"Дорога на Асмару" Сергій Сингаївський #books

Бачив версію, що про цей роман говорять суттєво менше, ніж варто було б бо автор
а) в літах ("Дорога на Асмару" - єдиний роман автора, на момент вихода пану Сингаївському було 59 років)
б) знаходиться поза всіма тусовочками.

Не певен щодо саме цих причин, але повністю згодний з висновком - "Дорога на Асмару" заслуговує на значно більшу увагу, ніж має, бо роман чудовий. Дуже вдячний випадку, що звернув мою увагу на книгу.

Що ж мені так сподобалось?

На перший погляд, роман має дві сюжетних лінії:
- десь на самому початку 2010х в молодого київського мажора Микити вмирає мати і лишає йому загадковий щоденник і багато сумнівів в наріжних для нього речах.
- десь у 1984 році молодий радянський лейтенант (родом з України) Андрій пливе до Ефіопії, щоб бути перекладачем транспортного загону радянського контингенту в Ефіопії та Еритреї. Нібито допомагати долати жахливий голод, що виник внаслідок посухи і неврожаю (ну, так кажуть офіційні джерела).

Я завжди падок на троп з двома таймлайнами (і кажу про це людям за кожної нагоди), але не в цьому випадку. Сімейна драма і рефлексії молодого мажора - взагалі чужа мені тема, а відкриття, що чекають Андрія на його шляху - легко передбачувані.

Основна родзинка книги (і, я певен, те задля чого вона писалася) - це історичний фон. Пан Сингаївський сам в 1984—1987 рр. служив військовим перекладачем транспортного загону в Ефіопії (точно як Андрій, ага) і щедро виливає на читача власні спогади. Як нейтральні (а іноді навіть і позитивні) - культура і звичаї далекої країни, трошки далекої історії, трошки хороших людей, так і відверто страшні - голод, що виявився не дуже то й природним, "братня" допомога радянського союза при немічному булькотінні т.з. західної цивілізації. Аналогія з іншим голодом за півстоліття до ефіопського настільки прозора, що і проговорювати її вголос не доводиться. Все таке зрозуміле і таке актуальне. Та й з сучасними подіями достатньо паралелей (а книга, нагадаю, написана ще в 2016).

Тож головні герої романа - не ті, хто ними здається на перший погляд. Та й взагалі не окремі люди.

А сюжет? Ну він, в цілому, в тему і точно нічого не псує.

Читайте.

"Трансформери Том 1: Замасковані Роботи" Деніел Воррен Джонсон, Майк Спайсер #books

Фанатське, проматуйте.

Не змог пройти повз комікс, бо (як мабуть багато в кого з мого покоління) для Трансформерів в моєму серденьку назавжди окреме місце.

Повнометражка 1986 року, бачена на чотири рази переписаному vhs з патентованим гнусавим рускім перекладом - травмувала мою дитячу психіку сильніше ніж смерть Муфаси в Королі Леві (проте слабше ніж "Могила світлячків", але це - зовсім інша історія)

Заглавний трек Touch Стена Буша досі десь там, в надрах постійного плейліста.

А ви знали, що планету-вбивцю Юнікрона там озвучив сам великий та жахливий Орсон Веллс?

Випуски мультсеріала на ICTV в 94-95 (?) роках зробили набагато більше ніж школа для того, щоб я полюбив українську мову (дякуємо за це чудовому перекладу Олекси Негребецького).

Кароче - це дуже особисте.

Але ніяких особливих очікувань я не мав - при всій ностальгії - історія все-таки дитяча, до того ж - якийсь черговий ребут, новороб 2023 року, наслідок зміни власника ліцензії на випуск коміксів. Погортати картиночки під чайок, та й годі.

Несподівано вийшло краще. Сюжет вкотре переповідає альтернативну версію історії того самого оригінального G1 мультсеріалу - добрі автоботи на чолі з Оптимусом Праймом потрапляють на Землю разом зі своїми одвічними ворогами Обманоїдами Десептиконами, вперше контактують з людьми і т.д. Але виконано це все трошки осучаснено і сильно брутальніше, ніж я очікував - згадки птср, десептикони буквально чавлять людей, смерті іменних персонажей-трансформерів (нема, звісно, в коміксах остаточних смертей крім Томаса і Марти Вейнів, але...).

