"Душниця" Володимир Аренєв #books

Трохи підзапустив бложик - навалилася роботанька, трохи був нечитун і таке інше. Але планую виправлятися потроху.

Не дуже, звісно, допомагає і те, що вже кілька разів намагався сформулювати простими словами, чим мені запала в душу "Душниця" (вибачте за тавтологію) - і не зміг. Але ж вона запала, ще й як. Тож, в принципі, можете на цьому місці кидати читання відгука і йти читати саму повість - вона чудова. А я ще трохи постраждаю.

Йдеться в повісті про світ одночасно дуже схожий на наш і, в той же час, кардинально відмінний тим, що людська душа там є не суто філософською концепцією, а феноменом, який можна спостерігати цілком матеріальними засобами. В момент смерті її можна не відпустити в засвіти, а вхопити в спеціальний мішок і зберігати там. Дехто навіть може спілкуватися з душами мертвих, але так - непевно, на рівні віддаленого шепоту.

В тому ж світі відбувається дія іншої повісті пан Аренєва - "Пан Малодобрий", тож якщо ви читали - то трохи в курсі вже, як воно там влаштовано (а якщо не читали - то теж варто). От тільки, на відміну від "Малодоброго", час дії - майже наша сучасність. З інтернетом, мобільними телефонами, літаками і усім цим. Души все ще захоплюють в мішки (технологічно вдосконалені) і згодом передають на зберігання в спеціальні вежі - ті самі "Душниці". Ще є такий собі "півострів", де місцеві "дикуни" все ще вмирають по-людськи (вибачте не втримавсь). А решта - все добре знайоме і звичне кожному з нас.

Школа і дорослішання з його класичними проблемами - так, ця повість здебільшого про школярів. Ну дуже прозорі натяки на антиутопічність, які без труда побачить кожен. Дід головного героя - поет, колишній партизан і колишній дисидент, що став чужим і цим, і тим. Все знайоме, все працює і для нашого світу, все чіпляє за живе.

Єдине, що мене засмутило - не вистачило трохи, так ніби спав, бачив цікавий сон і прокинувсь на самому цікавому місці. Це не проблема повісті - вона має цілком собі фінал, а особливості персонального сприйняття, скоріше. Але що ж - автор регулярно погрожує поверненням в той світ, втішимося і цим.

Ще окремо цікаво було б (пере)прочитати першу редакцію повісті, що вийшла на початку 2014 і порівняти, що змінилося (в мене вдома в Дніпрі має бути, тож, якщо пощастить, то колись і перечитаю).

Ну і традиційна вже для книг пана Аренєва ремарка - книга чудово оформлена і ілюстрована, прям приємно в руки взяти.

Моя щира рекомендація, карочє.

"Сірі обійми Міжсезоння" Олексій Жупанський #books

Третій твір з циклу "Колесо року", відгук на перші два тут.

TLDR: так само чудово, як і попередні. Тож, якщо читали їх і сподобалось - ніякий відгук вам не треба, просто йдіть і читайте. Якщо не читали - почніть з "Осіннього заціпеніння", коротка повість дасть приблизне уявлення, з чим маєте справу. Якщо читали і не сподобалось... ну мені шкода.

З причин технічного характеру, читав я "сірі обійми", коли міжсезоння вже відступило, на початку червня (лишу за кадром те, що з якихось інших причин літо толком не починалося аж доки я книгу не дочитав - явний збіг же). Може воно й на краще, бо з тотальною сірістю і мрякою за вікном вражаючий ефект книги був би сильнішим, ніж мені хотілося б. Бо вийшла вона трохи (не трохи) похмурішою за перші два твори.

Пан Жупанський все ще тримається урбаністичної міфології (і це чудово), але робить і суттєвий випад в бік чистого горору.

Маю тут зробити ремарку, що відносини мої з жанром горору, що в літературі, що в фільмах-іграх - максимально непрості. Частіше за все мені просто не страшно. В гарних випадках - цікаво, що ж там буде далі, в поганих - нудно. Лякають мене здебільшого абсолютно реалістичні і нежанрові твори.

Але в цієї книги вийшло. Проза надто химерна, щоб сприймати її як буквальну реалістичну історію, потрапляє точно в ціль напівзабутих спогадів з дитинства, неприємних тіней на дальній стіні пам'яті. Якщо ви теж з того покоління, якому і в 30-40 рочків іноді сняться кошмари про навчання в дуже середній школі, в якого є певні спогади з дитинства, про які не хочеться нікому розповідати ніколи - і, навпаки, спогади дуже теплі, якими поділитись хотілося б, але не виходить розповісти словами - то можу припустити схожий ефект і для вас. Будьте уважні та обережні, як кажуть.

