"Те, що тривожить мерців", "Те, що бенкетує вночі" Т. Кінгфішер #books

Ті самі обіцяні хтонічний кроль (насправді заяць) та напівз'їдений кінь (обкладинки українського видання співпадають з оригінальними).

Цей цикл повістей пані Кінгфішер (третя має вийти англійською в кінці цього вересня) розповідає нам про Алекса Ітона - людину непростої долі і складних займенників, клятвеного солдата (що це за феномен такий і до чого тут займенники - вам пояснять в книзі) з невеличкої східноєвропейської країни Галації (не чули про таку? не страшно!).

Лист від подруги дитинства змушує Алекса вирушити до віддаленого куточку Руравії (і про таку країну не чули? ладно), щоб розібратися, що ж там сталося в старому маєтку Ашерів (а це вже звучить знайомо, чи не так?)

Вам не здалося - "Те, що тривожить мерців" це ретеллінг класичного оповідання Едгара По про падіння дому Ашерів. Перед прочитанням я освіжив оригінальне оповідання в пам'яті і був цілком готовий до нового погляду на класичнийй горор... Який облом. Щоб там не писали про повість Кінгфішер - це аж ніяк не горор, а скоріше... вікторіанська наукова фантастика. Така, в стилі Конан Дойля, де майже всім таємницям буде знайдено майже (другий раз це слово вжито цілком свідомо) наукове (принаймні з точки зору науки умовного XIX століття) пояснення (так, навіть хтонічному зайцю).

І, скажу вам, це було чудово. З великим задоволенням прочитав я першу повість і взявся за другу, в якій Алекс Ітон їде в рідну Галацію...

...і тут був трошки розчарований. "Те, що бенкетує вночі" все ще дуже приємно написано і легко читається, але вивіреності першої повісті тут сильно не вистачає. Як і несподіваної жанрової належності. Просто приємна "страшилка", без якихось відкриттів.

Але було б неправдою сказати, що я не отримав задоволення від прочитання - не в останню чергу завдяки максимально вдалому формату короткої повісті (дуже подобається, треба більше такого).

Тож третю повість чекаю і читатиму, а ці - в цілому рекомендую.

"Зоряні Війни. Інквізитори: Сходження червоного клинка" Делайла С. Доусон #books #starwars

Тут зараз буде кілька постів про моє guilty pleasure, сгрупую їх, щоб було зручно промотати, і прошу нормальних людей зрозуміти і пробачити.

В теорії історія про те, як молода падаванка (а згодом джедайка) приємного червоного кольору розчаровується в ордені Джедаїв і в вирішальний момент наказу 66 переходить на темний бік, щоб опинитися в інквізиції і полювати на колишніх друзів, виглядала цікаво. Хіба ж не подібну історію про молодого джедая на ім'я Анакін Скайвокер всі ми (ну ті, хто дочитав до цього місця не промотуючи) щиро любимо?

В теорії - так. А от на практиці отримали абсолютно посну фігню, основний конфлікт якої полягає у повній відсутності конфлікту.

Ані конфлікту, ані якогось розвитку персонажки, ані хоча б драйвового сюжету, за який можна було б пробачати недоліки.

- Переходь до нас на темний бік.
- Ну ок.
- Навіть печеньок не попросиш? Дивно.

Не знаю, за яким принципом Varvar Publishing обирає книги для перекладу українською, але точно знаю, що як в новому, так і в старому каноні "Зоряних війн" є книги набагато вдаліші.
Як от та, про яку наступний пост.

"Зоряні Війни. Траун" Тімоті Зан #books #starwars

В 1991 році достатньо відомий (десяток романів, Хьюго 1984 за повість, ще нагороди) письменник-фантаст Тімоті Зан написав роман "Спадкоємець Імперії", дуже важливий для того, що згодом стало "розширеним всесвітом Зоряних Війн"

Це був не перший позафільмовий ЗВ-роман (як мінімум існував "Splinter of the Mind's Eye" Алана Діна Фостера, написаний ще в 1978 - коли нічого крім першого фільма ще не існувало) - але дуже важливий. "Спадкоємець" і його продовження "Сходження тьми" та "Останній наказ" надовго визначили вектор розвітку всесвіту ЗВ, ввели купу важливих для всесвіта понять (як от Корускант - як повністю вкрита містом планета-столиця Республіки/Імперії)... а також - ввів одного з найулюбленіших антагонистів сеттінга.

Синьошкірий і червоноокий гранд-адмірал Траун, єдина не-людина з таким званням, геній стратегії і тактики, за сумісництвом - знаний мистецтвознавець, який легко конвертує знання мистецтва ворога в перевагу над ним - одразу сподобався всім (ну майже). Він суміщав кращі риси Ганнібала Лектора та Шерлока Голмса, тож бонусом отримал собі і доктора Ватсона - такого собі капітанаа Пеллеона, якому міг спокійно розжовувати свої неймовірно складні плани так, щоб і читач заодно підслуховував.