Все це з чудовою стильною картинкою.
(А з винесеного до обкладинки кадру я (не)трохи сумно погигикав - життя знов імітує мистецтво)

Кароче, call me interested, чекатиму наступних випусків.

"Втрачені зорі. Бог Індерону. Книга перша" Вадим Панченко #books

Важкувато. Дуже не хочеться казати погано про цю книгу, але змусити себе її полюбити я так і не зумів.

Взяв з чітким настроєм на бодрий бездуховний фентезі-бойовик... і ніби пожував картону. Чіткі вайби, що ніби я читаю щось родом з 1920х, причому не з того, що потім стало класикою. Або, боже збав, взагалі щось з модних в 1990х-2000х попаданців.

Бо технічно це воно і є. В похмурому майбутньому 40 тисячоліття (так, я свідомо вживаю це кліше частіше, ніж варто було, але тут воно прям в тему) цілком тоталітарна і мілітаризована космічна республіка воює проти невідомого, але теж мілітаризованого і, ймовірно, тоталітарного супротивника. На якомусь етапі цих веселих змагань похмурий геній науковців республіки створив генетичних конструктів - гекконів "як ідеальну біологічну зброю". Одним з них і є головний герой роману - Ал. Він неймовірно хитрий, чортовськи вумний, диявольски небезпечний, страшно сильний і вміє перетворюватись на ще небезпечніших організмів. Якщо ви запідозрили, що його прізвище - Сью, ви майже вгадали. Характер сквєрний, не жонат (і навіть не має технічних для цього можливостей, про що автор буде нам нагадувати в середньому раз на главу).

Небезпечна місія йде не за планом, певна кількість червоних сорочок гине, а Ал потрапляє з Вархаммера в Варкрафт - себто на загадкову ізольовану планету де живуть неліцензійні ельфи, орки та гнуми і (оце так поворот!) діє магія.

На цьому закінчується весела частина і починається нудна. Ал тиняється новим світом без чіткої мети і сенсу, зустрічає одновимірних персонажів-функцій, які виринають нізвідки і в нікуди ж повертаються, оновив геккону квестлог. Він вчить життю місцевих дурачків (по факту всіх, кого зустрічає взагалі), викриває страшну небезпеку, відвертає страшну небезпеку, розчаровується в місцевих.... Іноді ніби потрапляє в якісь неприємності - але див. попередній абзац - жодних ризиків, жодних ставок.

І все це наче і не зовсім погано написано, але чомусь нестерпно нудно.

Тож цю книгу я дочитав, але далі вже мабуть без мене (а це, здається, має бути трилогія)

"Осіннє заціпеніння (Стрічання мертвих)", "Серце весни (Відьма з околиць)" Олексій Жупанський #books

Цей відгук хочу почати з зізнання в любові: я любо видавництва Жупанського абсолютно щирою і беззастережною любов'ю. Бо їхній вибір книжок для публікації персонально мені, мабуть, найближчий серед всіх українських видавництв. Зі свіжих планів видавництва по жанровій літературі в мої бажанки залетіло приблизно все. Мовчу вже про те, що ці прекрасні люди примудряються тримати баланс між масовими книжками і пресловутою "високою полицею". Саме це видавництво відкрило для мене Радека Рака і певну кількість інших імен. І т.д., і т.п., я міг би співати дифірамби ще довго, але нумо до справи.

З усім цим мені важко пояснити, як так сталося, що з творами Олексія Жупанського я познайомився тіки зараз. Мабуть, час прийшов (хоча насправді прийшов анонс чергової книги циклу "Колесо року" і нагадав, що непогано було б почитати вже куплені книги з нього).

Відкриваючи "Осіннє заціпеніння" я не мав жодного уявлення про те, що ж на мене чекатиме. Анотації, в цьому випадку, не дуже допомогли. Щож, тепер я знаю чому. Дуже важко описати, на що схожі ці книжки... бо вони не дуже на щось схожі.

Якщо казати про чисті асоціації, то мені колесо року нагадало мабуть все того ж Рака (періода до "Агли", максимально хімерного та сюрного). Чи, може, "Американських богів" Геймана, але в абсолютно наших рідних географічних реаліях. Щось таке.

