"Книга Еміля" Ілларіон Павлюк #books

Почнемо з дісклеймерів. Мені сподобалися всі три попередніх романи Павлюка і кожен наступний я вважаю суттєво кращим за попередній, тож очікування від нової книги були високі. При цьому, персонально мені здається, що сетінг чи навіть жанр як такий, пану Павлюку сильно менш цікавий, ніж історія, яку він хоче розповісти: той же "Танець недоумка" міг би відбуватися в будь-якому сетінгу, він нічого не отримує від того, що це нібито сайфай, іноді навіть страждає. Та сама історія з "Пітьмою". Тож до того, що "Книга Еміля" - це нібито фентезі я превентивно ставився з певним скепсісом.

Що ж, підозра і справдилася, і ні.

В першій частині романа ніяким фентезі і не пахне. Там є хлопчик Еміль і його мама, обидва нещасні, кожен - по-своєму. Є школа, яка, ймовірно, нагадає пару травм кожному, хто був школяром в кінці 80х на початку 90х. Є купа інших персонажів - дуже живих і переконливих. Пан Павлюк тут розповідає, що обставини і люди потрапили в роман з його власного дитинства - щож, браво, бо я впізнав і дещо своє.

Скажемо, моя версія Булдакова виросла, стала дитячим тренером з боксу, а потім, в віці 31 року, його застрелили "друзі дитинства", але це до справи не відноситься.

Та дуже швидко все в романі стає дуже підозріло - Еміль ніколи не спить, його мама, навпаки, спить дуже багато, а коли прокидається - не може згадати, хто вона і де... і чем далі, тим все дивніше і дивніше, аж доки Еміль (абсолютно мимоволі) не наживає собі Пригоду і не змушений відправитись в Мандрівку.

Менше всього хоч щось переказувати і псувати вам власні перші враження від мандрівки з Емілем, тож скажу тільки, що мені вона нагадала кращих (на мій, звісно ж, смак) представників жанра - "Талісман" Стівена нашого Кінга, "Океан у кінці вулиці" Геймана і ще дещо. Чудова, одним словом, була подорож. Варта всього. І ні, вам не треба ніякого поглибленого знання скандинавської міфологія (як пишуть певні блогери), щоб читати "Книгу Еміля".

Знаю, що в книгах Павлюка модно шукати приховані сенси - лишу це хоббі більш енергійним дослідникам, а сам почекаю, поки автор сам розповість чи підтвердить, поправлю монокль і скажу: "так і думав".

Зато хочу зупинитися на сенсах не прихованих: біль і прийняття втрати, бажання любові і важкі відносини батьків з дітьми - про все це пан Павлюк каже прямо і дуже влучно.

"Книга Еміля" справді чудова вийшла, почитайте.

Позаплановий пост, але не можу мовчати, вибачте.

Другий том "Колонії" Макса Кидрука ще не вийшов, а вже подарував нам ідеальну картинку для важливих перемовин.

Ідеальна ілюстрація, абсолютне мистецтво.

Більше гарних ілюстрацій до "Колапса" тут

"Останні дні" Адам Невілл #books

Друге моє знайомство з визнаним авторитетом британського горору. Першим був "Ритуал", і там я був не дуже вражений. В пана Невілла чудово вийшло описати настрій прадавнього безлюдного лісу з його таємницями... і погано - все інше. Книга розсипалася на дві непов'язаних історії, так собі тримала увагу і для мене відноситься до тієї рідкісної категорії де "екранизація краще".

Але ж ліс був справді чудовий! Тож другий підхід до автора був неминучий. І воно було варто того.

"Останні дні" (це і хронологічно наступний після "Ритуала" роман автора; перший написаний в 2011, другий - в 2012) затягують читача суттєво ціпкіше, дають історію справді моторошну - це при тому, що мене зазвичай горори не лякають. Хоча, можливо, саме в цьому і причина - пан Невілл вигадував свій культ не стидаючись параллелей з тими, що існували в реальності, Джонстаун та Сім'я Менсона неодноразово згадуються прямо в тексті романа, тож Храм Останніх Днів на чолі з його сумнозвісною лідеркою сестрою Кетрін вийшов неприємно правдоподобним.

