"Місто клинків" Роберт Джексон Беннетт #books

Другий роман трилогії "Божественні міста" (відгук на перший - тут) робить крутий поворот в тоні оповіді. Воно й недивно, бо роль оповідачки від шпигунки дипломатки Шари Комайд переходить до Тур'їн Мулаєш - військової з генеральським званням (у відставці, але, як ви можете легко здогадатись, ненадовго), жінки непростого характера (м'яко кажучи).

- У мене з цими хлопцями симбіотичні стосунки: вони вправляються в ідіотизмі, а я - у стрільбі по ідіотах. Тож кожен отримує бажане.

Вона прийшла до сайпурського війська дуже молодою, влетіла в разгар Бліца і досі не може позбутися похмурої тіні того, що їй доводилося там робити. Хтось слабший міг зламатися, але Мулаєш надто вперта для цього, тож її військова кар'єра продовжился аж до того, як щира зневага до політиків змусила її гучно гримнути дверима Сайпурською Військової Ради і піти на пенсію (яку вона планує провести у боротьбі з зеленим змієм десь у віддаленій місцині)

Аж от обставини (і шантаж прохання старої знайомої) змушують Мулаєш послужити батьківщині "один останній раз". Під виглядом пенсійного турне вона їде до Вурт'яштану - місця з дуже дурною репутацію, бо саме посвячені богині Вурт'ї свого часу були найжорстокішими воїнами на Континенті. Тим більше, що сайпурський гарнізон там очолює такий собі Лаліт Бісвал - перший командир Мулаєш, репутація якого не сильно краща за репутацію Вурт'яштана.

Звісно ж, сама наявність романа гарантує нам, що все це не збіг і Тур'їн Мулаєш очікує чимала кількість небезпечних пригод, загадкових таємниць, зустрічей зі знайомими обличчями і божественного втручання (як кажуть, можна знищити всіх богів, але не можна так просто позбутися всіх слідів їх існування). А ще - самокопань, рефлексії про минуле і прийняття себе, куди ж без цього.

Дуже гарно, дуже подобається, давайте вже "Місто чудес" і решту Беннета, мені треба.

"Туве Янссон: творчість і любов" Туула Карʼялайнен #books

Мабуть нікого не здивую, якщо скажу, що для мене (а заразом і для багатьох далеких від високого мистецтва читачів) ім'я Туве Янссон в першу чергу асоціюється з Мумі-тролями.

Мумі-тролі - то щось тепле і дуже особисте з дитинства, скорочена версія "Небезпечного літа" в журналі, простихоспади, Мурзілка, яке мені читав батько. Шість тоненьких книжочок російською, намучених якимись загадковими оборудками з підписками та макулатурою, які я читав вже сам (і багато разів). Українське видання від "Старого лева" - куплене, щойно його побачив. Шлях від веселого "Капелюха чарівника" до депресивної "Чарівної зими" (не дуже зрозумілої мені-дитині, але улюбленої потім). Оце все.

Само собою, що інтерес до творів переходив і на авторку, аж от нарешті українською з'явилося одразу дві біографічних книги (за певною іронією - фінська і шведська). Як і положено повному профану в питанні, яку з них читати, я обирав абсолютно стохастичним способом, але сповнений рішучості в осяжному майбутньому також прочитати і другу (а також - щойно вона вийде - "Доньку скульптора", збірку дорослих не мумі-трольних оповідань Янссон)

Тим не менш, "Творчість і любов" не дали жодної підстави жалкувати про вибір. Книга охоплює все життя письменниці - від народження і до смерті, розповідає про її близьких і друзів, шлях в живописі, літературні успіхи, мумі-трольну популярність і втому від неї, нарешті - про непрості відносини з сучасною Янссон суспільною мораллю.

До цього додається купа (буквально кожні пару сторінок) фотографій картин Янссон, її самої та близьких людей.

Словом, мені було цікаво.

