"Викрадач дітей" Бром #books

Навряд Джеральд Бром потребує якогось особливого представлення як художник - 40 років кар'єри, малював для DnD (зокрема Dark Sun), MtG та інших задротських абревіатур, для фільмів та відеоігр (обкладинка Doom 2 - його рук справа) - творчий здобуток неймовірний.

Знав його у якості художника і я. А от з Бромом-письменником "Викрадач дітей" вийшов першим моїм знайомством, і якихось чітких очікувань я не мав взагалі.

Перш за все - це не комікс і не книжка-з-картинками. "Викрадач" багато ілюстрований автором, до кожної глави є чорно-біла ілюстрація, є і певна кількість кольорових (мої компліменти Небо Паблішинг за якість видання) але по суті це традиційний роман.

Бром взяв класичний твір Баррі про Пітера Пена, всі неоднозначності ворлдбілдінга трактував не користь автора, щедро сипанув туди язичницької міфології, долив трошки (ладно не трошки) крові - і отримав більш ніж достойний "серйозний" ретелінг відомої казки.

А, і ще змінив протагоніста - головний герой тут такий собі хлопчик Нік, який нажив собі проблем з наркоділерами і ймовірно був би вбитий, якби не один чарівний хлопець на ім'я Пітер з золотими очима і ще більш чарівною посмішкою, що врятував його і покликав в одне СПРАВДІ МАГІЧНЕ місце де очікують ВЕЛИКІ ПРИГОДИ.

Само собою, Пітер не був щирий до кінця - дітей він рятує лише для того, щоб закинути у вир власної війни, а пригоди будуть більше небезпечні (а іноді й фатальні) ніж веселі. При цьому Бром щасливо уник модного прийома ретелінгів "а давайте улюблений персонаж буде насправді мудак" - Пітер тут не відбитий злодій, просто _інакший_ і має власні цілі, які вважає вищими. Але й за свою банду Дияволят переживає зовсім не удавано.

Тож історія вийшла гарна і без наруги над першоджерелом.

Єдине на що хочеться попеняти - склалося враження, що десь на 2/3 тексту Бром сказав "так, ну кароче" - і події понеслися якимось непропорційним галопом. Але пережити це не важко, загалом - хороша книга вийшла.

Бонусом, у авторській післямові є трошки на тему "що ж насправді хотів сказати автор" - від самого автора.

"Імператриця Солі та Долі", "Як тигриця з гори спустилася" Нґі Во #books

Перші дві повісті з циклу про те, як в вигаданій фентезійній країні віддалено схожій на стародавній Китай (достатньо віддалено, щоб навіть такого китаєфоба як я це не засмучувало) ченець Чжи та його компаньйонка - птиця з феноменальною пам'яттю на ім'я Майже Блискуча, з усіх сил намагаються зберегти для історії пам'ять про різноманітні історичні події - іноді глобальні, а іноді - дуже особисті.

Само собою, на шляху цієї благородної мети стоїть чимало перешкод - хитрі і могутні тигри, зловісні привиди та, не в останню чергу, ненадійні оповідачі.

Наявність останніх - якраз те, що додає циклу левову частку шарму (принаймні для мене). Сюжет кожної оповістки - мінімум дворівневий: пригоди самого ченця та пригоди дійових осіб історії, за якою він полює (а в неї ще й може бути кілька версій). Додайте до цього певну кількість недомолвок та натяків, неповну інформацію про закони світу і отримаєте приємний (і не надто складний) пазл на вечір з кожної повісті.

Бачив претензію зауваження, що "Співучі Узгір’я" (одночаcно загальна назва циклу і монастиря, звідки походить ченець Чжи в ньому) - по факту західне фентезі, яке позичило у "справжньої східної літератури" тільки сеттінг і пару літературних трюків. Цілком можливо, бо це цикл мені сподобався одразу, а те ж автентичне корейське фентезі Лі Йондо справило дуже неоднозначне враження. Тож для мене мінусів в цьому нема.

