"Імператриця Солі та Долі", "Як тигриця з гори спустилася" Нґі Во #books

Перші дві повісті з циклу про те, як в вигаданій фентезійній країні віддалено схожій на стародавній Китай (достатньо віддалено, щоб навіть такого китаєфоба як я це не засмучувало) ченець Чжи та його компаньйонка - птиця з феноменальною пам'яттю на ім'я Майже Блискуча, з усіх сил намагаються зберегти для історії пам'ять про різноманітні історичні події - іноді глобальні, а іноді - дуже особисті.

Само собою, на шляху цієї благородної мети стоїть чимало перешкод - хитрі і могутні тигри, зловісні привиди та, не в останню чергу, ненадійні оповідачі.

Наявність останніх - якраз те, що додає циклу левову частку шарму (принаймні для мене). Сюжет кожної оповістки - мінімум дворівневий: пригоди самого ченця та пригоди дійових осіб історії, за якою він полює (а в неї ще й може бути кілька версій). Додайте до цього певну кількість недомолвок та натяків, неповну інформацію про закони світу і отримаєте приємний (і не надто складний) пазл на вечір з кожної повісті.

Бачив претензію зауваження, що "Співучі Узгір’я" (одночаcно загальна назва циклу і монастиря, звідки походить ченець Чжи в ньому) - по факту західне фентезі, яке позичило у "справжньої східної літератури" тільки сеттінг і пару літературних трюків. Цілком можливо, бо це цикл мені сподобався одразу, а те ж автентичне корейське фентезі Лі Йондо справило дуже неоднозначне враження. Тож для мене мінусів в цьому нема.

Перша повість, що розповідає нам (і Чжи з Майже Блискучою разом з нами) історію одного державного переворота мені зайшла більще ніж друга - де йдеться про складне, але досить банальне кохання. Але і друга була достатньо приємною, щоб питання чи варто покупати та читати далі (в жовтні має вийти шоста повість англійською, українською є чотири і п'ята на підході) не стояло. Цю авторку я точно читаю далі.

І, користуючись нагодою, не втомлююсь за кожної нагоди співати діфірамби формату "цикл коротких повістей", бо вважаю його максимально вдалим для подібних історій - жодної зайвої води (див. мої відгуки на Марту Веллс та Т. Кінгфішер).

"Міністерство часу" Каліан Бредлі #books

В черговий раз попався в пастку "номінант на престижну премію". Треба вже навчитися і запам'ятати, що певні премії вже не ті, що були колись... *кряхтить*...

Але тут ще й аннотація нагадувала старий (та який же він старий... *кряхтить*) іррационально любимий фільм "Кейт та Лео".

Тож таки попавсь і, як ви можете зрозуміти з тону попередніх речень - це була помилка.

Ніякої Кейт чи Лео з їх "хімією" тут нема і близько - відносини головних героїв прописані схематично і підкорюються негуманоїдній логіці (як і багато що в цій книзі)

Нема тут і темпоральної фантастики в класичному розумінні - подорожі в часі існують десь там, підчиняються більше виключенням ніж якимось правила і не дуже цікаві авторці.

А що ж є? Є суміш кількох компонентів в сильно нерівних долях.

Левова частка - емігрантський слайс оф лайф з основним посилом "як важко жити в чужій культурі". Метафорою для чужинця в чужому краю якраз і є ті самі попаданці з минулого (яких в книзі називають "експатами", щоб вже максимально доступно донести свою думку). Попри певну унилість, видно, що в цю частину авторка вкладалася, і питання для неї дійсно хвилююче. Що не дивно, зважаючи на те, що вона є донькою біженки з Камбоджи (спогади її та її матері ймовірно прямо перенесені на головну героїню романа, яка має таке саме походження). І це могло бути дійсно цікаво... але трохи не вистачило таланту написати.

В останній чверті роман несподівано вирішує, що він шпигунсько-хронооперний тріллер - і це не працює взагалі, бо мотивації сторін максимально невнятні, а цілі яких вони прагнуть досягти - незбагненні. Виявляється дивний вибір кандидатів в експати (моряк з 1845, жінка з 1665, військовий з 1916 etc) - частина Таємного Плана... який вам ніхто і ніколи не розповість. Просто так було треба. І так з усією "шпигунською" лінією.

І зверху все це припорошено романтичною лінією настільки схематичною і явно нецікавою авторці, що є стійке відчуття, що в книзі ці лінія опинилася, бо редактор наполіг.

Журба.

