"Вартові Кордонів і Меж. Посвята меча" Гаель Алехо Грахілья #books

Мушу почати з двох зізнань:

1) Навіть якби мене взагалі не цікавив текст, цю книгу я б купив виключно заради картинок. Дуже сумую за майже втраченим мистецтвом видання книжок де кожні кілька сторінок зустрічається чорнобіла ілюстрація. А тут - саме так. І одразу вайби "Сивого капітана", "Пригод Аліси" та ще купи напівзабутих томів з дитинства.

2) Козі фентезі - взагалі не моя тема. З одного боку мода совати всюди грімдарк просто шоб було піддістала, але з іншого все ж хочеться якихось ставок, ризиків і конфліктів.

За визначенням одного із співавторів (а метр Грахілья - насправді авторський дует з Дніпра) "Вартові Кордонів і Меж" - якраз-таки пригодницьке козі фентезі... і мені норм.

Книга приємно написана, легко читається (480 сторінок пішло буквально за пару вечорів), а спостерігати за героям-разпиздяямипаладінами - відверто цікаво.

Сетінг приємно відрізняється від зовсім класичного фентезі наявністю вогнепальної зброї - що неминуче викликає асоциації з "Мушкетерами" Дюма, даром що тутошні паладіни все ж набагато морально стійкіші за мушкетерів - в політику якщо і вляпуються, то виключно з благою метою, споживають відповідальніше, а дівок не бесчинствують геть зовсім - бо їм неможна.

Закони світу (особливо теологія, з очевидних причин) продумані набагато ретельніше, ніж я від книги подібного (під)жанру очікував - мені таке подобається.

Тож на продовження я одразу в дєлє, єдине - хотілось би більше пригод і менше роздумів про користь цноти.

"Атраменти" Уляна Кривохатько #books

Антиутопія та ще й без сумнозвісної приписки "підліткова"!

{Тут зарезервоване місце під розлогий гундьож про те, що в 2025-то році всі взагалі антиутопії, якщо не підліткові, то орієнтовані на молодь, а люди постарше лякаються умовного "Adolescence" більше ніж умовного "1984". Але побережу ваші нерви ;)}

Так чи інакше, при читанні цієї книги не доводиться діставати легендарний мем і це безумовний плюс.

Плюсів у романа загалом чимало:
- Живі персонажи, в яких легко повірити і яким абсолютно природньо співчувати.
- Хтонічні прибульці-загарбники описані з достатньою долею деталізації, щоб читач все потрібне сам собі додумав.
- Огидні тіпочки-колаборанти, набагато конкретніші за прибульців - знову ж все як треба.
- Закручена інтрига про підпілля, спротив і зраду - все як ми любимо. (Чогось здається, що я вгадав оцетакповрот саме тоді, коли цього хотіла пані авторка, а навіть якщо і ні - вийшло пречудово)
- Фінал, такий як і мав би бути, на мій смак.

Тепер до суб'єктивних скарг
- Трошки не вистачило мені більш плавного переходу між частинами. Воно наче і зрозуміло, але все одно...
- Я не дуже люблю Київ, тож увесь києвоцентризм роману з купою топонимів і відсилок до реально існуючих міць - повз мема.
- Дозволив собі трохи посміятися на звістці, що загарбники заборонили тікток. Мінуси, як кажуть, які?

Але в цілом, це була гарна пригода, я задовлений.
Уляно, давай вже космооперу, мені треба.

Бонус трек - нерегулярна рубріка "кіно, що мені подобається, а ніхто не бачив":
Якщо вам зайшли "Атраменти" - зробіть собі ласку і подивіться фільм "Captive State" 2019 року.
Маю підстави думати, що буде цікаво.

"Музиканти" Володимир Аренєв #books

"Ніч в самотньому грудні"

Якби я писав справжню рецензію, якій потрібна була б назва, то не упустив би можливості випендритись якось так.

Бо "сезонна" магія, балакливі тварини в героях та й атмосфера загалом роблять асоциацію неминучою. І нема різниці, що події "Музикантів" не тривають місяць, а спресовані в одну довгу ніч.

Само собою, при моєму ставленні до пана Желязни, таке порівняння - максимальний комплімент.

"Музиканти" - історія коротенька, сто сторінок недрібним шрифтом, але якась дуже своєчасна і прямо в серденько. При цьому в книзі знайшлося місце і веселому, і сумному (куди ж без цього в наші часи), і відсилкам з великодками.
В кінці навіть люб'язно наведений список підступних питань "для книжкових клубів", деякі з яких змусили мене пройтися історією ще раз - чи не пропустив чого. Така собі книжка-загадка.