Чудова хімерна проза, де крім людей дійовими особами є абсолютно вищі сили. Міністерство Тепла запускає опалювальний сезон не тільки для живих, але й для інших, бо інакше ті інші придуть скаржитись, а їх скарги не кожен витримає. Весна ходить по вулицях з лопатою, і якщо вас це трошки лякає - то не дарма. Мутні тіпи в дорогих костюмах на дорогих машинах їздять до загадкового Капітона в старий гаражний кооператив - бо ж кажуть, що він вирішує питання будь-якої складності (щоправда, примудряється за це взяти набагато більше, ніж дав). І, само собою, діти знають про те, що відбувається навколо, набагато більше за задовбаних дорослих.

І все це на фоні абсолютно впізнаваних пейзажів українського міста 2000х. "Ретровейв українських двохтисячних" - назвав це шановний Володимир Кузнєцов, не певен, що повністю розумію термін, але так - це беззаперечно воно.

Мені дуже хочеться радити ці книги абсолютно усім, але я цілком свідомий, що така наркоманія цей new-weird не для кожного. Тому моя порада така: спробуйте почитати "Осіннє заціпеніння" - це коротенька повість на один вечір, якщо раптом не зайде - нічого не втратите. А от якщо зайде - то будете знати, що вам це треба, бо вайби "Серця весни" такі самі, як і в першої історії.

Ну а я "Сірі обійми Міжсезоння" замовляю, щойно відкриються продажі - начебто вже на цьому тижні.

"BRZRKR" Кіану Рівз, Метт Кіндт, Рон Гарні / "Книга інших місць" Кіану Рівз, Чайна М'євіль #books

Кіану Рівз, мабуть, найдивніший з голлівудських феноменів. Селебріті, якого люблять приблизно всі, і який за десятиріччя кар'єри спромігся не вляпатись в жодний серйозний скандал, а, навпаки, зібрав цілу купу історій про людяність і емпатію. Тож і непрофільні хобі в нього якись дуже людські - грає собі на басу в рок гурті, або ось вирішив написати комікс.

Проект був оголошений в 2020 році, вийшов на кікстартер... і зібрав 1.4 мільйона доларів при заявленій меті в 50 тисяч (всі люблять Рівза, пам'ятаєте?). 12 випусків вийшли протягом 21-23рр і були цілком собі успішними.

Про що комікс? Про безсмертного воїна (як дві краплі води схожого на самого Кіану Рівза) відомого просто як B (Бі), який співпрацює з таємною організацією в США - надає їм допомогу в ризикованих операціях і дозволяє себе досліджувати ("створюйте своїх клонів-солдатів чи що ви там хочете, мені байдуже"). Взамін же Бі хоче отримати можливість стати звичайною смертною людиною ("ні, я не хочу вмирати, просто хочу мати таку можливість"). Вся справа в тому, що у порівнянні з Бі навіть відомі представники клану Маклаудів - сущі щєгли, він живе на цьому світі вже понад 80 тисяч років, бачив льодовиковий період, зростання і занепад цивілізацій... і конкретно задовбався в процесі.

Взагалі знавці і фанати актора знайшли в коміксі чимало відсилок до сумних подій з його біографії. Не дуже компетентний в цьому плані, але охотно вірю - бо інакше який взагалі сенс робити комікс з героєм, схожим на тебе?

Філософьскі пошуки Бі розбавлені карколомним (і чудово намальованим) екшеном зі стрільбою і падінням гелікоптерів, тож масовіть коміксу не постраждала.

Невідомо, чи мав Кіану плани на класичний роман одразу, чи прийшла ця ідея в процесі роботи над коміксом. Але абсолютно точно він мав перевагу власної популярності - міг легко підкотити до улюбленого письменника з пропозицією про співпрацю. Що і зробив. Письменником цим виявився Чайна М'євіль - відомий майстер weird історій. Йому Рівз і дав "погратися своїми іграшками" (це цитата)

Результатом став вихід влітку 2024 "Книги інших місць" - дуже альтернативного погляду на історію Бі. Роман починається приблизно в тій же точці, що й комікс, певний час рухається в тому ж напрямку, але зрештою вирушає абсолютно своєю дорогою. На відміну від комікса в романі майже нема екшену - всі операції Бі відбуваються десь за кадром (і це основна моя гіпотеза, чому книга має відносно низьку оцінку читачів на тому ж гудрідз). М'євіля куди сильніше цікавив вплив безсмертної сутності на оточуючих, на світ і на саму історію людства.