Ризикую повторитись, але знов скажу - самого тільки настрою та атмосфери книги цілком достатньо, щоб її варто було читати. Сюжет і історія - приємне доповнення до цього.

Закінчу на тій самій ноті, що й попередній відгук: дуже чекаю і миттєво замовляю наступну частину цикла - "Палаюче око літа", яка - знову ж таки - має вийти зовсім незабаром. Сподіваюся, цього разу ніщо не завадить нашій вчасній зустрічі.

P.S. Півцарства за мерч у вигляді червоного Абібаса з тентаклями.

"Брати вітру", "Серце всього, що було втрачено" Тед Вільямс #books

В мене тут (покищо) нема окремого поста про трилогію (насправді, всі її видання, що я бачив, мали більшу кількість книг, але офіційно це трилогія) Теда Вільямса "Пам’ять, Скорбота і Шип", тож я просто маю сказати, що це один з моїх улюблених фентезі циклів. Чудовий і продуманий світ, яскраві персонажі, захопливі пригоди - на мій смак, одна з небагатьох дійсно вдалих спроб писати фентезі "під Толкіна". Я перечитував його не менше трьох разів і абсолютно точно читатиму ще. Джордж наш Мартін - і той називав трилогію Вільямса одним з джерел натхнення для "Пісні льоду і полум'я".

Ще однією очевидною перевагою циклу є те, що його історія повністю завершена - ніяких вам очікувань "The Doors of Stone" чи "The Winds of Winter", просто берете і читаєте від початку і до абсолютно чесного фінала. Ще й розумний обсяг сторінок. Чи це не ідеально?

Проте сталося несподіване - в 2017 році (через 24 роки після завершення трилогії!) Тед Вільямс рішуче повернувся до світу Остен Арду, для розминки написав короткий роман "Серце всього, що було втрачено" - як він сам каже, міст між старою і новою історіями - і взявся за новий цикл, де зараз чотири романа (і ми, звісно ж, сподіваємося побачити їх всі українською від “Апріорі”). Плюс ще відволікся дорогою на роман-приквел (теж коротенький) "Брати вітру", що вийшов у 2021.

З нього і почнемо. Певні поважні люди радять "Братів" як такий собі пробничок Остен Арда, але я візьму сміливість з ними не погодитись. Не зрозумійте мене неправильно, роман чудовий, але я абсолютно певен, що націлений він на тих, хто вже любить Остен Ард і _вже_ хоче знати більше. Щоб сидіти з обличчям ДіКапріо з відомого мема з банкою пива і цигаркою і тикати в сторінки книги: "Ага! Оце ж воно! А тут виходить он як! Щож, я підозрював..." Ну і так далі. Тож _не_ починайте з "Братів вітру", починайте з основного циклу, а потім вже почитаєте як такий собі Інелуки докотився до... докотився в общєм.

"Серце всього, що було втрачено" - як і можна очікувати від романа-моста - розповідає про події одразу після фінала основної трилогії і лупить буквально під дих болісними і аж надто актуальними нам темами війни, втрати і повернення додому. Так, для головних героїв трилогії криза вже минулася, але так пощастило не всім, тож маємо історію одного переслідування, кількох бійців одного загону і декого з іншого боку (вибачте за такі кострубаті формулювання, але я повний рішучості уникнути спойлерів взагалі). Як не парадоксально, цю історію якраз можна вважати вдалим пробником книг Вільямса - всі кращі риси автора, сконцентровані в невиликому об'ємі. Хіба що може дізорієнтувати чимала кількість імен, понять і згаданих подій (словничок в кінці - в поміч). Але, вкотре повторюся, краще просто почати спочатку - воно того абсолютно варте.

Тож чекаю наступних книжок Вільямса українською (а в нього є ще кльові цикли, just saying) і раджу ці книжки всім шанувальникам фентезі. Такі справи.

P.S. А ще саме до цього циклу Вільямса мій улюблений фентезі художник Michael Whelan намалював мабуть мою найулюбленішу ever фентезі ілюстрацію. Подивіться яка гарна.

https://youtu.be/g79GPZSQHBk

Neuromancer comes to the Apple streaming platform on Friday, January 22, 2027.

Най і тут буде, бо прям дуже чекаю.

