Людям все хочеться поєднати небо з пеклом. Їм здається, що насправді немає неминучого вибору і, якщо вистачить розуму, терпіння, а, головне - часу, можна буде якось сумістити і це, і те, приладнати одне з іншим, розвинути і витончити зло в добрі, не відкидаючи нічого. Мені здається, що це велика помилка. Неможливо взяти все, що маєш, в дорогу, іноді приходиться залишити навіть око чи руку. Шляхи нашого світу - це не радіуси, якими рано чи пізно до центру дійдеш. Постійно нас чекають розвилки, доводиться робити вибір. Навіть у біологічному світі життя більше нагадує дерево, аніж потік. Воно рухається не до, а від єдності, у живих істот тим більше відмінностей, чим вони досконаліші. Дозріваючи, всяке добро все більше різниться не тільки від зла, а й від іншого блага.

Я не вважаю, що кожен, хто схибить, загине, але він спасеться лише тоді, коли повернеться (або його повернуть) на правильний шлях. Якщо сума помилкова, то ми виправимо її, коли повернемося, знайдемо помилку і перерахуємо знову, а коли просто продовжимо рахувати далі, то не виправимо. Зло можна виправити, а не просто перевести в добро. Час його не лікує. Нам треба сказати "так" чи "ні", третього немає.

Якщо ми не хочемо відкинути пекло, чи навіть цей світ, нам не побачити раю. Якщо ж оберемо рай, то не збережемо ні краплини, ні атому пекла. Там, в раю, ми взнаємо, що все з нами, що нічого не втрачено, навіть якщо відрубали собі обидві руки. В цьому сенсі, ті, хто гідно завершив земну дорогу, зможуть сказати, що все благе і рай - всюди. Але поки ми тут, то не можемо так говорити. Ми можемо сильно помилитися, коли вирішимо, що все на світі - добре, і що усюди рай. "А як ж земля?" - запитаєте ви. Мені здається, що для тих, що оберуть її замість неба, вона стане пеклом, а тим, що нададуть небу перевагу - буде частиною раю.

Велике розлучення
#lewisdaily

...християни вважають, що ті сили темряви створив Бог і спочатку вони були добрими, але згодом ступили на хибний шлях. Християнство погоджується з дуалізмом у тому, що в усесвіті точиться війна, але не визнає, що це війна між незалежними силами. На думку християн, це війна громадянська, заколот, і ми живемо у тій частині всесвіту, яку підбили під свою руку заколотники.

Окупована ворогом територія – ось що таке, по суті, цей світ. Християнство ж – історія про те, як на цю територію прийшов її законний цар, прийшов, можна сказати, у чужому вбранні і під чужим іменем, а тепер закликає всіх нас до участи у великій диверсійній кампанії. Коли ви йдете до церви, то насправді приймаєте там таємні депеші від союзників; саме тому ворог аж зі шкури пнеться, щоб ніхто туди не ходив. З цією метою він грає на нашій зарозумілості, лінощах та інтелектуальному снобізмі.

Знаю, зараз хтось неодмінно поцікавиться: “Невже ви й справді маєте намір тепер, у наш час, знову відрекомендувати нам нашого старого приятеля диявола – з копитами, рогами й усім решта?”. Що ж, який час підходить для цього краще, я не знаю, а копитами і рогами не надто цікавлюся. Та стосовно всього іншого відповім: “Саме так”. Не стверджуватиму, правда, ніби мені відомо бодай щось про те, який він із себе. Якщо комусь і справді кортить познайомитися з ним ближче, то цій особі я сказав би: “Не хвилюйтеся. Якщо ви аж так цього хочете, то так воно і буде. Тільки-от чи вам це сподобається – то вже інше питання”.

Просто Християнство
#lewisdaily

Коли перед вечірньою молитвою я намагаюся пригадати всі свої гріхи за день, то у дев’ятьох випадках з десяти найочевиднішим є те чи інше порушення заповіді любити свого ближнього: я або сердив­ся, або дратувався, або насміхався, або нарікав, або навіснів.

І відразу ж на думку приходить ціла купа виправдань: мене за­чепили раптово, геть несподівано; захопили зненацька; я не мав часу зосередитися. І все це має буцім-то служити тут по­м’якшувальними обставинами: адже було б, що не кажіть, на­багато гірше, якби ці мої вчинки були свідомі й добре обду­мані. З іншого боку, одначе, те, що робить людина, коли її за­стають зненацька, – найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, – переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі заве­лися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не не­сподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є.

