Позаплановий пост, але не можу мовчати, вибачте.

Другий том "Колонії" Макса Кидрука ще не вийшов, а вже подарував нам ідеальну картинку для важливих перемовин.

Ідеальна ілюстрація, абсолютне мистецтво.

Більше гарних ілюстрацій до "Колапса" тут

"Останні дні" Адам Невілл #books

Друге моє знайомство з визнаним авторитетом британського горору. Першим був "Ритуал", і там я був не дуже вражений. В пана Невілла чудово вийшло описати настрій прадавнього безлюдного лісу з його таємницями... і погано - все інше. Книга розсипалася на дві непов'язаних історії, так собі тримала увагу і для мене відноситься до тієї рідкісної категорії де "екранизація краще".

Але ж ліс був справді чудовий! Тож другий підхід до автора був неминучий. І воно було варто того.

"Останні дні" (це і хронологічно наступний після "Ритуала" роман автора; перший написаний в 2011, другий - в 2012) затягують читача суттєво ціпкіше, дають історію справді моторошну - це при тому, що мене зазвичай горори не лякають. Хоча, можливо, саме в цьому і причина - пан Невілл вигадував свій культ не стидаючись параллелей з тими, що існували в реальності, Джонстаун та Сім'я Менсона неодноразово згадуються прямо в тексті романа, тож Храм Останніх Днів на чолі з його сумнозвісною лідеркою сестрою Кетрін вийшов неприємно правдоподобним.

З першого погляду, роман починається тоді, коли історія культа давно скінчилася: вже в нашому столітті ексцентричний міліонер (в жодному разі не підозрілий, ви розумієте) наймає кинодокументаліста-невдаху Кайла, щоб той зняв для нього фільм-розслідування про той самий Храм Останніх Днів - від його зародження в Британії 1967 року і до масового (само)вбивства членів культа в Аризонській пустелі в 1975, яке (начебто) і поклало культу кінець. Вцілілі свідки знайдені, інтерв'ю домовлені, дозволи на зйомки на місцях отримані - бери та роби, робота мрії.

Звісно, що безробітний і майже збанкротувалий Кайл погоджується. І звісно ж, що все виявляється зовсім не так просто як здавалося - ну це для нас не сюрприз, ми-то знаємо, що читаємо горор. Тож разом з Кайлом рушаємо назустріч пригодам правді про те, чим насправді був культ і чи дійсно було в ньому щось надприроднє.

З одним цікавим але. Відповідь на одне з головних питань читач отримує ще в пролозі - і може лише нервово гортати сторінки в очікуванні того, як Кайл дізнається те саме. А він, безумовно, дізнається.

Форма романа-розслідування, майже тру-крайм, дуже личить "Останнім дням" - неодноразово ловив себе на думці, що із задоволенням подивив би екранизацію в стилі "Відьми з Блер" чи "Репортажу".

І я б сказав, що книга дуже хороша, якби не суттєвий недолік (він не єдиний, мабуть, але саме цей прям сильно псує враження) - коли Кайл (і ми з ним) рухається від локації до локації, від свідка до свідка - в кожному новому диалозі пан Невілл вважав за необхідне повторити _всю_ відому на даний момент інформацію про культ. Прям як в віршику про будинок, що збудував собі Джек. Ближче до кінця романа ці повторювані дампи вже відомої читачу інформації роздуваються ледь не до розмірів глави і остаточно руйнують динаміку і так неспішного твору. Не треба так.

"Навола" Паоло Бачігалупі #books

Свою популярність Паоло Бачігалупі отримав як автор постіндустріальних (щоб не сказати постапокаліптичних) творів. Екологічні проблеми, зміни клімату, дії великих корпорацій, що напряму шкодять людству - такі були теми творів письменника (як дорослих, так і янг-едалт), які принесли йому успіх.

Х'юго та Неб'юла за дебютний роман "The Windup Girl" (або ж за перший доступний широкому загалу, бо сам пан Бачігалупі каже, що до того написав три романи, які не хоче нікому показувати)

Купа номінацій за інші твори, в тому числі - за абсолютно щемке оповідання "The People of Sand and Slag".

Кажуть, що дебютне оповідання письменника "Pocketful of Dharma" настільки сподобалось самому (великому і жахливому) Харлану Еллісону, що той подзвонив Бачігалупі, щоб поговорити про творчість і дати пару порад.

Успішними були і подальші романи... а потім Паоло (з його власних слів в bluesky) вигорів і втомився...

...аж от в 2024 році, після сімох років тиші повирнувся з новим романом, жанрово абсолютно не схожим на попередні. Це і є "Навола"

Повільне і грунтовне (псевдо)історичне фентезі, "Навола" мимоволі викликає асоциації з романами Ґая Ґевріела Кей (підкреслю, що для мене таке порівняння - дуже сильний комплімент)... якби пан Кей раптом вирішив написати свій варіант "Хрещеного батька", сімейну мафіозну історію.

