"П'ята Фігура" Робертсон Девіс #books

Книга куплена абсолютно всліпу після цієї короткої рекомендації пана Аренєва.

Вже потім дізнавсь, що Робертсон Девіс - класик канадської літератури і багато чого ще - щож, вчитися ніколи не пізно.

Головне, що все було не дарма - книга чудова.

Роман починаєтся з гніву.

Данстан Рамзі, вчитель, категорично невдоволений тоном статті, присвяченої його виходу на пенсію. Стаття змальовує його непримітним стариганом, що прожив непримітне ж життя - а це і близько не так. Тож шановний пан Рамзі розповість про себе всю правду - і почне з самого початку, з маленького містечка Депфорд, свого дитинства, та Випадка, що визначив все його майбутнє. І не тільки його, а й двох інших хлопців, долі яких виявляться нероздільно пов'язаними з його власною.

(про цих двох хлопців Робертсон Девіс згодом написав по окремому роману; разом з "Фігурою" вони складають так звану Депфордську трилогію, але автор наполягав, що кожен з них абсолютно самодостатній і може читатися окремо)

Після дитинства в Депфорді пан Рамзі (з допомогою пана Девіса... чи навпаки?) розповість про свою участь в першій світовій, велику депресію, інші перепетії XX століття - багато про що. Окремо - про святих. І про фокусників. І про Долю, само собою. Я не буду навіть намагатись це переказувати, скажу тільки, що сюрпризів буде достатньо, щоб нервово гортати сторінки одна за одною.

Тим більше, що старий Данстан Рамзі - та ще язва і розповідає про все з відчутною долею близького мені сарказму (в якому, при цьому, знає міру і не скочується в банальний цинізм).

Дійсно прекрасна проза.

Говорячи про "П'яту Фігуру" неможливо уникнути порівнянь з іншим поважним романом - "Молитвою за Овена Міні".

І там, і там спогади літнього вчителя про досить насичене життя. І там, і там все почалося з влучання важкого предмета в жінку. І там, і там за цим послідувала аномальна кількість Таємничих Збігів... Але там, де оповідач в "Овені Міні" викликає тільки роздратування і бажання волати на нього щось типу "та припини вже скиглити, заїбав!" - оповідач в "Фігурі" викликає щире співчуття та, іноді, посмішку. Мабуть саркастичний ветеран якось підсвідомо ближчий за скиглія, що втік в Канаду, не знаю. Тож жартома називаю "П'яту Фігуру" Овеном Міні здорової людини...

...і абсолютно точно чекаю на видання другого та третього романів Депфордської Трилогії. Сподіваюся, чекати доведеться недовго.

"Шахмати для дибілів" Михайло Бриних #books

Пан Бриних - хуліган експерт широко відомий у вузьких колах. Він перекладав українською дебютний роман Ілларіона Павлюка, разом зі своїм вигаданим альтер его доктором Падлюччо зривав для читача покрови з прихованих сенсів шИдеврів світової та української літератури і того-сього по мєлочі.

І ось - шахи.

Книга містить два твори з відповідного циклу:

Власне "Шахмати для дибілів" - автором названий "романом виховання" - де все той же доктор Падлюччо розповідає мальчіку Міше про основи легендарної гри (щедро додаючи до них свої їдкі коментарі та саркастичні інтерпретації).

Пєшкам, як каждому обичному гражданіну, закон позволяє ходить тіки прямо. Будь-яка нагода чкурнути налєво чи направо (дажи на одну клєточку, скромненько, по діагоналі) — всігда сопряжена з гріхом убійства.

Від самих азів доктор досить швидко переходить до дебютів та інших поглиблених моментів - незважаючи на жарти і каламбури, дебюти описані справжні (я дупля не відбиваю в шахах, крім того як власне ходять фігури - тож шукав підтверджень в інтернеті), надані діаграми та інші атрибути шахового підручника. Все серйозно.

І тільки в самому кінці автор торкається основного сюжетного елемента - Чисто Шахматного Грааля...

...про який продовжує розповідь у другому творі - повісті "Хрустальна свиноферма".

На відміну від "романа виховання" - це цілком таки справжній шахматний горор. Такі собі "Дев'яті шахматні врата", якщо розумієте про що я.

Читається запойно, навіть якщо ви абсолютно чужі чорнобілій грі (як от я).

Але є, як кажуть, одне але: обидва твора (та й згадана вище хрестоматія з шИдеврами літератури) написани фірмовою суржиком говіркою, яка багато в кого може викликати абсолютне несприйняття, переходяще в напади неконтрольованої ярості. Але мені, як людині, що в певному сенсі виросла на п'єсах Леся Подерев'янського, таке хуліганство заходить.

