"Річки Лондона" Бен Ааронович #books

Все почалося з того, що молодий лондонський констебль Пітер Ґрант побачив на місці злочину привида. Ґрант - хлоп щирий та вмотивований, проте недосвідчений; в нього проблемна родина, певна розсіяність, зовсім не робоча цікавість до колеги-констебля Леслі Мей та страх назавжди застрягнути на якийсь дрібній бюрократичній посаді. І тут ще привид цей - дуже недоречно.

Але, як то буває, несподівано втручається доля і, замість пильного письмового столу, Пітер опиняється у відділі "Економічних та особливих видів злочинів" де під проводом загадкового детектива-інспектора Томаса Найтінґейла буде займатися зовсім не тим, про що можна було б подумати, виходячи з назви відділу.

В першу чергу - нещасному Пітеру доведеться багато і важко вчитись. Я давно помітив таку цікаву штуку: наскільки дофіга в нас книжок про всілякі магічні академії та інші стрьомні навчальні заклади - настільки мало в них приділяється уваги безпосередньо навчальному процесу. Герої витрачають 100% часу на романтичні підкати один до одного (не засуджую), спроби один одного вбити (трошки засуджую), нічні походи в Дуже Небезпечне Місце (різне в різних закладах, але в кожному воно гарантовано є) та пошук горокраксів. Вчитися тупо нема коли. Щасливе виключення - хіба що "Magicians" Лева Гросмана. І от тепер ще "Річки Лондона" - бо вчитися констебль Ґрант буде саме магії. І, можете бути певні, детектив-інспектор не дасть йому спуску. Тільки хардкор, тільки науковий підхід, схвалений сером Ісааком Ньютоном.

Але і крім навчання буде чим зайнятись - особливі види злочинів самі себе не розкриють. І вже там знайдеться місце багато чому, крім привидів та вампірів історія хильнеться в бік справді міфологічний (і ви дізнаєтесь до чого тут ті річки з назви) - але все одно залишиться трошки детективом. Тож на гарний процедурал з магією теж можете розраховувати.

Такий собі Гаррі Дрезден з британським акцентом - неможливо втриматись від цього порівняння, коли говориш про міське фентезі + детектив. Але саме завдяки "акценту", пресловутій британській атмосфері, "Річки" мені зайшли навіть більше за Бутчера. Читаючи ремарки про лондонське буття від саркастичного внутрішнього голоса Пітера Ґранта, охоче віриш, що пан Ааронович щиро любить своє місто. Дуже гарний вайб, дуже подобається.

(Тут саме місце трохи сказати за переклад, який полишив дивне враження - деякі місця перекладені дуже приємно, справжня жива мова, легко читається - але в інших фактичні помилки, помітні без звірки з оригіналом, чисто по повному невлучанню в контекст. Сподіваюся, що в другій книзі першого буде ще більше, а другого - не буде взагалі).

Так, в другій книзі - бо в кінці цієї справу буде розкрито, все чесно, але буде і обнадійливе:

"Констебль Пітер Ґрант і детектив-інспектор Томас Найтінґейл повернуться в "Місяці над Сого"
(а всього творів в серії - за десяток, останній вийшов влітку 2025)

Я чекаю, мені треба.

"Загроза з того світу" Джим Бутчер #books

Третій роман цикла про приватного чарівника Гаррі Блекстоуна Копперфільда Дрездена. Відгуки на перші два - тут і тут, повторюватись багато не буду.

Книжка кілька місяців "настоювалась" в мене на полиці в купі книжок в кутку, і ось дочекалась свого часу - після "Річок Лондона" хотілося ще трошки чогось такого і "Загроза" підійшла ідеально.

Скажу чесно: на цьому етапі я вже майже готовий вірити людям, які кажуть, що в Бутчера кожний наступний роман про Дрездена кращий за попередній (чому "майже" - буквально на пару рядків нижче).