"Дорога" Кормак Маккарті, "Дорога" Ману Ларсене, Кормак Маккарті #books

Невідома катастрофа накрила Землю, миттєво зруйнувавши цивілізацію. Ліси горять, небо заповнене попелом, посіви загинули, тварини вмерли... як і більшість людей.
Ті ж з двоногих, що лишилися зайняті виживанням на повну і більше не розмінюються на допомогу ближньому і тому подібні нісенітниці. В вас вкрали останню їжу? Вважайте, що легко відбулися - бо канібалізм процвітає навколо.
І ось через цей похмурий пейзаж до смутно окресленої мети йдуть безіменні батько з сином.
Само собою, просто нічого не буде, а межі їх людяності будуть випробувані не раз. Та й в кінці... неважливо, ви або знаєте, або самі побачите.

"Дорога" з тих книг, сюжет яких в загальних рисах знають всі - хто не читав, той бачив чудову екранізацію 2009 року чи десь ще чув.
Справжня класика.

Я читав її колись російською і давно збирався перечитати. Вихід українською комікс-адаптації став триггером - освіжив в пам'яті текст і негайно познайомився з коміксом.

Що стосується його - то це ультімативний компаньйон для роману. Чітко дотримується сюжета, жодної самодіяльності, чудово намальований - і максимально детальний (оригінальний роман коротенький і створюється враження, що комікс містить ілюстрацію ледь не до кожного абзаца).

Прочитати ці дві книги одну за одною було... цікавим рішенням. Так би мовити, два мішка тлена і безвиході за ціною одного. Колись ще повторю і вам раджу.
Та й на (пере)читування інших романів пана Маккарті маю рішучі плани.

"Світи вигнання та ілюзій" Урсула Ле Ґвін #books

Якось спонтанно влаштував собі коротеньку ретроспективу по класиці наукової фантастики, тож кілька наступних постів буде про це. Пространних ремарок про авторів та авторок ймовірно не буде - бо навряд я додам щось нове та цікаве. Не буде і розлогих переказів - бо нема сенсу. Тільки особисті враження та спогади, вибачте.

"Світи вигнання та ілюзій" - збірка, що містить в собі три перших (за часом написання) романи умовного Гайнського циклу (такої собі історії майбутнього за версією пані Ле Ґвін)

"Світ Роканнона" - взагалі один з перших фантастичних романів, що я свідомо прочитав (все в тому ж журналі "Техніка-молодьожи", що й багато всього іншого). Як виявилось, сюжет я пам'ятаю суттєво краще, ніж міг би сподіватись (це магічним чином вірно і для наступного роману в збірці). Історія про космічного етнолога Геврела Роканнона, що волею долі лишився один на чужій планеті (населеній при цьому аж кількома розумними видами) досі "качає" і абсолютно варта уваги. Єдине, що хочу зауважити - якось не звертав раніше уваги, наскільки "по фентезійному" роман написаний. Не знаю, як сформулювати більш науково, але ви зрозумієте, коли прочитаєте.

"Планета вигнання" - проста, але абсолютне чарівна історія про рештки колонії землян на далекій суворій планеті, де літо та зима тривають багато земних років кожне (так, ви точно таке вже бачили в певному більш пізньому творі іншого автора) та їх непрості відносини з місцевими мешканцями.

"Місто ілюзій" - найвигадливіший роман в збірці, таке собі роад муві по занепалій Землі, подобається мені менше перших двох. Пригоди героя більше притчеві ніж реалістичні, проблеми часто притягнуті за вуха і вирішуються в непропорційно складний спосіб... але майстерність не проп'єш і навіть не проміняєш на цитати з Дао де цзін - цей роман так само вартий уваги, як і попередні.

Тож маємо чудову збірку як для знайомства з авторкою, так і для ностальгічних дідівських спогадів.
Дуже сподіваюся, що "Богдан" видадуть більше Ле Ґвін українською. Нам треба.

"Саргаси Космосу" Андре Нортон #books

Ще одна щира любов мого дитинства. Перша частина пригод торгового зорельота "Королева Сонця". Книга в якій є все потрібне:
- Зорельоти, що бороздять гіперпростір? - Сheck!
- Бластери? - Сheck!
- Таємничі артефакти прадавніх цивілізацій? - Check!
- Космічні пірати? - Сheck! (ну майже, якщо не докопуватись до деталей)
- Команда прагматичних, але сміливих космічних торговців, яка рішуче і винахідливо подолає всі препони на шляху до прибутку? - Cамо собою check!