Роман має досить складну структуру - епізоди з теперішнього переходять в флешбеки Бі про давно минулі часи, а іноді - в оповіді інших людей, яким довелося стати свідками коротких фрагментів його тисячолітньої подорожі (серед них, цілком очікувано, є і the психоаналітик). Ми дізнаємось, як навколо безсмертного будувались і руйнувались культи, як він був вектором прогресу в прадавні часи... і, звісно ж, наскільки він задовбався за всі ці роки, від цього нікуди не дітись.

Якщо вам подібні штукі цікаві - беріть роман. Якщо хочеться екшену - обмежтесь коміксом. А особисто мені приніс задоволення саме комбінований експіріенс.

"Конан. Кров змія" С.М. Стірлінґ #books

З Конаном в мене склалися непрості відносини. Ще тоді (тм), коли модно було його читати в наших широтах, в мене (і в батьків) геть не було грошей, пара випадкових позичених книг виявилась настільки фуфлом, що не запам'яталися взагалі (не здивуюся, якщо це насправді були опуси русо-фантасто, які теж свого часу заробляли "коніною"). Тоненька книжка в м'якій обкладинці з творами самого Говарда "Люди чорного кола" та "Час дракона", яка абсолютно невідомим чином затесалася в батьківську бібліотеку (щойно нагуглив, що друкували її в Києві в 1992) зайшла краще, але фанатом не зробила. Ну і для фільмів зі Шварценеггером в серденьку назавжди особливе місце, але заслуга в цьому більше не персонажа, а актора.

Вже десь в 10х роках я перечитав всього оригінального Говарда, до якого дотягнувся, трошки де Кампа і полірнув все згори якимось з романів Роберта Джордана (так, того самого, і власне це і було причиною, чому я його читав; якщо вам цікаво - роман був цілком пристойний). Все ще не фанат, але травму першого знайомства подолав.

Але чим доросліший я ставав, тим з більшою симпатією і повагою ставився до Роберта Говарда і його творчості (і співчуттям до його короткої і сумної біографії, але справа зараз не в цьому).

Дуже хотілося б мати українською ґрунтовне зібрання творів автора (не тільки Конана, а й Соломона Кейна, Кулла та інших), але життя вчить нас задовільнятися малим, тож покищо маємо отаку книгу в Вівата.

"Кров змія" - відносно свіжа книга, англійською вийшла в 2022. Більш того, це був перший роман про легендарного кіммерійця за +-10 років, ще й в новому видавництві. Titan Books обрали найбезпечніший можливий шлях залучення нового покоління читачів: крім заглавного романа Стірлінґа, в книгу входить оригінальна повість Говарда "Червоні цвяхи", а сам роман виступає таким собі приквелом до неї (мікроспойлер: він закінчується майже тими ж словами, якими повість починається, перехід абсолютно безшовний). Сам Стірлінґ при цьому письменник на досвіді, видається з 1985, в т.ч. - в межавторських проектах. Все це приправлено прекрасними ілюстраціями Роберто де ла Торре (погана новина - їх в книзі сильно менше, ніж хотілося б, добра новина - в українському виданні вони теж є).

Що ж по текстах?

З "Червоними цвяхами" все, в принципі, очікувано - типовий Говард, кострубатий, але щирий та драйвовий. Мандрівка без особливих несподіванок для читача (але з купою несподіванок для героїв). Достатньо коротка, щоб не встигнути занудитися (чи задуматися). Зі смішним дісклеймером в кінці: "Говард жив в іншу культурну епоху, і герої його ведуть себе так, як зараз зовсім не прийнято". Все, що ми любимо.

Стірлінґ намагається не відставати і, в цілому - успішно (хіба що його Конан не так часто намагається вхопити супутницю за різні місця, інша культурна епоха, пам'ятаєте?). В усьому іншому - піковий Конан - рішучий, сильний і набагато розумніший, ніж очікуєш від варвара. Але є одне але. "Кров змія" можна умовно розділити на дві половини. Перша - про пригоди Конана в загоні найманців - майже ідеальна (в межах історій про кіммерійця). Друга - про мандрівку через пустелю - здалася мені одноманітною і затягнутою, трошки зіпсувала загальне враження від книги. По об'єму - майже як перша Темна Вежа (хе-хе), але по якості - ні.