Сюжет з кожним разом дійсно стає більш переконливим і відточеним, драйв не відпускає (я прочитав книгу по суті за нічвечір), пресловуті ставки зростають, ще й з'являються натяки на глобальний сюжет (хоча і без "монстра тижня" не обійдеться). Одним словом - мені подобається.

А от що трохи засмутило, так це те, що фентезі стало більше, а от нуара - менше, і це абсолютно неприпустимо. Анаксептабл! Оця атмосфера кримінального трилера, але з магією, була якраз унікальною фічею, що в першу чергу продала мені цикл. Сподіваюся, що в подальших книгах письменник виправиться хоч трохи, хе-хе.

Але в цілому це чудове міське фентезі, стильне і атмосферне. І дійсно, саме як роман - краще попередньої частини, яка була краще першої. Тому навіть якщо в вас є певні сумніви після перших двох - я б радив дати шанс "Загрозі з того світу" (якщо взагалі не ваше - то зміни не настільки кардинальні)

Ну, а мені вже дуже цікаво як там далі розвиватиметься заваруха, що назріла в кінці цієї книги. Шановні Небо Паблішинг, не затягуйте там сильно, заради гуманності.

"Центральна станція" Леві Тідгар #books

В далекому майбутньому, десь між єврейським Тель-Авівом та арабською Яффою височіє велетенський космопорт. Він був стартовою точкою для безлічі неймовірних мандрівок - навіть пасажири Кораблів Виходу, що нині покинули Сонячну Систему проходили крізь його вежі... Але більшість цих пригод не мають відношення до справи, бо книга не про них, а про людей, що живуть тут, на Землі, в тіні Станції.

Майбутнє, що наступило, може і виявилось не найкращим можливим, але точно і не найгіршим, тож люди живуть багато в чому подібно до своїх далеких предків з рубежу XX та XXI століть (дещо, звісно, змінилося з тих пір дуже сильно - скажемо, більшість людства нині поєднано Бесідою - глобальною інфомережею, якою вдень і вночі течуть космічні об'єми даних).

Так чи інакше, люди одружуються, заводять дітей, старіють - як і заведено. Працюють, в цій реальності чи в якийсь з віртуальних. Сяк-так уживаються зі списаними кіборгами-ветеранами давно забутих воєн, роботами-священниками (якщо треба - зроблять вашій дитині обрізання у кращому вигляді) та навіть Інакшими (справжніми штучними інтелектами, дітьми давніх легковажних експерементів). П'ють пиво "Маккабі", іноді щось міцніше, купують шаурму з баранини в тому самому знаменитому кіоску (двічі був атакований терористами-смертниками, але нині знов працює) - звичайне, словом, життя.

Тут саме час сказати, що "Станція" - роман в новеллах, що спільного сюжета майже не мають. Це просто коротенькі (вся книжка - трохи більше двохсот сторінок) нариси з життя людей навколо станції, моменти, вирвані з плину часу, веселі і сумні, прямолінійні і трохи заплутані, але всі - дуже... душевні.

Коли я прочитав першу новелу - сказав собі, що пан Тідгар дуже хоче бути як Вільям наш Гібсон - і виходить в нього незле. Стилістично новели "Станції" найдужче нагадали мені лаконичный стиль "Спалити Хром" (та трилогії кіберпростору загалом) - і це дуже комплімент. Але Тідгар приносить достатньо свого, щоб його книга не була простою імітацією майстра. Його дуже цікавить, що ж в умовах інформаційного майбутнього власне є "людина"? А що є "бог"?

Якби я прагнув вигадувати нові неіснуючі жанри, що закінчуються на -панк, для кожної окремої книги - сказав би, що "Центральна станція" це hebrewpunk. Тепер я вже знаю, шо в Леві Тінгара є збірка оповідань з саме такою назвою і ніхто мені не повірить, що я до цього додумався сам. Пофіг.