Тож читайте ознайомчі фрагменти і вирішуйте для себе самі.

"Роздоріжжя круків" Анджей Сапковський #books

Кожен раз, коли Сапковський повертається до мастера Гервандта з Рибії Геральта з Рівії, я згадую його давні підстьобування в бік Желязни, який не зупинився на 5 амберських романах... і теж сміюся.

Але поганого в цьому нічого не бачу, аби книжки були хороші. А "Роздоріжжя круків" - книга хороша, на відміну від дуже посереднього "Сезона гроз".

Очевидним чином, це ще один пріквел, який цього разу відноситься до самого початку професійної кар'єри пана Геральта. Він тільки-но залишив Каер Морхен, але вже потрапив в халепу. Ще не має приписки -з Рівії (про це буде в книзі) і кобили на ім'я Плітка (і про це буде також). Ще не набрався фірмового цинізму, трошки ідеалістичний і буде змушений зробити кілька важливих виборів.

Сапковський дуже вдало (на мій, звісно ж, смак) балансує між
- "старим добрим" Відьмаком - "Роздоріжжя" набагато ближче до перших збірок оповідань, ніж до похмурого політичного триллера решти циклу.
- самоіронією (той самий жарт про вила і багато чого) і шпильками в бік гри (так, теж абсолютно певен, шо таблички на деревах - прям відсилка до ігрових дошок оголошень)
- чимось більшим і глибшим - Геральт (і ми разом з ним) дізнається про сумні реалії погрому Каер Морхена і події навколо нього з дуже прозорими аналогіями.

До ладної історії додається той самий фірмовий стиль, за який ми полюбили Відьмака в прадавні роки - ніякої зайвої води, чіткий екшен, їдкі жарти там, де вони умісні, і трошки сентиментальності. Останньої може трохи більше, ніж раніше, не вирішив для себе - списувати її на недосвіченість головного героя чи, навпаки, на те, що пан Анджей трошки розмяк з роками.

Тож чудовий вийшов вечір ностальгії (роман коротенький) за старими часами та улюбленими героями, дякую за це.

"Чорти" Джо Аберкромбі #books

Одна з наочікуваніших для мене цьогорічних новинок.

З творчістю пана Аберкромбі в мене склалися непрості відносини, про які я люблю розповідати всім, хто готовий слухати або просто не встиг втекти: колись давно оригінальна трилогія "Першого закону" здалася непоганою, але не більше. Просто ще одне фентезі, гарний дебют, оце все. Тому подальше знайомство з автором відклалося на багато років, аж до того момента, як до рук мені потрапив перший роман трилогії "про половину всього" (не в останню чергу завдяки фантастично красивому виданню від Небо Паблішинг). Трилогія була затаврована підлітковою, і якихось особливих очікувань в мене не було... Це була одна з найприємніших помилок в моєму житті. Книги виявились чудовими, позбавленими всього зайвого і дорослішими за більшість декларативно "дорослого" фентезі.

Тож очікування від нового романа (який ще й початок абсолютно нового циклу) несподівано підскочили до небес (а ще шість книжок автора сумно зайняли свої місця в нескінченному беклозі, але про це іншим разом).

Той випадок коли очікування не підвели абсолютно.

Є, щоправда, один нюанс з жанром роману. Коли вам будуть розказувати, що "Чорти" - чорне-пречорне нефільтроване дарк фентезі - смійтеся брехуну в обличчя. Це відверто гумористичний роман-квест про максимально строкату банду негідників загін агентів Папи (хто така Папа - трохи згодом), що везуть саджати на трон Трої (про це - теж згодом) найсумнівнішу принцесу в історії. Кровіщи вистачає, як і абсолютно хижої сатири, але жодної тобі безнадьоги, зрад на кожному кроці (тільки в спеціально відведених місцях главах) та інших атрибутів дарк піджанра. З чорного-пречорного завезли тільки жарти, вибачайте.

Вся сповнена пригод мандрівка відбувається на тлі середньовічної Європи, яка майже як наша, але відрізняється в парі мале-е-е-сеньких дрібниць
- Карфаген переміг Рим і тамошні маги-інженери лишили за собою чимало всього цікавого
- Троя вціліла і досі процвітає
- А от Карфаген - ні, але про це покищо мало що відомо
- Папа - жінка...
- ...тому що спасителька - теж жінка...
- ...її символ не хрест, а коло (в Східної Церкви - колесо) - що наводить на сумні думки про її долю в цьому світі.