"Міст у Терабітію" Кетрін Патерсон #books

Не буду прикидатися і одразу зізнаюся, що моє знайомство з Терабітією почалося не з книги, а з екранізації 2007 року. Звісно ж, в ті прадавні часи все відбулося під Веселим Роджером, без жодної підготовки - просто ще одне кіно в пачці свіжака, закинутого приятелем, якому пощастило з товстим інтернет каналом. "Якесь фентезі наче, ти таке любиш, подиви". І, знову ж, абсолютно очевидно, що з такою підводкою я виявився геть не готовим до побаченого; ефект від фільма більше за все нагадував добрячий удар пильним мішком по голові. Absolute cinema, як каже пан Скорцезе з відомого мема.

Вже потім я дізнався, що фільм знято за мотивами всесвітньо відомої повісті Кетрін Патерсон і долучився до першоджерела, щойно зміг. Звісно, тут я вже був готовим, тож ефект вийшов трохи слабший, але повість все одно чудова. Тож осьо радий був перечитати її ще й українською, чого і вам раджу...

...бо історія про Джесса Еронса, хлопчика з бідної багатодітної родини, що більш за все любив бігати і малювати та його несподіваної дружби з Леслі Берк - новенькою дівчинкою в їх маленькому містечку - ані трохи не втратила своєї актуальності. І, смію припустити, не втратить ніколи, поки на світі існують підлітки.

Якщо ви якимось дивом досі не знаєте в чому інтрига повісті, то зробіть собі ласку - нічого не читайте до, почність з самого тексту (це маленька повість, прочитати її - справа буквально одного вечора), а вже потім можете провести додаткове дослідження, якщо буде цікаво (наприклад, дізнаєтесь про випадок, що став натхненням для книги)

А фільм 2007 року я потім передивлявся ще пару разів і вважаю майже ідеальною екранізацією. Харізматичні актори, гарні зйомки і ретельне слідування духу першоджерела - що ще треба.

"Крапля скверни" Роберт Джексон Беннетт #books

Друга книга циклу. Відгук на першу - тут, відсилаю до нього за коротким екскурсом в сетінг (бо сетінг цей дуже незвичний і без коментаря буде важко). Я пишу про трилогію - це помилка. Третій роман циклу вже вийшов англійською і він не фінальний. На реддіті пан Беннетт казав, що сам не знає, скільки книг буде, але не планує зупинятися поки пишеться.

Одразу можу сказати, що другий роман анітрохи не поступається першому і якщо "Чаша" вам сподобалось, то жодної причини пропускати "Краплю" тупо нема. Можна одразу йти і читати.

Подібно до першої книги, "Крапля скверни" - це детективна історія, (знову ж як і перша) цілком самостійна і завершена, тож не доведеться чекати наступного тома, щоб дізнатися, чим закінчилося нове розслідування Ани Долябри та Діна Кола. На таких умовах, згаданий розмах авторських планів не сильно засмучує.

Хіба що нова інформація про світ, про левіафанів, про те, хто ж така ця Анаґоса Долябра подається ну дуже помірними порціями. І оце, якраз, трохи злить, бо самобутній і яскравий, майже-не-фентезійний сетінг - одна з основних переваг циклу. Але трошки лору (простихоспади) нам таки перепаде - бо цього разу героїв занесе на інший кінець імперії, в місцину, що не лежить на шляху щорічної міграції левіафанів, проте є місцем, куди згодом доставляють їхні туши з метою вивчення та дерибану на такі важливі для функціонування імперії особливі інгредієнти. Як це все відбувається і яких жертв вимагає - дізнаємось. Як і пару штрихів про легендарних прадавніх ханумців (по цьому питанню в нас паритет як мінімум з Діном, бо він теж про часи заснування імперії знає дуже мало).

Крім цього, місце дії роману - як легко здогадатися, зовсім не випадково - є ареною ще й політичної кризи... і отут мене пан Беннет трошки вибісив. Як кажуть: просто неймовірно як деяким вестернерам людям вдається бути такими вумними і такими дурачками водночас. Одним зі стовпів цієї політичної сюжетної лінії є наочна демонстрація вад такого державного устрою як монархія. Важко, по суті, з цим не погодитись, але є нюанс. Дуже видно, що письменнику прям сильно хотілося про це поговорити і він підкреслює це в післямові, цитує Пратчета на тему "королі? яка гарна ідея"... і закидає дуже дивний тейк

- в нульових роках всі читачі фентезі було від королів у захваті
- але в кінці десятих (!) люди нарешті зрозуміли, що міцні госпідарники - не те, що їм треба і осьо, бачте, навіть в фентезі тон змінився, нарід поразумнішав.

