"Чорне сонце" Ребекка Роангорс #books

Якби я нічого не чув про книги Ребекки Роангорс заздалегідь - неминуче пропустив би її в мутному потоці піхвопанку роментезі. Надто вдала мімікрія. Але пачки премій-номінацій і восторгів критиків було достатньо, щоб надійно привернути мою увагу - не те, щоб цей принцип працював завжди, але цього разу виправдав себе на всі 100%, книга хороша.

"Чорне сонце" - перша частина трилогії "Між землею і небом" - демонструє нам цікаве авторське рішення. Авторка обрала досить екзотичний для фентезі сеттінг - заснований на доколумбових американських культурах, але структура і прийоми оповіді - притаманні класичному західному фентезі, причому повністю і беззастережно. В чомусь подібному іноді звинувачують цикл "Співучі узгір'я", але тут це точно не баг, а фіча - в авторській післямові пані Роангорс розповідає, що саме таким і був її план. Як і в випадку з "Узгір'ями" - на мене спрацювало бездоганно.

Жодних перекосів в грімдарк/чорнуху, романтику чи ще щось подібне - нема взагалі. Просто хороше класичне фентезі.

Тож що ми маємо? Кількасот років тому континент Меридіан загруз у кровопролитних війнах. В якийсь момент стало ясно, що так тривати не може, і було укладено договір, який заборонив багато всього цікавого (включно з поклонінням богам) і спеціальну білу раду (буквально Наглядачів) - які з досить широкими повноваженнями мали перетворити шатке перемир'я на постійний мир. Вийшло... не зовсім. Старі звички вмирають важко і багато хто продовжував таємно практикувати всі ті цікаві речі, що їх заборонив договір. Наглядачі з цим борються як вміють, і от за пару десятків років до подій книги сильно прорідили ряди так званого Клана Ворона (подія відома під промовистою назвою Ніч Ножів). Звісно, вбили чимало непричетних, а причетних вбили не всіх, і ті, хто вижив, нічого не забули...

Роман, звично для жанра, має кількох протагоністів, між pov яких стрибає. Трошки менш звичною є не зовсім хронологічна розповідь - жодних пазлів, на початку кожної глави є прив'язка по часу, але чим закінчаться певні події ви знатимете задовго до персонажів. Ну майже. Працює цікаво.

З мінусів - хіба те, що "Чорне сонце" - прям еталонна перша частина трилогії, вона сетапить майбутній конфлікт, але не дуже багато дає крім цього, треба чекати продовжень. Ну і деякі ходи - аж надто "класичні" хехе. Але загальні враження дуже приємні, продовження чекаю.

"Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослав Гашек #books

Ще один класичний роман, про який важко щось додати до написаного набагато компетентнішими за мене людьми.

Одна з тих книжок, про які я неіронічно вважаю, що їх мав би прочитати кожен та й все тут.

Хіба що цікаво було усвідомити, як з роками змінилося моє сприйняття. Вперше я читав "Швейка" десь ще в шкільні роки (і російською), не факт, що повністю (маю на увазі - не повністю читав дописану частину романа, так-то повністю його не читав ніхто, на жаль) - і тоді книга мені здалася смішною.

Зараз мені суттєво за 40 і я кришталево ясно розумію, що це дуже сумна книга. Сиджу такий і думаю: "що тому шкєту було смішно, це ж суцільний мрак, тлєн і пиздець?". До того ж пиздець, дуже релейтед багатьом українцям. Неймовірно цікаво, в якого відсотка читачів такі зміни відбулися ще.

Багато на що проливає світ біографічна довідка про самого Гашека (отут я був абсолютно не в курсі і якраз-таки багато з чого посміявся вголос - людина абсолютно точно жила життя). Занотував собі почитати про нього ще щось.

Ну і також, цілком очевидно, що не я перший, хто намагався аналізувати чи справді Швейк ідіот

- Це від мене не залежить, - серйозно відповів Швейк. - Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала ідіотом. Я офіційний ідіот.

чи просто знайшов собі персональний спосіб якось переживати весь той пиздець (це вже втретє я тут матюкаюся, вибачте) що на нього несеться.

Особисто я певен, що друге, бо

- І якого дідька нам усім боятися? - сказав Швейк. - Якось воно буде, головне - не казати перед судом правди. Хто дасть себе заморочити й признається - тому завжди амінь.

Якось воно буде

Поки я тут трохи прокрастинував з відгуками, чудова пані з канала Das Ist Fantastisсh! знов зробила добірку книжкових анонсів на рік по фантастиці.

Там якась космічна кількість: 500+ тайтлів

https://t.me/df_journal/5420

Величезна дяка за це.

Але мені оці слайди здалися не зручні, і я вже вдруге зробив собі табличку, щоб трекати всяке потенційно цікаве.