Бо головний герой "Наволи" - Давіко ді Регулай - є спадкоємцем банкірського клана, а за сумісництвом - злочинного угруповання. Найсильнішого в Наволі - місті-державі, що росташувалося в ретельно продуманому фентезійному аналозі середньовічної Італії (от і причини порівняння з Кеєм). Відповідники в реальному світі абсолютно очевидні, бо роман повний італійських слів (а іноді - цілих фраз італійською).

Роман абсолютно неспішний, основний сюжет не квапиться починатися пару сотень сторінок - ретроспективно я вважаю, що це якраз-таки позичено в "Хрещеного батька", бо подібна історія була і в "Нефритовому місті" - іншому мафіозному фентезі, натхненному романом П'юзо.

"Пасажир", "Стелла Маріс" Кормак Маккарті #books

Те неприємне відчуття, коли дуже складно написати відгук, бо абсолютно не певен, що зрозумів, про що книга взагалі. Але щось спробую, прошу, як кажуть, зрозуміти і пробачити.

Ця ділогія вийшла у 2022 році - це останні опубліковані твори Кормака Маккарті (який помер у 2023), але працювати над нею він почав задовго до - не пізніше 1980 року.

Йдеться в ній про брата з сестрою, Боббі та Алісію Вестернів, дітей вченого, що працював над першою атомною бомбою, яких пов'язують кхм... складні відносини.

Перший роман - "Пасажир" - більше зосереджений на Боббі. Він неодноразово обманює читача в очікуваннях і наприкінці лишає з кристально чистим відчуттям "що бляха це було?". Перший обман трапиться буквально в зав'язці - Боббі промисловий водолаз, він з колегами знаходить затонулий корпоративний літак, на борту якого серед небіжчиків не вистачає одного пасажира, який вам би там бути...

"Ага", - скажете ви і, я готовий поставити помірну суму грошей, не вгадаєте.

Попри складноосяжний сюжет (назвемо це так) роман непогано чепляє за емоції - самотність, туга за домом, туга за минулим. Може пасажир - то дійсно метафора того, що ми можемо побачити лише краєшок чогось важливого, поки воно проноситься повз вікно авто, яким ми навіть не керуємо. Щось таке.

Що ж стосується "Стелли Маріс", то цей роман зосереджений на сестрі Боббі, Алісії... і складається з запису її розмов з психіатром. Здебільшого - про фундаментальну науку (математику, фізику)

Тож, повторюся, бог знає, що це взагалі було - і це точно не ті книжки, які я б ризикнув комусь радити.

"Легенди прирічного краю", "Мамонти біля воріт" Нґі Во #books

Продовжую знайомство з циклом коротких повістей "Співучі узгір'я". Мені все ще дуже подобається, але дуже важко додати щось нове до мого відгуку на перші дві частини. По суті, все лишається приблизно як і було, якщо вам сподобалися ті повісті, сподобаються і ці - і навпаки.

"Легенди прирічного краю" мабуть найслабша для мене з чотирьох прочитаних. Не тому що погана, а тому що повторює відпрацьовану схему абсолютно повністю - от вам кілька версій однієї історії, кілька ненадійних оповідачів, в кінці їх суб'єктивні точки зору зустрінуться і переплетуться в єдине ціле. Але цього разу я прийшов підготовленим і розгадав оцетакповорот досить швидко. Не те щоб це якось сильно засмучувало, історія на вечір все одно дуже приємна.

А от "Мамонти біля воріт" вже додає нам трохи свіжості - ченець Чжи повертається до рідного монастиря, де ми чимало всього дізнаємось про нього, про його минуле та теперешній світогляд. А також - не в останню чергу - про те як все влаштовано в птахів-нейсіні (тих самих, що з феноменальною пам'яттю). Особливої інтриги в сюжеті тут нема, зато є чимало про різні грані однієї людини, про зрілість та сум від минулих помилок. І про пошуки себе, мабуть.

Тож п'яту повість я планую прочитати найближчим часом (можливо теж у якості терапії після якогось виносу мозку, хехе), а там чекатиму перекладу шостої та написання сьомої. А далі буде видно.

"Гемінґвей нічого не знає" Артур Дронь #books

Знов книга, про яку важко щось сказати - бо наче і так все ясно.

Коротка збірка короткої ветеранської прози - щемкої, іноді болісної і завжди щирої.

Аннотація не бреше - автор явно пропрацьовує текстом власні травмуючі спогади, але вони, ці спогади, явно потрібні не тільки йому, а і всім нам.

Особисто моєму персональному досвіду ближча "Гра в перевдягання" Чеха, але стоятиму на переконанні, що обидві ці книги мають бути прочитаними максимальною кількістю людей.

Ну ж бо, вони коротенькі.

"Дрижаки: Ласкаво просимо до будинку мерців", "Дрижаки: Ніч живих ляльок" Р.Л. Стайн #books

Роберт Лоуренс Штайн (якому зараз 82) заробив собі репутацію (і чималі статки) кількома серіями дитичих горорів ще в другій половині 80х - початку 90х років. Наводяться космічні наклади книжок, кількості мов, на які вони переведені і таке інше. Книжки кілька разів екранізовані (я бачив тільки діснеєвський серіал 2023 року, і він цілком пристойний, хоча від книжок, як я розумію, позичив тільки основну канву і кілька плоттвістів) - кароче успішний успіх, як він є.