Полишимо за кадром обгрунтовану підозру, що за межами Техаса (де дійсно живе пан Беннет, але, клянуся, дізнався я про це постфактум) нарід щось почав розуміти про міцних госпідарників трохи раніше за кінець десятих, коли мешканці цього самого Техаса обрали собі руду мавпу у якості цього самого госпідарника. Може навіть сильно раніше.

Але ж, шановний пане Беннетт, ваш антимонархічний спіч звучав би сильно переконливіше, якби не було видно, як сильно вам самому подобається ваша ханумська ІМПЕРІЯ
- вона в цілому справедлива (є, звісно олігархічні клани, але з ними прям БОРЮТЬСЯ - в тому числі головні герої, а значить в кланів тупо нема шансів)
- вона на вістрі прогресу і більше ніхто так не вміє (в книзі прям статистика є по дитячій смертності і хворобам в хорошій імперії і поганому королівстві)
- всі хочуть в ханумську імперію - буквально в фурах по ночах з Хуареса туди намагаються пролізти
- але імперія всіх приймає, приставляє до справи і згодом дає громадянство - бо як же інакше
і дуже багато такого.

Не те, щоб це сильно псувало насправді чудовий роман (оно пан Вегнер теж у захваті від свого Меекхана і ми його все одно любим - здебільшого не за це, звісно).
Та й загалом у Беннета чудові книги з хорошим посилом.
Але ж це ну тупо реліктовий жарт про хрестик і труси.
Чогось же весь цей конструкт названий імперією, а не федерацією всіх планет кантонів, може причина якась була, нє?*

* - я встиг почитати третій роман англійською (і, звісно ж, напишу відгук, щойно дійде черга) - там стає сильно краще по цьому питанню, але в "Краплі скверни" - ну отак.

https://youtu.be/hJzDC_zpmnY

Трошки не про книги, але є й інші хоббі #games

"Фрактальний шум" Крістофер Паоліні #books

Зізнаюся одразу, до творчості пана Паоліні я дещо упереджений. Я пробував читати першого "Ерагона" ще колись і мені агресивно не зайшло. Може, момент був невдалий чи настрій не той, але навряд я колись повторюватиму цей експеримент. Тож до нового циклу автора теж поставився з підозрою - тим більше, що монструозний об'єм "Сна в морі зірок" відверто відлякував.

цикл Фракталверс наразі складається з двох романів "Сон в морі зірок" та "Фрактальний шум". Другий написаний пізніше, але події його в хронології всесвіта фракталверс відбуваються раніше. Обидва романа заявлені як незалежні одна від одної історії в межах спільного всесвіту. Я вирішив почати з приквела виключно тому, що він втричи коротший за 1100 сторінок "Шума" - такий собі менеджмент ризиків.

Але ну... новий сетінг, ще й космічна фантастика, схвальні відгуки, в тому числі від знайомих, та й років скільки пройшло з того Ерагона - можна було неслабо прокачати письменницькі навички, тож ризикнув.

TLDR: не пошкодував. "Фрактальний шум" - хороша книга, хоча і з істотними нюансами.
Тож до деталей:

Для поціновувача космоопер на досвіді сеттінг пана Паоліні буде цілком передбачуваним, щоб не сказати банальним: люди освоїли сонячну систему, потім винайшли надсвітлові перельоти, заселили певну кількість планет, деякі з яких більш дружні до людей, деякі менш. Колонії борються за незалежність, корпорацію борються за прибуток, виникають нові релігії, все як завжди. Подається інформація досить неконсистентно, тож скласти собі цільну картину виходить не одразу (цілком можливо, що треба було таки першу по написанню книгу брати) - але в кінці книги є зручні глосарій і історична довідка, дуже допоміжні.

Тож простори цього всесвіту бороздить комерційний дослідницький корабель Ішімура Адамура, який під час дослідження незаселеної системи знаходить дивину: в одній з планет хтось зробив діру ідеально круглої форми, 50 кілометрів в діаметрі. Аномалія очевидно неприродного походження, що одразу провокує певний конфлікт в невеликому екіпажі корабля - досліджувати її самим чи викликати більш підготовлену наукову експедицію (але тоді і слава від відкриття дістанеться іншим).

Звісно ж, якби екіпаж Адамури розвернувся і полетів собі геть - ніякої книги не було б, тож дослідження. Але не все так просто! Умови навколо аномалії настільки нестандартні (і сумнівні з наукової точки зору), що підібратися туди технікою неможна, треба йти пішки багато кілометрів, не вилазячи зі скафандра - превозмогати себто.

...і на цьому саме починається те, що робить книгу хорошою. Історія про те як купка зламаних (кожен по своєму) людей повзуть крізь сувору пустку (одну на всіх) і потроху злітають з котушок остаточно, вдалася пану Паоліні дуже добре. Дійсно вірю в те, що саме так все і відбувалося...