Але цього разу зробив її трошки акуратнішою, такою, що не соромно і людям показати.

Тож ось

https://docs.google.com/spreadsheets/d/1RpX-1pS2qDUIHzdbAHqoVuZoxaYvtjcxjw_5xg1W1iw/edit?usp=sharing

Зараз там приблизно 140 позицій, але частина з них в анонсах вже другий (іноді й більше) рік, тож в реальності вийде менше (але все одно більше, ніж вийде прочитати, ех)

Спробую її тримати up-to-date і доповнювати з часом.

Такі справи.

"Брати сахарські" ("Beau Geste") Персіваль Крістофер Рен #books

Треба було для контрасту навернути чогось веселого, і це якраз воно. Чудова історія, вперше опублікована в 1924, яких нині майже не роблять. Без моралізму і зайвих рефлексій, про сміливих і рішучих людей, майже чужих здоровому глузду.

В короткому романі знайшлося місце купі всього

- Загадковому зникненню дорогоцінного каменя прямо на очах у свідків.
- Рекламі французського легіона (див. нижче)
- Загубленому форту заповненому самими мерцями
- Відчайдушній мандрівці через пустелю

і ще купі різноманітних пригод, які декому коштували життя і яких цілком можна було б уникнути, але навіщо, якщо

А понад усе нас рятували гвинтівки, бідність і зухвала поведінка.

Про розділ, присвячений підготовці рекрутів в легіоні хочеться сказати окремо, що це абсолютний антиШвейк і навіть трохи протоЗоряний десант.
Посил "армія зробить з вас людину" максимально потужний, романтизація зашкалює. При цьому вважається, що деталі підготовки, уніформи і спорядження легіонерів Рен описав досить точно, що навіть породило чутки про його власну службу в легіоні.

Роман Рена здобув чималої популярності одразу після публікації, був протягом XX століття разів з п'ять екранізований (в т.ч. як пародія - а це ж само по собі високе визнання).
Неминучими були і числені сіквели (слабка надія на переклад яких українською тепер жевріє в мені)

Чудова, словом, вийшла пригода. Мої рекомендації.

"Ґідеон Дев'ята" Темін М'юїр #books

Неможна так просто взяти і пройти повз книгу, про яку пишуть: "пригоди лесбійок-некроманток у космосі".

Тим більше, що "Локус" за дебютний роман, номінація на Г'юго та Неб'юлу і того-сього по мєлочі.

Але, як кажуть, реклама завжди бреше. З космосом в книзі не задалося, та й з лесбійками - також (принаймні в першому романі - все дуже цнотливо).

Хоч з некромантками повний порядок, і то хліб.

Бо сталося так, що в похмурому майбутньому 40 тисячоліття (а може і не в майбутньому, а може просто в далекій-далекій галактиці, може наступні книги щось уточнять, а може й ні - зрештою, це абсолютно неважливо) була така собі космічна імперія, якою управляв такий собі імператор Некролорд Первозданний (або просто Джон).

І багато чого в цій імперії трималося якраз-таки на некромантії - скелети замість роботів, новаторська медицина, вогнева підтримка Когорти (це такий космодесант Джона) закляттями, тощо.
Але Некролорд Первозданний, то вам не Квізац Хадерах - бути одночасно в кількох місцях він не вміє і тому завів собі вузьке коло довірених осіб - лікторів. Дуже потужних некромантів, майстерних фехтувальників (бо в космосі меч - сама зручна зброя, це вам будь-хто підтвердить) і просто відмінників бойової та політичної підготовки.

А хто ж така Ґідеон і чому вона Дев'ята? Як і положено поважній некромантській імперії, суспільство розділено на дев'ять факультетів домів. В кожного свої таланти, фішечки і задачи. Дев'ятий ось стереже гробницю (дізнаєтесь в свій час), а Ґідеон - місцева позор сім'ї. Заноза в дупі, що мріє втекти і стати солдатом Когорти. Бо фехтувати вона вміє, а все інше - так собі. Але, звісно, всі її плани підуть шкереберть і непереборні обставини змусять її супроводжувати спадкоємицю дома на спеціальний івент від імператора.

Бо сталося так, що в дружному і перспективному колективі лікторів відкрилися вакансії, а (як знову ж відомо кожному) кращий спосіб відбору кандидатів - це влаштувати їм форт Боярд із смертельними пастками.

І от тут проявляється головна літературна подібність "Ґідеон Дев'ятої" - і це ніяка не космоопера, а роман "Десятеро негренят" Агати Крісті.
Кандидати в ліктори та їх супровід замкнені в величезному імперторському маєтку, де намагаються одночасно розгадувати таємниці лікторських випробувань і берегтися від підозрілої череди трагічних випадковостей.
Все за класикою.