Щоб вже ніяких сумнівів в читача не лишилося, що автор з ним на одній хвилі, по тексту розкидана товарна кількість великодок, помітних любителям фантастики (Чіба-сіті, роботи з ініціалом Р., дев'ять мільярдів імен та ще багато всього) - все знайоме і рідне. І ще вампіри - трішки схожі на таких в Воттса, але одночасно геть інші.

Якщо з усього написаного вище не очевидно, то скажу прямо - "Центральна станція" для мене відкриття цього року. Сподіваюся колись почитати ще щось від пана Тідгара.

"Рій" Франк Шетцінґ #books

Як заведено в подібних історіях, все почалося несподівано. В один прекрасний день у світі на порядки збільшилася кількість надзвичайних природних аномалій. Кити без причини атакують човни, медузи виводять з ладу вантажні суда, дивні водорості отруюють людей і ще купа всього. На перший погляд, випадки не надто пов'язані між собою, але, як легко здогадатися з самого факту існування романа, це абсолютно не так. Проте людству не лишають часу на прийняття цього лячного висновку: ланцюжок трагічних, але локальних нещасть швидко перетворюється на катастрофу планетарного масштабу, а на обрії вже маячить ще більша.

"Рій" - максимально реалістична наукова фантастика з екологічним спрямуванням. В кращих традиціях Майкла Крайтона (чи, якщо хочте сучасника, Макса Кідрука - передавайте вітання метан-гідратній загрозі). Наукова складова цікава і не нудна (список літератури для душніл надається в кінці). Загрозлива спираль постійно нарастаючих катастроф описана епічно і захопливо, можна сказати - кінематографічно (роман, до речі, екранізований в 2023 році в форматі серіала, але рейтінги в екранизації не дуже; я сам поки що не пробував). Здавалося б - ідеальний жанровий роман...

...але читав я його майже місяць. І на те є причини:

Якщо до першої частини, яка описує власне катастрофу, питань майже нема - я насипав восторгів в попередньому абзаці абсолютно щиро і вважаю, що тільки цієї частини було б достатньо, щоб зробити книгу вартою прочитання, то далі стає сумніше. Спроба в герметичну історію про команду вчених (і не тільки), що б'ються над порятунком людства показала, що пан Шетцінґ, відверто скажемо, далеко не Крайтон. Герої раптом гублять свою індівідуальність майже повністю - а вона в них була буквально щойно, ще й яка - і перетворюються на джерела інфодампів (часто повторюваних при цьому). Жодних напівтонів з цього моменту - персонажі або хороші, або погані. Так, куди ж без поганців - але жодної інтриги в них нема, ви точно зрозумієте хто мудак з першої зустрічі. Злодійствують вони настільки невинахідливо і карикатурно, що хочеться спитати в автора: WTF, що з тобою стало, тільки що добре ж все було?

До цього ж додається те, що книга ну дуже довга (і я не бачу, чим би це було виправдано). Коли я вже згадав Кідрука - уявіть одну з сюжетних ліній "Колонії" надуту до розмірів всього романа. Буквально той випадок, коли під кінець вже хотілося, щоб все це вже скінчилось хоч якось - і це сильно знизило ефект від дуже рішучих спроб викликати в читача емоції. При цьому мені здався якимось непомірно важкуватим саме український текст романа, деякі місця доводилося перечитувати по кілька разів, щоб збагнути, про що йдеться (і ні, це не ті місця де йшлося про метан-гідрати). Я не читаю німецькою, тому порівняти з оригіналом не можу - просто спробуйте ознайомчі фрагменти і складіть власне враження.

І все ж таки, попри всі свої недоліки, "Рій" - хороший науково-фантастичний роман, абсолютно вартий прочитання, якщо жанр вас приваблює. Просто він міг бути ще краще, якби пан Шетцінґ не так сильно захопився.

Але мені тепер точно треба почитати щось легке.

