Смерть радянської людини – те, чого я дочекатися не можу.

Коли я перед війною говорив це у різних інтерв’ю, здебільшого глядачі сіпалися від цих слів, маючи на увазі себе (левова частка населення – родом із СССР).

Та справа не в віці й паспортних даних. Справа – в ідентичності, в матриці ставлення до себе, до держави, до свобод, до відповідальності. Радянською за духом людиною може бути й сопляк, який від своїх бабусі-дідуся успадкував усе найгірше совєтське.

Смерть радянської людини. Без неї неможливе народження модерного українця.

Не буду розписувати по темах анонс нашої бесіди з Петром Черником. Кожна з них архіважлива й лягає в єдину візію екзистенційності нашої війни.

Розмова охоплює часовий континуум від Святослава Хороброго до нині, а також географію в масштабах земної кулі.

За болем нашої війни не кожен здатен побачити її історичних масштабів - а якраз вони все визначають: і варіянти закінчення, й ядерні ризики, і адекватну оцінку сили ворога, і поведінку колективної росії, і рішення світових геополітичних центрів щодо України.

Це блискуче аналітичне інтерв’ю – для інтелектуалів-гурманів, яких верне від усіх цих клікабельних заманух на кшталт «а коли буде повторний напад; а коли буде кінець; а шо то буде» тощо.

Аби більше не виникало таких дешевих секондхендних питань, прошу наснажитися інтерв’ю з розряду топ воєнної геополітичної аналітики 👇
https://www.youtube.com/watch?v=wwE3LkzxLE0

А тепер справа за Епіфанієм.

ПЦУ має довести історичне призначення Томоса як акту, який звільняє Україну від московської духовної окупації. Перехід ПЦУ на новий календар стане епілогом остаточного розриву з путіно-кірілівським православієм.

Натомість: відмова ПЦУ здійснити календарну реформу буде рівнозначна розкольництву в лоні укр. християнства. Лишатися на русокалендарі – це вносити розбрат яксамраз на догоду ворогові.

Тому історичне рішення вирвати укр. православ’я з орбіти москви й покінчити з клерикальною шизофренією - само йде в руки. Більше того: в ПЦУ, на відміну від УГКЦ, є шанс показати приклад повного переходу. Включно з Великоднем.

ПЦУ більше втратить пастви, коли НЕ перейде на новий календар – адже суспільний запит синхронізувати святкування з усім світом назло росії зараз максимально високий. Це стало суттю війни – ламати всі зв’язки з рашкою.

Якщо ПЦУ почне телитися й шукати п’ятий кут – вона загубить молоду й модерну частину мирян, яка матиме всі підстави не пробачити своїм архієреям такого впертого проросійського ретроградства.

Карфаген старого стилю має бути кінцево зруйнований.

Аж лячно за митницю робиться.

На всю країну є нуль охочих очолити цей орган – так каже нульовий голова фракції нулів.

Арахамія не бреше. В тусовці пізніх піонерів дійсно нема нікого, хто міг би взятися за докорінну реформу митниці й вичищення її від готівкової корупції з подальшим транспортуванням кешу наверх.

У тусовці зелених нуворишів-вискочок таких людей справді нема. Й бути не може, бо їхня партійка – лабораторія з вирощування мега-корумпантів, такий собі конвейєр штампування мародерів.

Охочих узятися за прогнилу до самого споду митницю треба шукати не серед своїх ноунеймів – а в середовищі антикорупційників і амбітних контрсистемщиків, які, ясна річ, здатні зламати здирницьку систему.

Але є одна проблемка. Кожна нормальна людина знає, що смотрящі від офісу президента не дадуть навіть пів кроку ступити і закільцюють збір готівки на себе.

А коли західні партнери допечуть – то начальника митниці зроблять стрілочником і повісять усі кримінальні справи на нього.

У систему, де яйця кілограмами, а кеш кубометрами, не піде жодна людина, яка себе поважає. Бо бути цапом-відбувайлом у неголених пізніх піонерів захоче хіба недоумок.

Нині ювілейні 55 років святкує тенор вокальної формації Піккардійська Терція Славко Нудик.

Невгамовної жвавості зичу, цікавості до всіх видів творчості (тепер Нудик ще й актор у театрі), родинного щастя і здоров’я, ясна річ.

В якості привітання звучить Пісня про Львів, в якій солює нинішній ювіляр Ярослав Нудик.

Світ трясе, і це не лише землетруси високої магнітуди. Без розуміння глобальних процесів, які НАД нами, ми не випірнемо зі своєї ополонки з окропом.

