"Брати вітру", "Серце всього, що було втрачено" Тед Вільямс #books

В мене тут (покищо) нема окремого поста про трилогію (насправді, всі її видання, що я бачив, мали більшу кількість книг, але офіційно це трилогія) Теда Вільямса "Пам’ять, Скорбота і Шип", тож я просто маю сказати, що це один з моїх улюблених фентезі циклів. Чудовий і продуманий світ, яскраві персонажі, захопливі пригоди - на мій смак, одна з небагатьох дійсно вдалих спроб писати фентезі "під Толкіна". Я перечитував його не менше трьох разів і абсолютно точно читатиму ще. Джордж наш Мартін - і той називав трилогію Вільямса одним з джерел натхнення для "Пісні льоду і полум'я".

Ще однією очевидною перевагою циклу є те, що його історія повністю завершена - ніяких вам очікувань "The Doors of Stone" чи "The Winds of Winter", просто берете і читаєте від початку і до абсолютно чесного фінала. Ще й розумний обсяг сторінок. Чи це не ідеально?

Проте сталося несподіване - в 2017 році (через 24 роки після завершення трилогії!) Тед Вільямс рішуче повернувся до світу Остен Арду, для розминки написав короткий роман "Серце всього, що було втрачено" - як він сам каже, міст між старою і новою історіями - і взявся за новий цикл, де зараз чотири романа (і ми, звісно ж, сподіваємося побачити їх всі українською від “Апріорі”). Плюс ще відволікся дорогою на роман-приквел (теж коротенький) "Брати вітру", що вийшов у 2021.

З нього і почнемо. Певні поважні люди радять "Братів" як такий собі пробничок Остен Арда, але я візьму сміливість з ними не погодитись. Не зрозумійте мене неправильно, роман чудовий, але я абсолютно певен, що націлений він на тих, хто вже любить Остен Ард і _вже_ хоче знати більше. Щоб сидіти з обличчям ДіКапріо з відомого мема з банкою пива і цигаркою і тикати в сторінки книги: "Ага! Оце ж воно! А тут виходить он як! Щож, я підозрював..." Ну і так далі. Тож _не_ починайте з "Братів вітру", починайте з основного циклу, а потім вже почитаєте як такий собі Інелуки докотився до... докотився в общєм.

"Серце всього, що було втрачено" - як і можна очікувати від романа-моста - розповідає про події одразу після фінала основної трилогії і лупить буквально під дих болісними і аж надто актуальними нам темами війни, втрати і повернення додому. Так, для головних героїв трилогії криза вже минулася, але так пощастило не всім, тож маємо історію одного переслідування, кількох бійців одного загону і декого з іншого боку (вибачте за такі кострубаті формулювання, але я повний рішучості уникнути спойлерів взагалі). Як не парадоксально, цю історію якраз можна вважати вдалим пробником книг Вільямса - всі кращі риси автора, сконцентровані в невиликому об'ємі. Хіба що може дізорієнтувати чимала кількість імен, понять і згаданих подій (словничок в кінці - в поміч). Але, вкотре повторюся, краще просто почати спочатку - воно того абсолютно варте.

Тож чекаю наступних книжок Вільямса українською (а в нього є ще кльові цикли, just saying) і раджу ці книжки всім шанувальникам фентезі. Такі справи.

P.S. А ще саме до цього циклу Вільямса мій улюблений фентезі художник Michael Whelan намалював мабуть мою найулюбленішу ever фентезі ілюстрацію. Подивіться яка гарна.

https://youtu.be/g79GPZSQHBk

Neuromancer comes to the Apple streaming platform on Friday, January 22, 2027.

Най і тут буде, бо прям дуже чекаю.

