підлаштований Креол, для якого все насаджене стало рідним.

Обоє зійдуться на руїнах. Тільки хтось розцінить руїни як будматеріал нового життя, а хтось на руїнах заживе собі тихенько.

Часто про це думаю, а вчора озвучив свої думки в домашньому етері 👇
https://www.youtube.com/watch?v=592Lp4-hhdg

45 років нині святкує співак Артур Боссо, уродженець Криму із львівським серцем.

Замість складносурядних побажань – нехай звучать у темну ніч середини тижня його Чорнобривці.

Артур пройшов свою путь до українського, і в таких процесах спрацьовують якісь незримі якорі, сильнющі егрегори українського мелосу – щось таке, що б’є з самих надр.

Це і є Чорнобривці. Це і є вся та пісенна спадщина, яка на рівні ДНК розкодовують український шифр, як глибоко він би не ховався.

Поки ще не висохли сльози розчулення від Катрін Деньов, яка в Каннах задекламувала Лесю Українку, я би тихонько хотів спитати: так що там із Шевченківською премією в нас?

Поки весь зал схлипував на поезії «Надія» - чи є надія, що українське суспільство дочекається присудження Шевченківської премії всім тим неугодним, які не входять у коло придворних служителів культу офісу президента?

Історія нагло заглохла. Шевченківська комісія оголосила свій win-список, потім зрозуміла, що дяді з вечірнього кварталу його зарубають через присутність у ньому номінантів, не вхожих у камедіклабну тусню, - і все, фініта ля комедія.

Катрін Деньов у Каннах читає Лесю Українку, а в Україні тим часом паралізована Шевченківська премія, оскільки автократія культивує лише прихильне до себе прислужництво.

Вечірній квартал – це ніч для укр.культури. Виживають і процвітають лише ті тваринки, які діють під покровом ночі.

Наш Мін’юст називає надперемогою створення Реєстру збитків, завданих росією (під цим підписалися 43 держави на саміті Ради Європи в Рейк’явіку).

Я уважно переглянув ісландську Декларацію й не знайшов у ній терміну «репарації». Звучать інші слова – «компенсація» та «відшкодування».

Власне, ще торік ООН прийняла схожу Резолюцію яксамраз про відшкодування збитків від війни. А це не зовсім те саме, що репарації.

Репарації – це виплати жертві винуватцем за умовами мирного чи капітуляційного договору. Для репарацій потрібне визнання своєї провини. Репарації лягають на держбюджет завдавача збитків.

Натомість відшкодування/компенсація – це, на ділі, спрямування в Україну активів рос.олігархів плюс держактивів росії за кордоном (це в кращому випадку, і там рахунок іде на 300 млрд доларів).

Відшкодування й компенсація - це добре. Й само собою. Але вони не повинні закрити тему репарацій. Бо конфісковані активи ру-олігархів є навіть подарунком путіну: за його війну розрахуються інші товстосуми.

Ще рік тому я про це наголошував: реєстр збитків має вестися не лише для компенсацій за рахунок арештованих активів, а власне для репарацій 👉
https://www.youtube.com/watch?v=0u_ElaX0cYg&t=362s

Скільки ж їм треба платити зарплати, аби вони перестали красти? – скрушно запитують українці, які збирають гроші на аптечки воїнам, поки судді беруть семизначні суми хабарів.

У риторичних баталіях на цю тему я участі не беру, бо нема ніякого зв’язку між зарплатою і хабарем. Грошей забагато не буває. Ти можеш мати, як із-грязі-в-Князєв, 200 тисяч грн щомісяця, але хабар – це діло інше і святе.

Справа – у скаліченій філософії праці. Ще з радянської доби побажання «щоб ти жив на одну зарплату!» було прокльоном. Мати ліві доходи стало синонімом до хорошого господаря. Хто не мав лівого джерела прибутків – той був лох. Або інтелігент вшивий.

Той добрий газда, хто з заводу тягнув додому всі колимаги й залізяччя. Все, що криво лежить, має бути в твоїй стодолі й гаражі – тоді ти взірцевий сім’янин, який усе в сім’ю.

Філософія винагороди за працю безповоротно спотворена. Важливий сам факт лівачити (не залежно від того, скільки ти заробляєш офіційно). І тому вони ввели для себе +300% до зарплати у вигляді премій, +400% у вигляді допомоги на оздоровлення і так далі.

Ідеологією державної служби є збагачення. Іншої
мети перебування там нема. І ніколи не буде.

Тому набожні батьки дитину пхають в юрфаки вчитися на суддів не з любові до правосуддя, а з упевненістю в хороших доходах їхнього чада поза касою. І тому в митники йдуть, навіть не питаючи про оклад. І тому рвуться в політику, натхненні прикладом усіх сибаритів-мільйонерів при посадах.