• Поки не розкрився китайсько-тайванський чиряк – у нас є трошки часу за підтримки світових гравців зафіксувати прийнятний для нас ПРОМІЖНИЙ етап війни.
• Крим узяти легше, ніж Донбас. Узяти зараз Донбас – слабо уявляється якраз із військової точки зору.
• Сибір – це 40% безцінних світових ресурсів. Віддати це Китаю – значить, виростити супернебезпечного гегемона.
• Наша місія – умогилити рос.імперію. Всі інші проміжні варіянти – будуть неодмінно, але вони – лише передишка.
• Англосакси прийняли рішення про закінчення цієї війни.

Наполегливо рекомендую виділити дрібку часу на концептуальну воєнно-геополітичну аналітику, яку ми вчора вчинили з Петром Черником.

Це інтерв’ю повністю втрясує розуміння нашої війни в загальносвітовому вимірі 👇
https://www.youtube.com/watch?v=wwE3LkzxLE0

Сердечно дякую за кожну пожертву. Ціную співрозуміння і співдумання! 🙄4149499392774418

У системі Патреон можна стати регулярним донатором раз в місяць
🙄https://www.patreon.com/drozdov

Прошу підписуватися на мої пабліки:
🙄YouTube канал (https://youtube.com/c/DROZDOV)
🙄Там же є кнопочка Спонсорувати
🙄Facebook профіль (https://www.facebook.com/ostap.drozdov)

Позаяк оракул Олексій завів мову про корейський варіянт і 38 паралель, надаю лаконічну довідку.

38 паралель дійсно в історії воєн – один із найуспішніших кейсів цивілізованого припинення кровопролиття. Ворожі армії розвели на безпечну відстань у вигляді демілітаризованої зони завширшки 4 км.

Але! 38 паралель – це історія двосторонньої згоди. Вона ділить Корейський півострів навпіл на прогресивну його частину (Південна Корея) і хвору на всю голову (Північна).

По 38 паралелі пройшов усвідомлений вибір своїх пріоритетів. Південна частина захотіла вберегтися від північної деспотії, піти шляхом економічного і цивілізаційного прориву, аби показати північним сусідам, який лютий треш ті свідомо обрали.

Минуло 69 років, і різниця вражає: південна частина є простором свободи, а північна - раритетним заповідником марксизму. Південна Корея посідає 8 місце за бізнес-активністю, а в Північній 10 тисяч померло від голоду у 2013 з випадками канібалізму.

4-кілометровий буфер урятував Південну Корею від намарного проливання крові й дозволив зосередитися на економічному диві. 4-кілометрова зона стала цивілізаційною прірвою. Для Південної Кореї важливо мати 38 паралель як захист від вольєра з півночі.

Щоб цю аналогію можна було застосувати до України, потрібна єдина умова: вольєр із півночі повинен усвідомлено обрати свій власний морок і ні до кого не лізти з ним.

А оскільки цього не станеться, то корейський варіянт – це компроміс щодо втрати частини територій. Оракул неспроста цей варіянт закидає в дискурс, неспроста.

Ніде так токсично й явно не проступає совєтська ментальність наших людей, як за кордоном, особливо за океаном.

Чати тамтешніх спільнот (зокрема в Канаді) рясніють обговоренням поведінки чи то пак напрямку мислення наших свіжих емігрантів. Насамперед вражають масштаби пасивно-патерналістських настроїв, а найбільше – заточка на швидкі й легкі гроші, вже й негайно, чим побільше, бо всє нам должни.

Там водноголос говорять про те, що в голові абсолютної більшості біженців не вкладається, що потрібно крок за кроком накопичувати свої статки, причому тяжко працюючи.

Теперішній добробут і благоустрій укр.родин сприймається як кадр із голлівудського фільму про заможність і пострижений газончик – а не як результат десятиліть зусиль, коли бізнес розвивався з самих низин. Та ще й сплачуючи податки.

Нашим людям, які вийшли з пост-радянських реалій, більш комфортно перебувати в статусі жертви й прохача. Не надихають їх розповіді про те, що треба добряче попотіти , постійно бути в русі, вести здоровий спосіб життя, по цеглинці плекати свою успішність, ретельно планувати дії тощо.

Совок дуже попсув мозги цілому поколінню.

У контексті призначення нового глави СБУ нарід справедливо цікавиться: а як там старий поживає? куди дівся керівник 95 кварталу? чому ні слиху ні диху?

Баканова ж не просто звільнили за власним бажанням. Його усунули за ст. 47 Дисциплінарного статуту ЗСУ: «невиконання службових обов'язків, що призвело до людських жертв чи інших тяжких наслідків».