Так, є дві церкви - східна й західна - і вони на ножах, тут все як в нас. І головне я ледь не забув: Європі знов загрожує вторгнення ельфів - таких милих, з гостими вушками, дуже люблять людське м'ясо - колись їх зупинили хрестові походи, але що буде зараз - невідомо. Саме тому... я краще замовкну, доки чого зайвого не пизданув. Ах да, ще в книзі матюкаються. В тому числі - ельфи.

От тепер в вас достатньо інформації, щоб точно "Чортів" прочитати (а ще українське видання знову абсолютно красиве) і чекати продовження разом зі мною (ще нема навіть англійською).

На цьому все.

"Вчена-ворон" Антонія Годжсон #books

Дуже малоймовірно, що я б обрав цю книгу, спираючись на обкладинку чи аннотацію, бо виглядає вона дуже сумнівно. Але аж надто часто роман траплявся мені на очі у всіляких списках "Top Anime Betrayals 2025" "Найнесподіваніші сюжетні повороти в фентезі", а також - в списках схожего на книжки, що мені дуже зайшли. Тож було прийнято вольове рішення йти на ризик і досліджувати питання.

Результати неоднозначні.

З найнесподіванішими поворотами в романі повний порядок - слідкувати за головною інтригою було цікаво, інтриги поменше пані Годжсон відбалансувала майже досконало для мене - вгадував їх ровно за сторінку до авторського пояснення. Трохи сумніше було з детективною складовою (а є і вона) - важкувато шукати вбивцю паралельно з героями, коли правила гри регулярно змінюються абсолютно хаотичним чином (див. абзац про недоліки) - але і детектив в авторки вийшов не жахливий.

До всього цього книга приємно написана...

...але є багато "але".

Максимально непереконливим для мене виглядає ворлдбілдінг в романі. В серйозному фентезі важко повірити в суспільство де абсолютно всі дорослі громадяне розбилися на вісім факультетів Гогвардса спільнот, причому всі ж представники кожної з цих спільнот досконалі в чомусь одному і нетямущі в усьому іншому. Знов цей клятий мем. Так не буває! (тм)

Ще менше віриться в те, що керує всім цим зоопарком (pun intended) Імператор, що має абсолютну владу (може стратити будь-кого без суда і слідства) на довгі роки, але потім добровільно відмовляється від неї і передає не своєму спадкоємцю, а переможцю олімпіади з природознавста спеціального турніра де змагається по одному представнику від кожного факультета (якщо ви прочитали більше однієї фентезі книжки - легко здогадаєтесь чи потрапить туди головна героїня, абсолютно проти своєї волі, ясна річ). ТАК НЕ БУВАЄ ВЗАГАЛІ!

(На захист роману можна зауважити, що в ньому якраз-таки все що можно йде не так з цими змаганнями, але ж система подається як працююча віками)

Не викликає довіри і опис побуту персонажів, де типово фентезійні мечі/обладунки/стражники etc дуже контрастують з людьми, що живуть в багатоквартирних будинках, ходять на роботу до офісів і скупляються ледь не в супермаркетах.
Воно, звісно, ніхто і не казав, що в них середньовіччя, але персонально я - не вірю.

Останнім, але дуже важливим моїм дойобом до книги є пропрацювання місцевої міфології про вісьмох (так, по одному на факультет) тварин-заступників (отой жарт про зоопарк, ви зрозуміли). Я абсолютно певен, що пані Годжсон додумувала і перекручувала правила просто на ходу, по мірі потреби, бо метафори раптом стають чимось дуже буквальним, а потім - знов метафорами, але протилежного вже змісту. Не треба так.

Резюмуючи, скажу, що читати продовження я, ймовірно, буду - бо цікаво та й написано непогано, але комусь прям радити - убоюся.

"Книга Еміля" Ілларіон Павлюк #books

Почнемо з дісклеймерів. Мені сподобалися всі три попередніх романи Павлюка і кожен наступний я вважаю суттєво кращим за попередній, тож очікування від нової книги були високі. При цьому, персонально мені здається, що сетінг чи навіть жанр як такий, пану Павлюку сильно менш цікавий, ніж історія, яку він хоче розповісти: той же "Танець недоумка" міг би відбуватися в будь-якому сетінгу, він нічого не отримує від того, що це нібито сайфай, іноді навіть страждає. Та сама історія з "Пітьмою". Тож до того, що "Книга Еміля" - це нібито фентезі я превентивно ставився з певним скепсісом.

Що ж, підозра і справдилася, і ні.