Останній пункт був в новинку маленькому мені (та й зараз виглядає досить вигідно) - як це протагоністи не займаються порятунком або знищенням космічної Імперії чи хоча б якоїсь окремо взятої планети, а просто намагаються заробити трохи грошенят? Можна сказати, що книга готувала до дорослого життя.

Якщо маленький я був просто у захваті від Пригоди (велика літера intended), то дорослий я зміг оцінити наскільки акуратно і старанно побудований сюжет - в екіпажі "Королеви сонця" нема "меблевих" персонажів, кожен робить щось потрібне і важливе (бачив в якомусь з відгуків на гудрідз це записаним в мінуси: "більше десяти дієвих осіб, всі щось роблять, мені таке сладно" - чуваче, ти ніколи цього не дізнаєшся, але тикав тобі фак прямо в екран контупера).

Для романа написаного в 1955 "Саргаси" постарішали більш ніж гідно - явних анахронизмів не дуже багато, напрягатися і робити якись знижки на ретро немає потреби.

Скажу банальне: читайте класику, класика рулить.

А новому видавництву "Космоліт" можу тільки побажати удачі і сподіватися, що вони продовжуть тішити мене читачів класикою фантастики незважаючи ні на що.

"Зоряний десант" Роберт Гайнлайн #books

Черговий хітяра моєї юності. Роман про хоробрих людей, що падають на голову ворогу з орбіти і безкомпромісно вступають в бій. Роман, що, крім всього іншого, популяризував в фантастиці силову броню (так, щось подібне було ще в Дока Сміта і ще когось задовго до, але мейнстрімом стало саме з легкої руки Роберта нашого Енсона Гайнлайна)...

...а також роман, від публікації якого свого часу відмовилися в «Scribner» (де до того вийшло більше десятка "підліткових" романів Гайнлайна) - за надміриний мілітаризм і глорифікацію збройних сил.

Але світ роман таки побачив і досить швидко здобув дійсно культовий статус (і премію Х'юго в 1960 на додачу).

Взагалі, особисто мені не треба інших доказів геніальності (абсолютно неіронічно) Гайнлайна крім того факта, що практично одначасно з "Десантом" він працював над іншим романом, якому судилося стати культовим... тільки у зовсім інших людей - "Чужинцем на чужій землі", цією біблією хіпанства.

Що ж до "надмірного мілітаризма", то чутки про нього перебільшені суспільно-політичні пасажи Гайнлайна в романі виглядають настільки ж максималістичними, наскільки й уразливими. Заклавши певну кількість позитивних ідей письменник кілька разів крупно підставився - тому ж Верховену в 1997 зовсім не складно було пропихнути сатиричну пародію під виглядом екранізації (те, що для певної катергорії глядачів цей жарт виявився неочевидним - тема для окремої сумної розмови)

Але є одна цитата, яку мені хочеться тут навести, бо вона дуже релейтед для нас тут і зараз:

“Clearly enough put. Do you remember Madame Ruitman? I was on a few days leave after I finished Basic and I went home. I saw some of our friends, said goodby — she among them. She chattered away and said, ‘So you’re really going out? Well, if you reach Faraway, you really must look up my dear friends the Regatos.’

“I told her, as gently as I could, that it seemed unlikely, since the Arachnids had occupied Faraway.

“It didn’t faze her in the least. She said, ‘Oh, that’s all right — they’re civilians!’” Father smiled cynically.

Щось та й знав той Роберт Енсон.

На жаль, радість від появи українського видання романа псується м'яко кажучи недосконалим перекладом. Вже на перших сторінках я побіг звірятися з англійським текстом, десь на двох третинах остаточно перебрався перечитувати його. Це дуже сумно, сподіваюся, колись буде краще видання, бо "Зоряний десант" того безумовно вартий.

"Берсерк" (том 1) Кентаро Міура #books

Якщо я люблю казати, що комікси - не зовсім моя тема, то манга - щось взагалі чужинське. Часто мені дуже подобається стиль художника, але окремі фрейми вперто не складаються в зв'язну історію, розпадаються на пачку непов'язаних ілюстрацій. Це, звісно, зовсім не манги проблема, а моя - але маємо що маємо.

"Берсерк" - одне з щасливих виключень. Не можу назвати себе прям справжнім фаном, але з величезною повагою ставлюся до цього ультімативного дарк фентезі, де все в усіх погано, а стає ще гірше.

