"Міст у Терабітію" Кетрін Патерсон #books

Не буду прикидатися і одразу зізнаюся, що моє знайомство з Терабітією почалося не з книги, а з екранізації 2007 року. Звісно ж, в ті прадавні часи все відбулося під Веселим Роджером, без жодної підготовки - просто ще одне кіно в пачці свіжака, закинутого приятелем, якому пощастило з товстим інтернет каналом. "Якесь фентезі наче, ти таке любиш, подиви". І, знову ж, абсолютно очевидно, що з такою підводкою я виявився геть не готовим до побаченого; ефект від фільма більше за все нагадував добрячий удар пильним мішком по голові. Absolute cinema, як каже пан Скорцезе з відомого мема.

Вже потім я дізнався, що фільм знято за мотивами всесвітньо відомої повісті Кетрін Патерсон і долучився до першоджерела, щойно зміг. Звісно, тут я вже був готовим, тож ефект вийшов трохи слабший, але повість все одно чудова. Тож осьо радий був перечитати її ще й українською, чого і вам раджу...

...бо історія про Джесса Еронса, хлопчика з бідної багатодітної родини, що більш за все любив бігати і малювати та його несподіваної дружби з Леслі Берк - новенькою дівчинкою в їх маленькому містечку - ані трохи не втратила своєї актуальності. І, смію припустити, не втратить ніколи, поки на світі існують підлітки.

Якщо ви якимось дивом досі не знаєте в чому інтрига повісті, то зробіть собі ласку - нічого не читайте до, почність з самого тексту (це маленька повість, прочитати її - справа буквально одного вечора), а вже потім можете провести додаткове дослідження, якщо буде цікаво (наприклад, дізнаєтесь про випадок, що став натхненням для книги)

А фільм 2007 року я потім передивлявся ще пару разів і вважаю майже ідеальною екранізацією. Харізматичні актори, гарні зйомки і ретельне слідування духу першоджерела - що ще треба.

"Крапля скверни" Роберт Джексон Беннетт #books

Друга книга циклу. Відгук на першу - тут, відсилаю до нього за коротким екскурсом в сетінг (бо сетінг цей дуже незвичний і без коментаря буде важко). Я пишу про трилогію - це помилка. Третій роман циклу вже вийшов англійською і він не фінальний. На реддіті пан Беннетт казав, що сам не знає, скільки книг буде, але не планує зупинятися поки пишеться.

Одразу можу сказати, що другий роман анітрохи не поступається першому і якщо "Чаша" вам сподобалось, то жодної причини пропускати "Краплю" тупо нема. Можна одразу йти і читати.

Подібно до першої книги, "Крапля скверни" - це детективна історія, (знову ж як і перша) цілком самостійна і завершена, тож не доведеться чекати наступного тома, щоб дізнатися, чим закінчилося нове розслідування Ани Долябри та Діна Кола. На таких умовах, згаданий розмах авторських планів не сильно засмучує.

Хіба що нова інформація про світ, про левіафанів, про те, хто ж така ця Анаґоса Долябра подається ну дуже помірними порціями. І оце, якраз, трохи злить, бо самобутній і яскравий, майже-не-фентезійний сетінг - одна з основних переваг циклу. Але трошки лору (простихоспади) нам таки перепаде - бо цього разу героїв занесе на інший кінець імперії, в місцину, що не лежить на шляху щорічної міграції левіафанів, проте є місцем, куди згодом доставляють їхні туши з метою вивчення та дерибану на такі важливі для функціонування імперії особливі інгредієнти. Як це все відбувається і яких жертв вимагає - дізнаємось. Як і пару штрихів про легендарних прадавніх ханумців (по цьому питанню в нас паритет як мінімум з Діном, бо він теж про часи заснування імперії знає дуже мало).