"Міст у Терабітію" Кетрін Патерсон #books

Не буду прикидатися і одразу зізнаюся, що моє знайомство з Терабітією почалося не з книги, а з екранізації 2007 року. Звісно ж, в ті прадавні часи все відбулося під Веселим Роджером, без жодної підготовки - просто ще одне кіно в пачці свіжака, закинутого приятелем, якому пощастило з товстим інтернет каналом. "Якесь фентезі наче, ти таке любиш, подиви". І, знову ж, абсолютно очевидно, що з такою підводкою я виявився геть не готовим до побаченого; ефект від фільма більше за все нагадував добрячий удар пильним мішком по голові. Absolute cinema, як каже пан Скорцезе з відомого мема.

Вже потім я дізнався, що фільм знято за мотивами всесвітньо відомої повісті Кетрін Патерсон і долучився до першоджерела, щойно зміг. Звісно, тут я вже був готовим, тож ефект вийшов трохи слабший, але повість все одно чудова. Тож осьо радий був перечитати її ще й українською, чого і вам раджу...

...бо історія про Джесса Еронса, хлопчика з бідної багатодітної родини, що більш за все любив бігати і малювати та його несподіваної дружби з Леслі Берк - новенькою дівчинкою в їх маленькому містечку - ані трохи не втратила своєї актуальності. І, смію припустити, не втратить ніколи, поки на світі існують підлітки.

Якщо ви якимось дивом досі не знаєте в чому інтрига повісті, то зробіть собі ласку - нічого не читайте до, почність з самого тексту (це маленька повість, прочитати її - справа буквально одного вечора), а вже потім можете провести додаткове дослідження, якщо буде цікаво (наприклад, дізнаєтесь про випадок, що став натхненням для книги)

А фільм 2007 року я потім передивлявся ще пару разів і вважаю майже ідеальною екранізацією. Харізматичні актори, гарні зйомки і ретельне слідування духу першоджерела - що ще треба.

"Крапля скверни" Роберт Джексон Беннетт #books

Друга книга циклу. Відгук на першу - тут, відсилаю до нього за коротким екскурсом в сетінг (бо сетінг цей дуже незвичний і без коментаря буде важко). Я пишу про трилогію - це помилка. Третій роман циклу вже вийшов англійською і він не фінальний. На реддіті пан Беннетт казав, що сам не знає, скільки книг буде, але не планує зупинятися поки пишеться.

Одразу можу сказати, що другий роман анітрохи не поступається першому і якщо "Чаша" вам сподобалось, то жодної причини пропускати "Краплю" тупо нема. Можна одразу йти і читати.

Подібно до першої книги, "Крапля скверни" - це детективна історія, (знову ж як і перша) цілком самостійна і завершена, тож не доведеться чекати наступного тома, щоб дізнатися, чим закінчилося нове розслідування Ани Долябри та Діна Кола. На таких умовах, згаданий розмах авторських планів не сильно засмучує.

Хіба що нова інформація про світ, про левіафанів, про те, хто ж така ця Анаґоса Долябра подається ну дуже помірними порціями. І оце, якраз, трохи злить, бо самобутній і яскравий, майже-не-фентезійний сетінг - одна з основних переваг циклу. Але трошки лору (простихоспади) нам таки перепаде - бо цього разу героїв занесе на інший кінець імперії, в місцину, що не лежить на шляху щорічної міграції левіафанів, проте є місцем, куди згодом доставляють їхні туши з метою вивчення та дерибану на такі важливі для функціонування імперії особливі інгредієнти. Як це все відбувається і яких жертв вимагає - дізнаємось. Як і пару штрихів про легендарних прадавніх ханумців (по цьому питанню в нас паритет як мінімум з Діном, бо він теж про часи заснування імперії знає дуже мало).