Тим не менш, в цілому, я мандрівкою в хайборійську еру задоволений. Можна періодично повторювати (але не дуже часто), тож якщо Віват продовжить видавати - я читатиму. Ну і зібрання творів Говарда - нам прям треба, повторюся.

P.S. Окремо про українське видання хочу зауважити велику кількість зносок з розлогими поясненнями політико-географічного устрію світа, в якому живе Конан - безумовно цікавих і мені корисних, але таких, що окремою статтею виглядали б краще, ніж зносками. А також, на жаль, певну кількість питаннячок по перекладу і редактурі - недостатню, щоб прям сильно засмучуватись, але достатню, щоб про них згадати.

"Луна. Новий Місяць" Ієн Макдональд #books

Це перечитування, тож я заздалегідь знав, що книга чудова. В принципі, можна такий TL;DR і написати - обов'язково читайте цю книгу, обидва сіквела і взагалі все від Ієна Макданальда, що вам в лапи попадеться. Воно абсолютно варте того (так, навіть янг едалтовий Евернес).

А мій план був встигнути з перечитом до вихода "Колапса", щоб потім душно цидіти через губу, наскільки пан Кідрук винен пану Макдональду (це дійсно так, але нічого поганого в цьому, насправді, нема)

Сам пан Макдональд теж трохи винен цілій купі попередників - від "Дюни" до "Гри престолів". І, неодмінно і далеко не в останню чергу - "The Moon Is a Harsh Mistress" Гайнлайна.

Бо саме про Місяць тут і йдеться.

Місяць постійно хоче тебе вбити - цю фразу роман нам повторить не раз, вустами різних персонажей. І це щира правда (в цьому ми також не раз переконаємось в процесі читання). Проте, незважаючи на всі ризики, півтора мільйона людей вперто вгризається в місячне каміння. Бо Місяць же дає і надію - трошки везіння, багато праці і ти отримаєш багатство, про яке на Землі міг тільки мріяти. Але то в майбутньому, а поки що - не забувай платити за чотири елементалі - повітря, воду, вуглець та дані, бо безкоштовного в місячних поселеннях нема нічого. І не забувай навідувати доктора, який повідомить тобі дату твого "місячного дня" - момента, коли маєш вирішити, лишатися на Місяці чи повертатися додому. Затримаєшся - і вибір зникне, твої кістки та м'язи ослабнуть достатньо, щоб земна гравітація тебе просто вбила. Само собою, в другого та подальших поколінь колонистів такого вибору вже нема - Земля для них закрита.

Але чим далі, тим складніше стає рішучим одинакам - майже весь Місяць нині поділений між п'ятьма Драконами - корпораціями, що повністю контролюють різні аспекти місцевої індустрії а, відповідно, і саме життя на супутнику. Станеш в них на шляху - і тебе просто зметуть, бо ж на Місяці нема ані кримінального, ані адміністративного права - є тільки договірне. Погрози, саботаж та дуелі на ножах є невід'ємною частиною останнього.

Боротьбі за існування наймолодшого з Драконів - корпорації Corta Hélio (а також - кількох поколінь родини Корта, що нею володіє) і присвячена трилогія. Події подаються очима доброго десятка персонажів, розмах епічний, ставки високі - все, що ми любимо в пригодницькій фантастиці. Люди і їх стосунки явно цікавили пана Макдональда найбільше - тут ви не знайдете лекцій по фізиці та хімії, а записати трилогію в хард сай фай можна хіба що ну дуже з великими натяжками. Це не перевага і не недолік - просто так є.

Єдине про що маю попередити - з неясною мені метою (маю фанатську теорію, що метою було застрахуватися від полиці з янг-едалтом в книгарнях, але не маю жодних доказів цьому) пан Макдональд майже ровно через кожні 100 сторінок тесту додав по парі сторінок достатньо відвертої порнухи. Без якої особисто я прекрасно обійшовся б. Про розкуті звичаї місячного суспільства і без цього сказано достатньо.

А, звісно ж, нас такі дрібниці не зупинять. Тож я з нетерпінням чекаю 2-3 романи від видавництва "Богдан" і вам роман-трилогію-автора беззастережно раджу.

F