"Плющ" Саща Буль #books

Постапокаліптичний вестерн, дія якого відбувається у світі, схожому на наш, але такому де пандемія 2019 року не зійшла по троху на нівець, а ставала дедалі гіршою, суспільство руйнувалося, а т.з. перший світ вирішив, що безпечніще обнести певну країну стіною і просто спостерігати, що ж там відбуватиметься (і тут світи болісно схожі між собою, хехе).

Відбулося це вже чимало років тому, але люди за стіною вперто відмовилися вмирати, побудували якусь пародію на старе суспільство і живуть собі, повторюючи старі помилки і роблячи нові.

І от одного дня молодий парубок Йона супроводжує свого старого наставника (і названого батька) на ярмарок - продавати коней... Ну а далі ви вже в книзі прочитаєте.

Можна сказати, що Саша Буль абсолютно не приховує джерело натхнення своєї книги - в романі буквально епіграф з Кормака Маккарті.
Щож, і приклад для наслідування гідний, і спроба вдала, на мій смак. Тож це плюс.

Іншою книгою, яку я неминуче згадував читаючи "Плющ" (хоча об'єктивно написана вона пізніше) була "Пісня відкритого шляху" Артема Чеха (і так, це теж комплімент)
Єдине, що ніби Йона з "Плюща" та Гнат з "Пісні" ніби рухаються в своїх подорожах в протилежні стороні, на зустріч один одному - і розминаються десь на півшляху.

З умовних мінусів роману - хіба що враження, що десь на середині пан Буль передумав писати один роман і почав геть інший. Обидва хороші, але стикуються між собою дуже умовно.

А от наявність в тексті qr-кодів на супроводжуючі пісні (у виконанні автора, який не тільки письменник, але й музикант) - дуже приємний і атмосферний бонус.

"Плющ. За стіною. Випуск 1" Саша Буль, Андрій Дяків

Що ж стосується комікса-компаньйона - то тут рано щось казати, бо перший випуск містить лише саму зав'язку історії.
Історії багатообіцяючої, але такої, що в наших реаліях може і не мати продовження.
Але якщо матиме - то я в ділі, початок сподобався.

P.S. Все ще жертвую відеоіграм час, який міг би витратити не книжки, але кидати читання неможливо не планую, тож лишайтеся з нами

"In the Belly of the Whale" Michael Flynn #books

Буває таке, що збираєшься читати зовсім інше, але на очі трапляється книга, що "продає" себе буквально першим абзацем.
Так і вийшло. Ось цей абзац:

All this happened a great long time ago, by which we mean not merely that it was long ago but also that it was great. It was an age of drama and romance, of farce and adventure. Everything was bigger; everything was grander. Heroes were more heroic, lovers more lovely, traitors more treacherous, conflicts more conflicted. There were spaceships bigger than mountains. There were spaceships that were mountains.

Українському читачеві Майкл Френсіс Флінн (до сорому наших видавців) відомий виключно серйозним hard sci-fi романом "Айфельгайм" - про контакт середньовічних німців з прибульцями (роман абсолютно чудовий, хоча іноді і важкуватий).

Але левову частку творчого доробка Флінна складає епічний метацикл з його власною авторською історією майбутнього - від початку XXI століття в "Firestar" і на тисячі років вперед в тетралогії "The Spiral Arm".

Відноситься до цього метациклу і "В череві кита" - остання, нажаль, книга письменника (Флінн помер восени 2023, книгу видано посмертно в 2024). Роман при цьому абсолютно самостійний і закінчений, якогось знайомства з іншими творами Флінна не потребує.

Тож, що за "Кит" такий? Огромний корабель поколінь, побудований всередині астероїда, що вже кількасот років прямує до свого пункту призначення в системі Тау Кіта (ха!) - і ще кількасот років прямуватиме, якщо все піде згідно Плану.

"Кита" покищо не спіткала сумна доля зорельота "Авангард" з "Небесних сирот" Хайнлайна (неможливо уникнути цього порівняння) - екіпаж все ще пам'ятає свою мету. Проте кілька десятків років тому вже сталася катастрофа, шо загрожувала існуванню всього корабля і зробила його частину безлюдною. Росте напруга як технологічна так і соціальна - нащадки колишніх офіцерів утворили нову аристократію і явно зловживають своїми привілеями - нудно спостерігати за "Китом" читачу точно не буде.

Сюжет романа подається через числений набір дуже різних персонажів - як по соціальному статусу (від старших офіцерів до чорноробочих) так і по культурному бекграунду (екіпаж "Кита" належав до різних етнічних груп і Флінн максимально відірвався теоретизуючи, до чого могло привести їх змішування в замкнутому просторі протягом кількох століть). Маю зізнатися, що лінгвістичні приколи в книзі неодноразово робили боляче моєму недосконалому знанню англійської: Deeds, I am, Chafe Inspector. ’Deeds, I am. But you kin call me ‘Hu.’ What brings ye for’rd into Lower Black Jade from all de way aft in dat Li’l Lotus?