Крім цього, місце дії роману - як легко здогадатися, зовсім не випадково - є ареною ще й політичної кризи... і отут мене пан Беннет трошки вибісив. Як кажуть: просто неймовірно як деяким вестернерам людям вдається бути такими вумними і такими дурачками водночас. Одним зі стовпів цієї політичної сюжетної лінії є наочна демонстрація вад такого державного устрою як монархія. Важко, по суті, з цим не погодитись, але є нюанс. Дуже видно, що письменнику прям сильно хотілося про це поговорити і він підкреслює це в післямові, цитує Пратчета на тему "королі? яка гарна ідея"... і закидає дуже дивний тейк

- в нульових роках всі читачі фентезі було від королів у захваті
- але в кінці десятих (!) люди нарешті зрозуміли, що міцні госпідарники - не те, що їм треба і осьо, бачте, навіть в фентезі тон змінився, нарід поразумнішав.

Полишимо за кадром обгрунтовану підозру, що за межами Техаса (де дійсно живе пан Беннет, але, клянуся, дізнався я про це постфактум) нарід щось почав розуміти про міцних госпідарників трохи раніше за кінець десятих, коли мешканці цього самого Техаса обрали собі руду мавпу у якості цього самого госпідарника. Може навіть сильно раніше.

Але ж, шановний пане Беннетт, ваш антимонархічний спіч звучав би сильно переконливіше, якби не було видно, як сильно вам самому подобається ваша ханумська ІМПЕРІЯ
- вона в цілому справедлива (є, звісно олігархічні клани, але з ними прям БОРЮТЬСЯ - в тому числі головні герої, а значить в кланів тупо нема шансів)
- вона на вістрі прогресу і більше ніхто так не вміє (в книзі прям статистика є по дитячій смертності і хворобам в хорошій імперії і поганому королівстві)
- всі хочуть в ханумську імперію - буквально в фурах по ночах з Хуареса туди намагаються пролізти
- але імперія всіх приймає, приставляє до справи і згодом дає громадянство - бо як же інакше
і дуже багато такого.

Не те, щоб це сильно псувало насправді чудовий роман (оно пан Вегнер теж у захваті від свого Меекхана і ми його все одно любим - здебільшого не за це, звісно).
Та й загалом у Беннета чудові книги з хорошим посилом.
Але ж це ну тупо реліктовий жарт про хрестик і труси.
Чогось же весь цей конструкт названий імперією, а не федерацією всіх планет кантонів, може причина якась була, нє?*

* - я встиг почитати третій роман англійською (і, звісно ж, напишу відгук, щойно дійде черга) - там стає сильно краще по цьому питанню, але в "Краплі скверни" - ну отак.

https://youtu.be/hJzDC_zpmnY

Трошки не про книги, але є й інші хоббі #games

"Фрактальний шум" Крістофер Паоліні #books

Зізнаюся одразу, до творчості пана Паоліні я дещо упереджений. Я пробував читати першого "Ерагона" ще колись і мені агресивно не зайшло. Може, момент був невдалий чи настрій не той, але навряд я колись повторюватиму цей експеримент. Тож до нового циклу автора теж поставився з підозрою - тим більше, що монструозний об'єм "Сна в морі зірок" відверто відлякував.

цикл Фракталверс наразі складається з двох романів "Сон в морі зірок" та "Фрактальний шум". Другий написаний пізніше, але події його в хронології всесвіта фракталверс відбуваються раніше. Обидва романа заявлені як незалежні одна від одної історії в межах спільного всесвіту. Я вирішив почати з приквела виключно тому, що він втричи коротший за 1100 сторінок "Шума" - такий собі менеджмент ризиків.

Але ну... новий сетінг, ще й космічна фантастика, схвальні відгуки, в тому числі від знайомих, та й років скільки пройшло з того Ерагона - можна було неслабо прокачати письменницькі навички, тож ризикнув.

TLDR: не пошкодував. "Фрактальний шум" - хороша книга, хоча і з істотними нюансами.
Тож до деталей:

Для поціновувача космоопер на досвіді сеттінг пана Паоліні буде цілком передбачуваним, щоб не сказати банальним: люди освоїли сонячну систему, потім винайшли надсвітлові перельоти, заселили певну кількість планет, деякі з яких більш дружні до людей, деякі менш. Колонії борються за незалежність, корпорацію борються за прибуток, виникають нові релігії, все як завжди. Подається інформація досить неконсистентно, тож скласти собі цільну картину виходить не одразу (цілком можливо, що треба було таки першу по написанню книгу брати) - але в кінці книги є зручні глосарій і історична довідка, дуже допоміжні.