"Вартові Кордонів і Меж. Гострі кігті минулого" Гаель Алехо Грахілья #books

Як людина, що (з певним сумом) купує суттєво більше книжок, ніж встигає прочитати, можу дозволити собі звичку давати книзі "настоятися" (чи "належатися"?) - одним словом, дочекатися поки в мене буде відповідний настрій її прочитати. Так чекав свого часу, скажемо, черговий том про Гаррі Дрездена, так чекав і другий том Паладинських оповідок, про який йде мова. Перший том мені сподобався, тож від другого були певні очікування... І ось, в момент гострої необхідності видихнути після "Роя" його час настав.

До свого відгуку на перший том мені особливо і нема що додати, тож скажу просто: другий том - він як перший, тільки краще. Пригод стало більше, роздумів про цноту - менше, ілюстрації так само прекрасні, текст написаний приємно, тож якщо перший том вам зайшов - то і другий треба брати. Історія в ньому достатньо самостійна, тож теоретично його можно читати і в відриві від першого - але шоб шо?

Тож в цьому томі ми прослідкуємо за пригодами іншої паті групи героїв (які все ще досить веселі та легковажні, якщо не зважати на один зовсім не козі сюжетоутворюючий елемент), дізнаємось більше про світ та побуваємо в інших його куточках - одним словом, гарно проведемо час і відпочинемо душею. А це саме те, що мені було треба.

Наступну книгу так само чекаю, купую на релізі... і відкладаю до момента, коли захочеться чогось легкого і авантюрного, не про похорон.

"Фаренго: Тінь попередника" Володимир Єшкілєв #books

Відносини з епічною космооперою Володимира Єшкілєва склалися в мене не з першого разу. Кілька років тому пробував якийсь ознайомчий фрагмент і не вразився. Але відчизняна космоопера - річ не настільки розповсюджена, щоб так просто нею знехтувати, тож спокусився на нове (і дуже красиве) видання від Жорж... і вгадав. Чи то розрекламована нова редактура зробила дива, чи то минулого разу настрій був не той, але цього разу роман зайшов як вода в суху землю. Сподіваюся, Жорж не тягнутиме тепер з перевиданням другого та третього томів.

Пан Єшкілєв створює свій всесвіт з багатьох кліше, дуже добре знайомих шанувальникам жанра: тут і космічний псевдофеодалізм з імператорами, баронами та іншими герцогами, і предтечі, від яких залишилися тільки руїни та залишки технологій, що суттєво випереджають людські, і невідома загроза, завдяки якій так незручно вийшло з предтечами, і... можна довго перераховувати, але в цьому випадку сума відомих складових дала дуже приємний результат.

Неозброєним оком видно, що письменник ретельно продумував жорстоке, розділене на касти суспільство майбутнього, сповнене інтриг, підозр і, як казав класик, планів всередині планів. До цього пласта історії важко підкопатися і за ним найцікавіше спостерігати. Героїв багато - і майже всі вони не ті, ким здаються на перший погляд. Їхні мотиви і цілі - пазл, який цікаво розгадувати.

Трошки гірше справи обстоять з екшеном. Почнемо з того, що частіше за все він відбувається десь за кадром. Герої приходять постфактум і з обличчям Траволти з мема роздивляються руйнування навколо. Коли ж нам щастить бути присутніми, часто-густо автор досягає кумедного (але навряд задуманого) ефекта діалогами між умовними космодесантниками в стилі

- Капрал, хіба ви не помітили, що тета-випромінювання зі стационарного тір'ямпомпатора моделі "малахітовий уд" роз'їдає броню жорсткого скафандра мені, вірному слузі імператора і вашому товаришу?

Можливо, це мало підкреслити їх професіоналізм, але будь-хто, хоч трохи дотичний до армії, вам вкаже на неправдоподібность такого підходу. При цьому решта діалогів в романі - цілком нормальна жива мова.

Тож "Тінь попередника" - точно не найкраща космоопера в моєму житті. Але точно і не з гірших. Іноді вона дуже сучасна, іноді виглядає як прибулець з середини минулого століття, але загальне враження залишає приємне і я з легким серцем можу її радити всім людям доброї волі, не байдужим до жанра як такого. Ну і, як сказав на початку, дуже чекаю продовження.