З першого погляду, роман починається тоді, коли історія культа давно скінчилася: вже в нашому столітті ексцентричний міліонер (в жодному разі не підозрілий, ви розумієте) наймає кинодокументаліста-невдаху Кайла, щоб той зняв для нього фільм-розслідування про той самий Храм Останніх Днів - від його зародження в Британії 1967 року і до масового (само)вбивства членів культа в Аризонській пустелі в 1975, яке (начебто) і поклало культу кінець. Вцілілі свідки знайдені, інтерв'ю домовлені, дозволи на зйомки на місцях отримані - бери та роби, робота мрії.

Звісно, що безробітний і майже збанкротувалий Кайл погоджується. І звісно ж, що все виявляється зовсім не так просто як здавалося - ну це для нас не сюрприз, ми-то знаємо, що читаємо горор. Тож разом з Кайлом рушаємо назустріч пригодам правді про те, чим насправді був культ і чи дійсно було в ньому щось надприроднє.

З одним цікавим але. Відповідь на одне з головних питань читач отримує ще в пролозі - і може лише нервово гортати сторінки в очікуванні того, як Кайл дізнається те саме. А він, безумовно, дізнається.

Форма романа-розслідування, майже тру-крайм, дуже личить "Останнім дням" - неодноразово ловив себе на думці, що із задоволенням подивив би екранизацію в стилі "Відьми з Блер" чи "Репортажу".

І я б сказав, що книга дуже хороша, якби не суттєвий недолік (він не єдиний, мабуть, але саме цей прям сильно псує враження) - коли Кайл (і ми з ним) рухається від локації до локації, від свідка до свідка - в кожному новому диалозі пан Невілл вважав за необхідне повторити _всю_ відому на даний момент інформацію про культ. Прям як в віршику про будинок, що збудував собі Джек. Ближче до кінця романа ці повторювані дампи вже відомої читачу інформації роздуваються ледь не до розмірів глави і остаточно руйнують динаміку і так неспішного твору. Не треба так.

"Навола" Паоло Бачігалупі #books

Свою популярність Паоло Бачігалупі отримав як автор постіндустріальних (щоб не сказати постапокаліптичних) творів. Екологічні проблеми, зміни клімату, дії великих корпорацій, що напряму шкодять людству - такі були теми творів письменника (як дорослих, так і янг-едалт), які принесли йому успіх.

Х'юго та Неб'юла за дебютний роман "The Windup Girl" (або ж за перший доступний широкому загалу, бо сам пан Бачігалупі каже, що до того написав три романи, які не хоче нікому показувати)

Купа номінацій за інші твори, в тому числі - за абсолютно щемке оповідання "The People of Sand and Slag".

Кажуть, що дебютне оповідання письменника "Pocketful of Dharma" настільки сподобалось самому (великому і жахливому) Харлану Еллісону, що той подзвонив Бачігалупі, щоб поговорити про творчість і дати пару порад.

Успішними були і подальші романи... а потім Паоло (з його власних слів в bluesky) вигорів і втомився...

...аж от в 2024 році, після сімох років тиші повирнувся з новим романом, жанрово абсолютно не схожим на попередні. Це і є "Навола"

Повільне і грунтовне (псевдо)історичне фентезі, "Навола" мимоволі викликає асоциації з романами Ґая Ґевріела Кей (підкреслю, що для мене таке порівняння - дуже сильний комплімент)... якби пан Кей раптом вирішив написати свій варіант "Хрещеного батька", сімейну мафіозну історію.

Бо головний герой "Наволи" - Давіко ді Регулай - є спадкоємцем банкірського клана, а за сумісництвом - злочинного угруповання. Найсильнішого в Наволі - місті-державі, що росташувалося в ретельно продуманому фентезійному аналозі середньовічної Італії (от і причини порівняння з Кеєм). Відповідники в реальному світі абсолютно очевидні, бо роман повний італійських слів (а іноді - цілих фраз італійською).

Роман абсолютно неспішний, основний сюжет не квапиться починатися пару сотень сторінок - ретроспективно я вважаю, що це якраз-таки позичено в "Хрещеного батька", бо подібна історія була і в "Нефритовому місті" - іншому мафіозному фентезі, натхненному романом П'юзо.

"Пасажир", "Стелла Маріс" Кормак Маккарті #books

Те неприємне відчуття, коли дуже складно написати відгук, бо абсолютно не певен, що зрозумів, про що книга взагалі. Але щось спробую, прошу, як кажуть, зрозуміти і пробачити.

Ця ділогія вийшла у 2022 році - це останні опубліковані твори Кормака Маккарті (який помер у 2023), але працювати над нею він почав задовго до - не пізніше 1980 року.