...але є декілька "але". По-перше - об'єм. 400 сторінок, не 1100, звісно, але в післямові Паоліні пише, що спочатку ця історія мала бути оповіданням і - їй богу - то було б краще. Аж надто багато зайвих деталей, однакових описів і повторюваних діалогів (на мій смак, звісно). По-друге - історія не дуже-то й користується тим, що вона фантастика. Все те саме працювало б і на Землі в наші дні - в пустелі, горах чи будь-якому складному середовищі. Можливо, це б навіть врятувало нас від по-третє, у фракталверсі іноді дуже суперечливий рівень технічного розвитку людства. З одного боку - майже у всіх імпланти, що нонстопом записують твою пам'ять, кораблями керують ШІ і оце все, а з іншого - багато чого робиться навіть примітивніше ніж воно зараз, на чесному слові і ізоленті. Звісно, що це трапляється коли треба сюжету, але трошки ліниво на мою думку.

І все ж я отримав від читання задоволення і навіть трошки більше тепер сповнений рішучості колись дістатися і до "Сна".

"Край не для старих" Кормак Маккарті #books

Знову ж, не буду приховувати, шо і до цього класичного вже романа мій шлях йшов в першу чергу через екранізацію. Брати Коени, напружена історія, яскраві і чудово зіграні персонажі, чотири абсолютно заслужених оскари включно з головним (хоча де він зараз, той оскар). Дуже добре, дуже сподобалось

Тож і книгу давно хотів прочитати, але весь час не складалося - російською колись не потрапила до рук, а потім я не хотів, англійською читати Маккарті - я надто слабкий, осьо нарешті маємо українське видання в перекладі незмінного Максима Нестелєєва, тож нарешті із задоволенням долучився.

І шо я маю сказати: був максимально здивований наскільки буквальну екранізацію зняли Коени (від кого, а від них такого не очікував).

Може справа в тому, що історію цю письменник початково і писав під екранизацію, а в роман переробив, коли з кіно щось не задалося. А може в тому, що Коенів щиро вразила елегантна ефективність історії про пару мільйонів доларів знайдених в пустелі ветераном в'єтнамської війни і майже стихійну силу, що переслідує його після цього.

В будь-якому разі, під час читання кадри з фільма чітко матчилися в моїй голові з книжними абзацами (принагідно зауважу, що в каральну пунктуацію пана Маккарті мені і досі важко) - аж доки фільм не скінчився, а в романі ще лишився чималий шмат тексту. Бо, як справедливо підмітив вже не пам'ятаю хто (цілком можливо, що якраз пан Нестелєєв, який до своїх перекладів Маккарті пише розлогі, цікаві та інформативні післямови) - кіно вийшло про Антона (та сама майже стихійна сила, як казали в іншій, простіший, історії - man of focus, commitment, sheer will), а книга все ж-таки була про шерифа Белла (теж, до речі, ветерана, тільки ще другої світової) - і це трохи змінює сприйняття.

Дуже радий, що здогадався перед прочитанням освіжити в пам'яті і фільм, бо це якраз підкреслило згадану вище різницю, зробило досвід цікавішим. Ще одне цікаве спостереження: на мою думку, дуже рідкісними є випадки, коли кіно і книга ідеально доповнюють одне одного, даючи в комбінації дещо більше, ніж просто суму двох доданків. Зазвичай екранизація або вироджується в приємний, але геть необов'язковий набір ілюстрацій до книги, або дрейфує кудись дуже далеко від першоджерела (що не завжди погано, але). А от з книгами Кормака Маккарті цей рідкісний випадок стався мінімум двічі. Це мало б щось та й значити.

Ну і несподіваним бонусом до книги виявився анекдот: нібито Маккарті вважав, що його ідеї до роману (тоді ще сценарію) були вкрадені творцями фільма "Гарлі Девідсон та ковбой Мальборо" і навіть збирався судитись, але передумав, коли фільм провалився в прокаті і був розтерзаний критиками. Я передивився і це кіно (востаннє бачив його ледь не в підлітковому віці, нині отримав певне задоволення і помітив пару цікавих курйозів) - впізнавані елементи там дійсно є, але, як я розумію, жодного документального підтвердження цієї історії нема - тож суто на правах анекдота.

З головним святом, що в нас є:
З Днем Незалежності!

https://mezha.ua/articles/35-games-ua-314459/

Цікава добірка, майже в усі грав онгоінгом, так би мовити, є що згадати.

#games