А ще є ілюстрації (якщо це не перший мій пост, який ви читаєте, то ймовріно вже в курсі, що книжнки з картинками - моя слабкість) - в "Музикантах" їх багато і вони чудові (див. приклад) - моя повага пану Дмитру Кривоносу.

Тож книга пана Аренєва - чудовий спосіб влаштувати собі вечір з магією без жодних істотних мінусів.

"Чаклунський довідник з оборонного пекарства" Т.Кінгфішер #books

Без особливого сорому зізнаюся, що цю книжку мені продала обкладинка.

Ну тобто, з творчостю пані Кінгфішер було цікаво ознайомитись загалом, але ж треба почати з чогось конкретного. І тут обкладинка зі зловісним імбирним чоловічком аж надто вибивалися з ряду напівз'їдених коней та хтонічних кролей (я обов'язково прочитаю і ці книжки, тож ви все це побачите прямо в цьому каналі). Відчувалася певна історія за тим, як тітулована авторка горорів докотилася до підліткового фентезі. Мінорний спойлер: покрови з цієї таємниці зриває сама авторка в післямові.

В цілому, під обкладинкою з пряником вас чекає точно те, що обіцяє анотація: учениця пекарки Мона любить свою роботу і знати не хоче ні про які пригоди. Так, вона трохи вміє колдувати, але суто утілітарно - її чарам підвладна тільки випічка. Але сподівання на спокійне життя розбиваються об труп знайдений в пекарні рано вранці.

Неприємна знахідка приводить до целої низки пригод, що бездоганно витримують кращі традиції плутовського фентезі і навіть до великої битви, описаної, на мій смак, не так вдало (вибачте за вже другий спойлер: так, там є битва).

Якихось особливих проблем, пов'язаних з підлітковістю книги я не помітив, тож можна сміливо брати навіть якщо ви душний дід, що просто любить недовгі історії про пригодоньки вольних та невольних пройдисвітів.

А пані Кінгфішер читатиму далі.

"Життя хлопця" Роберт Маккеммон #books

Певний час тому, у відгуку на "Щось лихе насуває", скаржився про невдячність написання відгуків на визнану класику.

Та ж фігня і з цією книгою: від неї всі у захваті - я не виключення, важко щось додати, чого вже не було сказано, ще важче - щоб від моїх восторгів в вас не потекла патока з екрану.

Втішатимусь тим, що принаймні одній людині мої восторги книгу "продали". Бо роман і справді чудовий.

В моїй системі коодинат він десь посередині між Бредбері, Гарпер Лі та Стівеном нашим Кінгом. Та сама атмосфера маленького містечка, трошки спогадів про дитинство, трошки магічного реалізма, трошки таємниці і вже зовсім трошки горора. І результат більший за просте поєднання всіх складових.

Мабуть на цьому і все.

Я в дзеркалі дорослий став -
та це для хлопців книга.

(насправді - для пацанів та пацанесс будь-якого віку)

"Молитва за Овена Міні" Джон Ірвінг #books

А от з цією книгою мої відносини були непростими.
Перш за все - абсолютно помилкою було брати її, щоб догнатися після "Життя хлопця", якого мені трохи не вистачило.

Попре те, що і то, і то - певною мірою романи дорослішання де дія відбувається в маленьких американських містечках - на цьому спільне і закінчується.
На відміну від добродушної та трохи магічної ностальгії Маккеммона - в Ірвінг передоз фаталізма, тлєна та старіковського ворчання.

На першій третині роману я кілька разів був близький до того, щоб дропнути книгу взагалі. Аж надто багато крінжи було.

Не дропнув, бо написано талановито, потроху втягнувся і майже запойно дочитав до кінця.

І маю сказати, що частина про дружбу, віру, долю і фаталізм (куди ж без нього) - дійсно чудова. З лишком виправдала всі мої страждання з рештою книги.

Але інтерлюдії від лиця дорослого протагоніста (та самого автора?) - це було щось жахливе. Давно я не був аж настільки незгодний з художнім текстом. Якесь дістільоване "Old man yells at cloud" з картинки вище.
"Їхав Рейган через Рейган, В'єтнам-В'єтнам, я з'їбав в Канаду, а решта муріканців - дурачки". Чуваче, серйозно? Отакі висновки твій персонаж зробив з долі та самопожертви свого друга Овена? Ladno, як скажеш.

