"Гра в перевдягання" Артем Чех #books

Що я можу сказати: Артем Чех - чортів геній і зробив це вдруге.

Минулого року, коли я читав "Хто ти такий?", то періодично гарчав собі під носа: "чуваче, хто ТИ, бляха, такий і звідки все знаєш про МОЄ дитинство?".
Це був дуже точний і дуже особистий досвід читання, мабуть з кращого, що людина в принципі може отримати від художньої книги.
Само собою, що я записав автора у нотатничок.

Потім була прочитана "Пісня відкритого шляху" - і це також дуже хороша книга, але не настільки особиста для мене.

І ось "Гра в перевдягання", і я знов такий "ну якого хуя знову, а про те як я служив в 22 звідки ТИ знаєш?"

Серйозно. "Гра" - дуже короткий (+- 200 сторінок) навіть не художній твір, а спогад про активну участь пана Чеха в обороні України, що збігається з моєми особистими враженнями, настроями і спогадами настільки точно, наскільки це взагалі можливо (принаймні в першій своїй половині, бо для мене перевод трапився раніше ніж для Чеха і значної кількості небезпек я щасливо уник). Я абсолютно певен, що книгу варто прочитати кожному українцеві, бо можливо (і ймовірно) колись будуть і кращі книги на тему "як воно було", але ця вже тут і вона чудова в своїй правдивісті.

Якось так.

А в мене вже заначені "Район Д" та "Точка нуль" - чекають того моменту, коли мені буде треба.

Принагідно, зі святом всіх, хто це читає 24 серпня - мабуть найважливішим святом, що в нас є.

"Вижити" Коді Кессіді #books

Тут нема чого багато розповідати - максимально лайтовий, без якихось претензій, наукпоп про шанси людини вижити в жахливих катастрофах минулого.
Від падіння астероїда, що, гіпотетично, вбив динозаврів, через Помпеї та падіння Константинополя до "Титаніка" і землетруса в Сан-Франциско.

15 катастроф, по півтора десятка сторінок на кожну + до кожної список літератури англійською для поглибленого вивчання.

Легко читається і непогано розважає, але ніякого таємного суперглибокого знання не пропонує.

Імпульсивна покупка, про яку я не шкодую :)

P.S. Буквально щойно подумалось, що в деяких викладках автора буквально вайби відомої історії про "кілограм щура". Особливо там, де він шанси на втечу від динозавра розраховує. Вибачте мене за цю асоциацію, будь ласка.

"Агла. Алеф" Радек Рак #books

В першій частині своєї нової трилогії (фінальна частина має вийти польською в середині вересня) Радек Рак трошки відступається від своєї фірмової фантасмагорії в бік більш традиційного фентезі(?).

Важливе уточнення: більш традиційного виключно по мірках попередніх своїх книг, бо in general "Агла" навіяла мені спогади про химерні світи Нового Кробузона, Булікова та може трохи "Темні матерії" Пулмана (якби вони були написані трохи бодріше).

Дія роману здебільшого відбувається у місті Тибіль (яке, як ми можемо здогадатись чи прочитати в примітках, дуже схоже на Краков з нашої реальності). Місто дивне, бо поруч з запряженими кіньми екіпажами по його вулицях рухаються загадкові смрти (конструкти, створені з механічних частин і мертвої плоті), а іноді і "мерседеси" всевладного Управління Безпеки, зустріч з яким, ясна справа, нічого доброго нікому не віщує. Контролює цю неприємну організацію особисто Цар (з великої букви)...

Але виходить так, що як про саму сутність Царя, так і про світ, що оточує Тибіль (а він, дуже очевижно, зовсім на наш не схожий) ми не знаємо майже нічого. Бо спостерігаємо за подіями крізь очі такої собі Софії Клюк (доньки професора Яна Кшиштофа Клюка, що поїхав... у справах, так скажемо) - яка мало того, що майже не покидає університета, де працює її батько, так ще й не вважає за потрібне пояснювати читачеві очевидні для кожного мешканця Тибіля речі. Здогадуйтесь самі.