Мені подобаються історії в усій їх жорстокості, цей чудовий мікс Конана з Шаленим Максом, і мені прям дуже подобається стиль картинки. Таке чувство якесь (с), що пану Міурі відверто муляло вільне місце на аркуші - і він, щойно бачив таке неподобство, починав заповнювати його купою дрібних деталей, розглядати які - окремий вид задоволення.

Оце мабуть і все, що я готовий сказати про "Берсерка", щоб не сильно вже занурюватись в сумне болото профанства.

Наступні тома обов'язково купуватиму і мабуть раджу (якщо вас не лякає відверта нескінченність цієї епопеї)

"Затруєна чаша" Роберт Джексон Беннетт #books

Ханумська Імперія - небезпечне місце. Мало того, що кожен вологий сезон з моря на сушу вибираються гигантські Левіафани, що руйнують все навколо, так іще і будь-яка рослина чи тварина, що виглядає геть безневинно, може спробувати тебе вбити. Справа в тому, що ханумці досягли чималих висот у видозмінах живих организмів шляхом прищеп та просочення. Вони можуть зробити людину сильнішою (чи надати їй феноменальну пам'ять), а пшеницю - поживнішою і стійкою до негоди. Але, звісно трапляються помилки, небажані побочні ефекти, неврахована поведінка змінених культур при масштабуванні і тому подібні нещасні випадки.

Один з таких випадків і має розслідувати безумна ексцентрична слідча Анаґоса Долябра та її молодий асистент Дініос Кол - бо коли поважного офіцера вбиває деревом, що проросло зсередини нього за лічені секунди, щасливим такий випадок важко назвати. А коли це трапляється у будинку, що належить неймовірно впливовій родині імперських землевласників (пам'ятаєте про Левіафанів? Їх руйнівні звички сильно підвищили ціни на нерухомість подалі від узбережжя) - самі собою напрошуються думки про зумисне вбивство.

Тож "Чаша" - це ще й детектив. І, скажу вам одразу, досить чесний - Беннет дає вам достатньо інформації, щоб розгадувати таємницю паралельно з героями, щиро ділиться необхідною інформацією з істоії ханумців (яка в героїв є, а в читача - очевидно - ні) і взагалі поводиться дуже чемно - ніяких вам роялів, що викочуються з кущів останній момент. Непрості відносини Пані Долябра та молодого Дініоса Кола настільки очевидно відсилають до таких собі Голмса з Ватсоном, що це могло бути зроблено тільки зумисно. Тож якщо вам подобаються детективи, але ви сумніваєтесь щодо фентезі - сміливо беріть книгу.

Бо сетінг причарував мене ще й тим, що "фентезі" там дуже умовне. Можна легко скористатися відомою максимою Артура Кларка про те, що "any sufficiently advanced technology is indistinguishable from magic" і пояснити всі біологічні здобутки ханумців специфічними технологіями. Текст без жодних змін цілком органічно (pun intended) виглядав би в будь-якому софт сай фай сеттінгу - будь то Гайн, Культура, Дюна чи навіть Далека-далека Галактика. Моя повага пану Беннету за таке майстерне розмиття жанрових меж.

І, нарешті, попри заявлену трилогію (другий роман вийшов англійською, третій має бути влітку 2026) - сюжет "Чаши" цілком закінчений, ніяких кліфхангерів, справу розкрито, герої рухаються далі. Хіба ж це не чудово?

Зважуючи на все вищесказане, можу сміливо казати, що "Чаша" одна з найкращих жанрових книг цього року за версією мене. Не кажу "найкраща" тіки тому, що прямо зараз читаю абсолютно чудових "Чортів" і маю високі очікування щодо "Наволи". Обирати буде непросто.

Місто сходів" Роберт Джексон Беннетт #books

Після "Затруєної чаши" так ніби чогось не вистачало в організмі, а чудові люди з "Апріорі" взялися паралельно видавати ще й попередній цикл Беннета, то я приречений був перечитати і цей роман (читав колись давно російською і тамошні творчі підходи до перекладу - окрема тема не для слабких духом).

Почну з висновків - роман чудовий, від другого прочитання задоволення отримав не менше ніж від першого. Але трохи деталей додам.

Протягом багатьох століть мешканців Континенту берегли Боги. В абсолютно буквальному сенсі - вони фізично ходили землею, будували неймовірні споруди, творили дива, винагороджували вірних і карали невірних (куди ж без цього). Неважко передбачити, що така халява не пішла на користь характеру та моральним якостям континентальців. Вони побудували всрату імперію, захопили і почали пригнічувати сусідів - все во славу Богів, само собою. Особливо потерпала країна під назвою Сайпур, якій своїх богів не дісталося, що континентальцями було сприйнято як явну ознаку нижчості тубільців.