Крім цього, місце дії роману - як легко здогадатися, зовсім не випадково - є ареною ще й політичної кризи... і отут мене пан Беннет трошки вибісив. Як кажуть: просто неймовірно як деяким вестернерам людям вдається бути такими вумними і такими дурачками водночас. Одним зі стовпів цієї політичної сюжетної лінії є наочна демонстрація вад такого державного устрою як монархія. Важко, по суті, з цим не погодитись, але є нюанс. Дуже видно, що письменнику прям сильно хотілося про це поговорити і він підкреслює це в післямові, цитує Пратчета на тему "королі? яка гарна ідея"... і закидає дуже дивний тейк

- в нульових роках всі читачі фентезі було від королів у захваті
- але в кінці десятих (!) люди нарешті зрозуміли, що міцні госпідарники - не те, що їм треба і осьо, бачте, навіть в фентезі тон змінився, нарід поразумнішав.

Полишимо за кадром обгрунтовану підозру, що за межами Техаса (де дійсно живе пан Беннет, але, клянуся, дізнався я про це постфактум) нарід щось почав розуміти про міцних госпідарників трохи раніше за кінець десятих, коли мешканці цього самого Техаса обрали собі руду мавпу у якості цього самого госпідарника. Може навіть сильно раніше.

Але ж, шановний пане Беннетт, ваш антимонархічний спіч звучав би сильно переконливіше, якби не було видно, як сильно вам самому подобається ваша ханумська ІМПЕРІЯ
- вона в цілому справедлива (є, звісно олігархічні клани, але з ними прям БОРЮТЬСЯ - в тому числі головні герої, а значить в кланів тупо нема шансів)
- вона на вістрі прогресу і більше ніхто так не вміє (в книзі прям статистика є по дитячій смертності і хворобам в хорошій імперії і поганому королівстві)
- всі хочуть в ханумську імперію - буквально в фурах по ночах з Хуареса туди намагаються пролізти
- але імперія всіх приймає, приставляє до справи і згодом дає громадянство - бо як же інакше
і дуже багато такого.

Не те, щоб це сильно псувало насправді чудовий роман (оно пан Вегнер теж у захваті від свого Меекхана і ми його все одно любим - здебільшого не за це, звісно).
Та й загалом у Беннета чудові книги з хорошим посилом.
Але ж це ну тупо реліктовий жарт про хрестик і труси.
Чогось же весь цей конструкт названий імперією, а не федерацією всіх планет кантонів, може причина якась була, нє?*

* - я встиг почитати третій роман англійською (і, звісно ж, напишу відгук, щойно дійде черга) - там стає сильно краще по цьому питанню, але в "Краплі скверни" - ну отак.

https://youtu.be/hJzDC_zpmnY

Трошки не про книги, але є й інші хоббі #games

"Фрактальний шум" Крістофер Паоліні #books

Зізнаюся одразу, до творчості пана Паоліні я дещо упереджений. Я пробував читати першого "Ерагона" ще колись і мені агресивно не зайшло. Може, момент був невдалий чи настрій не той, але навряд я колись повторюватиму цей експеримент. Тож до нового циклу автора теж поставився з підозрою - тим більше, що монструозний об'єм "Сна в морі зірок" відверто відлякував.

цикл Фракталверс наразі складається з двох романів "Сон в морі зірок" та "Фрактальний шум". Другий написаний пізніше, але події його в хронології всесвіта фракталверс відбуваються раніше. Обидва романа заявлені як незалежні одна від одної історії в межах спільного всесвіту. Я вирішив почати з приквела виключно тому, що він втричи коротший за 1100 сторінок "Шума" - такий собі менеджмент ризиків.

Але ну... новий сетінг, ще й космічна фантастика, схвальні відгуки, в тому числі від знайомих, та й років скільки пройшло з того Ерагона - можна було неслабо прокачати письменницькі навички, тож ризикнув.

TLDR: не пошкодував. "Фрактальний шум" - хороша книга, хоча і з істотними нюансами.
Тож до деталей:

Для поціновувача космоопер на досвіді сеттінг пана Паоліні буде цілком передбачуваним, щоб не сказати банальним: люди освоїли сонячну систему, потім винайшли надсвітлові перельоти, заселили певну кількість планет, деякі з яких більш дружні до людей, деякі менш. Колонії борються за незалежність, корпорацію борються за прибуток, виникають нові релігії, все як завжди. Подається інформація досить неконсистентно, тож скласти собі цільну картину виходить не одразу (цілком можливо, що треба було таки першу по написанню книгу брати) - але в кінці книги є зручні глосарій і історична довідка, дуже допоміжні.

