"Молитва за Овена Міні" Джон Ірвінг #books

А от з цією книгою мої відносини були непростими.
Перш за все - абсолютно помилкою було брати її, щоб догнатися після "Життя хлопця", якого мені трохи не вистачило.

Попре те, що і то, і то - певною мірою романи дорослішання де дія відбувається в маленьких американських містечках - на цьому спільне і закінчується.
На відміну від добродушної та трохи магічної ностальгії Маккеммона - в Ірвінг передоз фаталізма, тлєна та старіковського ворчання.

На першій третині роману я кілька разів був близький до того, щоб дропнути книгу взагалі. Аж надто багато крінжи було.

Не дропнув, бо написано талановито, потроху втягнувся і майже запойно дочитав до кінця.

І маю сказати, що частина про дружбу, віру, долю і фаталізм (куди ж без нього) - дійсно чудова. З лишком виправдала всі мої страждання з рештою книги.

Але інтерлюдії від лиця дорослого протагоніста (та самого автора?) - це було щось жахливе. Давно я не був аж настільки незгодний з художнім текстом. Якесь дістільоване "Old man yells at cloud" з картинки вище.
"Їхав Рейган через Рейган, В'єтнам-В'єтнам, я з'їбав в Канаду, а решта муріканців - дурачки". Чуваче, серйозно? Отакі висновки твій персонаж зробив з долі та самопожертви свого друга Овена? Ladno, як скажеш.

Тож мені страшнувато цю книгу комусь радити.
(І ви помітили, що цей відгук вийшов довшим за попередній, хех?)

"The Tusks of Extinction" Ray Nayler #books

Позачергово прочитав, щоб вам не довелося.

На днях українська спільнота шанувальників фантастики не обійшла увагою той факт, що Hugo Award за кращу повість цього року отримав твір з максимально несподіваною фабулою: "руська вчена-попаданка в тіло мамонта захищає відтворених іншими руськими вченими мамонтів від браконьєрів"

Думки розділилися - пав автор жертвою традиційного вестернівського русофільства і тяги до екзотичного сетінга чи є за цим якась ідея (тим більше, що Нейлер наче знайомий з Росією на власному досвіді).

Щож, якщо спочатку зберігалась ілюзія, що автор щось таки знає

It seemed at first like they drank out of boredom—but really it was out of disgust. They drank to throw a curtain of intoxication over the filth, the stench of themselves, the violence of their actions, the futility of it all.

то дуже швидко все скотилось в типову толстоєвщину і традиційні перепєтії загадкової руської души, які ідеально підсумовує відомий анекдот про "їбу і плачу"

Vladimir had seen the pictures, which Anthony showed to no one else, of him with the animals he killed. He was never happy in those pictures. Never smiling. He looked like he had done exactly what Vladimir accused him of. He looked like he had committed murder. Worse, he looked like he had killed something he loved. In every hunting photo, Anthony looked hollowed out. Drained.

В принципі, вичерпно показує "експертизу" автора в руському питанні твердження, що зменшувальним іменем від Владімір є Діма.

Окрім буквального (і доволі очевидного) посила "браконьєрство - це дуже-дуже погано" ідеєю повісті є максимально прозора метафора "охота за слоновою кісткою як колоніальна експлуатація" (вона прозора настільки , що один з персонажів її буквально проговорює вголос). Що в цій метафорі означає переконання, що нерозумні тубільці воскреслі мамонти неминуче вимруть без настанов від білої Справжньої Людини з Освітою - я думаю, теж досить однозначно.

Крім цього "ідейного" навантаження повість складається в рівних долях з повторюваних фраз та роялей в кущах, дешевого моралізаторства та прощення для тих, хто його абсолютно не заслуговує.

Так шо по Х'юго? Ну... люди з першого світу вручають премії творам, що приємно чухають его людей з першого світу. Іноді нам це цікаво, а іноді - як от зараз - не дуже.

Особисто мені треба будуть якісь дуже вагомі причини, щоб ще якусь книжку пана Нейлера взяти читати.

P.S. А от по нагородженому в цьому році роману Беннета в мене, навпаки, дуже гарні передчуття. Чекаю з нетерпінням книжечку і одразу читатиму.

Імпровізований флешмоб з книжечками до Дня Прапора, що почався тут в реплаях кльовий, хоча я трохи обмежений тим, що прочитане відсилаю домів. Довелося імпровізувати і самому.