"Місто клинків" Роберт Джексон Беннетт #books

Другий роман трилогії "Божественні міста" (відгук на перший - тут) робить крутий поворот в тоні оповіді. Воно й недивно, бо роль оповідачки від шпигунки дипломатки Шари Комайд переходить до Тур'їн Мулаєш - військової з генеральським званням (у відставці, але, як ви можете легко здогадатись, ненадовго), жінки непростого характера (м'яко кажучи).

- У мене з цими хлопцями симбіотичні стосунки: вони вправляються в ідіотизмі, а я - у стрільбі по ідіотах. Тож кожен отримує бажане.

Вона прийшла до сайпурського війська дуже молодою, влетіла в разгар Бліца і досі не може позбутися похмурої тіні того, що їй доводилося там робити. Хтось слабший міг зламатися, але Мулаєш надто вперта для цього, тож її військова кар'єра продовжился аж до того, як щира зневага до політиків змусила її гучно гримнути дверима Сайпурською Військової Ради і піти на пенсію (яку вона планує провести у боротьбі з зеленим змієм десь у віддаленій місцині)

Аж от обставини (і шантаж прохання старої знайомої) змушують Мулаєш послужити батьківщині "один останній раз". Під виглядом пенсійного турне вона їде до Вурт'яштану - місця з дуже дурною репутацію, бо саме посвячені богині Вурт'ї свого часу були найжорстокішими воїнами на Континенті. Тим більше, що сайпурський гарнізон там очолює такий собі Лаліт Бісвал - перший командир Мулаєш, репутація якого не сильно краща за репутацію Вурт'яштана.

Звісно ж, сама наявність романа гарантує нам, що все це не збіг і Тур'їн Мулаєш очікує чимала кількість небезпечних пригод, загадкових таємниць, зустрічей зі знайомими обличчями і божественного втручання (як кажуть, можна знищити всіх богів, але не можна так просто позбутися всіх слідів їх існування). А ще - самокопань, рефлексії про минуле і прийняття себе, куди ж без цього.

Дуже гарно, дуже подобається, давайте вже "Місто чудес" і решту Беннета, мені треба.

"Туве Янссон: творчість і любов" Туула Карʼялайнен #books

Мабуть нікого не здивую, якщо скажу, що для мене (а заразом і для багатьох далеких від високого мистецтва читачів) ім'я Туве Янссон в першу чергу асоціюється з Мумі-тролями.

Мумі-тролі - то щось тепле і дуже особисте з дитинства, скорочена версія "Небезпечного літа" в журналі, простихоспади, Мурзілка, яке мені читав батько. Шість тоненьких книжочок російською, намучених якимись загадковими оборудками з підписками та макулатурою, які я читав вже сам (і багато разів). Українське видання від "Старого лева" - куплене, щойно його побачив. Шлях від веселого "Капелюха чарівника" до депресивної "Чарівної зими" (не дуже зрозумілої мені-дитині, але улюбленої потім). Оце все.

Само собою, що інтерес до творів переходив і на авторку, аж от нарешті українською з'явилося одразу дві біографічних книги (за певною іронією - фінська і шведська). Як і положено повному профану в питанні, яку з них читати, я обирав абсолютно стохастичним способом, але сповнений рішучості в осяжному майбутньому також прочитати і другу (а також - щойно вона вийде - "Доньку скульптора", збірку дорослих не мумі-трольних оповідань Янссон)

Тим не менш, "Творчість і любов" не дали жодної підстави жалкувати про вибір. Книга охоплює все життя письменниці - від народження і до смерті, розповідає про її близьких і друзів, шлях в живописі, літературні успіхи, мумі-трольну популярність і втому від неї, нарешті - про непрості відносини з сучасною Янссон суспільною мораллю.

До цього додається купа (буквально кожні пару сторінок) фотографій картин Янссон, її самої та близьких людей.

Словом, мені було цікаво.