Тож простори цього всесвіту бороздить комерційний дослідницький корабель Ішімура Адамура, який під час дослідження незаселеної системи знаходить дивину: в одній з планет хтось зробив діру ідеально круглої форми, 50 кілометрів в діаметрі. Аномалія очевидно неприродного походження, що одразу провокує певний конфлікт в невеликому екіпажі корабля - досліджувати її самим чи викликати більш підготовлену наукову експедицію (але тоді і слава від відкриття дістанеться іншим).

Звісно ж, якби екіпаж Адамури розвернувся і полетів собі геть - ніякої книги не було б, тож дослідження. Але не все так просто! Умови навколо аномалії настільки нестандартні (і сумнівні з наукової точки зору), що підібратися туди технікою неможна, треба йти пішки багато кілометрів, не вилазячи зі скафандра - превозмогати себто.

...і на цьому саме починається те, що робить книгу хорошою. Історія про те як купка зламаних (кожен по своєму) людей повзуть крізь сувору пустку (одну на всіх) і потроху злітають з котушок остаточно, вдалася пану Паоліні дуже добре. Дійсно вірю в те, що саме так все і відбувалося...

...але є декілька "але". По-перше - об'єм. 400 сторінок, не 1100, звісно, але в післямові Паоліні пише, що спочатку ця історія мала бути оповіданням і - їй богу - то було б краще. Аж надто багато зайвих деталей, однакових описів і повторюваних діалогів (на мій смак, звісно). По-друге - історія не дуже-то й користується тим, що вона фантастика. Все те саме працювало б і на Землі в наші дні - в пустелі, горах чи будь-якому складному середовищі. Можливо, це б навіть врятувало нас від по-третє, у фракталверсі іноді дуже суперечливий рівень технічного розвитку людства. З одного боку - майже у всіх імпланти, що нонстопом записують твою пам'ять, кораблями керують ШІ і оце все, а з іншого - багато чого робиться навіть примітивніше ніж воно зараз, на чесному слові і ізоленті. Звісно, що це трапляється коли треба сюжету, але трошки ліниво на мою думку.

І все ж я отримав від читання задоволення і навіть трошки більше тепер сповнений рішучості колись дістатися і до "Сна".

"Край не для старих" Кормак Маккарті #books

Знову ж, не буду приховувати, шо і до цього класичного вже романа мій шлях йшов в першу чергу через екранізацію. Брати Коени, напружена історія, яскраві і чудово зіграні персонажі, чотири абсолютно заслужених оскари включно з головним (хоча де він зараз, той оскар). Дуже добре, дуже сподобалось

Тож і книгу давно хотів прочитати, але весь час не складалося - російською колись не потрапила до рук, а потім я не хотів, англійською читати Маккарті - я надто слабкий, осьо нарешті маємо українське видання в перекладі незмінного Максима Нестелєєва, тож нарешті із задоволенням долучився.

І шо я маю сказати: був максимально здивований наскільки буквальну екранізацію зняли Коени (від кого, а від них такого не очікував).

Може справа в тому, що історію цю письменник початково і писав під екранизацію, а в роман переробив, коли з кіно щось не задалося. А може в тому, що Коенів щиро вразила елегантна ефективність історії про пару мільйонів доларів знайдених в пустелі ветераном в'єтнамської війни і майже стихійну силу, що переслідує його після цього.

В будь-якому разі, під час читання кадри з фільма чітко матчилися в моїй голові з книжними абзацами (принагідно зауважу, що в каральну пунктуацію пана Маккарті мені і досі важко) - аж доки фільм не скінчився, а в романі ще лишився чималий шмат тексту. Бо, як справедливо підмітив вже не пам'ятаю хто (цілком можливо, що якраз пан Нестелєєв, який до своїх перекладів Маккарті пише розлогі, цікаві та інформативні післямови) - кіно вийшло про Антона (та сама майже стихійна сила, як казали в іншій, простіший, історії - man of focus, commitment, sheer will), а книга все ж-таки була про шерифа Белла (теж, до речі, ветерана, тільки ще другої світової) - і це трохи змінює сприйняття.