Просто християнство
#lewisdaily #merechristianity

Кожну з притаманних нам властивостей, наприклад, здатність мисли­ти або спроможність ворушити кінцівками, ми отримуємо від Бога. Навіть якби ми кожну мить усього свого життя присвя­тили винятково служінню Богові, то й тоді не зуміли б дати Йому нічого такого, чим Він і так уже в тому чи іншому сен­сі не володіє. Нерідко можна почути, що хтось, мовляв, щось для Бога робить чи щось Богу дає. Насправді це дуже скидаєть­ся на ситуацію, коли дитина підходить до батька і каже: “Татку, дай мені трохи грошей, і я куплю тобі на день народження подарунок”. Батько, звісно, так і зробить, і йому буде приємно отримати від дитини подарунок. Усе це дуже гарно, й так воно і має бути, але тільки повний дурень міг би подумати, що бать­ко на цій операції ще й щось заробляє. Отже, лише після того, як людина зробить ці два відкриття, Бог зможе взятися до пра­ці по­справжньому. Тільки тоді й починається справжнє жит­тя. Людина прокинулася.

Просто християнство
#lewisdaily

До того, як стати християнином я навряд чи зауважував собі, що життя людини після навернення неминуче складається з тих самих речей, що й раніше: можна сподіватися, що вони набувають нового духовного виміру, але все ж це ті самі речі. До того, як піти на минулу війну, я очікував, що моє життя в окопах буде якимось неосяжним чином, складатися виключно з війни. Але в дійсності я побачив, що чим ближче ти до лінії фронту, тим навкруги менше чути про домовленості між союзниками та хід бойових дій. І мені приємно було взнати, що Толстой, в найвеличнішій з коли-небудь написаних книг про війну, говорить про те ж саме - як і, по своєму, "Іліада". Ні навернення, ні вступ на військову службу не скасовують нашого звичного життя. Християни і військові не перестають бути людьми: уявлення невіруючого про релігійне життя і цивільного про військову службу мають мало спільного з дійсністю. Якщо в тому чи іншому випадку вам вдасться відмовитися від ваших інтелектуальних чи естетичних зацікавлень, то ви всього-навсього зміните хорошу культуру на погану. Ні в церкві, ні на фронті ви не перестанете читати: просто замість хороших книг будуть гірші. Переставши думати мудро, ви станете думати нерозумно. Відмовившись від естетичних задоволень, ви зануритеся в задоволення тілесні. Саме так виглядає аналогія між претензіями релігії і війни: ні те, ні інше для більшості з нас не скасовує того життя, яке ми провадили перш, ніж стати під їхніми прапорами. Але ті претензії правомірні з різних причин. Війна не зможе захопити всю нашу увагу, тому, що вона - вичерпна, а тому не може своєю сутністю підтримувати повноцінне буття людської душі.

Навчання у воєнні дні (Learning in war time, 1939)

#lewisdaily

Як сказав кращий за мене письменник, наше наслідування Бога в цьому житті – наше вольове наслідування, що відрізняється від будь-якої подібности, якою Він наділив нашу природу чи стан – повинно бути наслідуванням воплоченого Бога. Нашим взірцем є Ісус, не лише на Голгофі, але й у майстерні, на дорозі, серед натовпу з галасливими вимогами і сердитим спротивом, що не давали усамітнитися та спокійно відпочити. Бо це, будучи таким незвичним атрибутом Божественного життя, є, як виявляється, не лише подібним, але самим Божественним життям, що функціонує за людських обставин.

Чотири Любові
#lewisdaily
#thefourloves

Мене запитують: «Хто ви такий, щоб визначати, хто християнин, а хто – ні?» або «Хіба не може багато хто, неспроможний повірити у ці доктрини, бути все ж істиннішим християнином, значно ближчим до духу Христа, ніж деякі з тих, хто в ці доктрини вірить?». Що ж, у певному сенсі це дуже правильне, дуже милосердне, дуже духовне, дуже чуйне заперечення. Йому властиві геть усі позитивні якості, за винятком однієї: користи з нього жодної. Використовувати мову так, як вимагають ті, хто висуває подібні застороги, просто не можна, якщо ми, звісно, хочемо уникнути катастрофи.