Перша повість, що розповідає нам (і Чжи з Майже Блискучою разом з нами) історію одного державного переворота мені зайшла більще ніж друга - де йдеться про складне, але досить банальне кохання. Але і друга була достатньо приємною, щоб питання чи варто покупати та читати далі (в жовтні має вийти шоста повість англійською, українською є чотири і п'ята на підході) не стояло. Цю авторку я точно читаю далі.

І, користуючись нагодою, не втомлююсь за кожної нагоди співати діфірамби формату "цикл коротких повістей", бо вважаю його максимально вдалим для подібних історій - жодної зайвої води (див. мої відгуки на Марту Веллс та Т. Кінгфішер).

"Міністерство часу" Каліан Бредлі #books

В черговий раз попався в пастку "номінант на престижну премію". Треба вже навчитися і запам'ятати, що певні премії вже не ті, що були колись... *кряхтить*...

Але тут ще й аннотація нагадувала старий (та який же він старий... *кряхтить*) іррационально любимий фільм "Кейт та Лео".

Тож таки попавсь і, як ви можете зрозуміти з тону попередніх речень - це була помилка.

Ніякої Кейт чи Лео з їх "хімією" тут нема і близько - відносини головних героїв прописані схематично і підкорюються негуманоїдній логіці (як і багато що в цій книзі)

Нема тут і темпоральної фантастики в класичному розумінні - подорожі в часі існують десь там, підчиняються більше виключенням ніж якимось правила і не дуже цікаві авторці.

А що ж є? Є суміш кількох компонентів в сильно нерівних долях.

Левова частка - емігрантський слайс оф лайф з основним посилом "як важко жити в чужій культурі". Метафорою для чужинця в чужому краю якраз і є ті самі попаданці з минулого (яких в книзі називають "експатами", щоб вже максимально доступно донести свою думку). Попри певну унилість, видно, що в цю частину авторка вкладалася, і питання для неї дійсно хвилююче. Що не дивно, зважаючи на те, що вона є донькою біженки з Камбоджи (спогади її та її матері ймовірно прямо перенесені на головну героїню романа, яка має таке саме походження). І це могло бути дійсно цікаво... але трохи не вистачило таланту написати.

В останній чверті роман несподівано вирішує, що він шпигунсько-хронооперний тріллер - і це не працює взагалі, бо мотивації сторін максимально невнятні, а цілі яких вони прагнуть досягти - незбагненні. Виявляється дивний вибір кандидатів в експати (моряк з 1845, жінка з 1665, військовий з 1916 etc) - частина Таємного Плана... який вам ніхто і ніколи не розповість. Просто так було треба. І так з усією "шпигунською" лінією.

І зверху все це припорошено романтичною лінією настільки схематичною і явно нецікавою авторці, що є стійке відчуття, що в книзі ці лінія опинилася, бо редактор наполіг.

Журба.

"Дорога" Кормак Маккарті, "Дорога" Ману Ларсене, Кормак Маккарті #books

Невідома катастрофа накрила Землю, миттєво зруйнувавши цивілізацію. Ліси горять, небо заповнене попелом, посіви загинули, тварини вмерли... як і більшість людей.
Ті ж з двоногих, що лишилися зайняті виживанням на повну і більше не розмінюються на допомогу ближньому і тому подібні нісенітниці. В вас вкрали останню їжу? Вважайте, що легко відбулися - бо канібалізм процвітає навколо.
І ось через цей похмурий пейзаж до смутно окресленої мети йдуть безіменні батько з сином.
Само собою, просто нічого не буде, а межі їх людяності будуть випробувані не раз. Та й в кінці... неважливо, ви або знаєте, або самі побачите.

"Дорога" з тих книг, сюжет яких в загальних рисах знають всі - хто не читав, той бачив чудову екранізацію 2009 року чи десь ще чув.
Справжня класика.

Я читав її колись російською і давно збирався перечитати. Вихід українською комікс-адаптації став триггером - освіжив в пам'яті текст і негайно познайомився з коміксом.

Що стосується його - то це ультімативний компаньйон для роману. Чітко дотримується сюжета, жодної самодіяльності, чудово намальований - і максимально детальний (оригінальний роман коротенький і створюється враження, що комікс містить ілюстрацію ледь не до кожного абзаца).