Тож мені страшнувато цю книгу комусь радити.
(І ви помітили, що цей відгук вийшов довшим за попередній, хех?)

"The Tusks of Extinction" Ray Nayler #books

Позачергово прочитав, щоб вам не довелося.

На днях українська спільнота шанувальників фантастики не обійшла увагою той факт, що Hugo Award за кращу повість цього року отримав твір з максимально несподіваною фабулою: "руська вчена-попаданка в тіло мамонта захищає відтворених іншими руськими вченими мамонтів від браконьєрів"

Думки розділилися - пав автор жертвою традиційного вестернівського русофільства і тяги до екзотичного сетінга чи є за цим якась ідея (тим більше, що Нейлер наче знайомий з Росією на власному досвіді).

Щож, якщо спочатку зберігалась ілюзія, що автор щось таки знає

It seemed at first like they drank out of boredom—but really it was out of disgust. They drank to throw a curtain of intoxication over the filth, the stench of themselves, the violence of their actions, the futility of it all.

то дуже швидко все скотилось в типову толстоєвщину і традиційні перепєтії загадкової руської души, які ідеально підсумовує відомий анекдот про "їбу і плачу"

Vladimir had seen the pictures, which Anthony showed to no one else, of him with the animals he killed. He was never happy in those pictures. Never smiling. He looked like he had done exactly what Vladimir accused him of. He looked like he had committed murder. Worse, he looked like he had killed something he loved. In every hunting photo, Anthony looked hollowed out. Drained.

В принципі, вичерпно показує "експертизу" автора в руському питанні твердження, що зменшувальним іменем від Владімір є Діма.

Окрім буквального (і доволі очевидного) посила "браконьєрство - це дуже-дуже погано" ідеєю повісті є максимально прозора метафора "охота за слоновою кісткою як колоніальна експлуатація" (вона прозора настільки , що один з персонажів її буквально проговорює вголос). Що в цій метафорі означає переконання, що нерозумні тубільці воскреслі мамонти неминуче вимруть без настанов від білої Справжньої Людини з Освітою - я думаю, теж досить однозначно.

Крім цього "ідейного" навантаження повість складається в рівних долях з повторюваних фраз та роялей в кущах, дешевого моралізаторства та прощення для тих, хто його абсолютно не заслуговує.

Так шо по Х'юго? Ну... люди з першого світу вручають премії творам, що приємно чухають его людей з першого світу. Іноді нам це цікаво, а іноді - як от зараз - не дуже.

Особисто мені треба будуть якісь дуже вагомі причини, щоб ще якусь книжку пана Нейлера взяти читати.

P.S. А от по нагородженому в цьому році роману Беннета в мене, навпаки, дуже гарні передчуття. Чекаю з нетерпінням книжечку і одразу читатиму.

Імпровізований флешмоб з книжечками до Дня Прапора, що почався тут в реплаях кльовий, хоча я трохи обмежений тим, що прочитане відсилаю домів. Довелося імпровізувати і самому.

"Гра в перевдягання" Артем Чех #books

Що я можу сказати: Артем Чех - чортів геній і зробив це вдруге.

Минулого року, коли я читав "Хто ти такий?", то періодично гарчав собі під носа: "чуваче, хто ТИ, бляха, такий і звідки все знаєш про МОЄ дитинство?".
Це був дуже точний і дуже особистий досвід читання, мабуть з кращого, що людина в принципі може отримати від художньої книги.
Само собою, що я записав автора у нотатничок.

Потім була прочитана "Пісня відкритого шляху" - і це також дуже хороша книга, але не настільки особиста для мене.

І ось "Гра в перевдягання", і я знов такий "ну якого хуя знову, а про те як я служив в 22 звідки ТИ знаєш?"

Серйозно. "Гра" - дуже короткий (+- 200 сторінок) навіть не художній твір, а спогад про активну участь пана Чеха в обороні України, що збігається з моєми особистими враженнями, настроями і спогадами настільки точно, наскільки це взагалі можливо (принаймні в першій своїй половині, бо для мене перевод трапився раніше ніж для Чеха і значної кількості небезпек я щасливо уник). Я абсолютно певен, що книгу варто прочитати кожному українцеві, бо можливо (і ймовірно) колись будуть і кращі книги на тему "як воно було", але ця вже тут і вона чудова в своїй правдивісті.

Якось так.

А в мене вже заначені "Район Д" та "Точка нуль" - чекають того моменту, коли мені буде треба.

Принагідно, зі святом всіх, хто це читає 24 серпня - мабуть найважливішим святом, що в нас є.