Дуже радий, що здогадався перед прочитанням освіжити в пам'яті і фільм, бо це якраз підкреслило згадану вище різницю, зробило досвід цікавішим. Ще одне цікаве спостереження: на мою думку, дуже рідкісними є випадки, коли кіно і книга ідеально доповнюють одне одного, даючи в комбінації дещо більше, ніж просто суму двох доданків. Зазвичай екранизація або вироджується в приємний, але геть необов'язковий набір ілюстрацій до книги, або дрейфує кудись дуже далеко від першоджерела (що не завжди погано, але). А от з книгами Кормака Маккарті цей рідкісний випадок стався мінімум двічі. Це мало б щось та й значити.

Ну і несподіваним бонусом до книги виявився анекдот: нібито Маккарті вважав, що його ідеї до роману (тоді ще сценарію) були вкрадені творцями фільма "Гарлі Девідсон та ковбой Мальборо" і навіть збирався судитись, але передумав, коли фільм провалився в прокаті і був розтерзаний критиками. Я передивився і це кіно (востаннє бачив його ледь не в підлітковому віці, нині отримав певне задоволення і помітив пару цікавих курйозів) - впізнавані елементи там дійсно є, але, як я розумію, жодного документального підтвердження цієї історії нема - тож суто на правах анекдота.

З головним святом, що в нас є:
З Днем Незалежності!

https://mezha.ua/articles/35-games-ua-314459/

Цікава добірка, майже в усі грав онгоінгом, так би мовити, є що згадати.

#games

"Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході" Кормак Маккарті #books

Якось не вистачило тлєну в "Краю не для сторих", то догнався ще однією книжкою Маккарті, що давно не перечитував (до цього читав російською десь в першій половині десятих).

Потім, правда, абсолютно незаплановано ще трохи догнався ще однією книжкою, але це вже розмова для наступного відгука.

Одразу скажу, що я не великий мастак в пошуках глибинних сенсів (благо, якщо вам таке цікаво, то по творчості шановного пана Маккарті пишуть достатньо наукових робіт, аналізів та коментарів - маю певний зуд до частини з них колись дістатися, бо цікаво) тому скажу просто:

Якщо в вас так собі з настроєм і достатньо тлєна в житті - тримайтеся подалі від торфяних болот "Кривавого меридіана".

Бо тут автор перевершив сам себе і створив еталонно надихаючий на суїцид роман. В цьому вестерні (неовестерні, антивестерні, взагалі-не-вестерні, як стверджував сам письменник - оберіть за смаком, я не наполягаю) погано в усіх і все і краще вже не буде ніколи, до самої смерті - це очевидно, бо такий і є порядок речей. Ух бля, одним словом.

Головний герой роману народжений в злиднях і позбавлений навіть імені - він відомий нам виключно як Малюк (The Kid). Не надто владний над своєю долею він дрейфує океаном невмотивованого насильства та безглуздих смертей, аж доки не прибивається до так званого загону Ґлентона. Загін цей дуже творчо, але базується на реальній історії, якщо почитати про неї - стає гірше. І так воно і котитиметься до самого фіналу, аж поки Малюк не спробує вирватися з цього кола і стане чоловіком, але...

Окремо варто з персонажів роману відмітити суддю Голдена - персонажа більше вигаданого ніж реального (формально має історичного прототипа, але про того майже нічого не відомо) - Маккарті зробив його сутністю надприродною, абсолютно нелюдською, що періодично виринає нізвідки, щоб зробити гірше і так само в нікуди зникає. Мені нечасто стає незатишно в компанії літературних персонажів - але тут якраз той випадок. Ух бля, знову скажу я. Дуже яскравий образ.

Тож скажу так: "Кривавий меридіан" - дуже талановита книга, яка робить боляче. Майже певен, що колись перечитаю ще.

P.S. Цікаво, що "Меридіан" надихнув (як мінімум частково і ви мене не переконаєте, що це не так) щонайменше два вітчизняних романа (обидва хороші) - "Плющ" Саши Буля та "Пісню відкритого шляху" Артема Чеха, але такого градуса тлєну і відчаю як в Маккарті українським авторам не вдалося досягти, хоча здавалось би. Мабуть ми дійсно нація-оптиміст.

