Арка: Вторгнення Пейна — версія OC
Розділ 1. Золоті ворота і червоні лілії

— Квартал Червоних Плавучих Лілій відділявся від Конохи не лише золотими воротами — він відділявся легендою, порядком і відчуттям, що тут панує інший час. Тонкі мостки і пагодоподібні балкони стелилися над водою, а лілії, які давали кварталу його назву, притопалися в повітрі, ніби ковзали по дзеркалу річки. Уночі їхні пелюстки світилися м’яким карміном — якби хтось сказав, що це окремий світ, ніхто не став би сперечатися.

У самому серці кварталу, в одній з покоїв Золотого Палацу, Лунарі стискала в руках холодний шматок тканини і дихала під рахунок, як навчали її у клані. Вона виглядала так, як завжди — бездоганно. Її волосся було зібране в строгий вузол, одяг акуратно покладений, а очі — крижані, сконцентровані. Кожен рух — акуратний, обдуманий. Коли біль накочував, вона не кричала. Вона працювала.

Навколо — пахло розчином трав, воском і дещицею персикового соку: маленька річ, яку Шан приніс із собою й тепер тримав у заплямованій долоні. Це був амулет — ладан, обвитий ниткою і прикрашений маленьким різьбленим персиком із дерева. «Щоб дитина мала солодке життя», — сказав він тоді, між кашлем і жартом, коли Лунарі вперше відчула, що все почалося.

Шан стояв біля вікна, спиною до кімнати. Він завжди здавався таким — одночасно і безтурботним, і напруженим, як риба, що блимає на сонці. Він підбадьорював її словом і підсміювався, але очі видавали зовсім інший монолог: підрахунок найгірших варіантів, план виходу, можливі втрати. Кожен його жарт був як монета: блискуча зовні, важка в середині.

— Дихай, — тихо прошептав він, й простяг амулет.

Лунарі не взяла його одразу. Потім, коли хвиля болю відступила, вона схилила голову і торкнулася тієї різьбленої персикової знахідки. Немов стримуючи себе від емоцій, вона прошепотіла:

— Персик — гарний оберіг.

Вона не сказала «дякую». Для неї це було б зайвим. Але її руки, що стискали ткань, розслабилися на секунду. Він посміхнувся криво — то був поганий жарт, що ставив на візерунок її обличчя тінь людяності.

🤩: Кошенята, дякую за реакції — ви в мене дуже активні. Люблю й цілую кожного 🍬

🤩Дорогі мої кошенятка 🐾

Хочу повідомити, що в мене є ЩП
Більшість спойлерів, приколів та різних дрібниць тепер будуть саме там.
А в цьому каналі й надалі з’являтимуться вже готові пости, інфопости та інші публікації, які я вважатиму потрібними

Дякую, що ви зі мною

[⭐]Цунь, Ри.. Вы бы хотели старшую сестренку?

— Я... Я… думаю, да.
Старшая сестра — это, наверное, кто-то спокойный и тёплый… кто сможет объяснить, когда страшно, и прикрыть, если рядом слишком много крика. Мне бы хотелось чувствовать, что рядом есть кто-то, кому можно тихо довериться. Но… если бы она была доброй. Очень доброй.

Сестру?... Старшую?...—напрягается, хмурится
— А она маму не заберёт?
Если она будет… только моей и будет со мной играть — тогда, может быть. Но если она станет важнее меня… нет. Я не хочу. — после паузы, он добавил тише
— А если она будет обнимать. И не уходить. Тогда, наверное можно. Но я не уверен

[⭐]:Найтирис любит всех детей одинаково? Или кого то меньше?

— Люблю ли я всех своих детей одинаково?
Нет. И да.
Я не делю их на «любимых» и «нелюбимых» — такого во мне нет. Каждый из них для меня — часть моего тела, моего дыхания, моей боли и моей силы.
Но любовь не всегда выглядит одинаково.
Демиан — мой первенец. В нём я вижу ответственность и отражение своих ошибок. Я строже с ним, холоднее — потому что мир будет жесток к нему первым.
И Ри-Су — самый хрупкий. Его я берегу сильнее, чем должна. Иногда даже душу заботой, потому что боюсь потерять.
Цунь Ли — мой страх и моя надежда. Я смотрю на неё и вижу будущее… и угрозу. Я люблю её глубоко — но эта любовь тревожная, настороженная.
– Жизель… она — тишина между ударами сердца. Боль, которую я приняла. Любовь, которую я не имею права отнять, даже если её происхождение ранит меня. Она моя девочка, прой мне кажется она очень похожа на меня и это мне очень нравятся. Конечно я люблю свою девочку как и остальных моих малышей.

[⭐]:А найтирис хотел бы когда нибудь в глубине души семью и счастливое тихое будущее?

— Если быть честной… да.
Интересно то, что я правда очень хотела бы такую жизнь.
Не трон, не власть, не кровь.
А обычные вещи:
утро без тревоги, дом без страха, дети, которые не знают, что такое прятаться или ждать удара. Чтобы можно было просто быть — не настороже, не готовой защищаться каждую секунду. Иногда я думаю об этом почти наивно.
И сразу же останавливаю себя.
Потому что я слишком хорошо понимаю реальность.
Моя жизнь, мой путь, мои решения — они не ведут к тишине. Прошлое не отпускает таких, как я. А мир, в котором я живу, не про «долго и спокойно».

🤩 У тебя новое сообщение!
Найтирис скоро будет как Молли Уизли. КУЧА ДЕТЕЙ 😨

[⭐]:Дзюнко,что ты думаешь о Митсуши?😏😏😏
(Ни сколько не палюсь)

— — Митсуши… — она немного отвела взгляд, словно боясь, что кто-то заметит её улыбку, — он… особенный. Когда мы разговариваем, мне кажется, что время замедляется, а все тревоги становятся легче. Я часто ловлю себя на том, что жду его сообщений, просто чтобы услышать его слова… Иногда пишу ему без причины, и каждое его письмо для меня словно маленький свет в моём мире. Я надеюсь, что мы ещё увидимся, потому что каждый раз рядом с ним я чувствую тепло и спокойствие… Пожалуйста, никому не рассказывай обо всём этом. ⭐️

🤩:Цілую кожне кошеня, яке ставить реакції, пише коментарі й голосує в опитуваннях.
Ви в мене найкращі 🤍