Прочитати ці дві книги одну за одною було... цікавим рішенням. Так би мовити, два мішка тлена і безвиході за ціною одного. Колись ще повторю і вам раджу.
Та й на (пере)читування інших романів пана Маккарті маю рішучі плани.

"Світи вигнання та ілюзій" Урсула Ле Ґвін #books

Якось спонтанно влаштував собі коротеньку ретроспективу по класиці наукової фантастики, тож кілька наступних постів буде про це. Пространних ремарок про авторів та авторок ймовірно не буде - бо навряд я додам щось нове та цікаве. Не буде і розлогих переказів - бо нема сенсу. Тільки особисті враження та спогади, вибачте.

"Світи вигнання та ілюзій" - збірка, що містить в собі три перших (за часом написання) романи умовного Гайнського циклу (такої собі історії майбутнього за версією пані Ле Ґвін)

"Світ Роканнона" - взагалі один з перших фантастичних романів, що я свідомо прочитав (все в тому ж журналі "Техніка-молодьожи", що й багато всього іншого). Як виявилось, сюжет я пам'ятаю суттєво краще, ніж міг би сподіватись (це магічним чином вірно і для наступного роману в збірці). Історія про космічного етнолога Геврела Роканнона, що волею долі лишився один на чужій планеті (населеній при цьому аж кількома розумними видами) досі "качає" і абсолютно варта уваги. Єдине, що хочу зауважити - якось не звертав раніше уваги, наскільки "по фентезійному" роман написаний. Не знаю, як сформулювати більш науково, але ви зрозумієте, коли прочитаєте.

"Планета вигнання" - проста, але абсолютне чарівна історія про рештки колонії землян на далекій суворій планеті, де літо та зима тривають багато земних років кожне (так, ви точно таке вже бачили в певному більш пізньому творі іншого автора) та їх непрості відносини з місцевими мешканцями.

"Місто ілюзій" - найвигадливіший роман в збірці, таке собі роад муві по занепалій Землі, подобається мені менше перших двох. Пригоди героя більше притчеві ніж реалістичні, проблеми часто притягнуті за вуха і вирішуються в непропорційно складний спосіб... але майстерність не проп'єш і навіть не проміняєш на цитати з Дао де цзін - цей роман так само вартий уваги, як і попередні.

Тож маємо чудову збірку як для знайомства з авторкою, так і для ностальгічних дідівських спогадів.
Дуже сподіваюся, що "Богдан" видадуть більше Ле Ґвін українською. Нам треба.

"Саргаси Космосу" Андре Нортон #books

Ще одна щира любов мого дитинства. Перша частина пригод торгового зорельота "Королева Сонця". Книга в якій є все потрібне:
- Зорельоти, що бороздять гіперпростір? - Сheck!
- Бластери? - Сheck!
- Таємничі артефакти прадавніх цивілізацій? - Check!
- Космічні пірати? - Сheck! (ну майже, якщо не докопуватись до деталей)
- Команда прагматичних, але сміливих космічних торговців, яка рішуче і винахідливо подолає всі препони на шляху до прибутку? - Cамо собою check!

Останній пункт був в новинку маленькому мені (та й зараз виглядає досить вигідно) - як це протагоністи не займаються порятунком або знищенням космічної Імперії чи хоча б якоїсь окремо взятої планети, а просто намагаються заробити трохи грошенят? Можна сказати, що книга готувала до дорослого життя.

Якщо маленький я був просто у захваті від Пригоди (велика літера intended), то дорослий я зміг оцінити наскільки акуратно і старанно побудований сюжет - в екіпажі "Королеви сонця" нема "меблевих" персонажів, кожен робить щось потрібне і важливе (бачив в якомусь з відгуків на гудрідз це записаним в мінуси: "більше десяти дієвих осіб, всі щось роблять, мені таке сладно" - чуваче, ти ніколи цього не дізнаєшся, але тикав тобі фак прямо в екран контупера).

Для романа написаного в 1955 "Саргаси" постарішали більш ніж гідно - явних анахронизмів не дуже багато, напрягатися і робити якись знижки на ретро немає потреби.