Тож простори цього всесвіту бороздить комерційний дослідницький корабель Ішімура Адамура, який під час дослідження незаселеної системи знаходить дивину: в одній з планет хтось зробив діру ідеально круглої форми, 50 кілометрів в діаметрі. Аномалія очевидно неприродного походження, що одразу провокує певний конфлікт в невеликому екіпажі корабля - досліджувати її самим чи викликати більш підготовлену наукову експедицію (але тоді і слава від відкриття дістанеться іншим).

Звісно ж, якби екіпаж Адамури розвернувся і полетів собі геть - ніякої книги не було б, тож дослідження. Але не все так просто! Умови навколо аномалії настільки нестандартні (і сумнівні з наукової точки зору), що підібратися туди технікою неможна, треба йти пішки багато кілометрів, не вилазячи зі скафандра - превозмогати себто.

...і на цьому саме починається те, що робить книгу хорошою. Історія про те як купка зламаних (кожен по своєму) людей повзуть крізь сувору пустку (одну на всіх) і потроху злітають з котушок остаточно, вдалася пану Паоліні дуже добре. Дійсно вірю в те, що саме так все і відбувалося...

...але є декілька "але". По-перше - об'єм. 400 сторінок, не 1100, звісно, але в післямові Паоліні пише, що спочатку ця історія мала бути оповіданням і - їй богу - то було б краще. Аж надто багато зайвих деталей, однакових описів і повторюваних діалогів (на мій смак, звісно). По-друге - історія не дуже-то й користується тим, що вона фантастика. Все те саме працювало б і на Землі в наші дні - в пустелі, горах чи будь-якому складному середовищі. Можливо, це б навіть врятувало нас від по-третє, у фракталверсі іноді дуже суперечливий рівень технічного розвитку людства. З одного боку - майже у всіх імпланти, що нонстопом записують твою пам'ять, кораблями керують ШІ і оце все, а з іншого - багато чого робиться навіть примітивніше ніж воно зараз, на чесному слові і ізоленті. Звісно, що це трапляється коли треба сюжету, але трошки ліниво на мою думку.

І все ж я отримав від читання задоволення і навіть трошки більше тепер сповнений рішучості колись дістатися і до "Сна".

"Край не для старих" Кормак Маккарті #books

Знову ж, не буду приховувати, шо і до цього класичного вже романа мій шлях йшов в першу чергу через екранізацію. Брати Коени, напружена історія, яскраві і чудово зіграні персонажі, чотири абсолютно заслужених оскари включно з головним (хоча де він зараз, той оскар). Дуже добре, дуже сподобалось

Тож і книгу давно хотів прочитати, але весь час не складалося - російською колись не потрапила до рук, а потім я не хотів, англійською читати Маккарті - я надто слабкий, осьо нарешті маємо українське видання в перекладі незмінного Максима Нестелєєва, тож нарешті із задоволенням долучився.

І шо я маю сказати: був максимально здивований наскільки буквальну екранізацію зняли Коени (від кого, а від них такого не очікував).

Може справа в тому, що історію цю письменник початково і писав під екранизацію, а в роман переробив, коли з кіно щось не задалося. А може в тому, що Коенів щиро вразила елегантна ефективність історії про пару мільйонів доларів знайдених в пустелі ветераном в'єтнамської війни і майже стихійну силу, що переслідує його після цього.