"Гра в перевдягання" Артем Чех #books

Що я можу сказати: Артем Чех - чортів геній і зробив це вдруге.

Минулого року, коли я читав "Хто ти такий?", то періодично гарчав собі під носа: "чуваче, хто ТИ, бляха, такий і звідки все знаєш про МОЄ дитинство?".
Це був дуже точний і дуже особистий досвід читання, мабуть з кращого, що людина в принципі може отримати від художньої книги.
Само собою, що я записав автора у нотатничок.

Потім була прочитана "Пісня відкритого шляху" - і це також дуже хороша книга, але не настільки особиста для мене.

І ось "Гра в перевдягання", і я знов такий "ну якого хуя знову, а про те як я служив в 22 звідки ТИ знаєш?"

Серйозно. "Гра" - дуже короткий (+- 200 сторінок) навіть не художній твір, а спогад про активну участь пана Чеха в обороні України, що збігається з моєми особистими враженнями, настроями і спогадами настільки точно, наскільки це взагалі можливо (принаймні в першій своїй половині, бо для мене перевод трапився раніше ніж для Чеха і значної кількості небезпек я щасливо уник). Я абсолютно певен, що книгу варто прочитати кожному українцеві, бо можливо (і ймовірно) колись будуть і кращі книги на тему "як воно було", але ця вже тут і вона чудова в своїй правдивісті.

Якось так.

А в мене вже заначені "Район Д" та "Точка нуль" - чекають того моменту, коли мені буде треба.

Принагідно, зі святом всіх, хто це читає 24 серпня - мабуть найважливішим святом, що в нас є.

"Вижити" Коді Кессіді #books

Тут нема чого багато розповідати - максимально лайтовий, без якихось претензій, наукпоп про шанси людини вижити в жахливих катастрофах минулого.
Від падіння астероїда, що, гіпотетично, вбив динозаврів, через Помпеї та падіння Константинополя до "Титаніка" і землетруса в Сан-Франциско.

15 катастроф, по півтора десятка сторінок на кожну + до кожної список літератури англійською для поглибленого вивчання.

Легко читається і непогано розважає, але ніякого таємного суперглибокого знання не пропонує.

Імпульсивна покупка, про яку я не шкодую :)

P.S. Буквально щойно подумалось, що в деяких викладках автора буквально вайби відомої історії про "кілограм щура". Особливо там, де він шанси на втечу від динозавра розраховує. Вибачте мене за цю асоциацію, будь ласка.

"Агла. Алеф" Радек Рак #books

В першій частині своєї нової трилогії (фінальна частина має вийти польською в середині вересня) Радек Рак трошки відступається від своєї фірмової фантасмагорії в бік більш традиційного фентезі(?).

Важливе уточнення: більш традиційного виключно по мірках попередніх своїх книг, бо in general "Агла" навіяла мені спогади про химерні світи Нового Кробузона, Булікова та може трохи "Темні матерії" Пулмана (якби вони були написані трохи бодріше).

Дія роману здебільшого відбувається у місті Тибіль (яке, як ми можемо здогадатись чи прочитати в примітках, дуже схоже на Краков з нашої реальності). Місто дивне, бо поруч з запряженими кіньми екіпажами по його вулицях рухаються загадкові смрти (конструкти, створені з механічних частин і мертвої плоті), а іноді і "мерседеси" всевладного Управління Безпеки, зустріч з яким, ясна справа, нічого доброго нікому не віщує. Контролює цю неприємну організацію особисто Цар (з великої букви)...

Але виходить так, що як про саму сутність Царя, так і про світ, що оточує Тибіль (а він, дуже очевижно, зовсім на наш не схожий) ми не знаємо майже нічого. Бо спостерігаємо за подіями крізь очі такої собі Софії Клюк (доньки професора Яна Кшиштофа Клюка, що поїхав... у справах, так скажемо) - яка мало того, що майже не покидає університета, де працює її батько, так ще й не вважає за потрібне пояснювати читачеві очевидні для кожного мешканця Тибіля речі. Здогадуйтесь самі.

Попри стігму героїні-підлітки, "Агла. Алеф" аж ніяк не янг-едалт - в книзі вистачає жорстокості, нецензурної лайки та інших, зовсім не дитячих речей.

Не кажучи вже про те, де опиниться Софія в кінці (і що, відповідно, чекає її в другому романі)...