(як певний недолік, зауважу подвійний переклад з фінської через англійську, але ЩОЖ)

"Видозмінений вуглець", "Зламані янголи", "Пробуджені фурії" Ричард К. Морган #books

Є в фантастиці ціла низка досить уживаних, на жаль, сюжетних ходів, які здаються мені максимально непереконливими і лінивими.

Очолює цей список безсмертя через копіювання. Це коли у фантастичному світі раптом відкривають спосіб створити ідеальну копію людини станом на момент копіювання (повністю, або тільки свідомості - неважливо) і всі такі одразу у повному екстазі "нарешті ми безсмертні!". З одного боку, воно, звісно, є щось оптимістичне в тому, що після смерті умовного мене по світу ходитиме ідеальна моя копія, але я за цього Мортангусіка 2.0 радий, як кажуть, але не від усього серця - бо його існування аж ніяк не відмінить сумного факта моєї смерті. Яке ж це нафіг бессмертя, якщо я все одно помру в свій час, а всі приколи наступного життя дістануться комусь іншому? Ця незручність настільки очевидна, що авторам доводилося застосовувати неабиякі трюки з димом та дзеркалами, щоб її замаскувати (винахідливість гідна кращого застосування) - щось типу несподіваних обставин які змушують руйнувати оригінал при копіюванні і введення души як фізичної сутності. Навіть такому матьорому атеісту як я, зведення феномена души до купки файлів на диску, здається дещо... знеціненням.

Так само уникайте і телепортації - вас вб'ють і замінять копією. 0 з 10, wouldn't recommend, краще пройдіться пішки.

Звісно є твори де ця проблема навпаки підкреслюється і працює на сюжет. Я переборю соблазн викотити тут список на десяток позицій і обмежуся одним прикладом: відеогра Soma - найкраще відоме мені дослідження феномена. Дуже раджу.

Почесне друге (і останнє на сьогодні) місце бісячих кліше посідає заморозка (стазіс, архівація в магічний крістал тощо) як спосіб покарання. Неймовірний Девід Саймон колись вклав в уста одного з персонажів великого серіала The Wire слова: "Ти проводиш у в'язниці всього два дні. День, коли тебе посадили і день коли ти вийшов". Йшлося про спосіб легше пережити тривалий термін, але ж коли це стає буквально так, то ситуація зводиться до абсурда. Скажемо ви, не дай бог, канєшна, скоїли купу злочинів і отримали двадцядь год тюрми страшної заморозки - кліпнули оченятами... і все - вітаємо вас на волі, сподіваємось - ви виправились. Ви в майбутньому, всі ваші вороги - в будинку для літніх людей. А мінуси, як кажуть, які?

З урахуванням цього - не маю раціонального пояснення, чому мені так сподобалась трилогія Ричарда Моргана (так, я нарешті підбираюсь до суті) про надзвичайно розумного, швидкого, сильного і небезпечного колишнього посланця ООН Такеши Ковача. Бо там є все вищезгадане одразу, плюс ще трошки найпопсовіших фантастичних кліше. Але чомусь ця літературна конструкція з палок і ізоленти в зборі працює, і працює чудово.

За версією пана Моргана, в не дуже віддаленому майбутньому люди дістануться Марса... і одразу знайдуть там вимерлі поселення прадавньої розвинутої цивілізації (ще одне "ніколи такого не було і от знову"). Серед купи знахідок особливо цікавими будуть
- карта землеподібних планет
- можливість передавати інформацію з насвітловою швидкістю
- можливість оцифровувати (і відновлювати) свідомість людей (та й загалом живих істот)

Все це в комплексі дало можливість прицільно заслати кораблі з колоністами на придатні до життя планети (з досвітловими швидкостями), підтримувати з ними зв'язок і навіть відвідувати (завдяки оцифровці і копіюванню свідомості). Людське тіло тепер зневажливо називають "чохлом", ці чохли вирощують на замовлення, купують, крадуть і все, що ви ще собі можете вигадати. На шляху створення багатьох копій однієї людини стоїть виключно законодавча заборона (ха-ха, скажете ви, і вгадаєте; на щастя пан Морган теж реально дивиться на речі і подвійне зачохлення пару-трійку разів істотно попрацює на сюжет).