В будь-якому разі, під час читання кадри з фільма чітко матчилися в моїй голові з книжними абзацами (принагідно зауважу, що в каральну пунктуацію пана Маккарті мені і досі важко) - аж доки фільм не скінчився, а в романі ще лишився чималий шмат тексту. Бо, як справедливо підмітив вже не пам'ятаю хто (цілком можливо, що якраз пан Нестелєєв, який до своїх перекладів Маккарті пише розлогі, цікаві та інформативні післямови) - кіно вийшло про Антона (та сама майже стихійна сила, як казали в іншій, простіший, історії - man of focus, commitment, sheer will), а книга все ж-таки була про шерифа Белла (теж, до речі, ветерана, тільки ще другої світової) - і це трохи змінює сприйняття.

Дуже радий, що здогадався перед прочитанням освіжити в пам'яті і фільм, бо це якраз підкреслило згадану вище різницю, зробило досвід цікавішим. Ще одне цікаве спостереження: на мою думку, дуже рідкісними є випадки, коли кіно і книга ідеально доповнюють одне одного, даючи в комбінації дещо більше, ніж просто суму двох доданків. Зазвичай екранизація або вироджується в приємний, але геть необов'язковий набір ілюстрацій до книги, або дрейфує кудись дуже далеко від першоджерела (що не завжди погано, але). А от з книгами Кормака Маккарті цей рідкісний випадок стався мінімум двічі. Це мало б щось та й значити.

Ну і несподіваним бонусом до книги виявився анекдот: нібито Маккарті вважав, що його ідеї до роману (тоді ще сценарію) були вкрадені творцями фільма "Гарлі Девідсон та ковбой Мальборо" і навіть збирався судитись, але передумав, коли фільм провалився в прокаті і був розтерзаний критиками. Я передивився і це кіно (востаннє бачив його ледь не в підлітковому віці, нині отримав певне задоволення і помітив пару цікавих курйозів) - впізнавані елементи там дійсно є, але, як я розумію, жодного документального підтвердження цієї історії нема - тож суто на правах анекдота.

З головним святом, що в нас є:
З Днем Незалежності!

https://mezha.ua/articles/35-games-ua-314459/

Цікава добірка, майже в усі грав онгоінгом, так би мовити, є що згадати.

#games

"Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході" Кормак Маккарті #books

Якось не вистачило тлєну в "Краю не для сторих", то догнався ще однією книжкою Маккарті, що давно не перечитував (до цього читав російською десь в першій половині десятих).

Потім, правда, абсолютно незаплановано ще трохи догнався ще однією книжкою, але це вже розмова для наступного відгука.

Одразу скажу, що я не великий мастак в пошуках глибинних сенсів (благо, якщо вам таке цікаво, то по творчості шановного пана Маккарті пишуть достатньо наукових робіт, аналізів та коментарів - маю певний зуд до частини з них колись дістатися, бо цікаво) тому скажу просто:

Якщо в вас так собі з настроєм і достатньо тлєна в житті - тримайтеся подалі від торфяних болот "Кривавого меридіана".

Бо тут автор перевершив сам себе і створив еталонно надихаючий на суїцид роман. В цьому вестерні (неовестерні, антивестерні, взагалі-не-вестерні, як стверджував сам письменник - оберіть за смаком, я не наполягаю) погано в усіх і все і краще вже не буде ніколи, до самої смерті - це очевидно, бо такий і є порядок речей. Ух бля, одним словом.

Головний герой роману народжений в злиднях і позбавлений навіть імені - він відомий нам виключно як Малюк (The Kid). Не надто владний над своєю долею він дрейфує океаном невмотивованого насильства та безглуздих смертей, аж доки не прибивається до так званого загону Ґлентона. Загін цей дуже творчо, але базується на реальній історії, якщо почитати про неї - стає гірше. І так воно і котитиметься до самого фіналу, аж поки Малюк не спробує вирватися з цього кола і стане чоловіком, але...

Окремо варто з персонажів роману відмітити суддю Голдена - персонажа більше вигаданого ніж реального (формально має історичного прототипа, але про того майже нічого не відомо) - Маккарті зробив його сутністю надприродною, абсолютно нелюдською, що періодично виринає нізвідки, щоб зробити гірше і так само в нікуди зникає. Мені нечасто стає незатишно в компанії літературних персонажів - але тут якраз той випадок. Ух бля, знову скажу я. Дуже яскравий образ.