Тож видання кількох випусків серії "Дрижаки" ("Goosebumps") я сприйняв за вірний знак, що треба долучитись самому. Що і зробив - і, мабуть, не шкодую про це.

Перш за все - калібруйте очікування. Якщо ви очікуєте чогось типу горору про підлітків з реальними ставками і справжніми жахами - як, скажемо, "Воно" Кінга - буде розчаровані. Історії дорослішення з елементами моторошного - як "Життя хлопця" Маккеммона - теж ні. Поетичні історії в стилі Бредбері - абсолютно мимо.

Беріть нижче - оповідки Стайна це та сама "труна на коліщатках", про яку переказують один одному реальні діти/підлітки (ну в мій час переказували, принаймні). Бесхитростні страшилки, літературизовані без всяких хитрощів чи тонкощів, але вправно. Про персонажів ви знатимете те, що необхідно - ніякого безкінечно багатого внутрішнього світу. Дорослі трохи заважатимуть, трохи допомогатимуть, але не приведи боже, ніяких відносин в стилі родини Маршів.

Все просто і по дитячому, чорт забирай.

Треба вам таке чи ні - вирішуйте самі. Може треба не вам, а дітям. Дорослий я прочитав про будинок мерців не без задоволення (про живих ляльок зайшло менше) - і планую згодом продовжити знайомство. Але щиро кажучи - якби пропустив, то трагічної втрати б не відбулося.

"Мантикора" Робертсон Девіс #books

Другий роман так званої "Депфордської трилогії". Відгук на перший тут - і я маю одразу виправити свою помилку: другий роман не про другого з трьох хлопців, яких колись пов'язав Випадок, а про його сина.

Воно насправді і логічно, бо про самого "Боя" Стонтона нам вже достатньо розповів його давній друг Данстан Рамзі в "П'ятій фігурі" - надто їх життя були пов'язані.

Єдине, що візьму на себе сміливість заявити, що Девіс сильно злукавив про незалежність "депфордських" романів - читати "Мантикору" першою мабуть можна, але знання про Данстана Рамзі і його специфічну вдачу, про характер і вчинки "Боя" Стонтона, про те, хто така, зрештою, Лізл, - впливає на враження дуже сильно. Тож радив би не експерементувати, а читати трилогію послідовно.

Але я відволікся. Тож маємо такого собі Девіда Стонтона - успішного адвоката, алкоголіка, мецената і глибоко травмовану батьком людину. Після психічного нападу він вирушає до Цюриха, щоб там здатися психоаналітикам-юнгіанцям (якщо вже йти до мозкоправів, то до кращих - думає собі Девід).

Власне, з бесід із докторкою Йоганною фон Галлер і складається левова частка романа. Дуже несподівано було отримати такий трюк двічі майже поспіль - привіт, "Стелла Маріс". Добре, що тут пан Девіс не намагається змусити мозок читача вибухнути, навпаки - разом із Девідом ми потроху наводимо лад в голові. Звісно ж не без участі докторки Галлер - якщо Данстан Рамзі був достатньо впертий і цілеспрямований, щоб сповідуватись паперу, то Девід без допомоги таке не здужав би.

І знов ми починаємо з самого початку, з дитинства... щоб дізнатись, що на відміну від Данстона, Девіда кризи двадцятого століття якось оминали. Він марнів в тіні свого батька (а ми знаємо достатньо про те, що то був за один)... але дивом примудрився зберегти несподівану людяність і шанс на свою власну долю.

Або навіть Долю (з великої літери). Звісно ж, знайшлося в цій історії місце і його величності Випадку, тут і сумнівів не було.

І все ще - це просто чудова проза. Чекаю на третій роман.

Звичка підводити ітоги року на місці.

Цього разу в кожній номінації один переможець і один максимум два (теж важливих) special mention, тож буде трохи спаму.
Я буквально по парі слів про кожен зі згаданих творів.

#ітогироку #movies #music #games #books

Фільм року

"Ти - космос"

Дожити до часів, коли виходить український фантастичний фільм, який чудовий без жодних знижок на те, що він наш - це вже несподівана вдача в поточних обставинах.
На даний момент я бачив кіно вже двічи і, завдяки дружині, в мене є навіть фізичне видання на блюрей - тож записуйте мене просто в фанати.
А що робити, якщо кіно круте і безумовно варте уваги.
Ну і Андрюха-з-Хмельницького - персонаж, який в серденьку назавжди. Дуже легко йому співчувати.

https://youtu.be/xRc7oWuDjR4?si=pPvX5d4jB-wR0YtD

Special mention 1

"Sinners"

Блюз, вампіри і трошки магії. Що ще треба?

https://youtu.be/7joulECTx_U?si=9zT3VLzrzWyEeVtM

Special mention 2

"2000 метрів до Андріївки"

Документалка, на яку я не зміг змусити себе сходити в кино (квиток купив, звісно).
Подивився вже потім в цифрі, за кілька підходів.
Пан Чернов вміє зробити боляче.

https://youtu.be/xRSPxuptLd8?si=7D57YpkiMhlytQRj