Йдеться в ній про брата з сестрою, Боббі та Алісію Вестернів, дітей вченого, що працював над першою атомною бомбою, яких пов'язують кхм... складні відносини.

Перший роман - "Пасажир" - більше зосереджений на Боббі. Він неодноразово обманює читача в очікуваннях і наприкінці лишає з кристально чистим відчуттям "що бляха це було?". Перший обман трапиться буквально в зав'язці - Боббі промисловий водолаз, він з колегами знаходить затонулий корпоративний літак, на борту якого серед небіжчиків не вистачає одного пасажира, який вам би там бути...

"Ага", - скажете ви і, я готовий поставити помірну суму грошей, не вгадаєте.

Попри складноосяжний сюжет (назвемо це так) роман непогано чепляє за емоції - самотність, туга за домом, туга за минулим. Може пасажир - то дійсно метафора того, що ми можемо побачити лише краєшок чогось важливого, поки воно проноситься повз вікно авто, яким ми навіть не керуємо. Щось таке.

Що ж стосується "Стелли Маріс", то цей роман зосереджений на сестрі Боббі, Алісії... і складається з запису її розмов з психіатром. Здебільшого - про фундаментальну науку (математику, фізику)

Тож, повторюся, бог знає, що це взагалі було - і це точно не ті книжки, які я б ризикнув комусь радити.

"Легенди прирічного краю", "Мамонти біля воріт" Нґі Во #books

Продовжую знайомство з циклом коротких повістей "Співучі узгір'я". Мені все ще дуже подобається, але дуже важко додати щось нове до мого відгуку на перші дві частини. По суті, все лишається приблизно як і було, якщо вам сподобалися ті повісті, сподобаються і ці - і навпаки.

"Легенди прирічного краю" мабуть найслабша для мене з чотирьох прочитаних. Не тому що погана, а тому що повторює відпрацьовану схему абсолютно повністю - от вам кілька версій однієї історії, кілька ненадійних оповідачів, в кінці їх суб'єктивні точки зору зустрінуться і переплетуться в єдине ціле. Але цього разу я прийшов підготовленим і розгадав оцетакповорот досить швидко. Не те щоб це якось сильно засмучувало, історія на вечір все одно дуже приємна.

А от "Мамонти біля воріт" вже додає нам трохи свіжості - ченець Чжи повертається до рідного монастиря, де ми чимало всього дізнаємось про нього, про його минуле та теперешній світогляд. А також - не в останню чергу - про те як все влаштовано в птахів-нейсіні (тих самих, що з феноменальною пам'яттю). Особливої інтриги в сюжеті тут нема, зато є чимало про різні грані однієї людини, про зрілість та сум від минулих помилок. І про пошуки себе, мабуть.

Тож п'яту повість я планую прочитати найближчим часом (можливо теж у якості терапії після якогось виносу мозку, хехе), а там чекатиму перекладу шостої та написання сьомої. А далі буде видно.

"Гемінґвей нічого не знає" Артур Дронь #books

Знов книга, про яку важко щось сказати - бо наче і так все ясно.

Коротка збірка короткої ветеранської прози - щемкої, іноді болісної і завжди щирої.

Аннотація не бреше - автор явно пропрацьовує текстом власні травмуючі спогади, але вони, ці спогади, явно потрібні не тільки йому, а і всім нам.

Особисто моєму персональному досвіду ближча "Гра в перевдягання" Чеха, але стоятиму на переконанні, що обидві ці книги мають бути прочитаними максимальною кількістю людей.

Ну ж бо, вони коротенькі.

"Дрижаки: Ласкаво просимо до будинку мерців", "Дрижаки: Ніч живих ляльок" Р.Л. Стайн #books

Роберт Лоуренс Штайн (якому зараз 82) заробив собі репутацію (і чималі статки) кількома серіями дитичих горорів ще в другій половині 80х - початку 90х років. Наводяться космічні наклади книжок, кількості мов, на які вони переведені і таке інше. Книжки кілька разів екранізовані (я бачив тільки діснеєвський серіал 2023 року, і він цілком пристойний, хоча від книжок, як я розумію, позичив тільки основну канву і кілька плоттвістів) - кароче успішний успіх, як він є.

Тож видання кількох випусків серії "Дрижаки" ("Goosebumps") я сприйняв за вірний знак, що треба долучитись самому. Що і зробив - і, мабуть, не шкодую про це.