(як певний недолік, зауважу подвійний переклад з фінської через англійську, але ЩОЖ)

"Видозмінений вуглець", "Зламані янголи", "Пробуджені фурії" Ричард К. Морган #books

Є в фантастиці ціла низка досить уживаних, на жаль, сюжетних ходів, які здаються мені максимально непереконливими і лінивими.

Очолює цей список безсмертя через копіювання. Це коли у фантастичному світі раптом відкривають спосіб створити ідеальну копію людини станом на момент копіювання (повністю, або тільки свідомості - неважливо) і всі такі одразу у повному екстазі "нарешті ми безсмертні!". З одного боку, воно, звісно, є щось оптимістичне в тому, що після смерті умовного мене по світу ходитиме ідеальна моя копія, але я за цього Мортангусіка 2.0 радий, як кажуть, але не від усього серця - бо його існування аж ніяк не відмінить сумного факта моєї смерті. Яке ж це нафіг бессмертя, якщо я все одно помру в свій час, а всі приколи наступного життя дістануться комусь іншому? Ця незручність настільки очевидна, що авторам доводилося застосовувати неабиякі трюки з димом та дзеркалами, щоб її замаскувати (винахідливість гідна кращого застосування) - щось типу несподіваних обставин які змушують руйнувати оригінал при копіюванні і введення души як фізичної сутності. Навіть такому матьорому атеісту як я, зведення феномена души до купки файлів на диску, здається дещо... знеціненням.

Так само уникайте і телепортації - вас вб'ють і замінять копією. 0 з 10, wouldn't recommend, краще пройдіться пішки.

Звісно є твори де ця проблема навпаки підкреслюється і працює на сюжет. Я переборю соблазн викотити тут список на десяток позицій і обмежуся одним прикладом: відеогра Soma - найкраще відоме мені дослідження феномена. Дуже раджу.

Почесне друге (і останнє на сьогодні) місце бісячих кліше посідає заморозка (стазіс, архівація в магічний крістал тощо) як спосіб покарання. Неймовірний Девід Саймон колись вклав в уста одного з персонажів великого серіала The Wire слова: "Ти проводиш у в'язниці всього два дні. День, коли тебе посадили і день коли ти вийшов". Йшлося про спосіб легше пережити тривалий термін, але ж коли це стає буквально так, то ситуація зводиться до абсурда. Скажемо ви, не дай бог, канєшна, скоїли купу злочинів і отримали двадцядь год тюрми страшної заморозки - кліпнули оченятами... і все - вітаємо вас на волі, сподіваємось - ви виправились. Ви в майбутньому, всі ваші вороги - в будинку для літніх людей. А мінуси, як кажуть, які?

З урахуванням цього - не маю раціонального пояснення, чому мені так сподобалась трилогія Ричарда Моргана (так, я нарешті підбираюсь до суті) про надзвичайно розумного, швидкого, сильного і небезпечного колишнього посланця ООН Такеши Ковача. Бо там є все вищезгадане одразу, плюс ще трошки найпопсовіших фантастичних кліше. Але чомусь ця літературна конструкція з палок і ізоленти в зборі працює, і працює чудово.

За версією пана Моргана, в не дуже віддаленому майбутньому люди дістануться Марса... і одразу знайдуть там вимерлі поселення прадавньої розвинутої цивілізації (ще одне "ніколи такого не було і от знову"). Серед купи знахідок особливо цікавими будуть
- карта землеподібних планет
- можливість передавати інформацію з насвітловою швидкістю
- можливість оцифровувати (і відновлювати) свідомість людей (та й загалом живих істот)

Все це в комплексі дало можливість прицільно заслати кораблі з колоністами на придатні до життя планети (з досвітловими швидкостями), підтримувати з ними зв'язок і навіть відвідувати (завдяки оцифровці і копіюванню свідомості). Людське тіло тепер зневажливо називають "чохлом", ці чохли вирощують на замовлення, купують, крадуть і все, що ви ще собі можете вигадати. На шляху створення багатьох копій однієї людини стоїть виключно законодавча заборона (ха-ха, скажете ви, і вгадаєте; на щастя пан Морган теж реально дивиться на речі і подвійне зачохлення пару-трійку разів істотно попрацює на сюжет).