І нічо. Дзвінка тиша парує навколо прізвища «Баканов». Зрозуміло, чому. Баканов – носій найбільших компроматів на першу особу та найближче оточення.

По-перше, всі офшорні кіпрські фірми президента записані на Баканова. Він – не лише друг дитинства, але й гаманець президентської сім’ї.

Про-друге, у ніч перед вторгненням Баканов дав виїхати в Сербію генералу Наумову, хоча той був під ст.111 (держзрада). Йому дали вивезти не лише гроші й коштовності, але й усю базу даних на штат СБУ (Наумов 2 роки очолював Управління внутрішньої безпеки).

По-третє, Наумов вивіз партійну касу СН, а також фактаж про фірму, яка під зеленим кришуванням стала найкрупнішим імпортером мобілок, побуттехніки, одягу й тканин без мита (товари проходили як поштові відправлення).

По-четверте, Баканов відповідальний за вбивство Кірєєва - людини, яку проголосили зрадником і застрелили в потилицю, натомість він постачав надцінну інформацію спецслужбам.

Баканов – це ниточка до підводної частини айсберга про такі діяння верхівки, від якої в суспільства волосся дибки стало би у всіх місцях.

Тому - ні слиху ні диху. Засекречено.

Спостерігаючи за розперезаними намаганнями русифікованих соотєчєстенніків легітимізувати свій лінгвальний колабораціонізм, я починаю щемко тужити за паролем «Паляниця».

Дуже швидко наші соотєчественніки забули, як під час вторгнення єдиним маркером, яким можна було визначити окупанта, була мова.

Чим ближче наближається роковина великої війни, тим наполегливіше треба вертати «Паляницю» - цей логін і пароль, цей унікальний відбиток ідентичності, цей критерій приналежності до України, цю ознаку відмінності від москалоти.

Пішов відкат. Висновки не зроблені. Дерусифікація торкнулася лише найсвідоміших.

Усі ці роки в нас була дуже погана держава яксамраз тому, що в ній українець не був утверджений. А в цьому – рецепт успіху України: в утвердженості українця. Ми дуже добрі люди, зичливі, гостинні, сердешні, дбайливі. Буде добре українцеві – буде добре всім решті. А не навпаки.

Думки на цю тему я висловив в етері Громадського Інтерактивного Телебачення 👇
https://www.youtube.com/watch?v=33q0D-gWaGM

Час – на боці путіна.
Так пише естонська розвідка, і я годжуся з таким висновком.

Час дійсно грає проти нас. Довготривала війна не лише під силу путіну, але й вигідна. І як би хто не перечив цій думці, «москва має в своєму розпорядженні достатньо ресурсів для підживлення своєї військової машини» (цитата з рапорту Служби зовнішньої розвідки Естонії).

Балтійські аналітики не прогнозують якихось карколомних проривів у виконанні орків, але ставка кремля зрозуміла й об’єктивно правильна: з кожним місяцем війна заходить у стадію пату, де замирення чи бодай ситуативне перемир’я стає неможливим через відмову однієї сторони зупинятися, іншої - йти на територіяльні компроміси.

Пат вигідний москві, яка терпляче чекає послаблення підтримки повністю залежної України з боку союзників. Пуйло вважає, що (цитата) «Україна і Захід виснажаться раніше, ніж росія".

Якщо впродовж року пат не зрушить з місця, то відкриття других фронтів неминуче перемкне увагу союзників на інші виклики (приміром, війна за Тайвань, в яку США точно вступить як сторона).

Додам, що вітчизняна мародерська корупція грає на боці ворога і підриває наші шанси. Коли пат – вирішує третя сторона.

До третьої сторони якраз і поїхав президент. Все залежить від того, чи союзники бачать те саме, що й естонська розвідка.

Наші воїни надивуватися не можуть із рабської безпорадності гарматного м’яса орків. Наші кладуть їх пачками, та далі вилазять нові таргани, їх теж стинають під корінь, та нова порція зомбі лізе далі, апокаліптично й приречено.

Тут нІчому дивуватися. Душею російської імперії є СТРАХ. Росія – це і є страх. Страх усіх перед усіма.

Страх загинути в бою накладається на страх бути розстріляним у спину своїм же заградотрядом. Страх сказати слово проти накладається на страх стати зрадником.

Наріжний камінь ру-держави – страх. Ще з часів перших самодержців їм залежало не на тому, щоб верховну владу поважали – а щоб боялися. Звідси – терор як природній спосіб упокорення свого власного народу. Імперія загнобила свій народ так само, якби це був чужий.