Я, до речі, вперше побачив цю парочку в грі Tie Fighter в ті роки, коли не знав не те що історії ЗВ, а й англійської мови. Але грати за Імперію було несподівано і образ був сильний.

Але ближче до суті. Ніхто сильно не здивувався, коли Дісней, який після покупки Зоряних Війн одразу списав старий розширений всесвіт в утіль, через певний час взяв і повернув пана Трауна в канон з мінімальними змінами. І, крім всього іншого, замовив Тімоті Зану ще книжочок про адмірала. Яких плодовитий Зан з 2017 року написав мінімум дві трилогії. І от цей "Траун", про якого я мав би писати з самого початку, перша з них.

Оскільки в природі з'явилося таке непоразуміння, як неіснуюча трилогія 7-9 епізодів, Зану довелося заглибитись в минуле. Цей роман він написав про перші кроки Трауна в імперському флоті, перші прояви його генія і стрімке кар'єрне зростання. Неминуче видав Трауну нового Ватсона - Ілая Венто, однокурсника в імперській академії і далі понісся по накатаній. Як я люблю казати, "Траун" співвідноситься зі "Спадкоємцем" десь як кіно "Молодий Шерлок Голмс" з оригінальними оповіданнями.

Але не те, щоб в цьому було щось погане - роман добре написаний, на крейсерській швидкості протягує читача крізь кілька перших років Трауна на флоті, не обманює і не розчаровує кліфхангерами. Він не настільки хороший, щоб читати його, якщо вам не подобаються ЗВ (вже писав це у відгуку на "Маску страху"), але якщо подобаються - задоволення майже гарантоване.

"Зоряні Війни: Дарт Вейдер" Кірон Ґіллен, Сальвадор Ларрока #books #starwars

Комікси все ще не дуже моя тема, тож зовсім коротенько.

Перші шість випусків довжелезної арки про те як Лаврентій Палич Бєрія Дарт Вейдер вийшов із довєрія Імператора після фіаско з Зіркою Смерті в "Новій Надії" і що з цього вийшло.

Намальовано дуже достойно, але сюжет трохи всратий, вибачте. Дарт Вейдер буде згадувати молодість і перепрограмовувати дроідів разом з докторкою Афрой (модна-молодьожна персонажка нового канона, якщо що), воювати з кіборгами і розмовляти пафосними фразами. І жодної інтриги очевидно нема - бо всім ми бачили "Імперію, що наносить удара у відповідь". Самі вирішуйте чи таке вам треба.

"Зоряні Війни: Дарт Мол" Каллен Банн, Люк Росс

А от тут все несподівано краще. Коротка і, що приємно, завершена історія на п'ять випусків про те як Дарт Мол намагався приборкати і перетворити на перевагу свою лють. Намальовано чудово, сюжет гарно, на мій смак, вхоплює характер персонажа, камео інших ЗВ-персонажів - приємні і умісні. Мабуть перший з виданих українською ЗВ-коміксів, який я можу рекомендувати, не сильно покрививши душею при цьому.

Такі справи.
На цьому я з "Зоряними Війнами" на якийсь час завершую і повертаюсь до нормальних книжок.

"Викрадач дітей" Бром #books

Навряд Джеральд Бром потребує якогось особливого представлення як художник - 40 років кар'єри, малював для DnD (зокрема Dark Sun), MtG та інших задротських абревіатур, для фільмів та відеоігр (обкладинка Doom 2 - його рук справа) - творчий здобуток неймовірний.

Знав його у якості художника і я. А от з Бромом-письменником "Викрадач дітей" вийшов першим моїм знайомством, і якихось чітких очікувань я не мав взагалі.

Перш за все - це не комікс і не книжка-з-картинками. "Викрадач" багато ілюстрований автором, до кожної глави є чорно-біла ілюстрація, є і певна кількість кольорових (мої компліменти Небо Паблішинг за якість видання) але по суті це традиційний роман.

Бром взяв класичний твір Баррі про Пітера Пена, всі неоднозначності ворлдбілдінга трактував не користь автора, щедро сипанув туди язичницької міфології, долив трошки (ладно не трошки) крові - і отримав більш ніж достойний "серйозний" ретелінг відомої казки.

А, і ще змінив протагоніста - головний герой тут такий собі хлопчик Нік, який нажив собі проблем з наркоділерами і ймовірно був би вбитий, якби не один чарівний хлопець на ім'я Пітер з золотими очима і ще більш чарівною посмішкою, що врятував його і покликав в одне СПРАВДІ МАГІЧНЕ місце де очікують ВЕЛИКІ ПРИГОДИ.

Само собою, Пітер не був щирий до кінця - дітей він рятує лише для того, щоб закинути у вир власної війни, а пригоди будуть більше небезпечні (а іноді й фатальні) ніж веселі. При цьому Бром щасливо уник модного прийома ретелінгів "а давайте улюблений персонаж буде насправді мудак" - Пітер тут не відбитий злодій, просто _інакший_ і має власні цілі, які вважає вищими. Але й за свою банду Дияволят переживає зовсім не удавано.