Це неможливо зламати високими зарплатами. Нажива за рахунок посади – це частина національного ДНК від самого долу до самого верху. Лікується лише методом покарання тих, хто прогорів.

Вишиванки я не маю.

Точніше, маю цінний раритет із дитинства – тісну, малу, підліткову, місцями вже пожовклу й поплямлену вишиванку, яку мені ще в школі вишила мама. Проста до неможливості, не ужиткова, а радше як артефакт дитинства. Зберігаю в шафі просто для себе. Ніхто її більше не одягне.

А зараз вишиванок не маю. Ще коли я був студентом, назавжди закарбував слова покійного Шухевича, який якось сказав у розмові: «Тепер усі хабарники поодягали вишиванки, і чим ширший на ній візерунок, тим ширша кишеня».

Споглядаючи на те, як для політиків та інших лицемірів вишиванка стала буденною ознакою мімікрії, я для себе збагнув, що вона з часом стала кежуал-атрибутом, позбавленим чогось сакрального.

А це сакральне в ній є. За вишиванку розстрілювали, бо вона була маркером національної ідентичності та патріотизму.

Зараз це просто одяг. Національний, красивий, святочний, празничний. Може одягнути будь-хто, кому вона пасує, а вишиванка пасує всім і кожному, як і всяка оздоба. Вкладати піднесений смисл у вишиванку може не кожен. А питати про це кожного, хто одягає, некоректно.

Що стає повсякденним – те стає малоцінним.

Тому я волію трепетно ставитися до тісної, заплямленої вишиванки шкільних років, яку я вже ніколи не одягну. Я просто знаю, що вона зі мною все життя.

200 000 руских двохсотих – це:

- 13 Афганів для ссср
- 25 чеченських воєн для рф
- 3 В’єтнами для США
- 2 війни в Югославії
- вся армія Франції
- 2 армії Іспанії
- 5 армій Нідерланд
- 10 армій Угорщини
- 13 армій Хорватії
- 28 армій Естонії
- 9 Українських Повстанських Армій
- Половина втрат Італії у Першій Світовій
- Половина втрат Франції у Другій Світовій
- Населення цілого Пскова чи Якутска
- Населення 6 Сан-Маріно
- Населення 5 Ліхтенштейнів
- Населення 3 Андорр
- Кількість померлих від ковіду у Великій Британії.

Вчора, в День депортації кримськотатарського народу, я не почув нікого, хто би публічно сказав про справедливу необхідність надати киримли національну автономію в разі повернення Криму.

Оце недавно хтось із владоречників пообіцяв у разі деокупації Криму проголосити його звичайною областю. З цього випливає, що, моделюючи повернення півострова, Україна не передбачає жодної національної самоврядності для народу киримли, який є корінним народом Криму і в якого нема більше іншої рідної землі.

У 1944 році енкаведисти вивезли 200 тисяч кримських татар, половина з яких вимерли в наступні два роки після Сюрґюн – так називається страшна трагедія нашого братнього народу. З анексією Криму вони вдруге пережили брутальні репресії.

Попередній президент обіцяв у майбутньому Кримськотатарську Автономію в складі відвойованої України й був готовий звернутися до конституційної комісії з цього приводу.

Теперішній, очевидно, ніякої форми національної самоврядності для киримли не розглядає, а ця тема не згадується у контексті намірів деокуповувати півострів.

Кримськотатарська Автономія існувала якраз до трагічної депортації 1944. Минуло 79 років. Національну самоврядність народу, який завжди стояв за Україну й страждав за неї, знято з порядку денного. Обійдуться меморіалом.

Вашій увазі – сеготижневий етер на Radio UA Chicago. Не міг оминути в ньому:

- Князєва і 2,7 млн доларів.
- Приклад Лі Кван Ю (в етері я намагався повідміняти це сингапурське прізвище, але шото не вийшло) – він поміняв 100% усього суддівського складу, всіх до єдиного.
- Репарацій, відшкодувань, компенсацій збитків від війни.
- Інстаграмних довбнів, які фільмують прильоти.
- Загримованого, як живий, лукашенка
- Та ін.
👇
https://www.youtube.com/watch?v=48QFfCZxOWg

Даруйте, залишаюся при своїй думці про Грузію.

У цьому відеофрагментику я вичерпно виказую своє ставлення до країни, яка відновлює авіасполучення зі своїм гвалтівником і кривдником, тоді як увесь світ жахається росії, наче прокаженої. Ще й безвіз роблять із мордором.

Охоче поміняю свою думку про ватне Сакартвело – якщо мітинги проти родичання з ядерним терористом переростуть в повноцінну антиросійську революцію з поваленням газпромівського уряду запроданців.

Без цього Грузія лишиться в числі проросійських.

Самі по собі західні санкції не дають потрібного ефекту, допоки продажний схід продовжує постачати путіну все необхідне. Без світового ембарго західні санкції – напів ослаблений зашморг.

Казахстан імпортував у Росію електроніку, яку в інтересах кремліна закупляв у Німеччині. Торік казахи ввезли дронів на 1,2 мільйона доларів.

Китай за рік війни забезпечив росію безпілотниками та деталями до них на суму понад 12 мільйонів доларів. Лише одним вагнерівцям китайці поставили військової амуніції на 2 млн доларів. Одних лише полімерних шоломів - 20 тисяч штук для майбутніх трупів.

Іран уже другий рік є регулярним постачальником горезвісних шахедів. Окрім цих жужжащих безпілотників, іранці через Каспій возять росії сотні тисяч артилерійських снарядів (300 тисяч) і понад мільйон патронів.

Назріла ситуація, коли інструмент санкцій мусить переглядатися в бік світового ембарго. Санкції гублять свою нищівну силу, коли з’являються альтернативні шпаринки заміщати їх з іншого джерела.

Ніколи не любив той схід пархатий.

Snackable content. Контент-перекус. Контент-розважалівка.

Блискуче точно цей новітній термін передає й пояснює всю цю пошесть поверхневого. Соцмережі й маскульт, призначені для миттєвої, швидкої, зблискової реакції, породили ціле мислення – таке саме поверхневе, швидкоплинне, одноразове, в один клік.

Snackable content задуманий саме для цього – ґенерувати моментальну й секундну емоцію, поки людина томиться в транспорті, чи помішує кашу, чи просто прокрастинує, або ж хоче перемкнутися на щось легке після тяжкого трудодня.

Чим більше охоплення й уподобайок – тим менше цінності. Snackable content – це картинка, хештеґ, гучний заголовок зі словами «Шок! Терміново!». Сенс повністю підмінений крикливою й легостравною формою.

Не реагувати на такі заманухи – важко. Засвоювати цю невибагливу поверхневість – легко. Але біда в іншому.

Snackable content переріс у Snackable politic.

Увесь топ-істеблішмент є професійними, досвідченими творцями всього, що належить до Snackable content. Ці діячі капіталізувалися саме на продукуванні інформаційних та медійних перекусів – інфорозваг для невимогливих.

І тепер – державна політика зі сфери інтелектуальних стратегій звелася до поширення все того ж Snackable content. Нічого іншого не здатні творити віртуози поверхневого, майстри snackable.

Якби в Гуллівера не було ліліпутів – то чи міг би він досягнути таких висот?

👇
https://www.youtube.com/watch?v=592Lp4-hhdg

Ранково-недільна музика буде даниною пам’яті видатного Левка Дутковського. Днями він відійшов від нас у віці 80 років.

Левко Дутковський – засновник легендарного ВІА "Смерічка". Зінкевич, Яремчук, Івасюк, Дворський, Бобул – усі ці стовпи укр.естради вийшли з-під крила Дутковського. Він був автором перших знаменитих хітів «Смерічки».

Внесок Дутковського в укр.пісенну культуру – неоціненний і неоцінений. На похоронах у Чернівцях людей було мало. Зінкевич не приїхав, і багато, кому Дутковський приладнав музичні крила.

Але творчість – вічно жива.
На світлий спомин про Левка Дутківського – звучить його пісня Вікна у виконанні Зіновія Карача.

Життєствердна, завжди сучасна укр.естрада вшановує свого зачинателя.

Учора сповнилося рівно 4 роки з дня інавгурації Великої Руїни.

Шоста президентура, яка розверзлася 20 травня 2019, вивчатиметься істориками як безумно нахабний, на межі з принизливим для нації хамством, експеримент із залучення аполітичного прикол-елехторату до доленосної політики.

Обранця невимогливих інфантилів треба розцінювати суто як функцію. Система вчинила геніяльний фінт, подавши «антисистемного-антиполітичного» віртуального кандидата як кабель-надпровідник, через який буцімто повинен був пройти струм від протестного суспільства до зашкарублого політикуму.

Наївним телеглядачам запропонували сліпу віру в делегітимізатора. Їхній обранець мав обнулити всю гноївку «бувалих і незамінних». Зелений кабель продавася з усіх білбордів як бікфордів шнур для злоякісної системи. Яку він якщо й не міг би змінити – то принаймні дискредитувати остаточно.

Замість ламати основи – в дурдомі почали переклеювати шпалери й робити фасадний ремонтик. Монстра покращили, стару потвору косметично підрихтували, систему одноосібно перепідпорядкували й очолили.

У відтинку 2019-2022 струм змін виявився електричним стільцем для всього українського.

У відтинку 2022-… струм війни зарядив акамулятор акторства, наснажив павербанк авторитаризму й повісив на щитку наліпку «Не влізай, уб’є».