В першій частині романа ніяким фентезі і не пахне. Там є хлопчик Еміль і його мама, обидва нещасні, кожен - по-своєму. Є школа, яка, ймовірно, нагадає пару травм кожному, хто був школяром в кінці 80х на початку 90х. Є купа інших персонажів - дуже живих і переконливих. Пан Павлюк тут розповідає, що обставини і люди потрапили в роман з його власного дитинства - щож, браво, бо я впізнав і дещо своє.

Скажемо, моя версія Булдакова виросла, стала дитячим тренером з боксу, а потім, в віці 31 року, його застрелили "друзі дитинства", але це до справи не відноситься.

Та дуже швидко все в романі стає дуже підозріло - Еміль ніколи не спить, його мама, навпаки, спить дуже багато, а коли прокидається - не може згадати, хто вона і де... і чем далі, тим все дивніше і дивніше, аж доки Еміль (абсолютно мимоволі) не наживає собі Пригоду і не змушений відправитись в Мандрівку.

Менше всього хоч щось переказувати і псувати вам власні перші враження від мандрівки з Емілем, тож скажу тільки, що мені вона нагадала кращих (на мій, звісно ж, смак) представників жанра - "Талісман" Стівена нашого Кінга, "Океан у кінці вулиці" Геймана і ще дещо. Чудова, одним словом, була подорож. Варта всього. І ні, вам не треба ніякого поглибленого знання скандинавської міфологія (як пишуть певні блогери), щоб читати "Книгу Еміля".

Знаю, що в книгах Павлюка модно шукати приховані сенси - лишу це хоббі більш енергійним дослідникам, а сам почекаю, поки автор сам розповість чи підтвердить, поправлю монокль і скажу: "так і думав".

Зато хочу зупинитися на сенсах не прихованих: біль і прийняття втрати, бажання любові і важкі відносини батьків з дітьми - про все це пан Павлюк каже прямо і дуже влучно.

"Книга Еміля" справді чудова вийшла, почитайте.

Позаплановий пост, але не можу мовчати, вибачте.

Другий том "Колонії" Макса Кидрука ще не вийшов, а вже подарував нам ідеальну картинку для важливих перемовин.

Ідеальна ілюстрація, абсолютне мистецтво.

Більше гарних ілюстрацій до "Колапса" тут

"Останні дні" Адам Невілл #books

Друге моє знайомство з визнаним авторитетом британського горору. Першим був "Ритуал", і там я був не дуже вражений. В пана Невілла чудово вийшло описати настрій прадавнього безлюдного лісу з його таємницями... і погано - все інше. Книга розсипалася на дві непов'язаних історії, так собі тримала увагу і для мене відноситься до тієї рідкісної категорії де "екранизація краще".

Але ж ліс був справді чудовий! Тож другий підхід до автора був неминучий. І воно було варто того.

"Останні дні" (це і хронологічно наступний після "Ритуала" роман автора; перший написаний в 2011, другий - в 2012) затягують читача суттєво ціпкіше, дають історію справді моторошну - це при тому, що мене зазвичай горори не лякають. Хоча, можливо, саме в цьому і причина - пан Невілл вигадував свій культ не стидаючись параллелей з тими, що існували в реальності, Джонстаун та Сім'я Менсона неодноразово згадуються прямо в тексті романа, тож Храм Останніх Днів на чолі з його сумнозвісною лідеркою сестрою Кетрін вийшов неприємно правдоподобним.

З першого погляду, роман починається тоді, коли історія культа давно скінчилася: вже в нашому столітті ексцентричний міліонер (в жодному разі не підозрілий, ви розумієте) наймає кинодокументаліста-невдаху Кайла, щоб той зняв для нього фільм-розслідування про той самий Храм Останніх Днів - від його зародження в Британії 1967 року і до масового (само)вбивства членів культа в Аризонській пустелі в 1975, яке (начебто) і поклало культу кінець. Вцілілі свідки знайдені, інтерв'ю домовлені, дозволи на зйомки на місцях отримані - бери та роби, робота мрії.

Звісно, що безробітний і майже збанкротувалий Кайл погоджується. І звісно ж, що все виявляється зовсім не так просто як здавалося - ну це для нас не сюрприз, ми-то знаємо, що читаємо горор. Тож разом з Кайлом рушаємо назустріч пригодам правді про те, чим насправді був культ і чи дійсно було в ньому щось надприроднє.

З одним цікавим але. Відповідь на одне з головних питань читач отримує ще в пролозі - і може лише нервово гортати сторінки в очікуванні того, як Кайл дізнається те саме. А він, безумовно, дізнається.

Форма романа-розслідування, майже тру-крайм, дуже личить "Останнім дням" - неодноразово ловив себе на думці, що із задоволенням подивив би екранизацію в стилі "Відьми з Блер" чи "Репортажу".

