"Світи вигнання та ілюзій" Урсула Ле Ґвін #books

Якось спонтанно влаштував собі коротеньку ретроспективу по класиці наукової фантастики, тож кілька наступних постів буде про це. Пространних ремарок про авторів та авторок ймовірно не буде - бо навряд я додам щось нове та цікаве. Не буде і розлогих переказів - бо нема сенсу. Тільки особисті враження та спогади, вибачте.

"Світи вигнання та ілюзій" - збірка, що містить в собі три перших (за часом написання) романи умовного Гайнського циклу (такої собі історії майбутнього за версією пані Ле Ґвін)

"Світ Роканнона" - взагалі один з перших фантастичних романів, що я свідомо прочитав (все в тому ж журналі "Техніка-молодьожи", що й багато всього іншого). Як виявилось, сюжет я пам'ятаю суттєво краще, ніж міг би сподіватись (це магічним чином вірно і для наступного роману в збірці). Історія про космічного етнолога Геврела Роканнона, що волею долі лишився один на чужій планеті (населеній при цьому аж кількома розумними видами) досі "качає" і абсолютно варта уваги. Єдине, що хочу зауважити - якось не звертав раніше уваги, наскільки "по фентезійному" роман написаний. Не знаю, як сформулювати більш науково, але ви зрозумієте, коли прочитаєте.

"Планета вигнання" - проста, але абсолютне чарівна історія про рештки колонії землян на далекій суворій планеті, де літо та зима тривають багато земних років кожне (так, ви точно таке вже бачили в певному більш пізньому творі іншого автора) та їх непрості відносини з місцевими мешканцями.

"Місто ілюзій" - найвигадливіший роман в збірці, таке собі роад муві по занепалій Землі, подобається мені менше перших двох. Пригоди героя більше притчеві ніж реалістичні, проблеми часто притягнуті за вуха і вирішуються в непропорційно складний спосіб... але майстерність не проп'єш і навіть не проміняєш на цитати з Дао де цзін - цей роман так само вартий уваги, як і попередні.

Тож маємо чудову збірку як для знайомства з авторкою, так і для ностальгічних дідівських спогадів.
Дуже сподіваюся, що "Богдан" видадуть більше Ле Ґвін українською. Нам треба.

"Саргаси Космосу" Андре Нортон #books

Ще одна щира любов мого дитинства. Перша частина пригод торгового зорельота "Королева Сонця". Книга в якій є все потрібне:
- Зорельоти, що бороздять гіперпростір? - Сheck!
- Бластери? - Сheck!
- Таємничі артефакти прадавніх цивілізацій? - Check!
- Космічні пірати? - Сheck! (ну майже, якщо не докопуватись до деталей)
- Команда прагматичних, але сміливих космічних торговців, яка рішуче і винахідливо подолає всі препони на шляху до прибутку? - Cамо собою check!

Останній пункт був в новинку маленькому мені (та й зараз виглядає досить вигідно) - як це протагоністи не займаються порятунком або знищенням космічної Імперії чи хоча б якоїсь окремо взятої планети, а просто намагаються заробити трохи грошенят? Можна сказати, що книга готувала до дорослого життя.

Якщо маленький я був просто у захваті від Пригоди (велика літера intended), то дорослий я зміг оцінити наскільки акуратно і старанно побудований сюжет - в екіпажі "Королеви сонця" нема "меблевих" персонажів, кожен робить щось потрібне і важливе (бачив в якомусь з відгуків на гудрідз це записаним в мінуси: "більше десяти дієвих осіб, всі щось роблять, мені таке сладно" - чуваче, ти ніколи цього не дізнаєшся, але тикав тобі фак прямо в екран контупера).

Для романа написаного в 1955 "Саргаси" постарішали більш ніж гідно - явних анахронизмів не дуже багато, напрягатися і робити якись знижки на ретро немає потреби.

Скажу банальне: читайте класику, класика рулить.

А новому видавництву "Космоліт" можу тільки побажати удачі і сподіватися, що вони продовжуть тішити мене читачів класикою фантастики незважаючи ні на що.

"Зоряний десант" Роберт Гайнлайн #books

Черговий хітяра моєї юності. Роман про хоробрих людей, що падають на голову ворогу з орбіти і безкомпромісно вступають в бій. Роман, що, крім всього іншого, популяризував в фантастиці силову броню (так, щось подібне було ще в Дока Сміта і ще когось задовго до, але мейнстрімом стало саме з легкої руки Роберта нашого Енсона Гайнлайна)...