Формально, всі заселені людьми планети контролює магутнє ООН (те що у всесвіті Моргана ця організація не жалюгідні нікчеми - ще одне смішне фантастичне припущення, звісно). Але що робити, якщо еліти на місцях вирішать, що ООН їм не дуже-то й треба? Армію не відправиш - летітиме кількадесят років. От тут у справу і вступає корпус посланців - елітних бійців, яких миттєво перекидають у місцеві “чохли”, спеціально тренованих адаптуватися і вливатися в будь-яке соціальне середовище з тим, щоб малими силами там скидати уряди і влаштовувати революції.

Таким посланцем був і незмінний герой всіх трьох романів Такеши Ковач. Родом з планети Світ Гарлана (відомої, між іншим, тим, що породила дуже бунтівне і дуже заборонене квазі-філософське вчення - Квеллізм), Ковач встиг побачити чимало неприємного в лавах посланців, покинути їх, побути злочинцем... і ще багато всього, на що в нас зараз нема часу. Важливо, що він, зрештою, опинився на старій Землі і буквально змушений проводити розслідування, яке йому не подобається.

Цьому розслідуванню і присвячено перший роман трилогії - "Видозмінений вуглець". Стара Земля майбутнього за Морганом виглядає так, ніби він зробив собі чекліст всіх кліше а) кіберпанку б) нуара, і не зупинявся, поки не поставив в ньому останню галочку. Кіберпанк настільки кібер і настільки панк, а нуар - настільки нуар, що роман періодично починає нагадувати пародію на ці жанри (щось типу фільмів з Леслі Нільсеном чи Hot Shots!). На щастя, почуття міри та талант втримали письменника на краю прірви, і книга не перетворюється на комедію. "Вуглець" - без жартів - чудовий бойовик. Він гарно написаний, швидко читається і кидає пана Ковача з однієї пригоди в іншу без перерв взагалі. Бонусом йдуть абсолютно крінжові постільні сцени, але з цим можна примиритися, їх не так багато. Ну і стилизація під класику (як кіберпанка, так і нуара) - дуже старанна, з явною любов'ю зроблена. Тож, хоча певної глибини книзі не вистачає, я з легким серцем раджу її всім поціновувачам фантастичних бойовиків.

Тим більше, що далі все стає тільки краще. Таке враження, що разом зі Старою Землею, в кінці другого романа, Ковач полишає позаду і найбільш одіозні штампи, а натомість отримує більше індивідуальності на далеких планетах. "Зламані янголи" - історія більш камерна і розмірена, ніж "Вуглець". Більшість часу невелика група героїв проводить буквально на пляжі, коло [redacted] археологічної знахідки. Неймовірним чином, це не завадило пану Моргану відгрузити і сюди неймовірну кількість неприродних смертей (і чималу - статевих актів) - я просто знімаю капелюха перед майстерністю і цілеспрямованністю письменника. Але знайшлося в цій історії місце і Ісусу Христу роздумам над внеском однієї людини в історичні процеси, природою насильства взагалі і війни зокрема, революційним мотивам. Все дуже гармонійно і збалансовано - все ще еталонний бойовик, але вже можна робити вигляд, що ви прийшли не за ним, а за поживою для мозку.

І в третьому романі все це сягає апогея. Ковач повертається туди, звідки починав, шукає щось давно втрачене і переживає екзистенційне переродження. А Морган тим часом (знову ж на заздрість майстерно) підгрібає всі висячі хвости, заготовлені в минулих двох романах сюрпризи, сюжети, технології і релігійні культи - і, нарешті, позбавляє свій вигаданний всесвіт залишків вторинності.