Тож скажу так: "Кривавий меридіан" - дуже талановита книга, яка робить боляче. Майже певен, що колись перечитаю ще.

P.S. Цікаво, що "Меридіан" надихнув (як мінімум частково і ви мене не переконаєте, що це не так) щонайменше два вітчизняних романа (обидва хороші) - "Плющ" Саши Буля та "Пісню відкритого шляху" Артема Чеха, але такого градуса тлєну і відчаю як в Маккарті українським авторам не вдалося досягти, хоча здавалось би. Мабуть ми дійсно нація-оптиміст.

"Сузір'я Пса" Пітер Геллер #books

Не важко помітити, що в цьому щоденнику я хвалю книги набагато частіше ніж ругаю. Смію стверджувати, що це не тільки тому, що я аж надто вдячний читач, якому дуже легко догодити, а тому, що підходжу до вибору книжок для читання ретельно, зважено і відповідально. Нащо читати погані книжки, якщо навколо так багато гарних? Тож зовсім випадкові книжки беру читати досить нечасто. Але "Сузір'я Пса" - одна з них.

Звісно ж, знову винне кіно. Трейлер нового фільма Рідлі Скота обіцяв бадьорий постапокаліптичний бойовик, а це штука, яку я люблю. Віват вчасно видав книгу, яка дуже вдало лягала в інше замовлення, тож навіть попри те, що про автора я не чув взагалі нічого - ризикнув.

І в цілому - вгадав, хоча очікування були суттєво обмануті.

Замість бойовика отримав такий собі "в нас є Кормак Маккарті вдома" (те, що я взяв читати "Сузір'я" після двох романів самого Кормака - чистий збіг, але прикольний). Спроба повторити майстра прослідковується від тематики, крізь героїв і аж до стрьомної авторської пунктуації: тут вся книга - внутрішній монолог героя, без відбивки діалогів і всього такого. Але хто буде засуджувати людину за спробу бути як кращі? Точно не я, особливо якщо спроба вдала.

Тож до суті. Сталося так, що в недалекому майбутньому більша частина людства Асашай вимерла від мутованого грипа (книга, доречі, написана в 2012, ще до ковіда). А більша частина тих хто вижив - отримали таку собі "кров'яну хворобу" - теж смертельну, невиліковні, але не таку швидку. Простий хлоп на прізвисько Гіґ - з тих, кому пощастило двічі - обидві хвороби оминули. Якщо можна назвати везінням ситуацію, коли ти своїми руками ховаєш кохану дружину, ненароджену дитину і все майбутнє. Тож суттєво зламаний Гіґ оселяється на старому літовищі разом з єдиним другом що в нього лишився - псом Джаспером. Єдина його розрада нині - польоти на маленькому літаку. Цілком можливо, що він не вижив би у вирі постпандемійного хаосу, якби не інший одинак на ім'я Бенлі. Параноік, соціопат і виживальщик, він сприймає нові реалії як те, до чого готувався все життя. Зважує особистість Гіґа і знаходить його підходящим компаньйоном. Вдвох вони тримають оборону, відлякуючи чи просто вбиваючи (не дуже гарні люди, так) всіх, хто наближається до літовища... аж поки обставини не змінюються.

Така зав'язка, але далі йде зовсім не бойовик (екшен в книзі є, але його зовсім небагато), а повільна і дещо особиста розповідь про самотність, відчуття плину часу - Гіґ просто збуває роки, байдуже вираховуючи, коли більше не зможе підняти літак у повітря - і трошки про надію. Якщо вам таке ок - то з великими шансами книга зайде.

Мені було ок.

P.S. На зараз бачу, що екранизація критикам не дуже сподобалась, але все одно налаштований подивитися, щойно буде така можливість.