Фірмові саркастичні коментарі головної героїні (я писав про занозу в дупі, егеж?) - у подарунок.

Дуже несподівано, але вся ця сумнівна літературна конструкція чудово працює. Сторінки гортаються, логіка світу (коли починаєш її трохи розуміти) без внутрішніх протиріч, таємниці можна розгадувати.
Трошки (не трошки) скептичний на початку, я дочитав книгу з великим задоволенням.
Дякую пані М'юїр за цю мандрівку, чекаю наступної (два наступних романи Vivat обіцяє видати цього року)

"Мережевий ефект" Марта Веллс #books

П'ята вже оповідка про бунтівного кіборга, що любить серіали і не любить людей (крім декількох виключень). Відгук на перші чотири - тут, відсилаю до нього за інформацією про основні плюси серії. Але є в цієї частини і відмінність - це перша, так би мовити, повнометражна історія, за обсягом втричі більша за попередні - повновісний роман.

І, на мій персональний смак, на користь справі збільшений об'єм аж ніяк не пішов.

Склалося враження, що додаткові сторінки здебільшого пішли на більш детальні екшен сцени, які, будемо чесні, пані Веллс вдаються так собі. Якщо в перших історіях вони зводилися до короткого інформування читача "я вбив ворога", то тут починають нагадувати солюшени до якоїсь гри типу X-Com: "я пересунувся до ворога №1 і виконав дію А, потім пересунувся до ворога №2 і виконав дію Б. Тепер ход ворога.". Я серйозно - там прям в тексті оці "ворог №1" та "ворог №2". Читати це трохи нудно.

Другий великий недолік - історія аж надто покладається на самоповтори своїх коронних фішек з попередніх частин. Той же обмін дотепами між Вбивцеботом та Дурнуватим Аналітичним Транспортом (це разумний космічний корабель) був смішний в перший раз (ще в другій історії), може в другий, але протягом "Мережевого ефекта" це повторюється разів п'ять. Те саме - жарти про серіали. Те саме - жах героя перед людськими взаєминами.

То що, все погано? Не зовсім.

"Мережевий ефект" - приємна легка книга, вона швидко читається, допомагає відпочити від сьогодення і лишає непоганий післясмак. Якщо вам подобаються перші чотири частини, ця вам настрій точно не зіпсує. Просто вона слабша за решту.

Наскільки я можу бачити, вже наступна частина (а їх вже майже 8 - вихід чергової намічений на травень цього року) повертається до звичного формата короткої повісті, то віритиму, що стане краще.

"Дорога на Асмару" Сергій Сингаївський #books

Бачив версію, що про цей роман говорять суттєво менше, ніж варто було б бо автор
а) в літах ("Дорога на Асмару" - єдиний роман автора, на момент вихода пану Сингаївському було 59 років)
б) знаходиться поза всіма тусовочками.

Не певен щодо саме цих причин, але повністю згодний з висновком - "Дорога на Асмару" заслуговує на значно більшу увагу, ніж має, бо роман чудовий. Дуже вдячний випадку, що звернув мою увагу на книгу.

Що ж мені так сподобалось?

На перший погляд, роман має дві сюжетних лінії:
- десь на самому початку 2010х в молодого київського мажора Микити вмирає мати і лишає йому загадковий щоденник і багато сумнівів в наріжних для нього речах.
- десь у 1984 році молодий радянський лейтенант (родом з України) Андрій пливе до Ефіопії, щоб бути перекладачем транспортного загону радянського контингенту в Ефіопії та Еритреї. Нібито допомагати долати жахливий голод, що виник внаслідок посухи і неврожаю (ну, так кажуть офіційні джерела).

Я завжди падок на троп з двома таймлайнами (і кажу про це людям за кожної нагоди), але не в цьому випадку. Сімейна драма і рефлексії молодого мажора - взагалі чужа мені тема, а відкриття, що чекають Андрія на його шляху - легко передбачувані.

Основна родзинка книги (і, я певен, те задля чого вона писалася) - це історичний фон. Пан Сингаївський сам в 1984—1987 рр. служив військовим перекладачем транспортного загону в Ефіопії (точно як Андрій, ага) і щедро виливає на читача власні спогади. Як нейтральні (а іноді навіть і позитивні) - культура і звичаї далекої країни, трошки далекої історії, трошки хороших людей, так і відверто страшні - голод, що виявився не дуже то й природним, "братня" допомога радянського союза при немічному булькотінні т.з. західної цивілізації. Аналогія з іншим голодом за півстоліття до ефіопського настільки прозора, що і проговорювати її вголос не доводиться. Все таке зрозуміле і таке актуальне. Та й з сучасними подіями достатньо паралелей (а книга, нагадаю, написана ще в 2016).