І я б сказав, що книга дуже хороша, якби не суттєвий недолік (він не єдиний, мабуть, але саме цей прям сильно псує враження) - коли Кайл (і ми з ним) рухається від локації до локації, від свідка до свідка - в кожному новому диалозі пан Невілл вважав за необхідне повторити _всю_ відому на даний момент інформацію про культ. Прям як в віршику про будинок, що збудував собі Джек. Ближче до кінця романа ці повторювані дампи вже відомої читачу інформації роздуваються ледь не до розмірів глави і остаточно руйнують динаміку і так неспішного твору. Не треба так.

"Навола" Паоло Бачігалупі #books

Свою популярність Паоло Бачігалупі отримав як автор постіндустріальних (щоб не сказати постапокаліптичних) творів. Екологічні проблеми, зміни клімату, дії великих корпорацій, що напряму шкодять людству - такі були теми творів письменника (як дорослих, так і янг-едалт), які принесли йому успіх.

Х'юго та Неб'юла за дебютний роман "The Windup Girl" (або ж за перший доступний широкому загалу, бо сам пан Бачігалупі каже, що до того написав три романи, які не хоче нікому показувати)

Купа номінацій за інші твори, в тому числі - за абсолютно щемке оповідання "The People of Sand and Slag".

Кажуть, що дебютне оповідання письменника "Pocketful of Dharma" настільки сподобалось самому (великому і жахливому) Харлану Еллісону, що той подзвонив Бачігалупі, щоб поговорити про творчість і дати пару порад.

Успішними були і подальші романи... а потім Паоло (з його власних слів в bluesky) вигорів і втомився...

...аж от в 2024 році, після сімох років тиші повирнувся з новим романом, жанрово абсолютно не схожим на попередні. Це і є "Навола"

Повільне і грунтовне (псевдо)історичне фентезі, "Навола" мимоволі викликає асоциації з романами Ґая Ґевріела Кей (підкреслю, що для мене таке порівняння - дуже сильний комплімент)... якби пан Кей раптом вирішив написати свій варіант "Хрещеного батька", сімейну мафіозну історію.

Бо головний герой "Наволи" - Давіко ді Регулай - є спадкоємцем банкірського клана, а за сумісництвом - злочинного угруповання. Найсильнішого в Наволі - місті-державі, що росташувалося в ретельно продуманому фентезійному аналозі середньовічної Італії (от і причини порівняння з Кеєм). Відповідники в реальному світі абсолютно очевидні, бо роман повний італійських слів (а іноді - цілих фраз італійською).

Роман абсолютно неспішний, основний сюжет не квапиться починатися пару сотень сторінок - ретроспективно я вважаю, що це якраз-таки позичено в "Хрещеного батька", бо подібна історія була і в "Нефритовому місті" - іншому мафіозному фентезі, натхненному романом П'юзо.

"Пасажир", "Стелла Маріс" Кормак Маккарті #books

Те неприємне відчуття, коли дуже складно написати відгук, бо абсолютно не певен, що зрозумів, про що книга взагалі. Але щось спробую, прошу, як кажуть, зрозуміти і пробачити.

Ця ділогія вийшла у 2022 році - це останні опубліковані твори Кормака Маккарті (який помер у 2023), але працювати над нею він почав задовго до - не пізніше 1980 року.

Йдеться в ній про брата з сестрою, Боббі та Алісію Вестернів, дітей вченого, що працював над першою атомною бомбою, яких пов'язують кхм... складні відносини.

Перший роман - "Пасажир" - більше зосереджений на Боббі. Він неодноразово обманює читача в очікуваннях і наприкінці лишає з кристально чистим відчуттям "що бляха це було?". Перший обман трапиться буквально в зав'язці - Боббі промисловий водолаз, він з колегами знаходить затонулий корпоративний літак, на борту якого серед небіжчиків не вистачає одного пасажира, який вам би там бути...

"Ага", - скажете ви і, я готовий поставити помірну суму грошей, не вгадаєте.

Попри складноосяжний сюжет (назвемо це так) роман непогано чепляє за емоції - самотність, туга за домом, туга за минулим. Може пасажир - то дійсно метафора того, що ми можемо побачити лише краєшок чогось важливого, поки воно проноситься повз вікно авто, яким ми навіть не керуємо. Щось таке.

Що ж стосується "Стелли Маріс", то цей роман зосереджений на сестрі Боббі, Алісії... і складається з запису її розмов з психіатром. Здебільшого - про фундаментальну науку (математику, фізику)

Тож, повторюся, бог знає, що це взагалі було - і це точно не ті книжки, які я б ризикнув комусь радити.