Закон Ома стверджує, що сила струму в провіднику між двома точками прямо пропорційна напрузі на цих двох точках.

Бджоли не тратять час на переконування мух, що мед смачніший від лайна.

Програний мир – це питання часу. Й того, чи архетип Громадянина зуміє прищемити архетип Креола, не здатного робити висновки навіть із власної катастрофи.

В окремий фрагментик я виніс міркування на цю тему, коли під час прямого домашнього етеру одна з глядачок (вдячний їй) написала про несприйняття нав’язаного як основний критерій внутрішньої перемоги.

Не маю тут що додати 👇
https://www.youtube.com/watch?v=61P87GiK8nY

Хіросіма.

Навіть не грайливим натяком, не умовною двозначністю – світ прямим текстом, напролам і незавуальовано формулює основну загрозу майбутнього: ядерна війна.

Місцем проведення саміту G7 неспроста стало це пост-апокаліптичне місто. 78 років тому в повітрі над центральною площею Хіросіми розірвалася ядерна бомба – в один момент полягло 70 тисяч мешканців, а 400-літнє місто обернулося на згарище.

Хіросіма-2023 сигналізує: в 21 сторіччі ще ніколи людство так близько не стояло перед реальністю загрози застосування ядерної зброї. Важливо розуміти: для західного світу Хіросіма – це символ миру. Не жертва, а символ миру ціною катастрофи.

Від G7 у Хіросімі прозвучав ключовий акцент: світові лідери турбуються про тривалий мир, а не тимчасовий. І про ядерну безпеку, ясна річ. Де, як не в Хіросімі, про це говорити.

Замість P.S.
Нарцистичні заголовки на кшталт «Світові лідери дослухалися до аргументів президента» варто приберегти для партійних стінгазет. Світові лідери самі вирішують, що й коли казати всеціло залежним від них.

Й авіаційні коаліції організовують вони рівно тоді, коли, Хіросімою навчені, самі готові це робити. Кожен відчутний пакет військової допомоги покладає симетрично відчутну відповідальність за відчутний результат.

А мені дуже сподобалася ця незрівнянно точна аналогія зі світу комах, яка гуляє інтернетом. Замість обідньоперервного чтива - дуже спостережливі паралелі.

Ломехуза.
Коли цей жучок проникає в мурашник – стається комашина катастрофа. Ломехуза виділяє ексудат – липко-нудкий наркотик, на який мурашки присідають, перестають поратися по господарству, гублять своє потомство, і вкінці ціла колонія деградує й гине.

Ломехуза першим ділом відкладає свої яйця. Сп'янілі від ексудату мурахи годують ломехузу й дозволяють їй жерти своїх рідних дитинчат. Перше покоління схрещених псевдомурах – загальмовані й безцільні комахи. Друге покоління означає смерть мурашника.

Мурашки не можуть противитися солодкій наркоті ломехузи, хоча чітко розпізнають чужака. Занапащені мурахи б’ються між собою, хто першим нагодує паразита й посмокче його ексудат.

Певний відсоток мурах не піддатливий на таке одурманення. Вони ігнорують зайду й титанічно роблять свою роботу. Але вони нічого не годні зробити з інфікованою більшістю, тому гинуть разом з усіма.

Все один до одного, як у реальних суспільствах: паразит оселився в чужій домівці, одурманив мешканців, зжер все потомство, замінив собою титульну популяцію й розвалив мурашник.

Про бєлгородську історію висловлю не те, що людям подобається чути – а що насправді думаю.

Лише самодур може вважати, що в росії реально діють самоорганізовані відцентрові сепаратистські рухи такого рівня. Вони можуть бути або інспіровані зовні (без потенції розвинутися у щось глобальне), або інсценізовані самим кремлем задля сплочення перед «страшною загрозою» й взгвинчення кількості аргументів на користь боєголовок.

Лише бовдур може зазіхати на прикордонні райони рф (та й взагалі зазіхати). Лише мрійники можуть нести маячню про повернення «історичних земель». Цей термін уже запатентований путіним і рішуче затаврований Заходом.

Це і не смішно, і не дотепно, і не прикольно. Нам би зі своїми законними землям дати раду спочатку.

Нікуди не дівся заповіт наших союзників не атакувати територію росії, інакше важковагової допомоги не буде.

Ну а хто тішиться на тему «демілітаризованої зони», той нехай задумається, що вимога її встановити повністю лягає в концепцію «південно- й північнокорейського поділу» з подальшою консервацією лінії фронту.

Заздрю інфантам, які можуть так легко перемикатися з Бахмута на Грайворон.

Усі телеграм-канали наввипередки обіцяють запасатися попкорном на вечір. Він мав би йти в комплекті зі спокоєм і спостережливістю.