Тож головні герої романа - не ті, хто ними здається на перший погляд. Та й взагалі не окремі люди.

А сюжет? Ну він, в цілому, в тему і точно нічого не псує.

Читайте.

"Трансформери Том 1: Замасковані Роботи" Деніел Воррен Джонсон, Майк Спайсер #books

Фанатське, проматуйте.

Не змог пройти повз комікс, бо (як мабуть багато в кого з мого покоління) для Трансформерів в моєму серденьку назавжди окреме місце.

Повнометражка 1986 року, бачена на чотири рази переписаному vhs з патентованим гнусавим рускім перекладом - травмувала мою дитячу психіку сильніше ніж смерть Муфаси в Королі Леві (проте слабше ніж "Могила світлячків", але це - зовсім інша історія)

Заглавний трек Touch Стена Буша досі десь там, в надрах постійного плейліста.

А ви знали, що планету-вбивцю Юнікрона там озвучив сам великий та жахливий Орсон Веллс?

Випуски мультсеріала на ICTV в 94-95 (?) роках зробили набагато більше ніж школа для того, щоб я полюбив українську мову (дякуємо за це чудовому перекладу Олекси Негребецького).

Кароче - це дуже особисте.

Але ніяких особливих очікувань я не мав - при всій ностальгії - історія все-таки дитяча, до того ж - якийсь черговий ребут, новороб 2023 року, наслідок зміни власника ліцензії на випуск коміксів. Погортати картиночки під чайок, та й годі.

Несподівано вийшло краще. Сюжет вкотре переповідає альтернативну версію історії того самого оригінального G1 мультсеріалу - добрі автоботи на чолі з Оптимусом Праймом потрапляють на Землю разом зі своїми одвічними ворогами Обманоїдами Десептиконами, вперше контактують з людьми і т.д. Але виконано це все трошки осучаснено і сильно брутальніше, ніж я очікував - згадки птср, десептикони буквально чавлять людей, смерті іменних персонажей-трансформерів (нема, звісно, в коміксах остаточних смертей крім Томаса і Марти Вейнів, але...).

Все це з чудовою стильною картинкою.
(А з винесеного до обкладинки кадру я (не)трохи сумно погигикав - життя знов імітує мистецтво)

Кароче, call me interested, чекатиму наступних випусків.

"Втрачені зорі. Бог Індерону. Книга перша" Вадим Панченко #books

Важкувато. Дуже не хочеться казати погано про цю книгу, але змусити себе її полюбити я так і не зумів.

Взяв з чітким настроєм на бодрий бездуховний фентезі-бойовик... і ніби пожував картону. Чіткі вайби, що ніби я читаю щось родом з 1920х, причому не з того, що потім стало класикою. Або, боже збав, взагалі щось з модних в 1990х-2000х попаданців.

Бо технічно це воно і є. В похмурому майбутньому 40 тисячоліття (так, я свідомо вживаю це кліше частіше, ніж варто було, але тут воно прям в тему) цілком тоталітарна і мілітаризована космічна республіка воює проти невідомого, але теж мілітаризованого і, ймовірно, тоталітарного супротивника. На якомусь етапі цих веселих змагань похмурий геній науковців республіки створив генетичних конструктів - гекконів "як ідеальну біологічну зброю". Одним з них і є головний герой роману - Ал. Він неймовірно хитрий, чортовськи вумний, диявольски небезпечний, страшно сильний і вміє перетворюватись на ще небезпечніших організмів. Якщо ви запідозрили, що його прізвище - Сью, ви майже вгадали. Характер сквєрний, не жонат (і навіть не має технічних для цього можливостей, про що автор буде нам нагадувати в середньому раз на главу).

Небезпечна місія йде не за планом, певна кількість червоних сорочок гине, а Ал потрапляє з Вархаммера в Варкрафт - себто на загадкову ізольовану планету де живуть неліцензійні ельфи, орки та гнуми і (оце так поворот!) діє магія.

На цьому закінчується весела частина і починається нудна. Ал тиняється новим світом без чіткої мети і сенсу, зустрічає одновимірних персонажів-функцій, які виринають нізвідки і в нікуди ж повертаються, оновив геккону квестлог. Він вчить життю місцевих дурачків (по факту всіх, кого зустрічає взагалі), викриває страшну небезпеку, відвертає страшну небезпеку, розчаровується в місцевих.... Іноді ніби потрапляє в якісь неприємності - але див. попередній абзац - жодних ризиків, жодних ставок.

І все це наче і не зовсім погано написано, але чомусь нестерпно нудно.

Тож цю книгу я дочитав, але далі вже мабуть без мене (а це, здається, має бути трилогія)