Спробую пояснити це, навівши історію іншого, зовсім не такого важливого слова. Отже, в англійській мові слово “джентльмен” первісно вживалося для означення людини, яка мала чітко окреслені речі: герб і земельну власність. Коли когось називали “джентльменом”, то це був не комплімент, а лише констатація факту. Повідомивши, що хтось – не “джентльмен”, ви нікого не образили б, а просто навели б певну інформацію. У ті часи у словах про те, що Джон – брехун і джентльмен, суперечности було не більше, ніж якби вже у наш час якогось Джеймса назвали дурнем і магістром гуманітарних наук. Та згодом з’явилися люди, які сказали (сказали абсолютно правильно, милосердно, духовно і чуйно, проте не принісши цими словами ані дрібки користи): “Послухайте, але ж найважливіше у джентльмена – це, звісно, не герб і не земля, а поведінка? Тому, звісно, справжній джентльмен – це той, хто поводиться як джентльмен, правда ж? Значить, от Едвард у цьому сенсі, звісно, заслуговує зватися джентльменом значно більше, ніж Джон?”. Ті, хто так говорив, не мали на думці нічого лихого. Бути шляхетним, люб’язним і відважним, звичайно, набагато краще, ніж мати якийсь там герб. Але це не одне й те саме. Щобільше, це не те, щодо чого всі відразу дійдуть згоди. Назвати когось “джентльменом” у цьому новому, витонченому сенсі означає, по суті, не надати про нього певних відомостей, а похвалити його; бо ж заперечивши, що він “джентльмен”, ви просто його образите. Коли слово втрачає описову функцію і перетворюється на засіб похвали, то перестає містити інформацію і свідчить уже тільки про ставлення мовця. (“Добрий” обід – це обід, який припав до смаку тому, хто його спожив.) Після того, як слово “джентльмен” одухотворили й очистили від давнього грубого, проте об’єктивного сенсу, воно ледве чи означає щось більше за те, що той, про кого мова, до вподоби тому, хто говорить. Як наслідок, пуття зі слова “джентльмен” у наш час жодного.

Ми й так уже мали чимало слів, щоб виражати схвалення, тож для цієї мети його не потребували; водночас, якщо комусь заманеться скористатися ним у давньому значенні (скажімо, в історичній праці), то без належного пояснення цього вже не зробиш. У певному сенсі це слово просто зіпсували. Отже, якщо ми дозволимо людям одухотворяти й очищати від домішок (самі вони, ймовірно, сказали б: “поглиб­лювати”) значення слова “християнин”, то дуже скоро воно теж перестане приносити будь-яку користь. Насамперед самі християни не зможуть більше ні до кого його застосувати. Не нам визначати, хто, у найглибшому розумінні, близький або не близький до духу Христа. Читати в людських серцях ми не здатні. Судити ми не можемо; зрештою, це нам і заборонено. Стверджувати, що хтось є (або ж не є) християнином у такому-от “поглибленому” сенсі цього слова було б з нашого боку страшенно зарозуміло. Зі слова, яке неможливо застосовувати, багато не візьмеш, це очевидно.

Що ж до тих, хто не вірить, то вони якраз це слово радо використовуватимуть власне у його новому значенні. В їхніх вустах воно перетвориться на звичайнісінький засіб для вираження похвали. Називаючи когось “християнином”, вони матимуть на думці тільки те, що вважають його доброю людиною. Але такий спосіб використання слова мову не збагатить, адже маємо вже слово “добрий”. Тим часом слово “християнин” зіпсується і вже не годитиметься для жодної справді корисної мети, якій могло б слугувати.

Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity

Як ми бачимо, вчення нашого Господа, в якому немає вади, не дано нам у вигляді шаблону, в надійній та систематизованій формі, якої ми могли б очікувати чи хотіти. Він не написав жодної книги. У нас є лише Його вислови, більшість з яких це відповіді на конкретні запитання, що в певній мірі були сформовані контекстом. І коли зібрати усі вислови докупи, то систематизувати їх неможливо. Він проповідував, але лекцій не читав. Він використовував парадокси, прислів'я та перебільшення, притчі, іронію, навіть (не вважайте зневажливим) насмішки. Він говорить фрази, які, як відомі прислів'я, при буквальному розумінні здаються протиріччями. Його вчення не можна осягнути самим лише інтелектом, воно не може бути "засвоєне", наче це якийсь навчальний предмет. Якщо ми спробуємо це зробити, то зрозуміємо, що Христос - вчитель, який найбільше уникає відповідей. Він майже ніколи не давав прямих відповідей на питання. Його не вловити на слові. Спроба підловити Його (знову таки, не вважайте зневажливим) схожа на спробу спіймати скляною пляшкою сонячний промінь.

Продовжуючи, ми знаходимо дещо подібне й у апостола Павла. Я не єдиний читач, який запитував себе: чому Бог, Який так щедро його обдарував, не наділив його дарами зрозумілості та послідовності, що, здається, такі необхідні для найпершого християнського теолога?

Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Ще інші скажуть, що Дружба є надзвичайно важливою для окремого індивіда, а можливо, й необхідною для виживання. На це знайдеться повно доказів: „Тяжко на світі без дружнього плеча”, „справжній друг рідніший за рідного брата“. Але коли ми так говоримо, то вживаємо слово друг у значенні „союзник“. Загалом же слово друг означає чи має означати набагато більше. Друг, поза сумнівом, покаже себе також як союзник, коли цей союз стане важливим: позичить чи дасть нам у потребі, доглядатиме в недузі, заступиться за нас перед ворогами, зробить усе, що в його силах, для наших вдів і сиріт. Але ці добрі послуги не становлять суті Дружби. Нагода для них – це майже втручання. З одного боку, вони стосуються її, з іншого – ні. Стосуються, бо ви були б нещирим другом, якщо б не допомогли в біді; не стосуються, бо роль доброчинця завжди залишається випадковою, навіть трохи чужою для ролі Друга. Вона є майже обтяжливою. Бо Дружба цілковито позбавлена ознаки, характерної для Прив’язаности, – бути потрібною. Нам прикро, що якийсь дарунок, позика або нічне чергування були необхідними – а зараз, заради Бога, забудьмо про все це і повернімося до речей, які нам справді хочеться робити чи обговорювати. Навіть вдячність не може збагатити цю любов. Стандартна фраза „Нема за що … забудьмо це“ у цьому випадку висловлює наші справжні почуття. Свідченням досконалої Дружби буде не те, що ми допоможемо в скруті (звичайно, що так), але те, що наша допомога нічого не міняє. Це було відволікання, аномалія. Це була жахлива трата часу, якого й так бракує, коли ми разом. Можливо, у нас було тільки кілька годин, щоб поговорити, і, слава Богу, лише двадцять хвилин треба було відвести на справи!

Бо ми, звичайно, зовсім не хочемо знати про справи нашого Друга. Дружба, на відміну від Еросу, недопитлива. Ви стаєте комусь Другом, не знаючи або не розпитуючи про його сімейний статус чи як він заробляє собі на життя. Що спільного мають всі ці „другорядні речі, факти“ з реальним запитанням: «Ти бачиш ту саму правду?». У колі справжніх Друзів кожен є просто тим, ким він є: не відповідає ні за що, крім себе. Усім далеко байдуже до чиєїсь сім’ї, професії, класу, доходів, раси чи минулого. Звичайно, врешті-решт ви довідаєтесь про все це. Але мимохідь. Воно виринатиме одне за одним, як приклад для ілюстрації чи аналогії, або як дотеп в анекдоті, але ніколи не заради себе самого. У цьому царственість Дружби. Ми зустрічаємось як суверенні принци незалежних держав, за кордоном, на нейтральній території, вивільнені з наших контекстів. Ця любов ігнорує не лише наші фізичні тіла, але все, що стосується нашої сім’ї, роботи, минулого і зв’язків. Удома, крім того, що ми Пітер або Джейн, маємо ще загальний статус: чоловік або дружина, брат або сестра, начальник, колега або підлеглий. Не серед Друзів. В Еросі будуть нагі тіла; в Дружбі – нагі особистості.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, хто цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені шкода, що тварини не можуть писати книг. А так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли...

Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи "велику" літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь самим собою. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю самим собою.

Досвід критики
#lewisdaily

...хоробрість це не просто одна з чеснот, а форма кожної чесноти в момент випробування, тобто в момент найвищої реальності. Люди, стриманість, чесність, милосердя яких відступають перед небезпекою, будуть стримані, чесні й милосердні лише за певних обставин. Пилат був милосердним доти, доки це не стало небезпечним.

Листи Крутеня
Лист XХІХ

#lewisdaily
#thescrewtypeletters
#заУкраїну 💙💛

Ось як слід ставитися до небезпек світу й загроз, серед яких ми зараз живемо. Не боятися, не дати страху заволодіти нами, а до кінця жити й творити.

https://t.me/cslewisua/1284

Як наслідок, треба виробляти в собі навик віри. Перший крок - це визнати, що настрій у вас змінюється. Наступний крок: якщо вже ви прийняли християнство, то треба подбати про те, щоби щодня на якийсь час свідомо повертатися подумки до деяких найважливіших елементів християнського вчення. Тому-то щоденні молитви, читання релігійної літератури і відвідування церкви є невід'ємними елементами християнського життя. Нам слід повсякчас нагадувати собі, у що саме ми віримо. Адже ні ця віра, ні будь-які інші переконання не закріпляться в нас у голові назавжди автоматично. Їх треба живити. Якщо вже на те пішло, візьміть сто людей, які втратили віру в християнство, і поцікавтесь, скільки з них відійшли від віри під впливом вагомих аргументів. Хіба ж більшість не відходить поступово, крок за кроком?

Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily