"Агла. Алеф" Радек Рак #books
В першій частині своєї нової трилогії (фінальна частина має вийти польською в середині вересня) Радек Рак трошки відступається від своєї фірмової фантасмагорії в бік більш традиційного фентезі(?).
Важливе уточнення: більш традиційного виключно по мірках попередніх своїх книг, бо in general "Агла" навіяла мені спогади про химерні світи Нового Кробузона, Булікова та може трохи "Темні матерії" Пулмана (якби вони були написані трохи бодріше).
Дія роману здебільшого відбувається у місті Тибіль (яке, як ми можемо здогадатись чи прочитати в примітках, дуже схоже на Краков з нашої реальності). Місто дивне, бо поруч з запряженими кіньми екіпажами по його вулицях рухаються загадкові смрти (конструкти, створені з механічних частин і мертвої плоті), а іноді і "мерседеси" всевладного Управління Безпеки, зустріч з яким, ясна справа, нічого доброго нікому не віщує. Контролює цю неприємну організацію особисто Цар (з великої букви)...
Але виходить так, що як про саму сутність Царя, так і про світ, що оточує Тибіль (а він, дуже очевижно, зовсім на наш не схожий) ми не знаємо майже нічого. Бо спостерігаємо за подіями крізь очі такої собі Софії Клюк (доньки професора Яна Кшиштофа Клюка, що поїхав... у справах, так скажемо) - яка мало того, що майже не покидає університета, де працює її батько, так ще й не вважає за потрібне пояснювати читачеві очевидні для кожного мешканця Тибіля речі. Здогадуйтесь самі.
Попри стігму героїні-підлітки, "Агла. Алеф" аж ніяк не янг-едалт - в книзі вистачає жорстокості, нецензурної лайки та інших, зовсім не дитячих речей.
Не кажучи вже про те, де опиниться Софія в кінці (і що, відповідно, чекає її в другому романі)...
Це і є основний мінус - попри завершену сюжетну арку, аж надто хочеться дізнатися, що ж там буде далі, а продовження українською треба чекати.
(Поки чекаємо, звісно, можна поразгадувати щедро відсипані автором загадки. Наприклад, чимала кількість історичних постатей в світі Софії має повних двійників в нашому світі - та той же Ян Кшиштоф Клюк. Чому так?)
В першій частині своєї нової трилогії (фінальна частина має вийти польською в середині вересня) Радек Рак трошки відступається від своєї фірмової фантасмагорії в бік більш традиційного фентезі(?).
Важливе уточнення: більш традиційного виключно по мірках попередніх своїх книг, бо in general "Агла" навіяла мені спогади про химерні світи Нового Кробузона, Булікова та може трохи "Темні матерії" Пулмана (якби вони були написані трохи бодріше).
Дія роману здебільшого відбувається у місті Тибіль (яке, як ми можемо здогадатись чи прочитати в примітках, дуже схоже на Краков з нашої реальності). Місто дивне, бо поруч з запряженими кіньми екіпажами по його вулицях рухаються загадкові смрти (конструкти, створені з механічних частин і мертвої плоті), а іноді і "мерседеси" всевладного Управління Безпеки, зустріч з яким, ясна справа, нічого доброго нікому не віщує. Контролює цю неприємну організацію особисто Цар (з великої букви)...
Але виходить так, що як про саму сутність Царя, так і про світ, що оточує Тибіль (а він, дуже очевижно, зовсім на наш не схожий) ми не знаємо майже нічого. Бо спостерігаємо за подіями крізь очі такої собі Софії Клюк (доньки професора Яна Кшиштофа Клюка, що поїхав... у справах, так скажемо) - яка мало того, що майже не покидає університета, де працює її батько, так ще й не вважає за потрібне пояснювати читачеві очевидні для кожного мешканця Тибіля речі. Здогадуйтесь самі.
Попри стігму героїні-підлітки, "Агла. Алеф" аж ніяк не янг-едалт - в книзі вистачає жорстокості, нецензурної лайки та інших, зовсім не дитячих речей.
Не кажучи вже про те, де опиниться Софія в кінці (і що, відповідно, чекає її в другому романі)...
Це і є основний мінус - попри завершену сюжетну арку, аж надто хочеться дізнатися, що ж там буде далі, а продовження українською треба чекати.
(Поки чекаємо, звісно, можна поразгадувати щедро відсипані автором загадки. Наприклад, чимала кількість історичних постатей в світі Софії має повних двійників в нашому світі - та той же Ян Кшиштоф Клюк. Чому так?)
"Зібрання творів" Елджернон Генрі Блеквуд #books
Мабуть важко переоцінити внесок, зроблений Елджерноном Блеквудом в жанр історій про потойбічне.
Крім величезного корпусу власних текстів він надихнув чимало інших авторів від класиків типу Лавкрафта чи Ходжсона (якого теж сподіваюся колись побачити в цій книжній серії) до більш сучасних типу Енн Райс.
Навіть шановний пан Дж.Р.Р.Толкін, в своєму гайді для перекладачів, писав, що фразою "crack of doom" зобов'язаний Блеквуду (цей факт я, звісно, дізнався з вікіпедії, але він надто милий, щоб його тут не згадати).
Тож знайомство з українським виданням його обраних творів було абсолютно неминучим.
А от враження від них - неоднозначними, тому згадую включені в збірку тексти окремо.
"Верби" та "Вендиго" - на мій смак - досі можна вважати максимально близькими до вершини жанра. Гнітюча атмосфера, сили природи перед якими людина - ніщо, все що ми любимо.
"Снігові чари", "Випадок у найманому будинку" та "Божевілля Джонса" - просто хороші оповідання.
А от "Випадки з практики доктора Сайленса" - не зачепили абсолютно, буквально продирався крізь них. Ну буду вважати, що не просто час згаяв, а провів історичне дослідження.
Тим більше, що перші два згаданих оповідання окупають книжку на 100%
Мабуть важко переоцінити внесок, зроблений Елджерноном Блеквудом в жанр історій про потойбічне.
Крім величезного корпусу власних текстів він надихнув чимало інших авторів від класиків типу Лавкрафта чи Ходжсона (якого теж сподіваюся колись побачити в цій книжній серії) до більш сучасних типу Енн Райс.
Навіть шановний пан Дж.Р.Р.Толкін, в своєму гайді для перекладачів, писав, що фразою "crack of doom" зобов'язаний Блеквуду (цей факт я, звісно, дізнався з вікіпедії, але він надто милий, щоб його тут не згадати).
Тож знайомство з українським виданням його обраних творів було абсолютно неминучим.
А от враження від них - неоднозначними, тому згадую включені в збірку тексти окремо.
"Верби" та "Вендиго" - на мій смак - досі можна вважати максимально близькими до вершини жанра. Гнітюча атмосфера, сили природи перед якими людина - ніщо, все що ми любимо.
"Снігові чари", "Випадок у найманому будинку" та "Божевілля Джонса" - просто хороші оповідання.
А от "Випадки з практики доктора Сайленса" - не зачепили абсолютно, буквально продирався крізь них. Ну буду вважати, що не просто час згаяв, а провів історичне дослідження.
Тим більше, що перші два згаданих оповідання окупають книжку на 100%
"Дороговкази" Роджер Желязни #books
Якось згадали певний час тому метра в смол толку про книжки і захотілося щось перечитати з нього.
Провів інвентаризацію наявних українською книжок...і зрозумів, що конкретно цю я або не читав взагалі, або читав так давно, що ниц не пам'ятаю звідти. Вибор був зроблений.
Буквально на другій сторінці шлях не надто знайомому ще протагоністу підказує Гітлер на фольксвагені. Окей, це задає певні очікування.
Протагонистів виявляється двоє, пов'язаних між собою кровним родством, з ненадто прозорими цілями вони мчать таємничою Дорогою, супроводжувані штучними інтелектами, замаскованими під збірки поезії.
Дорога ж ця тягнеться від початку часів і до непевного далекого майбутнього. Особливі люди можуть мандрувати нею, а відповідно і в часі.
Але, очевидно, є й певні обмежання... ну і так далі.
"Дороговкази" - короткий роман написаний в тому неповторному стилі на стику наукової фантастики і фентезі, яким Желязни так чудово володів... але читати книгу непросто, бо вона відноситься до експерементальних робот письменника.
Кожному з двох протагоністів відповідає одна з сюжетних ліній, позначених просто "Один" та "Два". І, якщо "Один" здебільшого лінійна історія, то "Два" - геть ні. Бо Желязни написав ці глави... а потім перемішав їх і вставив в книгу в довільному порядку. Ну бо так цікавіше.
В ітогє вийшло "забористе чтиво" (с) один пан з інтернетів. Але абсолютно варте того.
P.S. І гляньте ще яку чудову обкладинку для романа Даррел Світ колись намалював.
Якось згадали певний час тому метра в смол толку про книжки і захотілося щось перечитати з нього.
Провів інвентаризацію наявних українською книжок...і зрозумів, що конкретно цю я або не читав взагалі, або читав так давно, що ниц не пам'ятаю звідти. Вибор був зроблений.
Буквально на другій сторінці шлях не надто знайомому ще протагоністу підказує Гітлер на фольксвагені. Окей, це задає певні очікування.
Протагонистів виявляється двоє, пов'язаних між собою кровним родством, з ненадто прозорими цілями вони мчать таємничою Дорогою, супроводжувані штучними інтелектами, замаскованими під збірки поезії.
Дорога ж ця тягнеться від початку часів і до непевного далекого майбутнього. Особливі люди можуть мандрувати нею, а відповідно і в часі.
Але, очевидно, є й певні обмежання... ну і так далі.
"Дороговкази" - короткий роман написаний в тому неповторному стилі на стику наукової фантастики і фентезі, яким Желязни так чудово володів... але читати книгу непросто, бо вона відноситься до експерементальних робот письменника.
Кожному з двох протагоністів відповідає одна з сюжетних ліній, позначених просто "Один" та "Два". І, якщо "Один" здебільшого лінійна історія, то "Два" - геть ні. Бо Желязни написав ці глави... а потім перемішав їх і вставив в книгу в довільному порядку. Ну бо так цікавіше.
В ітогє вийшло "забористе чтиво" (с) один пан з інтернетів. Але абсолютно варте того.
P.S. І гляньте ще яку чудову обкладинку для романа Даррел Світ колись намалював.
"Повня дурня" Джим Бутчер #books
Другий роман цикла про приватного чарівника Гаррі Блекстоуна Копперфільда Дрездена
Тут, насправді мало що можу додати до свого відгука на "Грозовий фронт".
"Повня дурня" - така сама суміш нуару та міського фентезі, як і перша частина цикла. Гаррі знов вплутується в неприємності - цього разу з перевертнямив погонах (обережно, трохи спойлер) і знов помірно успішно з них виплутується. Знову страждає від бідності, непростих відносин з лейтенанткою поліції Каррін Мерфі та журналісткою Сьюзан Родрігез, зайвої уваги міської організованної злочинності і тому подібних речей.
Якщо перший роман сподобався - сподобається і цей, тим більше, що написаний він помітно краще за "Грозовий фронт" - така тенденція змушує дивитися на третій з оптимізмом.
Ну а якщо не сподобався - нічого нового вам в цьому не покажуть.
Я з першої категорії, тож "Загрозу з того світу" (той самий третій роман) вже замовив і чекаю.
Другий роман цикла про приватного чарівника Гаррі Блекстоуна Копперфільда Дрездена
Тут, насправді мало що можу додати до свого відгука на "Грозовий фронт".
"Повня дурня" - така сама суміш нуару та міського фентезі, як і перша частина цикла. Гаррі знов вплутується в неприємності - цього разу з перевертнями
Якщо перший роман сподобався - сподобається і цей, тим більше, що написаний він помітно краще за "Грозовий фронт" - така тенденція змушує дивитися на третій з оптимізмом.
Ну а якщо не сподобався - нічого нового вам в цьому не покажуть.
Я з першої категорії, тож "Загрозу з того світу" (той самий третій роман) вже замовив і чекаю.
"Те, що тривожить мерців", "Те, що бенкетує вночі" Т. Кінгфішер #books
Ті самі обіцяні хтонічний кроль (насправді заяць) та напівз'їдений кінь (обкладинки українського видання співпадають з оригінальними).
Цей цикл повістей пані Кінгфішер (третя має вийти англійською в кінці цього вересня) розповідає нам про Алекса Ітона - людину непростої долі і складних займенників, клятвеного солдата (що це за феномен такий і до чого тут займенники - вам пояснять в книзі) з невеличкої східноєвропейської країни Галації (не чули про таку? не страшно!).
Лист від подруги дитинства змушує Алекса вирушити до віддаленого куточку Руравії (і про таку країну не чули? ладно), щоб розібратися, що ж там сталося в старому маєтку Ашерів (а це вже звучить знайомо, чи не так?)
Вам не здалося - "Те, що тривожить мерців" це ретеллінг класичного оповідання Едгара По про падіння дому Ашерів. Перед прочитанням я освіжив оригінальне оповідання в пам'яті і був цілком готовий до нового погляду на класичнийй горор... Який облом. Щоб там не писали про повість Кінгфішер - це аж ніяк не горор, а скоріше... вікторіанська наукова фантастика. Така, в стилі Конан Дойля, де майже всім таємницям буде знайдено майже (другий раз це слово вжито цілком свідомо) наукове (принаймні з точки зору науки умовного XIX століття) пояснення (так, навіть хтонічному зайцю).
І, скажу вам, це було чудово. З великим задоволенням прочитав я першу повість і взявся за другу, в якій Алекс Ітон їде в рідну Галацію...
...і тут був трошки розчарований. "Те, що бенкетує вночі" все ще дуже приємно написано і легко читається, але вивіреності першої повісті тут сильно не вистачає. Як і несподіваної жанрової належності. Просто приємна "страшилка", без якихось відкриттів.
Але було б неправдою сказати, що я не отримав задоволення від прочитання - не в останню чергу завдяки максимально вдалому формату короткої повісті (дуже подобається, треба більше такого).
Тож третю повість чекаю і читатиму, а ці - в цілому рекомендую.
Ті самі обіцяні хтонічний кроль (насправді заяць) та напівз'їдений кінь (обкладинки українського видання співпадають з оригінальними).
Цей цикл повістей пані Кінгфішер (третя має вийти англійською в кінці цього вересня) розповідає нам про Алекса Ітона - людину непростої долі і складних займенників, клятвеного солдата (що це за феномен такий і до чого тут займенники - вам пояснять в книзі) з невеличкої східноєвропейської країни Галації (не чули про таку? не страшно!).
Лист від подруги дитинства змушує Алекса вирушити до віддаленого куточку Руравії (і про таку країну не чули? ладно), щоб розібратися, що ж там сталося в старому маєтку Ашерів (а це вже звучить знайомо, чи не так?)
Вам не здалося - "Те, що тривожить мерців" це ретеллінг класичного оповідання Едгара По про падіння дому Ашерів. Перед прочитанням я освіжив оригінальне оповідання в пам'яті і був цілком готовий до нового погляду на класичнийй горор... Який облом. Щоб там не писали про повість Кінгфішер - це аж ніяк не горор, а скоріше... вікторіанська наукова фантастика. Така, в стилі Конан Дойля, де майже всім таємницям буде знайдено майже (другий раз це слово вжито цілком свідомо) наукове (принаймні з точки зору науки умовного XIX століття) пояснення (так, навіть хтонічному зайцю).
І, скажу вам, це було чудово. З великим задоволенням прочитав я першу повість і взявся за другу, в якій Алекс Ітон їде в рідну Галацію...
...і тут був трошки розчарований. "Те, що бенкетує вночі" все ще дуже приємно написано і легко читається, але вивіреності першої повісті тут сильно не вистачає. Як і несподіваної жанрової належності. Просто приємна "страшилка", без якихось відкриттів.
Але було б неправдою сказати, що я не отримав задоволення від прочитання - не в останню чергу завдяки максимально вдалому формату короткої повісті (дуже подобається, треба більше такого).
Тож третю повість чекаю і читатиму, а ці - в цілому рекомендую.
"Зоряні Війни. Інквізитори: Сходження червоного клинка" Делайла С. Доусон #books #starwars
Тут зараз буде кілька постів про моє guilty pleasure, сгрупую їх, щоб було зручно промотати, і прошу нормальних людей зрозуміти і пробачити.
В теорії історія про те, як молода падаванка (а згодом джедайка) приємного червоного кольору розчаровується в ордені Джедаїв і в вирішальний момент наказу 66 переходить на темний бік, щоб опинитися в інквізиції і полювати на колишніх друзів, виглядала цікаво. Хіба ж не подібну історію про молодого джедая на ім'я Анакін Скайвокер всі ми (ну ті, хто дочитав до цього місця не промотуючи) щиро любимо?
В теорії - так. А от на практиці отримали абсолютно посну фігню, основний конфлікт якої полягає у повній відсутності конфлікту.
Ані конфлікту, ані якогось розвитку персонажки, ані хоча б драйвового сюжету, за який можна було б пробачати недоліки.
- Переходь до нас на темний бік.
- Ну ок.
- Навіть печеньок не попросиш? Дивно.
Не знаю, за яким принципом Varvar Publishing обирає книги для перекладу українською, але точно знаю, що як в новому, так і в старому каноні "Зоряних війн" є книги набагато вдаліші.
Як от та, про яку наступний пост.
Тут зараз буде кілька постів про моє guilty pleasure, сгрупую їх, щоб було зручно промотати, і прошу нормальних людей зрозуміти і пробачити.
В теорії історія про те, як молода падаванка (а згодом джедайка) приємного червоного кольору розчаровується в ордені Джедаїв і в вирішальний момент наказу 66 переходить на темний бік, щоб опинитися в інквізиції і полювати на колишніх друзів, виглядала цікаво. Хіба ж не подібну історію про молодого джедая на ім'я Анакін Скайвокер всі ми (ну ті, хто дочитав до цього місця не промотуючи) щиро любимо?
В теорії - так. А от на практиці отримали абсолютно посну фігню, основний конфлікт якої полягає у повній відсутності конфлікту.
Ані конфлікту, ані якогось розвитку персонажки, ані хоча б драйвового сюжету, за який можна було б пробачати недоліки.
- Переходь до нас на темний бік.
- Ну ок.
- Навіть печеньок не попросиш? Дивно.
Не знаю, за яким принципом Varvar Publishing обирає книги для перекладу українською, але точно знаю, що як в новому, так і в старому каноні "Зоряних війн" є книги набагато вдаліші.
Як от та, про яку наступний пост.
"Зоряні Війни. Траун" Тімоті Зан #books #starwars
В 1991 році достатньо відомий (десяток романів, Хьюго 1984 за повість, ще нагороди) письменник-фантаст Тімоті Зан написав роман "Спадкоємець Імперії", дуже важливий для того, що згодом стало "розширеним всесвітом Зоряних Війн"
Це був не перший позафільмовий ЗВ-роман (як мінімум існував "Splinter of the Mind's Eye" Алана Діна Фостера, написаний ще в 1978 - коли нічого крім першого фільма ще не існувало) - але дуже важливий. "Спадкоємець" і його продовження "Сходження тьми" та "Останній наказ" надовго визначили вектор розвітку всесвіту ЗВ, ввели купу важливих для всесвіта понять (як от Корускант - як повністю вкрита містом планета-столиця Республіки/Імперії)... а також - ввів одного з найулюбленіших антагонистів сеттінга.
Синьошкірий і червоноокий гранд-адмірал Траун, єдина не-людина з таким званням, геній стратегії і тактики, за сумісництвом - знаний мистецтвознавець, який легко конвертує знання мистецтва ворога в перевагу над ним - одразу сподобався всім (ну майже). Він суміщав кращі риси Ганнібала Лектора та Шерлока Голмса, тож бонусом отримал собі і доктора Ватсона - такого собі капітанаа Пеллеона, якому міг спокійно розжовувати свої неймовірно складні плани так, щоб і читач заодно підслуховував.
Я, до речі, вперше побачив цю парочку в грі Tie Fighter в ті роки, коли не знав не те що історії ЗВ, а й англійської мови. Але грати за Імперію було несподівано і образ був сильний.
Але ближче до суті. Ніхто сильно не здивувався, коли Дісней, який після покупки Зоряних Війн одразу списав старий розширений всесвіт в утіль, через певний час взяв і повернув пана Трауна в канон з мінімальними змінами. І, крім всього іншого, замовив Тімоті Зану ще книжочок про адмірала. Яких плодовитий Зан з 2017 року написав мінімум дві трилогії. І от цей "Траун", про якого я мав би писати з самого початку, перша з них.
Оскільки в природі з'явилося таке непоразуміння, як неіснуюча трилогія 7-9 епізодів, Зану довелося заглибитись в минуле. Цей роман він написав про перші кроки Трауна в імперському флоті, перші прояви його генія і стрімке кар'єрне зростання. Неминуче видав Трауну нового Ватсона - Ілая Венто, однокурсника в імперській академії і далі понісся по накатаній. Як я люблю казати, "Траун" співвідноситься зі "Спадкоємцем" десь як кіно "Молодий Шерлок Голмс" з оригінальними оповіданнями.
Але не те, щоб в цьому було щось погане - роман добре написаний, на крейсерській швидкості протягує читача крізь кілька перших років Трауна на флоті, не обманює і не розчаровує кліфхангерами. Він не настільки хороший, щоб читати його, якщо вам не подобаються ЗВ (вже писав це у відгуку на "Маску страху"), але якщо подобаються - задоволення майже гарантоване.
В 1991 році достатньо відомий (десяток романів, Хьюго 1984 за повість, ще нагороди) письменник-фантаст Тімоті Зан написав роман "Спадкоємець Імперії", дуже важливий для того, що згодом стало "розширеним всесвітом Зоряних Війн"
Це був не перший позафільмовий ЗВ-роман (як мінімум існував "Splinter of the Mind's Eye" Алана Діна Фостера, написаний ще в 1978 - коли нічого крім першого фільма ще не існувало) - але дуже важливий. "Спадкоємець" і його продовження "Сходження тьми" та "Останній наказ" надовго визначили вектор розвітку всесвіту ЗВ, ввели купу важливих для всесвіта понять (як от Корускант - як повністю вкрита містом планета-столиця Республіки/Імперії)... а також - ввів одного з найулюбленіших антагонистів сеттінга.
Синьошкірий і червоноокий гранд-адмірал Траун, єдина не-людина з таким званням, геній стратегії і тактики, за сумісництвом - знаний мистецтвознавець, який легко конвертує знання мистецтва ворога в перевагу над ним - одразу сподобався всім (ну майже). Він суміщав кращі риси Ганнібала Лектора та Шерлока Голмса, тож бонусом отримал собі і доктора Ватсона - такого собі капітанаа Пеллеона, якому міг спокійно розжовувати свої неймовірно складні плани так, щоб і читач заодно підслуховував.
Я, до речі, вперше побачив цю парочку в грі Tie Fighter в ті роки, коли не знав не те що історії ЗВ, а й англійської мови. Але грати за Імперію було несподівано і образ був сильний.
Але ближче до суті. Ніхто сильно не здивувався, коли Дісней, який після покупки Зоряних Війн одразу списав старий розширений всесвіт в утіль, через певний час взяв і повернув пана Трауна в канон з мінімальними змінами. І, крім всього іншого, замовив Тімоті Зану ще книжочок про адмірала. Яких плодовитий Зан з 2017 року написав мінімум дві трилогії. І от цей "Траун", про якого я мав би писати з самого початку, перша з них.
Оскільки в природі з'явилося таке непоразуміння, як неіснуюча трилогія 7-9 епізодів, Зану довелося заглибитись в минуле. Цей роман він написав про перші кроки Трауна в імперському флоті, перші прояви його генія і стрімке кар'єрне зростання. Неминуче видав Трауну нового Ватсона - Ілая Венто, однокурсника в імперській академії і далі понісся по накатаній. Як я люблю казати, "Траун" співвідноситься зі "Спадкоємцем" десь як кіно "Молодий Шерлок Голмс" з оригінальними оповіданнями.
Але не те, щоб в цьому було щось погане - роман добре написаний, на крейсерській швидкості протягує читача крізь кілька перших років Трауна на флоті, не обманює і не розчаровує кліфхангерами. Він не настільки хороший, щоб читати його, якщо вам не подобаються ЗВ (вже писав це у відгуку на "Маску страху"), але якщо подобаються - задоволення майже гарантоване.
"Зоряні Війни: Дарт Вейдер" Кірон Ґіллен, Сальвадор Ларрока #books #starwars
Комікси все ще не дуже моя тема, тож зовсім коротенько.
Перші шість випусків довжелезної арки про те якЛаврентій Палич Бєрія Дарт Вейдер вийшов із довєрія Імператора після фіаско з Зіркою Смерті в "Новій Надії" і що з цього вийшло.
Намальовано дуже достойно, але сюжет трохи всратий, вибачте. Дарт Вейдер буде згадувати молодість і перепрограмовувати дроідів разом з докторкою Афрой (модна-молодьожна персонажка нового канона, якщо що), воювати з кіборгами і розмовляти пафосними фразами. І жодної інтриги очевидно нема - бо всім ми бачили "Імперію, що наносить удара у відповідь". Самі вирішуйте чи таке вам треба.
"Зоряні Війни: Дарт Мол" Каллен Банн, Люк Росс
А от тут все несподівано краще. Коротка і, що приємно, завершена історія на п'ять випусків про те як Дарт Мол намагався приборкати і перетворити на перевагу свою лють. Намальовано чудово, сюжет гарно, на мій смак, вхоплює характер персонажа, камео інших ЗВ-персонажів - приємні і умісні. Мабуть перший з виданих українською ЗВ-коміксів, який я можу рекомендувати, не сильно покрививши душею при цьому.
Такі справи.
На цьому я з "Зоряними Війнами" на якийсь час завершую і повертаюсь до нормальних книжок.
Комікси все ще не дуже моя тема, тож зовсім коротенько.
Перші шість випусків довжелезної арки про те як
Намальовано дуже достойно, але сюжет трохи всратий, вибачте. Дарт Вейдер буде згадувати молодість і перепрограмовувати дроідів разом з докторкою Афрой (модна-молодьожна персонажка нового канона, якщо що), воювати з кіборгами і розмовляти пафосними фразами. І жодної інтриги очевидно нема - бо всім ми бачили "Імперію, що наносить удара у відповідь". Самі вирішуйте чи таке вам треба.
"Зоряні Війни: Дарт Мол" Каллен Банн, Люк Росс
А от тут все несподівано краще. Коротка і, що приємно, завершена історія на п'ять випусків про те як Дарт Мол намагався приборкати і перетворити на перевагу свою лють. Намальовано чудово, сюжет гарно, на мій смак, вхоплює характер персонажа, камео інших ЗВ-персонажів - приємні і умісні. Мабуть перший з виданих українською ЗВ-коміксів, який я можу рекомендувати, не сильно покрививши душею при цьому.
Такі справи.
На цьому я з "Зоряними Війнами" на якийсь час завершую і повертаюсь до нормальних книжок.