...а також роман, від публікації якого свого часу відмовилися в «Scribner» (де до того вийшло більше десятка "підліткових" романів Гайнлайна) - за надміриний мілітаризм і глорифікацію збройних сил.

Але світ роман таки побачив і досить швидко здобув дійсно культовий статус (і премію Х'юго в 1960 на додачу).

Взагалі, особисто мені не треба інших доказів геніальності (абсолютно неіронічно) Гайнлайна крім того факта, що практично одначасно з "Десантом" він працював над іншим романом, якому судилося стати культовим... тільки у зовсім інших людей - "Чужинцем на чужій землі", цією біблією хіпанства.

Що ж до "надмірного мілітаризма", то чутки про нього перебільшені суспільно-політичні пасажи Гайнлайна в романі виглядають настільки ж максималістичними, наскільки й уразливими. Заклавши певну кількість позитивних ідей письменник кілька разів крупно підставився - тому ж Верховену в 1997 зовсім не складно було пропихнути сатиричну пародію під виглядом екранізації (те, що для певної катергорії глядачів цей жарт виявився неочевидним - тема для окремої сумної розмови)

Але є одна цитата, яку мені хочеться тут навести, бо вона дуже релейтед для нас тут і зараз:

“Clearly enough put. Do you remember Madame Ruitman? I was on a few days leave after I finished Basic and I went home. I saw some of our friends, said goodby — she among them. She chattered away and said, ‘So you’re really going out? Well, if you reach Faraway, you really must look up my dear friends the Regatos.’

“I told her, as gently as I could, that it seemed unlikely, since the Arachnids had occupied Faraway.

“It didn’t faze her in the least. She said, ‘Oh, that’s all right — they’re civilians!’” Father smiled cynically.

Щось та й знав той Роберт Енсон.

На жаль, радість від появи українського видання романа псується м'яко кажучи недосконалим перекладом. Вже на перших сторінках я побіг звірятися з англійським текстом, десь на двох третинах остаточно перебрався перечитувати його. Це дуже сумно, сподіваюся, колись буде краще видання, бо "Зоряний десант" того безумовно вартий.

"Берсерк" (том 1) Кентаро Міура #books

Якщо я люблю казати, що комікси - не зовсім моя тема, то манга - щось взагалі чужинське. Часто мені дуже подобається стиль художника, але окремі фрейми вперто не складаються в зв'язну історію, розпадаються на пачку непов'язаних ілюстрацій. Це, звісно, зовсім не манги проблема, а моя - але маємо що маємо.

"Берсерк" - одне з щасливих виключень. Не можу назвати себе прям справжнім фаном, але з величезною повагою ставлюся до цього ультімативного дарк фентезі, де все в усіх погано, а стає ще гірше.

Мені подобаються історії в усій їх жорстокості, цей чудовий мікс Конана з Шаленим Максом, і мені прям дуже подобається стиль картинки. Таке чувство якесь (с), що пану Міурі відверто муляло вільне місце на аркуші - і він, щойно бачив таке неподобство, починав заповнювати його купою дрібних деталей, розглядати які - окремий вид задоволення.

Оце мабуть і все, що я готовий сказати про "Берсерка", щоб не сильно вже занурюватись в сумне болото профанства.

Наступні тома обов'язково купуватиму і мабуть раджу (якщо вас не лякає відверта нескінченність цієї епопеї)

"Затруєна чаша" Роберт Джексон Беннетт #books

Ханумська Імперія - небезпечне місце. Мало того, що кожен вологий сезон з моря на сушу вибираються гигантські Левіафани, що руйнують все навколо, так іще і будь-яка рослина чи тварина, що виглядає геть безневинно, може спробувати тебе вбити. Справа в тому, що ханумці досягли чималих висот у видозмінах живих организмів шляхом прищеп та просочення. Вони можуть зробити людину сильнішою (чи надати їй феноменальну пам'ять), а пшеницю - поживнішою і стійкою до негоди. Але, звісно трапляються помилки, небажані побочні ефекти, неврахована поведінка змінених культур при масштабуванні і тому подібні нещасні випадки.

Один з таких випадків і має розслідувати безумна ексцентрична слідча Анаґоса Долябра та її молодий асистент Дініос Кол - бо коли поважного офіцера вбиває деревом, що проросло зсередини нього за лічені секунди, щасливим такий випадок важко назвати. А коли це трапляється у будинку, що належить неймовірно впливовій родині імперських землевласників (пам'ятаєте про Левіафанів? Їх руйнівні звички сильно підвищили ціни на нерухомість подалі від узбережжя) - самі собою напрошуються думки про зумисне вбивство.

Тож "Чаша" - це ще й детектив. І, скажу вам одразу, досить чесний - Беннет дає вам достатньо інформації, щоб розгадувати таємницю паралельно з героями, щиро ділиться необхідною інформацією з істоії ханумців (яка в героїв є, а в читача - очевидно - ні) і взагалі поводиться дуже чемно - ніяких вам роялів, що викочуються з кущів останній момент. Непрості відносини Пані Долябра та молодого Дініоса Кола настільки очевидно відсилають до таких собі Голмса з Ватсоном, що це могло бути зроблено тільки зумисно. Тож якщо вам подобаються детективи, але ви сумніваєтесь щодо фентезі - сміливо беріть книгу.

Бо сетінг причарував мене ще й тим, що "фентезі" там дуже умовне. Можна легко скористатися відомою максимою Артура Кларка про те, що "any sufficiently advanced technology is indistinguishable from magic" і пояснити всі біологічні здобутки ханумців специфічними технологіями. Текст без жодних змін цілком органічно (pun intended) виглядав би в будь-якому софт сай фай сеттінгу - будь то Гайн, Культура, Дюна чи навіть Далека-далека Галактика. Моя повага пану Беннету за таке майстерне розмиття жанрових меж.

І, нарешті, попри заявлену трилогію (другий роман вийшов англійською, третій має бути влітку 2026) - сюжет "Чаши" цілком закінчений, ніяких кліфхангерів, справу розкрито, герої рухаються далі. Хіба ж це не чудово?

Зважуючи на все вищесказане, можу сміливо казати, що "Чаша" одна з найкращих жанрових книг цього року за версією мене. Не кажу "найкраща" тіки тому, що прямо зараз читаю абсолютно чудових "Чортів" і маю високі очікування щодо "Наволи". Обирати буде непросто.

Місто сходів" Роберт Джексон Беннетт #books

Після "Затруєної чаши" так ніби чогось не вистачало в організмі, а чудові люди з "Апріорі" взялися паралельно видавати ще й попередній цикл Беннета, то я приречений був перечитати і цей роман (читав колись давно російською і тамошні творчі підходи до перекладу - окрема тема не для слабких духом).

Почну з висновків - роман чудовий, від другого прочитання задоволення отримав не менше ніж від першого. Але трохи деталей додам.

Протягом багатьох століть мешканців Континенту берегли Боги. В абсолютно буквальному сенсі - вони фізично ходили землею, будували неймовірні споруди, творили дива, винагороджували вірних і карали невірних (куди ж без цього). Неважко передбачити, що така халява не пішла на користь характеру та моральним якостям континентальців. Вони побудували всрату імперію, захопили і почали пригнічувати сусідів - все во славу Богів, само собою. Особливо потерпала країна під назвою Сайпур, якій своїх богів не дісталося, що континентальцями було сприйнято як явну ознаку нижчості тубільців.

Аж доки в один прекрасний день один з сайпурців не підняв повстання, яке здавалось приреченим рівно до того моменту, як всі дізналися, що крім цього він створив зброю здатну вбивати Богів - теж абсолютно буквально. Сайпурці проголосили його військовим вождем - каджем - і відправили з армією на Континент, де він успішно повбивав усіх відомих Богів під час так званого Бліцу.

І тут несподівано з’ясувалось, що багато чого на Континенті трималося виключно на чесному божому слові. Не стало богів - і неймовірна архітектура розвалилася буквально на очах, клімат змінився, почалися жахливі епідемії... Багато чого було втрачено.

З тих пір минуло кілька десятиліть, столиця Континента, місто Буликів, все ще по факту окупаване сайпурцями - вони заборонили місцевим поклонятись Богам (тепер вже мертвим) і навіть вивчати історію того періода, коли Боги ще були живі. Але самі не нехтують вивчанням історії - бо теж багато всього втратили під час періоду катаклізмів та епідемій.

Аж ось провідний сайпурський історик був жорстоко вбитий в Буликові і розслідувати його смерть приїздять культурний посол Ашара Тівані та її примітний секретар. Звісно ж вони не ті, за кого себе видають, а події тільки закручуються...

Якщо "Затруєна Чаша", крім усього іншого, детектив, то "Місто сходів" - очевидний шпигунський роман. Таємні организації, розвідки, різноманітні фракції і інтриги, таємні шифровані послання на зворотньому боці краватки - всі ознаки жанру. І, як і в "Чаші" знову ж, цей додатковий жанр працює як годинник, без всяких знижок на те, що це ще й фентезі.

Романи цієї трилогії також цілком самодостатні, тож цілком можна читати "Місто сходів" незалежно від дати виходу українською продовження (яке, між тим, обіцяне). Чого я вам і раджу.