Попри стігму героїні-підлітки, "Агла. Алеф" аж ніяк не янг-едалт - в книзі вистачає жорстокості, нецензурної лайки та інших, зовсім не дитячих речей.

Не кажучи вже про те, де опиниться Софія в кінці (і що, відповідно, чекає її в другому романі)...

Це і є основний мінус - попри завершену сюжетну арку, аж надто хочеться дізнатися, що ж там буде далі, а продовження українською треба чекати.
(Поки чекаємо, звісно, можна поразгадувати щедро відсипані автором загадки. Наприклад, чимала кількість історичних постатей в світі Софії має повних двійників в нашому світі - та той же Ян Кшиштоф Клюк. Чому так?)

Пам'ятаю і пам'ятатиму.

"Зібрання творів" Елджернон Генрі Блеквуд #books

Мабуть важко переоцінити внесок, зроблений Елджерноном Блеквудом в жанр історій про потойбічне.

Крім величезного корпусу власних текстів він надихнув чимало інших авторів від класиків типу Лавкрафта чи Ходжсона (якого теж сподіваюся колись побачити в цій книжній серії) до більш сучасних типу Енн Райс.

Навіть шановний пан Дж.Р.Р.Толкін, в своєму гайді для перекладачів, писав, що фразою "crack of doom" зобов'язаний Блеквуду (цей факт я, звісно, дізнався з вікіпедії, але він надто милий, щоб його тут не згадати).

Тож знайомство з українським виданням його обраних творів було абсолютно неминучим.
А от враження від них - неоднозначними, тому згадую включені в збірку тексти окремо.

"Верби" та "Вендиго" - на мій смак - досі можна вважати максимально близькими до вершини жанра. Гнітюча атмосфера, сили природи перед якими людина - ніщо, все що ми любимо.

"Снігові чари", "Випадок у найманому будинку" та "Божевілля Джонса" - просто хороші оповідання.

А от "Випадки з практики доктора Сайленса" - не зачепили абсолютно, буквально продирався крізь них. Ну буду вважати, що не просто час згаяв, а провів історичне дослідження.

Тим більше, що перші два згаданих оповідання окупають книжку на 100%

"Дороговкази" Роджер Желязни #books

Якось згадали певний час тому метра в смол толку про книжки і захотілося щось перечитати з нього.

Провів інвентаризацію наявних українською книжок...і зрозумів, що конкретно цю я або не читав взагалі, або читав так давно, що ниц не пам'ятаю звідти. Вибор був зроблений.

Буквально на другій сторінці шлях не надто знайомому ще протагоністу підказує Гітлер на фольксвагені. Окей, це задає певні очікування.

Протагонистів виявляється двоє, пов'язаних між собою кровним родством, з ненадто прозорими цілями вони мчать таємничою Дорогою, супроводжувані штучними інтелектами, замаскованими під збірки поезії.

Дорога ж ця тягнеться від початку часів і до непевного далекого майбутнього. Особливі люди можуть мандрувати нею, а відповідно і в часі.

Але, очевидно, є й певні обмежання... ну і так далі.

"Дороговкази" - короткий роман написаний в тому неповторному стилі на стику наукової фантастики і фентезі, яким Желязни так чудово володів... але читати книгу непросто, бо вона відноситься до експерементальних робот письменника.

Кожному з двох протагоністів відповідає одна з сюжетних ліній, позначених просто "Один" та "Два". І, якщо "Один" здебільшого лінійна історія, то "Два" - геть ні. Бо Желязни написав ці глави... а потім перемішав їх і вставив в книгу в довільному порядку. Ну бо так цікавіше.

В ітогє вийшло "забористе чтиво" (с) один пан з інтернетів. Але абсолютно варте того.

P.S. І гляньте ще яку чудову обкладинку для романа Даррел Світ колись намалював.

"Повня дурня" Джим Бутчер #books

Другий роман цикла про приватного чарівника Гаррі Блекстоуна Копперфільда Дрездена

Тут, насправді мало що можу додати до свого відгука на "Грозовий фронт".