Дуже вдоволений цієї мандрівкою і її завершенням.

"Душниця" Володимир Аренєв #books

Трохи підзапустив бложик - навалилася роботанька, трохи був нечитун і таке інше. Але планую виправлятися потроху.

Не дуже, звісно, допомагає і те, що вже кілька разів намагався сформулювати простими словами, чим мені запала в душу "Душниця" (вибачте за тавтологію) - і не зміг. Але ж вона запала, ще й як. Тож, в принципі, можете на цьому місці кидати читання відгука і йти читати саму повість - вона чудова. А я ще трохи постраждаю.

Йдеться в повісті про світ одночасно дуже схожий на наш і, в той же час, кардинально відмінний тим, що людська душа там є не суто філософською концепцією, а феноменом, який можна спостерігати цілком матеріальними засобами. В момент смерті її можна не відпустити в засвіти, а вхопити в спеціальний мішок і зберігати там. Дехто навіть може спілкуватися з душами мертвих, але так - непевно, на рівні віддаленого шепоту.

В тому ж світі відбувається дія іншої повісті пан Аренєва - "Пан Малодобрий", тож якщо ви читали - то трохи в курсі вже, як воно там влаштовано (а якщо не читали - то теж варто). От тільки, на відміну від "Малодоброго", час дії - майже наша сучасність. З інтернетом, мобільними телефонами, літаками і усім цим. Души все ще захоплюють в мішки (технологічно вдосконалені) і згодом передають на зберігання в спеціальні вежі - ті самі "Душниці". Ще є такий собі "півострів", де місцеві "дикуни" все ще вмирають по-людськи (вибачте не втримавсь). А решта - все добре знайоме і звичне кожному з нас.

Школа і дорослішання з його класичними проблемами - так, ця повість здебільшого про школярів. Ну дуже прозорі натяки на антиутопічність, які без труда побачить кожен. Дід головного героя - поет, колишній партизан і колишній дисидент, що став чужим і цим, і тим. Все знайоме, все працює і для нашого світу, все чіпляє за живе.

Єдине, що мене засмутило - не вистачило трохи, так ніби спав, бачив цікавий сон і прокинувсь на самому цікавому місці. Це не проблема повісті - вона має цілком собі фінал, а особливості персонального сприйняття, скоріше. Але що ж - автор регулярно погрожує поверненням в той світ, втішимося і цим.

Ще окремо цікаво було б (пере)прочитати першу редакцію повісті, що вийшла на початку 2014 і порівняти, що змінилося (в мене вдома в Дніпрі має бути, тож, якщо пощастить, то колись і перечитаю).

Ну і традиційна вже для книг пана Аренєва ремарка - книга чудово оформлена і ілюстрована, прям приємно в руки взяти.

Моя щира рекомендація, карочє.

"Сірі обійми Міжсезоння" Олексій Жупанський #books

Третій твір з циклу "Колесо року", відгук на перші два тут.

TLDR: так само чудово, як і попередні. Тож, якщо читали їх і сподобалось - ніякий відгук вам не треба, просто йдіть і читайте. Якщо не читали - почніть з "Осіннього заціпеніння", коротка повість дасть приблизне уявлення, з чим маєте справу. Якщо читали і не сподобалось... ну мені шкода.

З причин технічного характеру, читав я "сірі обійми", коли міжсезоння вже відступило, на початку червня (лишу за кадром те, що з якихось інших причин літо толком не починалося аж доки я книгу не дочитав - явний збіг же). Може воно й на краще, бо з тотальною сірістю і мрякою за вікном вражаючий ефект книги був би сильнішим, ніж мені хотілося б. Бо вийшла вона трохи (не трохи) похмурішою за перші два твори.

Пан Жупанський все ще тримається урбаністичної міфології (і це чудово), але робить і суттєвий випад в бік чистого горору.