Формально, всі заселені людьми планети контролює магутнє ООН (те що у всесвіті Моргана ця організація не жалюгідні нікчеми - ще одне смішне фантастичне припущення, звісно). Але що робити, якщо еліти на місцях вирішать, що ООН їм не дуже-то й треба? Армію не відправиш - летітиме кількадесят років. От тут у справу і вступає корпус посланців - елітних бійців, яких миттєво перекидають у місцеві “чохли”, спеціально тренованих адаптуватися і вливатися в будь-яке соціальне середовище з тим, щоб малими силами там скидати уряди і влаштовувати революції.

Таким посланцем був і незмінний герой всіх трьох романів Такеши Ковач. Родом з планети Світ Гарлана (відомої, між іншим, тим, що породила дуже бунтівне і дуже заборонене квазі-філософське вчення - Квеллізм), Ковач встиг побачити чимало неприємного в лавах посланців, покинути їх, побути злочинцем... і ще багато всього, на що в нас зараз нема часу. Важливо, що він, зрештою, опинився на старій Землі і буквально змушений проводити розслідування, яке йому не подобається.

Цьому розслідуванню і присвячено перший роман трилогії - "Видозмінений вуглець". Стара Земля майбутнього за Морганом виглядає так, ніби він зробив собі чекліст всіх кліше а) кіберпанку б) нуара, і не зупинявся, поки не поставив в ньому останню галочку. Кіберпанк настільки кібер і настільки панк, а нуар - настільки нуар, що роман періодично починає нагадувати пародію на ці жанри (щось типу фільмів з Леслі Нільсеном чи Hot Shots!). На щастя, почуття міри та талант втримали письменника на краю прірви, і книга не перетворюється на комедію. "Вуглець" - без жартів - чудовий бойовик. Він гарно написаний, швидко читається і кидає пана Ковача з однієї пригоди в іншу без перерв взагалі. Бонусом йдуть абсолютно крінжові постільні сцени, але з цим можна примиритися, їх не так багато. Ну і стилизація під класику (як кіберпанка, так і нуара) - дуже старанна, з явною любов'ю зроблена. Тож, хоча певної глибини книзі не вистачає, я з легким серцем раджу її всім поціновувачам фантастичних бойовиків.

Тим більше, що далі все стає тільки краще. Таке враження, що разом зі Старою Землею, в кінці другого романа, Ковач полишає позаду і найбільш одіозні штампи, а натомість отримує більше індивідуальності на далеких планетах. "Зламані янголи" - історія більш камерна і розмірена, ніж "Вуглець". Більшість часу невелика група героїв проводить буквально на пляжі, коло [redacted] археологічної знахідки. Неймовірним чином, це не завадило пану Моргану відгрузити і сюди неймовірну кількість неприродних смертей (і чималу - статевих актів) - я просто знімаю капелюха перед майстерністю і цілеспрямованністю письменника. Але знайшлося в цій історії місце і Ісусу Христу роздумам над внеском однієї людини в історичні процеси, природою насильства взагалі і війни зокрема, революційним мотивам. Все дуже гармонійно і збалансовано - все ще еталонний бойовик, але вже можна робити вигляд, що ви прийшли не за ним, а за поживою для мозку.

І в третьому романі все це сягає апогея. Ковач повертається туди, звідки починав, шукає щось давно втрачене і переживає екзистенційне переродження. А Морган тим часом (знову ж на заздрість майстерно) підгрібає всі висячі хвости, заготовлені в минулих двох романах сюрпризи, сюжети, технології і релігійні культи - і, нарешті, позбавляє свій вигаданний всесвіт залишків вторинності.

Дуже вдоволений цієї мандрівкою і її завершенням.