"Повня дурня" - така сама суміш нуару та міського фентезі, як і перша частина цикла. Гаррі знов вплутується в неприємності - цього разу з перевертнями в погонах (обережно, трохи спойлер) і знов помірно успішно з них виплутується. Знову страждає від бідності, непростих відносин з лейтенанткою поліції Каррін Мерфі та журналісткою Сьюзан Родрігез, зайвої уваги міської організованної злочинності і тому подібних речей.

Якщо перший роман сподобався - сподобається і цей, тим більше, що написаний він помітно краще за "Грозовий фронт" - така тенденція змушує дивитися на третій з оптимізмом.

Ну а якщо не сподобався - нічого нового вам в цьому не покажуть.

Я з першої категорії, тож "Загрозу з того світу" (той самий третій роман) вже замовив і чекаю.

"Те, що тривожить мерців", "Те, що бенкетує вночі" Т. Кінгфішер #books

Ті самі обіцяні хтонічний кроль (насправді заяць) та напівз'їдений кінь (обкладинки українського видання співпадають з оригінальними).

Цей цикл повістей пані Кінгфішер (третя має вийти англійською в кінці цього вересня) розповідає нам про Алекса Ітона - людину непростої долі і складних займенників, клятвеного солдата (що це за феномен такий і до чого тут займенники - вам пояснять в книзі) з невеличкої східноєвропейської країни Галації (не чули про таку? не страшно!).

Лист від подруги дитинства змушує Алекса вирушити до віддаленого куточку Руравії (і про таку країну не чули? ладно), щоб розібратися, що ж там сталося в старому маєтку Ашерів (а це вже звучить знайомо, чи не так?)

Вам не здалося - "Те, що тривожить мерців" це ретеллінг класичного оповідання Едгара По про падіння дому Ашерів. Перед прочитанням я освіжив оригінальне оповідання в пам'яті і був цілком готовий до нового погляду на класичнийй горор... Який облом. Щоб там не писали про повість Кінгфішер - це аж ніяк не горор, а скоріше... вікторіанська наукова фантастика. Така, в стилі Конан Дойля, де майже всім таємницям буде знайдено майже (другий раз це слово вжито цілком свідомо) наукове (принаймні з точки зору науки умовного XIX століття) пояснення (так, навіть хтонічному зайцю).

І, скажу вам, це було чудово. З великим задоволенням прочитав я першу повість і взявся за другу, в якій Алекс Ітон їде в рідну Галацію...

...і тут був трошки розчарований. "Те, що бенкетує вночі" все ще дуже приємно написано і легко читається, але вивіреності першої повісті тут сильно не вистачає. Як і несподіваної жанрової належності. Просто приємна "страшилка", без якихось відкриттів.

Але було б неправдою сказати, що я не отримав задоволення від прочитання - не в останню чергу завдяки максимально вдалому формату короткої повісті (дуже подобається, треба більше такого).

Тож третю повість чекаю і читатиму, а ці - в цілому рекомендую.

"Зоряні Війни. Інквізитори: Сходження червоного клинка" Делайла С. Доусон #books #starwars

Тут зараз буде кілька постів про моє guilty pleasure, сгрупую їх, щоб було зручно промотати, і прошу нормальних людей зрозуміти і пробачити.

В теорії історія про те, як молода падаванка (а згодом джедайка) приємного червоного кольору розчаровується в ордені Джедаїв і в вирішальний момент наказу 66 переходить на темний бік, щоб опинитися в інквізиції і полювати на колишніх друзів, виглядала цікаво. Хіба ж не подібну історію про молодого джедая на ім'я Анакін Скайвокер всі ми (ну ті, хто дочитав до цього місця не промотуючи) щиро любимо?

В теорії - так. А от на практиці отримали абсолютно посну фігню, основний конфлікт якої полягає у повній відсутності конфлікту.

Ані конфлікту, ані якогось розвитку персонажки, ані хоча б драйвового сюжету, за який можна було б пробачати недоліки.

- Переходь до нас на темний бік.
- Ну ок.
- Навіть печеньок не попросиш? Дивно.

Не знаю, за яким принципом Varvar Publishing обирає книги для перекладу українською, але точно знаю, що як в новому, так і в старому каноні "Зоряних війн" є книги набагато вдаліші.
Як от та, про яку наступний пост.