"Ми легіон (Ми Боб)" Денніс І. Тейлор #books

Початок науково-фантастичного циклу (на даний момент п'ять романів) з мелодійною назвою Бобіверс.

Успішний програміст Роберт "Боб" Йохансен (між іншим, автор роману - теж програміст, оце так збіг) тільки-но встиг заключити договір з компанією посмертної заморозки клієнтів, як попав під машину... і помер. Але голову його таки заморозили, а згодом ще й оцифрували, тож свідомість дуже схожа на Боба зрештою таки прокинулась... в сильно іншому світі, так скажемо.

Не буду забирати в вас можливість дослідити відмінності між новим світом і нашим теперешнім - скажу тільки, що майже всі вони не на користь майбутнього.

І от певну кількість часу (і неприємностей пригод) потому свідомість Боба опинилася в тілі (якщо так можна сказати) фон неймановського зонда, задача якого - шукати пригодні для життя планети, дорогою ще й відтворюючі власні копії для прискорення процесу.

Боб рушає в дорогу і левова частка романа буде присвячена пригодам його (та його нових копій) в далеких світах, а на Землі, між тим, все стає ще гірше... але то вже самі побачите.

Роман Тейлора - мабуть та книга, що справила на мене найбільш неоднозначне враження за останні кілька місяців (а може й більше)

З безумовних плюсів - цікаве дослідження ідеї "цифрового безсмертя" (і того, чому це ніяке не безсмертя по факту). Цікаві ідеї про інші світи і поважний розмах історії.

З мінусів - трошки всратий "легкий іронічний стиль" (tm) з купою відсилочок до сучасного маскульта ("я свий, хлопци!") - десь між Енді Вейром (що не так непогано) та Ернестом Клайном (що... не будемо про сумне) - ще й приправлений сюжетом без таких зайвих умовностей як кульмінація чи розв'язка. В якийсь момент я зрозумів, що читаю по інерції - ніби дивлюся нескінченний серіал процедурал з пригодою тижня в кожній серії, без всяких ставок чи ризиків. Так, деякі копії Боба буде знищено, але ніякої емпатії до них автор не побудував - вони... ну просто копії.

І все ж таки, загальне враження скоріше позитивне - загальна нехватка космічної фантастики в цьому винна, підсвідома знижка на дебютний роман чи ще щось, не знаю.

Читатиму далі (другий роман передзамовив українською вже) і сподіватимусь на краще. Там побачимо.

"П'ята Фігура" Робертсон Девіс #books

Книга куплена абсолютно всліпу після цієї короткої рекомендації пана Аренєва.

Вже потім дізнавсь, що Робертсон Девіс - класик канадської літератури і багато чого ще - щож, вчитися ніколи не пізно.

Головне, що все було не дарма - книга чудова.

Роман починаєтся з гніву.

Данстан Рамзі, вчитель, категорично невдоволений тоном статті, присвяченої його виходу на пенсію. Стаття змальовує його непримітним стариганом, що прожив непримітне ж життя - а це і близько не так. Тож шановний пан Рамзі розповість про себе всю правду - і почне з самого початку, з маленького містечка Депфорд, свого дитинства, та Випадка, що визначив все його майбутнє. І не тільки його, а й двох інших хлопців, долі яких виявляться нероздільно пов'язаними з його власною.

(про цих двох хлопців Робертсон Девіс згодом написав по окремому роману; разом з "Фігурою" вони складають так звану Депфордську трилогію, але автор наполягав, що кожен з них абсолютно самодостатній і може читатися окремо)

Після дитинства в Депфорді пан Рамзі (з допомогою пана Девіса... чи навпаки?) розповість про свою участь в першій світовій, велику депресію, інші перепетії XX століття - багато про що. Окремо - про святих. І про фокусників. І про Долю, само собою. Я не буду навіть намагатись це переказувати, скажу тільки, що сюрпризів буде достатньо, щоб нервово гортати сторінки одна за одною.

Тим більше, що старий Данстан Рамзі - та ще язва і розповідає про все з відчутною долею близького мені сарказму (в якому, при цьому, знає міру і не скочується в банальний цинізм).

Дійсно прекрасна проза.

Говорячи про "П'яту Фігуру" неможливо уникнути порівнянь з іншим поважним романом - "Молитвою за Овена Міні".