Маю тут зробити ремарку, що відносини мої з жанром горору, що в літературі, що в фільмах-іграх - максимально непрості. Частіше за все мені просто не страшно. В гарних випадках - цікаво, що ж там буде далі, в поганих - нудно. Лякають мене здебільшого абсолютно реалістичні і нежанрові твори.

Але в цієї книги вийшло. Проза надто химерна, щоб сприймати її як буквальну реалістичну історію, потрапляє точно в ціль напівзабутих спогадів з дитинства, неприємних тіней на дальній стіні пам'яті. Якщо ви теж з того покоління, якому і в 30-40 рочків іноді сняться кошмари про навчання в дуже середній школі, в якого є певні спогади з дитинства, про які не хочеться нікому розповідати ніколи - і, навпаки, спогади дуже теплі, якими поділитись хотілося б, але не виходить розповісти словами - то можу припустити схожий ефект і для вас. Будьте уважні та обережні, як кажуть.

Ризикую повторитись, але знов скажу - самого тільки настрою та атмосфери книги цілком достатньо, щоб її варто було читати. Сюжет і історія - приємне доповнення до цього.

Закінчу на тій самій ноті, що й попередній відгук: дуже чекаю і миттєво замовляю наступну частину цикла - "Палаюче око літа", яка - знову ж таки - має вийти зовсім незабаром. Сподіваюся, цього разу ніщо не завадить нашій вчасній зустрічі.

P.S. Півцарства за мерч у вигляді червоного Абібаса з тентаклями.

"Брати вітру", "Серце всього, що було втрачено" Тед Вільямс #books

В мене тут (покищо) нема окремого поста про трилогію (насправді, всі її видання, що я бачив, мали більшу кількість книг, але офіційно це трилогія) Теда Вільямса "Пам’ять, Скорбота і Шип", тож я просто маю сказати, що це один з моїх улюблених фентезі циклів. Чудовий і продуманий світ, яскраві персонажі, захопливі пригоди - на мій смак, одна з небагатьох дійсно вдалих спроб писати фентезі "під Толкіна". Я перечитував його не менше трьох разів і абсолютно точно читатиму ще. Джордж наш Мартін - і той називав трилогію Вільямса одним з джерел натхнення для "Пісні льоду і полум'я".

Ще однією очевидною перевагою циклу є те, що його історія повністю завершена - ніяких вам очікувань "The Doors of Stone" чи "The Winds of Winter", просто берете і читаєте від початку і до абсолютно чесного фінала. Ще й розумний обсяг сторінок. Чи це не ідеально?

Проте сталося несподіване - в 2017 році (через 24 роки після завершення трилогії!) Тед Вільямс рішуче повернувся до світу Остен Арду, для розминки написав короткий роман "Серце всього, що було втрачено" - як він сам каже, міст між старою і новою історіями - і взявся за новий цикл, де зараз чотири романа (і ми, звісно ж, сподіваємося побачити їх всі українською від “Апріорі”). Плюс ще відволікся дорогою на роман-приквел (теж коротенький) "Брати вітру", що вийшов у 2021.

З нього і почнемо. Певні поважні люди радять "Братів" як такий собі пробничок Остен Арда, але я візьму сміливість з ними не погодитись. Не зрозумійте мене неправильно, роман чудовий, але я абсолютно певен, що націлений він на тих, хто вже любить Остен Ард і _вже_ хоче знати більше. Щоб сидіти з обличчям ДіКапріо з відомого мема з банкою пива і цигаркою і тикати в сторінки книги: "Ага! Оце ж воно! А тут виходить он як! Щож, я підозрював..." Ну і так далі. Тож _не_ починайте з "Братів вітру", починайте з основного циклу, а потім вже почитаєте як такий собі Інелуки докотився до... докотився в общєм.