Тож історія вийшла гарна і без наруги над першоджерелом.

Єдине на що хочеться попеняти - склалося враження, що десь на 2/3 тексту Бром сказав "так, ну кароче" - і події понеслися якимось непропорційним галопом. Але пережити це не важко, загалом - хороша книга вийшла.

Бонусом, у авторській післямові є трошки на тему "що ж насправді хотів сказати автор" - від самого автора.

"Імператриця Солі та Долі", "Як тигриця з гори спустилася" Нґі Во #books

Перші дві повісті з циклу про те, як в вигаданій фентезійній країні віддалено схожій на стародавній Китай (достатньо віддалено, щоб навіть такого китаєфоба як я це не засмучувало) ченець Чжи та його компаньйонка - птиця з феноменальною пам'яттю на ім'я Майже Блискуча, з усіх сил намагаються зберегти для історії пам'ять про різноманітні історичні події - іноді глобальні, а іноді - дуже особисті.

Само собою, на шляху цієї благородної мети стоїть чимало перешкод - хитрі і могутні тигри, зловісні привиди та, не в останню чергу, ненадійні оповідачі.

Наявність останніх - якраз те, що додає циклу левову частку шарму (принаймні для мене). Сюжет кожної оповістки - мінімум дворівневий: пригоди самого ченця та пригоди дійових осіб історії, за якою він полює (а в неї ще й може бути кілька версій). Додайте до цього певну кількість недомолвок та натяків, неповну інформацію про закони світу і отримаєте приємний (і не надто складний) пазл на вечір з кожної повісті.

Бачив претензію зауваження, що "Співучі Узгір’я" (одночаcно загальна назва циклу і монастиря, звідки походить ченець Чжи в ньому) - по факту західне фентезі, яке позичило у "справжньої східної літератури" тільки сеттінг і пару літературних трюків. Цілком можливо, бо це цикл мені сподобався одразу, а те ж автентичне корейське фентезі Лі Йондо справило дуже неоднозначне враження. Тож для мене мінусів в цьому нема.

Перша повість, що розповідає нам (і Чжи з Майже Блискучою разом з нами) історію одного державного переворота мені зайшла більще ніж друга - де йдеться про складне, але досить банальне кохання. Але і друга була достатньо приємною, щоб питання чи варто покупати та читати далі (в жовтні має вийти шоста повість англійською, українською є чотири і п'ята на підході) не стояло. Цю авторку я точно читаю далі.

І, користуючись нагодою, не втомлююсь за кожної нагоди співати діфірамби формату "цикл коротких повістей", бо вважаю його максимально вдалим для подібних історій - жодної зайвої води (див. мої відгуки на Марту Веллс та Т. Кінгфішер).

"Міністерство часу" Каліан Бредлі #books

В черговий раз попався в пастку "номінант на престижну премію". Треба вже навчитися і запам'ятати, що певні премії вже не ті, що були колись... *кряхтить*...

Але тут ще й аннотація нагадувала старий (та який же він старий... *кряхтить*) іррационально любимий фільм "Кейт та Лео".

Тож таки попавсь і, як ви можете зрозуміти з тону попередніх речень - це була помилка.

Ніякої Кейт чи Лео з їх "хімією" тут нема і близько - відносини головних героїв прописані схематично і підкорюються негуманоїдній логіці (як і багато що в цій книзі)

Нема тут і темпоральної фантастики в класичному розумінні - подорожі в часі існують десь там, підчиняються більше виключенням ніж якимось правила і не дуже цікаві авторці.

А що ж є? Є суміш кількох компонентів в сильно нерівних долях.

Левова частка - емігрантський слайс оф лайф з основним посилом "як важко жити в чужій культурі". Метафорою для чужинця в чужому краю якраз і є ті самі попаданці з минулого (яких в книзі називають "експатами", щоб вже максимально доступно донести свою думку). Попри певну унилість, видно, що в цю частину авторка вкладалася, і питання для неї дійсно хвилююче. Що не дивно, зважаючи на те, що вона є донькою біженки з Камбоджи (спогади її та її матері ймовірно прямо перенесені на головну героїню романа, яка має таке саме походження). І це могло бути дійсно цікаво... але трохи не вистачило таланту написати.

В останній чверті роман несподівано вирішує, що він шпигунсько-хронооперний тріллер - і це не працює взагалі, бо мотивації сторін максимально невнятні, а цілі яких вони прагнуть досягти - незбагненні. Виявляється дивний вибір кандидатів в експати (моряк з 1845, жінка з 1665, військовий з 1916 etc) - частина Таємного Плана... який вам ніхто і ніколи не розповість. Просто так було треба. І так з усією "шпигунською" лінією.

І зверху все це припорошено романтичною лінією настільки схематичною і явно нецікавою авторці, що є стійке відчуття, що в книзі ці лінія опинилася, бо редактор наполіг.

Журба.