І там, і там спогади літнього вчителя про досить насичене життя. І там, і там все почалося з влучання важкого предмета в жінку. І там, і там за цим послідувала аномальна кількість Таємничих Збігів... Але там, де оповідач в "Овені Міні" викликає тільки роздратування і бажання волати на нього щось типу "та припини вже скиглити, заїбав!" - оповідач в "Фігурі" викликає щире співчуття та, іноді, посмішку. Мабуть саркастичний ветеран якось підсвідомо ближчий за скиглія, що втік в Канаду, не знаю. Тож жартома називаю "П'яту Фігуру" Овеном Міні здорової людини...

...і абсолютно точно чекаю на видання другого та третього романів Депфордської Трилогії. Сподіваюся, чекати доведеться недовго.

"Шахмати для дибілів" Михайло Бриних #books

Пан Бриних - хуліган експерт широко відомий у вузьких колах. Він перекладав українською дебютний роман Ілларіона Павлюка, разом зі своїм вигаданим альтер его доктором Падлюччо зривав для читача покрови з прихованих сенсів шИдеврів світової та української літератури і того-сього по мєлочі.

І ось - шахи.

Книга містить два твори з відповідного циклу:

Власне "Шахмати для дибілів" - автором названий "романом виховання" - де все той же доктор Падлюччо розповідає мальчіку Міше про основи легендарної гри (щедро додаючи до них свої їдкі коментарі та саркастичні інтерпретації).

Пєшкам, як каждому обичному гражданіну, закон позволяє ходить тіки прямо. Будь-яка нагода чкурнути налєво чи направо (дажи на одну клєточку, скромненько, по діагоналі) — всігда сопряжена з гріхом убійства.

Від самих азів доктор досить швидко переходить до дебютів та інших поглиблених моментів - незважаючи на жарти і каламбури, дебюти описані справжні (я дупля не відбиваю в шахах, крім того як власне ходять фігури - тож шукав підтверджень в інтернеті), надані діаграми та інші атрибути шахового підручника. Все серйозно.

І тільки в самому кінці автор торкається основного сюжетного елемента - Чисто Шахматного Грааля...

...про який продовжує розповідь у другому творі - повісті "Хрустальна свиноферма".

На відміну від "романа виховання" - це цілком таки справжній шахматний горор. Такі собі "Дев'яті шахматні врата", якщо розумієте про що я.

Читається запойно, навіть якщо ви абсолютно чужі чорнобілій грі (як от я).

Але є, як кажуть, одне але: обидва твора (та й згадана вище хрестоматія з шИдеврами літератури) написани фірмовою суржиком говіркою, яка багато в кого може викликати абсолютне несприйняття, переходяще в напади неконтрольованої ярості. Але мені, як людині, що в певному сенсі виросла на п'єсах Леся Подерев'янського, таке хуліганство заходить.

Тож читайте ознайомчі фрагменти і вирішуйте для себе самі.

"Роздоріжжя круків" Анджей Сапковський #books

Кожен раз, коли Сапковський повертається до мастера Гервандта з Рибії Геральта з Рівії, я згадую його давні підстьобування в бік Желязни, який не зупинився на 5 амберських романах... і теж сміюся.

Але поганого в цьому нічого не бачу, аби книжки були хороші. А "Роздоріжжя круків" - книга хороша, на відміну від дуже посереднього "Сезона гроз".

Очевидним чином, це ще один пріквел, який цього разу відноситься до самого початку професійної кар'єри пана Геральта. Він тільки-но залишив Каер Морхен, але вже потрапив в халепу. Ще не має приписки -з Рівії (про це буде в книзі) і кобили на ім'я Плітка (і про це буде також). Ще не набрався фірмового цинізму, трошки ідеалістичний і буде змушений зробити кілька важливих виборів.

Сапковський дуже вдало (на мій, звісно ж, смак) балансує між
- "старим добрим" Відьмаком - "Роздоріжжя" набагато ближче до перших збірок оповідань, ніж до похмурого політичного триллера решти циклу.
- самоіронією (той самий жарт про вила і багато чого) і шпильками в бік гри (так, теж абсолютно певен, шо таблички на деревах - прям відсилка до ігрових дошок оголошень)
- чимось більшим і глибшим - Геральт (і ми разом з ним) дізнається про сумні реалії погрому Каер Морхена і події навколо нього з дуже прозорими аналогіями.

До ладної історії додається той самий фірмовий стиль, за який ми полюбили Відьмака в прадавні роки - ніякої зайвої води, чіткий екшен, їдкі жарти там, де вони умісні, і трошки сентиментальності. Останньої може трохи більше, ніж раніше, не вирішив для себе - списувати її на недосвіченість головного героя чи, навпаки, на те, що пан Анджей трошки розмяк з роками.

Тож чудовий вийшов вечір ностальгії (роман коротенький) за старими часами та улюбленими героями, дякую за це.