"Серце всього, що було втрачено" - як і можна очікувати від романа-моста - розповідає про події одразу після фінала основної трилогії і лупить буквально під дих болісними і аж надто актуальними нам темами війни, втрати і повернення додому. Так, для головних героїв трилогії криза вже минулася, але так пощастило не всім, тож маємо історію одного переслідування, кількох бійців одного загону і декого з іншого боку (вибачте за такі кострубаті формулювання, але я повний рішучості уникнути спойлерів взагалі). Як не парадоксально, цю історію якраз можна вважати вдалим пробником книг Вільямса - всі кращі риси автора, сконцентровані в невиликому об'ємі. Хіба що може дізорієнтувати чимала кількість імен, понять і згаданих подій (словничок в кінці - в поміч). Але, вкотре повторюся, краще просто почати спочатку - воно того абсолютно варте.

Тож чекаю наступних книжок Вільямса українською (а в нього є ще кльові цикли, just saying) і раджу ці книжки всім шанувальникам фентезі. Такі справи.

P.S. А ще саме до цього циклу Вільямса мій улюблений фентезі художник Michael Whelan намалював мабуть мою найулюбленішу ever фентезі ілюстрацію. Подивіться яка гарна.

https://youtu.be/g79GPZSQHBk

Neuromancer comes to the Apple streaming platform on Friday, January 22, 2027.

Най і тут буде, бо прям дуже чекаю.

"Міст у Терабітію" Кетрін Патерсон #books

Не буду прикидатися і одразу зізнаюся, що моє знайомство з Терабітією почалося не з книги, а з екранізації 2007 року. Звісно ж, в ті прадавні часи все відбулося під Веселим Роджером, без жодної підготовки - просто ще одне кіно в пачці свіжака, закинутого приятелем, якому пощастило з товстим інтернет каналом. "Якесь фентезі наче, ти таке любиш, подиви". І, знову ж, абсолютно очевидно, що з такою підводкою я виявився геть не готовим до побаченого; ефект від фільма більше за все нагадував добрячий удар пильним мішком по голові. Absolute cinema, як каже пан Скорцезе з відомого мема.

Вже потім я дізнався, що фільм знято за мотивами всесвітньо відомої повісті Кетрін Патерсон і долучився до першоджерела, щойно зміг. Звісно, тут я вже був готовим, тож ефект вийшов трохи слабший, але повість все одно чудова. Тож осьо радий був перечитати її ще й українською, чого і вам раджу...

...бо історія про Джесса Еронса, хлопчика з бідної багатодітної родини, що більш за все любив бігати і малювати та його несподіваної дружби з Леслі Берк - новенькою дівчинкою в їх маленькому містечку - ані трохи не втратила своєї актуальності. І, смію припустити, не втратить ніколи, поки на світі існують підлітки.

Якщо ви якимось дивом досі не знаєте в чому інтрига повісті, то зробіть собі ласку - нічого не читайте до, почність з самого тексту (це маленька повість, прочитати її - справа буквально одного вечора), а вже потім можете провести додаткове дослідження, якщо буде цікаво (наприклад, дізнаєтесь про випадок, що став натхненням для книги)

А фільм 2007 року я потім передивлявся ще пару разів і вважаю майже ідеальною екранізацією. Харізматичні актори, гарні зйомки і ретельне слідування духу першоджерела - що ще треба.

"Крапля скверни" Роберт Джексон Беннетт #books

Друга книга циклу. Відгук на першу - тут, відсилаю до нього за коротким екскурсом в сетінг (бо сетінг цей дуже незвичний і без коментаря буде важко). Я пишу про трилогію - це помилка. Третій роман циклу вже вийшов англійською і він не фінальний. На реддіті пан Беннетт казав, що сам не знає, скільки книг буде, але не планує зупинятися поки пишеться.

Одразу можу сказати, що другий роман анітрохи не поступається першому і якщо "Чаша" вам сподобалось, то жодної причини пропускати "Краплю" тупо нема. Можна одразу йти і читати.