Скажу банальне: читайте класику, класика рулить.

А новому видавництву "Космоліт" можу тільки побажати удачі і сподіватися, що вони продовжуть тішити мене читачів класикою фантастики незважаючи ні на що.

"Зоряний десант" Роберт Гайнлайн #books

Черговий хітяра моєї юності. Роман про хоробрих людей, що падають на голову ворогу з орбіти і безкомпромісно вступають в бій. Роман, що, крім всього іншого, популяризував в фантастиці силову броню (так, щось подібне було ще в Дока Сміта і ще когось задовго до, але мейнстрімом стало саме з легкої руки Роберта нашого Енсона Гайнлайна)...

...а також роман, від публікації якого свого часу відмовилися в «Scribner» (де до того вийшло більше десятка "підліткових" романів Гайнлайна) - за надміриний мілітаризм і глорифікацію збройних сил.

Але світ роман таки побачив і досить швидко здобув дійсно культовий статус (і премію Х'юго в 1960 на додачу).

Взагалі, особисто мені не треба інших доказів геніальності (абсолютно неіронічно) Гайнлайна крім того факта, що практично одначасно з "Десантом" він працював над іншим романом, якому судилося стати культовим... тільки у зовсім інших людей - "Чужинцем на чужій землі", цією біблією хіпанства.

Що ж до "надмірного мілітаризма", то чутки про нього перебільшені суспільно-політичні пасажи Гайнлайна в романі виглядають настільки ж максималістичними, наскільки й уразливими. Заклавши певну кількість позитивних ідей письменник кілька разів крупно підставився - тому ж Верховену в 1997 зовсім не складно було пропихнути сатиричну пародію під виглядом екранізації (те, що для певної катергорії глядачів цей жарт виявився неочевидним - тема для окремої сумної розмови)

Але є одна цитата, яку мені хочеться тут навести, бо вона дуже релейтед для нас тут і зараз:

“Clearly enough put. Do you remember Madame Ruitman? I was on a few days leave after I finished Basic and I went home. I saw some of our friends, said goodby — she among them. She chattered away and said, ‘So you’re really going out? Well, if you reach Faraway, you really must look up my dear friends the Regatos.’

“I told her, as gently as I could, that it seemed unlikely, since the Arachnids had occupied Faraway.

“It didn’t faze her in the least. She said, ‘Oh, that’s all right — they’re civilians!’” Father smiled cynically.

Щось та й знав той Роберт Енсон.

На жаль, радість від появи українського видання романа псується м'яко кажучи недосконалим перекладом. Вже на перших сторінках я побіг звірятися з англійським текстом, десь на двох третинах остаточно перебрався перечитувати його. Це дуже сумно, сподіваюся, колись буде краще видання, бо "Зоряний десант" того безумовно вартий.

"Берсерк" (том 1) Кентаро Міура #books

Якщо я люблю казати, що комікси - не зовсім моя тема, то манга - щось взагалі чужинське. Часто мені дуже подобається стиль художника, але окремі фрейми вперто не складаються в зв'язну історію, розпадаються на пачку непов'язаних ілюстрацій. Це, звісно, зовсім не манги проблема, а моя - але маємо що маємо.

"Берсерк" - одне з щасливих виключень. Не можу назвати себе прям справжнім фаном, але з величезною повагою ставлюся до цього ультімативного дарк фентезі, де все в усіх погано, а стає ще гірше.

Мені подобаються історії в усій їх жорстокості, цей чудовий мікс Конана з Шаленим Максом, і мені прям дуже подобається стиль картинки. Таке чувство якесь (с), що пану Міурі відверто муляло вільне місце на аркуші - і він, щойно бачив таке неподобство, починав заповнювати його купою дрібних деталей, розглядати які - окремий вид задоволення.

Оце мабуть і все, що я готовий сказати про "Берсерка", щоб не сильно вже занурюватись в сумне болото профанства.

Наступні тома обов'язково купуватиму і мабуть раджу (якщо вас не лякає відверта нескінченність цієї епопеї)