Аж доки в один прекрасний день один з сайпурців не підняв повстання, яке здавалось приреченим рівно до того моменту, як всі дізналися, що крім цього він створив зброю здатну вбивати Богів - теж абсолютно буквально. Сайпурці проголосили його військовим вождем - каджем - і відправили з армією на Континент, де він успішно повбивав усіх відомих Богів під час так званого Бліцу.

І тут несподівано з’ясувалось, що багато чого на Континенті трималося виключно на чесному божому слові. Не стало богів - і неймовірна архітектура розвалилася буквально на очах, клімат змінився, почалися жахливі епідемії... Багато чого було втрачено.

З тих пір минуло кілька десятиліть, столиця Континента, місто Буликів, все ще по факту окупаване сайпурцями - вони заборонили місцевим поклонятись Богам (тепер вже мертвим) і навіть вивчати історію того періода, коли Боги ще були живі. Але самі не нехтують вивчанням історії - бо теж багато всього втратили під час періоду катаклізмів та епідемій.

Аж ось провідний сайпурський історик був жорстоко вбитий в Буликові і розслідувати його смерть приїздять культурний посол Ашара Тівані та її примітний секретар. Звісно ж вони не ті, за кого себе видають, а події тільки закручуються...

Якщо "Затруєна Чаша", крім усього іншого, детектив, то "Місто сходів" - очевидний шпигунський роман. Таємні организації, розвідки, різноманітні фракції і інтриги, таємні шифровані послання на зворотньому боці краватки - всі ознаки жанру. І, як і в "Чаші" знову ж, цей додатковий жанр працює як годинник, без всяких знижок на те, що це ще й фентезі.

Романи цієї трилогії також цілком самодостатні, тож цілком можна читати "Місто сходів" незалежно від дати виходу українською продовження (яке, між тим, обіцяне). Чого я вам і раджу.

"Ми легіон (Ми Боб)" Денніс І. Тейлор #books

Початок науково-фантастичного циклу (на даний момент п'ять романів) з мелодійною назвою Бобіверс.

Успішний програміст Роберт "Боб" Йохансен (між іншим, автор роману - теж програміст, оце так збіг) тільки-но встиг заключити договір з компанією посмертної заморозки клієнтів, як попав під машину... і помер. Але голову його таки заморозили, а згодом ще й оцифрували, тож свідомість дуже схожа на Боба зрештою таки прокинулась... в сильно іншому світі, так скажемо.

Не буду забирати в вас можливість дослідити відмінності між новим світом і нашим теперешнім - скажу тільки, що майже всі вони не на користь майбутнього.

І от певну кількість часу (і неприємностей пригод) потому свідомість Боба опинилася в тілі (якщо так можна сказати) фон неймановського зонда, задача якого - шукати пригодні для життя планети, дорогою ще й відтворюючі власні копії для прискорення процесу.

Боб рушає в дорогу і левова частка романа буде присвячена пригодам його (та його нових копій) в далеких світах, а на Землі, між тим, все стає ще гірше... але то вже самі побачите.

Роман Тейлора - мабуть та книга, що справила на мене найбільш неоднозначне враження за останні кілька місяців (а може й більше)

З безумовних плюсів - цікаве дослідження ідеї "цифрового безсмертя" (і того, чому це ніяке не безсмертя по факту). Цікаві ідеї про інші світи і поважний розмах історії.

З мінусів - трошки всратий "легкий іронічний стиль" (tm) з купою відсилочок до сучасного маскульта ("я свий, хлопци!") - десь між Енді Вейром (що не так непогано) та Ернестом Клайном (що... не будемо про сумне) - ще й приправлений сюжетом без таких зайвих умовностей як кульмінація чи розв'язка. В якийсь момент я зрозумів, що читаю по інерції - ніби дивлюся нескінченний серіал процедурал з пригодою тижня в кожній серії, без всяких ставок чи ризиків. Так, деякі копії Боба буде знищено, але ніякої емпатії до них автор не побудував - вони... ну просто копії.

І все ж таки, загальне враження скоріше позитивне - загальна нехватка космічної фантастики в цьому винна, підсвідома знижка на дебютний роман чи ще щось, не знаю.

Читатиму далі (другий роман передзамовив українською вже) і сподіватимусь на краще. Там побачимо.