Подібно до першої книги, "Крапля скверни" - це детективна історія, (знову ж як і перша) цілком самостійна і завершена, тож не доведеться чекати наступного тома, щоб дізнатися, чим закінчилося нове розслідування Ани Долябри та Діна Кола. На таких умовах, згаданий розмах авторських планів не сильно засмучує.

Хіба що нова інформація про світ, про левіафанів, про те, хто ж така ця Анаґоса Долябра подається ну дуже помірними порціями. І оце, якраз, трохи злить, бо самобутній і яскравий, майже-не-фентезійний сетінг - одна з основних переваг циклу. Але трошки лору (простихоспади) нам таки перепаде - бо цього разу героїв занесе на інший кінець імперії, в місцину, що не лежить на шляху щорічної міграції левіафанів, проте є місцем, куди згодом доставляють їхні туши з метою вивчення та дерибану на такі важливі для функціонування імперії особливі інгредієнти. Як це все відбувається і яких жертв вимагає - дізнаємось. Як і пару штрихів про легендарних прадавніх ханумців (по цьому питанню в нас паритет як мінімум з Діном, бо він теж про часи заснування імперії знає дуже мало).

Крім цього, місце дії роману - як легко здогадатися, зовсім не випадково - є ареною ще й політичної кризи... і отут мене пан Беннет трошки вибісив. Як кажуть: просто неймовірно як деяким вестернерам людям вдається бути такими вумними і такими дурачками водночас. Одним зі стовпів цієї політичної сюжетної лінії є наочна демонстрація вад такого державного устрою як монархія. Важко, по суті, з цим не погодитись, але є нюанс. Дуже видно, що письменнику прям сильно хотілося про це поговорити і він підкреслює це в післямові, цитує Пратчета на тему "королі? яка гарна ідея"... і закидає дуже дивний тейк

- в нульових роках всі читачі фентезі було від королів у захваті
- але в кінці десятих (!) люди нарешті зрозуміли, що міцні госпідарники - не те, що їм треба і осьо, бачте, навіть в фентезі тон змінився, нарід поразумнішав.

Полишимо за кадром обгрунтовану підозру, що за межами Техаса (де дійсно живе пан Беннет, але, клянуся, дізнався я про це постфактум) нарід щось почав розуміти про міцних госпідарників трохи раніше за кінець десятих, коли мешканці цього самого Техаса обрали собі руду мавпу у якості цього самого госпідарника. Може навіть сильно раніше.

Але ж, шановний пане Беннетт, ваш антимонархічний спіч звучав би сильно переконливіше, якби не було видно, як сильно вам самому подобається ваша ханумська ІМПЕРІЯ
- вона в цілому справедлива (є, звісно олігархічні клани, але з ними прям БОРЮТЬСЯ - в тому числі головні герої, а значить в кланів тупо нема шансів)
- вона на вістрі прогресу і більше ніхто так не вміє (в книзі прям статистика є по дитячій смертності і хворобам в хорошій імперії і поганому королівстві)
- всі хочуть в ханумську імперію - буквально в фурах по ночах з Хуареса туди намагаються пролізти
- але імперія всіх приймає, приставляє до справи і згодом дає громадянство - бо як же інакше
і дуже багато такого.

Не те, щоб це сильно псувало насправді чудовий роман (оно пан Вегнер теж у захваті від свого Меекхана і ми його все одно любим - здебільшого не за це, звісно).
Та й загалом у Беннета чудові книги з хорошим посилом.
Але ж це ну тупо реліктовий жарт про хрестик і труси.
Чогось же весь цей конструкт названий імперією, а не федерацією всіх планет кантонів, може причина якась була, нє?*

* - я встиг почитати третій роман англійською (і, звісно ж, напишу відгук, щойно дійде черга) - там стає сильно краще по цьому питанню, але в "Краплі скверни" - ну отак.