Перш за все - калібруйте очікування. Якщо ви очікуєте чогось типу горору про підлітків з реальними ставками і справжніми жахами - як, скажемо, "Воно" Кінга - буде розчаровані. Історії дорослішення з елементами моторошного - як "Життя хлопця" Маккеммона - теж ні. Поетичні історії в стилі Бредбері - абсолютно мимо.

Беріть нижче - оповідки Стайна це та сама "труна на коліщатках", про яку переказують один одному реальні діти/підлітки (ну в мій час переказували, принаймні). Бесхитростні страшилки, літературизовані без всяких хитрощів чи тонкощів, але вправно. Про персонажів ви знатимете те, що необхідно - ніякого безкінечно багатого внутрішнього світу. Дорослі трохи заважатимуть, трохи допомогатимуть, але не приведи боже, ніяких відносин в стилі родини Маршів.

Все просто і по дитячому, чорт забирай.

Треба вам таке чи ні - вирішуйте самі. Може треба не вам, а дітям. Дорослий я прочитав про будинок мерців не без задоволення (про живих ляльок зайшло менше) - і планую згодом продовжити знайомство. Але щиро кажучи - якби пропустив, то трагічної втрати б не відбулося.

"Мантикора" Робертсон Девіс #books

Другий роман так званої "Депфордської трилогії". Відгук на перший тут - і я маю одразу виправити свою помилку: другий роман не про другого з трьох хлопців, яких колись пов'язав Випадок, а про його сина.

Воно насправді і логічно, бо про самого "Боя" Стонтона нам вже достатньо розповів його давній друг Данстан Рамзі в "П'ятій фігурі" - надто їх життя були пов'язані.

Єдине, що візьму на себе сміливість заявити, що Девіс сильно злукавив про незалежність "депфордських" романів - читати "Мантикору" першою мабуть можна, але знання про Данстана Рамзі і його специфічну вдачу, про характер і вчинки "Боя" Стонтона, про те, хто така, зрештою, Лізл, - впливає на враження дуже сильно. Тож радив би не експерементувати, а читати трилогію послідовно.

Але я відволікся. Тож маємо такого собі Девіда Стонтона - успішного адвоката, алкоголіка, мецената і глибоко травмовану батьком людину. Після психічного нападу він вирушає до Цюриха, щоб там здатися психоаналітикам-юнгіанцям (якщо вже йти до мозкоправів, то до кращих - думає собі Девід).

Власне, з бесід із докторкою Йоганною фон Галлер і складається левова частка романа. Дуже несподівано було отримати такий трюк двічі майже поспіль - привіт, "Стелла Маріс". Добре, що тут пан Девіс не намагається змусити мозок читача вибухнути, навпаки - разом із Девідом ми потроху наводимо лад в голові. Звісно ж не без участі докторки Галлер - якщо Данстан Рамзі був достатньо впертий і цілеспрямований, щоб сповідуватись паперу, то Девід без допомоги таке не здужав би.

І знов ми починаємо з самого початку, з дитинства... щоб дізнатись, що на відміну від Данстона, Девіда кризи двадцятого століття якось оминали. Він марнів в тіні свого батька (а ми знаємо достатньо про те, що то був за один)... але дивом примудрився зберегти несподівану людяність і шанс на свою власну долю.

Або навіть Долю (з великої літери). Звісно ж, знайшлося в цій історії місце і його величності Випадку, тут і сумнівів не було.

І все ще - це просто чудова проза. Чекаю на третій роман.

Звичка підводити ітоги року на місці.

Цього разу в кожній номінації один переможець і один максимум два (теж важливих) special mention, тож буде трохи спаму.
Я буквально по парі слів про кожен зі згаданих творів.

#ітогироку #movies #music #games #books

Фільм року

"Ти - космос"

Дожити до часів, коли виходить український фантастичний фільм, який чудовий без жодних знижок на те, що він наш - це вже несподівана вдача в поточних обставинах.
На даний момент я бачив кіно вже двічи і, завдяки дружині, в мене є навіть фізичне видання на блюрей - тож записуйте мене просто в фанати.
А що робити, якщо кіно круте і безумовно варте уваги.
Ну і Андрюха-з-Хмельницького - персонаж, який в серденьку назавжди. Дуже легко йому співчувати.

https://youtu.be/xRc7oWuDjR4?si=pPvX5d4jB-wR0YtD

Special mention 1

"Sinners"

Блюз, вампіри і трошки магії. Що ще треба?

https://youtu.be/7joulECTx_U?si=9zT3VLzrzWyEeVtM