Відтак базова емоція ру-суспільства – страх. Століття тренування перетворили орка в затюкану істоту, без ініціативи, без самоповаги, без потреби свободи. Звідси – безумовна підтримка влади. Будь-якої, якої боїшся.

Національний ру-експорт – теж страх. Сусіди мають боятися придурка по сусідству. Не співпрацювати, не торгувати, не товаришувати – а боятися й тримати напоготові наган.

Страх – це квінтесенція русні. Вибити страх з оболонки руского недочеловека неможливо – тоді згине руский человек, бо він і є страх. Жити в страху – органічно для них.

Саме тому Україна має приносити крижаний страх кожному рускому. Страх діє на них блискавично й дохідливо.

В театральному ремеслі є два визначальні поняття: сцена і зал.

Сцена запрограмована на купання в оплесках. Цим вона й вабить славолюбців, яким наркотично необхідні аплодисменти, щоб жити.

Зал запрограмований на споглядання лицедійства, і чим воно професійніше, тим щедрішими будуть овації.

Для майстерної обробки залу сцена володіє багатьма технологіями впливу: це і текст, і видовище, й дивертисменти, й загравання, і катарсис. Зал аплодує в якійсь мірі собі, своїй здатності співпереживати п’єсі, емпатувати показаній дійсності, проєктувати зігране на реальне.

Сцена сильна навиками вживатися в ролі. Режисер, декоратор, освітлювач і костюмер лишаються поза променем суфіта, хоча якраз вони – справжні творці дійства. Їм слава не потрібна: достатньо зарплати.

Та щойно вщухнуть аплодисменти й зал розбредається домів, геніяльний актор прямує в гримерку знімати з себе геніяльну роль. На вулицю він виходить чорним входом і розчиняється в натовпі типових облич та силуетів.

Публічна політика – це аплодисменту залу. Реальна політика – це сила режисури. Реагувати лише на перше й не бачити другого – ознака невимогливого глядача.

Усе найважливіше на саміті ЄС відбудеться в гримерці. Почекаймо трішки. В шоломі зазвичай погано чутно.

Нині 21 рік святкує молодий і надзвичайно обдарований співак Shumei.

Почастую вас його живим виступом на концерті-марафоні Пісні Життя. Коли Олег сів за клавіші й заспівав лише кілька рядків – на перші звуки збіглися всі, хто на той час був біля знімального подіуму. Сильнющий виступ. Колосальне задоволення.

Олег Шумей родом із Долини, закінчує Львівську Консерваторію, флейтист, піаніст, мультиінструменталіст. Вокальні дані – моє відкриття за останній час.

Вітаючи з днем народження, заодно можна музично відпочити.

Після війни улюбленою грою вкраїнців буде гра під назвою «а я, а я».

- А я пішов добровольцем у першу ж добу вторгнення. А ти?
- А я щоб записатися в тероборону, пів дня мерз у черзі.
- А я десятину своїх заробітків щомісяця донатив на ЗСУ.
- А я ліпила вареники й закатувала тушонки для передової.
- А я 115 джипів загнав на фронт.
- А я 28 дронів переправив з-за кордону.
- А я кілометри маскувальної сітки наплела.
- А я збирала по всіх фейсбуках гроші для поранених у шпиталі.
- А я на сопілці грав біля супермаркету і збирав гроші.
- А я викривав корупцію.
- А я концерти організовував, щоб підтримувати вогник повноцінного життя в тилу.

Гра в «а я, а я» не матиме переможця. Зате матиме багато перебільшень, примазувань, мімікрії, пристосуванства, нещирості, лицемірства.

І може виявитися, що набагато чеснішим буде той, хто просто жив і не геройствував від безвиході, не докладався до культу нарцисизму, не мав справи з чужими пожертвами готівкою, не співав осанна зеленим перекінчикам, не біг наосліп за ілюзорним шапкозакиданням, не горланив про марш на красній площі – а тверезо, холоднокровно, з баченням далекої перспективи розбудовував країну, в якій нарешті захочеться просто жити, а не вмирати.

Постановочний мовний конфлікт невідомого мені стендапера нагадав блискучу аналогію на тему русифікації й подальшої мовної колонізації.

Є така гра реверсі. Дошка з двоколірними фішками.
Принцип гри: якщо вашу жовту фішку оточили блакитні - ви мусите свою перевернути, щоб вона теж стала блакитною.
Мораль гри: фішка адаптується до середовища, бо в оточенні неможливо лишатися собою.

Коли тебе зусебіч оточили – ти мусиш перевернутися, бо зберегти власний колір (мову) стає неможливо.