"Сузір'я Пса" Пітер Геллер #books

Не важко помітити, що в цьому щоденнику я хвалю книги набагато частіше ніж ругаю. Смію стверджувати, що це не тільки тому, що я аж надто вдячний читач, якому дуже легко догодити, а тому, що підходжу до вибору книжок для читання ретельно, зважено і відповідально. Нащо читати погані книжки, якщо навколо так багато гарних? Тож зовсім випадкові книжки беру читати досить нечасто. Але "Сузір'я Пса" - одна з них.

Звісно ж, знову винне кіно. Трейлер нового фільма Рідлі Скота обіцяв бадьорий постапокаліптичний бойовик, а це штука, яку я люблю. Віват вчасно видав книгу, яка дуже вдало лягала в інше замовлення, тож навіть попри те, що про автора я не чув взагалі нічого - ризикнув.

І в цілому - вгадав, хоча очікування були суттєво обмануті.

Замість бойовика отримав такий собі "в нас є Кормак Маккарті вдома" (те, що я взяв читати "Сузір'я" після двох романів самого Кормака - чистий збіг, але прикольний). Спроба повторити майстра прослідковується від тематики, крізь героїв і аж до стрьомної авторської пунктуації: тут вся книга - внутрішній монолог героя, без відбивки діалогів і всього такого. Але хто буде засуджувати людину за спробу бути як кращі? Точно не я, особливо якщо спроба вдала.

Тож до суті. Сталося так, що в недалекому майбутньому більша частина людства Асашай вимерла від мутованого грипа (книга, доречі, написана в 2012, ще до ковіда). А більша частина тих хто вижив - отримали таку собі "кров'яну хворобу" - теж смертельну, невиліковні, але не таку швидку. Простий хлоп на прізвисько Гіґ - з тих, кому пощастило двічі - обидві хвороби оминули. Якщо можна назвати везінням ситуацію, коли ти своїми руками ховаєш кохану дружину, ненароджену дитину і все майбутнє. Тож суттєво зламаний Гіґ оселяється на старому літовищі разом з єдиним другом що в нього лишився - псом Джаспером. Єдина його розрада нині - польоти на маленькому літаку. Цілком можливо, що він не вижив би у вирі постпандемійного хаосу, якби не інший одинак на ім'я Бенлі. Параноік, соціопат і виживальщик, він сприймає нові реалії як те, до чого готувався все життя. Зважує особистість Гіґа і знаходить його підходящим компаньйоном. Вдвох вони тримають оборону, відлякуючи чи просто вбиваючи (не дуже гарні люди, так) всіх, хто наближається до літовища... аж поки обставини не змінюються.

Така зав'язка, але далі йде зовсім не бойовик (екшен в книзі є, але його зовсім небагато), а повільна і дещо особиста розповідь про самотність, відчуття плину часу - Гіґ просто збуває роки, байдуже вираховуючи, коли більше не зможе підняти літак у повітря - і трошки про надію. Якщо вам таке ок - то з великими шансами книга зайде.

Мені було ок.

P.S. На зараз бачу, що екранизація критикам не дуже сподобалась, але все одно налаштований подивитися, щойно буде така можливість.

"Посібник ощадливого чарівника: як вижити у середньовічній Англії" Брендон Сандерсон #books

Свідомо і вперто продовжую надкусувати незбагненно (для мене) обожнюваного в нас Сандерсона не з того боку. А що робити? Перший роман його "металевого" циклу мені дуже сподобався без жодних "але" - і я прийняв непоправне рішення дочекатися решти трилогії, щоб дочитати одразу все (так, я знаю, що там далі вже заплановано ще три-чотири трилогії, все як завжди у Сандерсона). Проте українське видання "Героя віків" застрягло в якомусь видавничому пеклі, тож поки що не судилося. Братися за монументальні п'ять цеглин трохи страшно, тож відкладаю цей момент невизначено. А про пару інших читаних книг думки в мене геть не восторжені. Але продовжую гризти цей кактус - то ЩОЖ, виходить сам винен.