Це і є основний мінус - попри завершену сюжетну арку, аж надто хочеться дізнатися, що ж там буде далі, а продовження українською треба чекати.
(Поки чекаємо, звісно, можна поразгадувати щедро відсипані автором загадки. Наприклад, чимала кількість історичних постатей в світі Софії має повних двійників в нашому світі - та той же Ян Кшиштоф Клюк. Чому так?)

Пам'ятаю і пам'ятатиму.

"Зібрання творів" Елджернон Генрі Блеквуд #books

Мабуть важко переоцінити внесок, зроблений Елджерноном Блеквудом в жанр історій про потойбічне.

Крім величезного корпусу власних текстів він надихнув чимало інших авторів від класиків типу Лавкрафта чи Ходжсона (якого теж сподіваюся колись побачити в цій книжній серії) до більш сучасних типу Енн Райс.

Навіть шановний пан Дж.Р.Р.Толкін, в своєму гайді для перекладачів, писав, що фразою "crack of doom" зобов'язаний Блеквуду (цей факт я, звісно, дізнався з вікіпедії, але він надто милий, щоб його тут не згадати).

Тож знайомство з українським виданням його обраних творів було абсолютно неминучим.
А от враження від них - неоднозначними, тому згадую включені в збірку тексти окремо.

"Верби" та "Вендиго" - на мій смак - досі можна вважати максимально близькими до вершини жанра. Гнітюча атмосфера, сили природи перед якими людина - ніщо, все що ми любимо.

"Снігові чари", "Випадок у найманому будинку" та "Божевілля Джонса" - просто хороші оповідання.

А от "Випадки з практики доктора Сайленса" - не зачепили абсолютно, буквально продирався крізь них. Ну буду вважати, що не просто час згаяв, а провів історичне дослідження.

Тим більше, що перші два згаданих оповідання окупають книжку на 100%

"Дороговкази" Роджер Желязни #books

Якось згадали певний час тому метра в смол толку про книжки і захотілося щось перечитати з нього.

Провів інвентаризацію наявних українською книжок...і зрозумів, що конкретно цю я або не читав взагалі, або читав так давно, що ниц не пам'ятаю звідти. Вибор був зроблений.

Буквально на другій сторінці шлях не надто знайомому ще протагоністу підказує Гітлер на фольксвагені. Окей, це задає певні очікування.

Протагонистів виявляється двоє, пов'язаних між собою кровним родством, з ненадто прозорими цілями вони мчать таємничою Дорогою, супроводжувані штучними інтелектами, замаскованими під збірки поезії.

Дорога ж ця тягнеться від початку часів і до непевного далекого майбутнього. Особливі люди можуть мандрувати нею, а відповідно і в часі.

Але, очевидно, є й певні обмежання... ну і так далі.

"Дороговкази" - короткий роман написаний в тому неповторному стилі на стику наукової фантастики і фентезі, яким Желязни так чудово володів... але читати книгу непросто, бо вона відноситься до експерементальних робот письменника.

Кожному з двох протагоністів відповідає одна з сюжетних ліній, позначених просто "Один" та "Два". І, якщо "Один" здебільшого лінійна історія, то "Два" - геть ні. Бо Желязни написав ці глави... а потім перемішав їх і вставив в книгу в довільному порядку. Ну бо так цікавіше.

В ітогє вийшло "забористе чтиво" (с) один пан з інтернетів. Але абсолютно варте того.

P.S. І гляньте ще яку чудову обкладинку для романа Даррел Світ колись намалював.

"Повня дурня" Джим Бутчер #books

Другий роман цикла про приватного чарівника Гаррі Блекстоуна Копперфільда Дрездена

Тут, насправді мало що можу додати до свого відгука на "Грозовий фронт".

"Повня дурня" - така сама суміш нуару та міського фентезі, як і перша частина цикла. Гаррі знов вплутується в неприємності - цього разу з перевертнями в погонах (обережно, трохи спойлер) і знов помірно успішно з них виплутується. Знову страждає від бідності, непростих відносин з лейтенанткою поліції Каррін Мерфі та журналісткою Сьюзан Родрігез, зайвої уваги міської організованної злочинності і тому подібних речей.

Якщо перший роман сподобався - сподобається і цей, тим більше, що написаний він помітно краще за "Грозовий фронт" - така тенденція змушує дивитися на третій з оптимізмом.

Ну а якщо не сподобався - нічого нового вам в цьому не покажуть.

Я з першої категорії, тож "Загрозу з того світу" (той самий третій роман) вже замовив і чекаю.