Різниця лиш у тім, що фішка, на відміну від русифікованих, не кричить потім, що її перевернута мова – родная, що вона перевернулася добровільно і взагалі «всегда била такой».

Справа не в двомовності, а в упоротій упертості одномовних росмовних. Вони не визнають, що вони – примусово русифіковані, що вони – нащадки насильно перевернутих фішок. Захищати насаджене як своє рідне – це і є результат колонізації.

Ніхто ні з ким зараз не буде гратися в реверсі чи інші настільні забавки. Все просто: якщо хтось і далі планує бути одномовним росмовним – той помилився країною.

Занадто довго перевертали українців. Тепер – черга нащадків колись перевернутих фішок.

Мене харить оце стогнання про Румунію і погане НАТО, яке, бачте, знов води в рота набрало. Дивнії люди.

А що ви хочете від Румунії? Щоб вона що? Вступила в війну, бо якась ракета залетіла в точці сходження кордонів трьох держав і вилетіла через кілька хвилин? Їй-богу, дивнії люди.

Щоб НАТО рухнулося – має бути пряма й цілеспрямована воєнна атака, а не рикошетні зальоти. Та й то стаття 5, яку бездумно повторюють наші люди, дослівно звучить так:

«Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них вважатиметься нападом на них усіх. В разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили».

Ця стаття декларує передовсім ДОПОМОГУ постраждалій країні. Причому не завжди йдеться про військову допомогу. Випадкові зальоти ракет, коли по сусідству війна, – це навіть не інцидент. Нам треба перестати виглядати дурниками.

А тепер про заборону стріляти дальнобійною зброєю по території росії. Абсолютно правильна заборона! Зброя союзників – це зброя для оборони. Хочете стріляти по росії – стріляйте СВОЇМИ далекобійними ракетами, хто забороняє?

Але для початку їх треба МАТИ, а не закривати було ракетні програми во ім’я великого крадівництва. Думати треба було про війну напередодні війни, а не про маржу на асфальті.

Московія – унікальний приклад у світовій історії імперій, коли метропольний центр екстраполював на загарбані території гірші стандарти, а не кращі.

Всі імперські столиці завжди були вищими від завойованих земель. І культурно, й економічно, й політично. Тому й завойовували, бо були кращими.

Всі імперії завжди підтягували колонії до своїх зразків (кращих). Кожна імперія приходила в колонію як носій чогось якіснішого, просунутішого, успішнішого.

Росія ж – унікальний антиприклад, коли центр імперії суттєво поступався усім колоніям. Ось чому росія якщо щось і приносила, то розруху, занепад, гвалт, пограбунок, геноциди, соціальне дно.

У світовій історії нема інших прикладів, коли б імперія не кращий стандарт утверджувала, а гірший. РФ – це паразитарна імперія, яка живилася колоніями і в них забирала (не запозичувала, а крала) все найкраще. І нічого з тих пір не змінилося.

Оркостан завжди йде на терени кращого світу, аби його понизити до гіршого. Оркостан завжди атакує кращих від себе з міркувань помсти.

Навіяно сказаним мною в етері Radio UA Chicago 👇
https://www.youtube.com/watch?v=aq6CyR2i4nE

Оці бутафорні «обшуки» в митників – це срамота, ганьба ганьбезна, сором і безчестя!

Всі були спокійні, бо попереджені. Ясен пень, їх покриває керівництво – недарма ж усі побори з низової ланки «надоїв» ідуть наверх, бо митниця – це така дійна структурка, де за посаду треба щомісячну абонплату платити, і саме на такі випадки «нальотів» діє неформальна «профспілка», яка краще за всіх оперує прайсами.

Показуха й форс – їхнє всьо. Нашим артистам міжнародної сцени варто патентувати новий жанр ілюстративного мистецтва – фото- та відеообшуки.

Чим більше світлин і фотозвітів ми бачимо з обшуків напоказ – тим надутішою є бульбашка, а в результаті надутим лишається суспільство, якого годують, наче акваріумних рибок, чимось заманливим на поверхні.

Нічим по суті ці обшуки не завершаться. Ми вже в московському патріярхаті відеообшуки спостерігали, причому для видовищності були навіть хлопчики з непоганою фігуркою. І де ці справи?

Обілечування – давня й перевірена практика наших блюстителів закону. Хтось вийде під заставу, хтось зникне з радарів, хтось зробить повернення в бюджет десятої частини награбованого, аби була хоч якась статистика, а хтось відкупиться в кращому випадку умовним, а зазвичай – справа висітиме в невагомості до судного дня.

Попереджений – значить озброєний.