"Посібник" тут виглядав безпечним вибором - окрема історія, помірний обсяг, красиві картиночки... Ну, щодо останнього - жодних нарікань, книга дійсно красива.

А от історія... Головний герой приходить до тями посеред поля без жодного уявлення, де він опинився (і якщо ви думаєте, що з назви очевидно де - помиляєтесь). Місцина дійсно трохи схожа на ту саму стару добру Англію, але є нюанси, багато нюансів, які я не хочу тут розкривати, бо тоді сенс книгу читати взагалі втрачається.

Єдине, що скажу: "Посібник" - книга про попаданців. Я був до цього готовий - лайтова пригодонька навіть потрібна була після двох з половиною Кормаків Маккарті. І (частково) роман Сандерсона свою місію виконав - не буду брехати, я цілком пристойно розважився.

Але є декілька космічного масштабу "але". По-перше - неможливе просто бажання пана Сандерсена все розжувати, покласти вам прям до рота, а потім витягти і пожувати ще трошки. Шоб напевно вже. Неможливо (я теж повторююсь, так) просто, скільки в книзі повторюваних пояснень з абсолютно непотрібною деталізацією. Оця стара стаття пана Сандерсона наводить на сумні думки, що він такий підхід вважає правильним і взагалі перевагою своїх текстів. Але ні, от просто ні. Не втримаюся і суну в цей відгук цитату з Желязни про його власну ранню творчість - просто ну бо я читаю його збірку зараз і цитата ця дуже в тему.

I was overexplaining. I was describing settings, events and character motivations in too much detail. I decided, in viewing these stories now that they had grown cold, that I would find it insulting to have anyone explain anything to me at that length. I resolved thereafter to treat the reader as I would be treated myself, to avoid the unnecessarily explicit, to use more indirection with respect to character and motivation, to draw myself up short whenever I felt the tendency to go on talking once a thing had been shown.

Пану Сандерсону варто було б звернути увагу, при всій повазі.

По-друге, пара оцетакповоротів в кінці романа викликали в мене потужний wtf ефект. Особливо той, що з друзями протагоніста. От шоб шо?

Тож фінальне враження від "Посібника" - якась трохи бліднувата варіація на тему старого романа "The Warlock in Spite of Himself" Крістофера Сташеффа. Який, в свою чергу, теж не те щоб шедевр на віки, але краще ніж "Посібник ощадливого чарівника". Та й таке.

"Гарроу Дев'ята" Темсін М'юїр #books

Друга частина циклу. Відгук на першу тут.

Певним чином - головне моє книжкове розчарування цього року. Якщо до першої книги я ставився скептично і був приємно здивований, то тут сталося рівно зворотнє - були певні очікування, але справдитись їм не судилося.

Мені все ще дуже подобається незвичний і оригінальний сеттінг з його складними правилами, саркастичні діалоги і розгадування пазлів прикладної некромантії - все, що привабило в першому романі. Всі ці приколи досі чудово працюють... ось тільки їх в книзі дуже мало. Замість них маємо майже переказ подій першої книги - з певними нюансами, звісно, але готовий забитися на помірну суму грошей, що суть цих нюансів переважна більшість читачів розгадає раніше, ніж авторка про них розповість.

Сюжет зрушає з мертвої точки тільки десь в останній чверті роману - і коли він це робить, то все стає майже добре. Але ж варто мені, читачу, сказати "нарешті" і зрадіти - як книга закінчується, дякуємо, до побачення в третьому томі. Unacceptable! Лишається тільки надія, що це типові "проблеми другого тому трилогії" (так, я знаю, що цикл М'юїр - мінімум тетралогія і то, тільки якщо вона зможе вчасно зупинитися, але не суть)

Тож третю книгу я точно читатиму, бо попри всі розчарування не розгубив інтересу ані до світу, ані до сюжету, але цією трохи засмучений.

На цьому мабуть і все, бо дуже важко щось додати про книгу, яка сама по собі каже дуже мало.

P.S. Космічні лесбійки - все ще більше маркетинговий трюк, ніж щось суттєве.