Події починаються з неопізнаного тіла в далекому закутку корабля, але швидко перетворюють на дещо більше, так що затроне весь корабель.

Аналогії на сучасність - помітні, але не перетворюють роман на політичний памфлет.

Все це робить "In the Belly of the Whale" одним із кращих творів про кораблі поколінь, що я читав. Дуже раджу.
А собі в плани поставив поступово ознайомитись з усім метациклом ("Спіральний рукав" починав колись читати російською і він теж чудовий, тож буде наступним, я думаю)

"Вартові Кордонів і Меж. Посвята меча" Гаель Алехо Грахілья #books

Мушу почати з двох зізнань:

1) Навіть якби мене взагалі не цікавив текст, цю книгу я б купив виключно заради картинок. Дуже сумую за майже втраченим мистецтвом видання книжок де кожні кілька сторінок зустрічається чорнобіла ілюстрація. А тут - саме так. І одразу вайби "Сивого капітана", "Пригод Аліси" та ще купи напівзабутих томів з дитинства.

2) Козі фентезі - взагалі не моя тема. З одного боку мода совати всюди грімдарк просто шоб було піддістала, але з іншого все ж хочеться якихось ставок, ризиків і конфліктів.

За визначенням одного із співавторів (а метр Грахілья - насправді авторський дует з Дніпра) "Вартові Кордонів і Меж" - якраз-таки пригодницьке козі фентезі... і мені норм.

Книга приємно написана, легко читається (480 сторінок пішло буквально за пару вечорів), а спостерігати за героям-разпиздяямипаладінами - відверто цікаво.

Сетінг приємно відрізняється від зовсім класичного фентезі наявністю вогнепальної зброї - що неминуче викликає асоциації з "Мушкетерами" Дюма, даром що тутошні паладіни все ж набагато морально стійкіші за мушкетерів - в політику якщо і вляпуються, то виключно з благою метою, споживають відповідальніше, а дівок не бесчинствують геть зовсім - бо їм неможна.

Закони світу (особливо теологія, з очевидних причин) продумані набагато ретельніше, ніж я від книги подібного (під)жанру очікував - мені таке подобається.

Тож на продовження я одразу в дєлє, єдине - хотілось би більше пригод і менше роздумів про користь цноти.

"Атраменти" Уляна Кривохатько #books

Антиутопія та ще й без сумнозвісної приписки "підліткова"!

{Тут зарезервоване місце під розлогий гундьож про те, що в 2025-то році всі взагалі антиутопії, якщо не підліткові, то орієнтовані на молодь, а люди постарше лякаються умовного "Adolescence" більше ніж умовного "1984". Але побережу ваші нерви ;)}

Так чи інакше, при читанні цієї книги не доводиться діставати легендарний мем і це безумовний плюс.

Плюсів у романа загалом чимало:
- Живі персонажи, в яких легко повірити і яким абсолютно природньо співчувати.
- Хтонічні прибульці-загарбники описані з достатньою долею деталізації, щоб читач все потрібне сам собі додумав.
- Огидні тіпочки-колаборанти, набагато конкретніші за прибульців - знову ж все як треба.
- Закручена інтрига про підпілля, спротив і зраду - все як ми любимо. (Чогось здається, що я вгадав оцетакповрот саме тоді, коли цього хотіла пані авторка, а навіть якщо і ні - вийшло пречудово)
- Фінал, такий як і мав би бути, на мій смак.

Тепер до суб'єктивних скарг
- Трошки не вистачило мені більш плавного переходу між частинами. Воно наче і зрозуміло, але все одно...
- Я не дуже люблю Київ, тож увесь києвоцентризм роману з купою топонимів і відсилок до реально існуючих міць - повз мема.
- Дозволив собі трохи посміятися на звістці, що загарбники заборонили тікток. Мінуси, як кажуть, які?

Але в цілом, це була гарна пригода, я задовлений.
Уляно, давай вже космооперу, мені треба.

Бонус трек - нерегулярна рубріка "кіно, що мені подобається, а ніхто не бачив":
Якщо вам зайшли "Атраменти" - зробіть собі ласку і подивіться фільм "Captive State" 2019 року.
Маю підстави думати, що буде цікаво.

"Музиканти" Володимир Аренєв #books

"Ніч в самотньому грудні"

Якби я писав справжню рецензію, якій потрібна була б назва, то не упустив би можливості випендритись якось так.

Бо "сезонна" магія, балакливі тварини в героях та й атмосфера загалом роблять асоциацію неминучою. І нема різниці, що події "Музикантів" не тривають місяць, а спресовані в одну довгу ніч.

Само собою, при моєму ставленні до пана Желязни, таке порівняння - максимальний комплімент.

"Музиканти" - історія коротенька, сто сторінок недрібним шрифтом, але якась дуже своєчасна і прямо в серденько. При цьому в книзі знайшлося місце і веселому, і сумному (куди ж без цього в наші часи), і відсилкам з великодками.
В кінці навіть люб'язно наведений список підступних питань "для книжкових клубів", деякі з яких змусили мене пройтися історією ще раз - чи не пропустив чого. Така собі книжка-загадка.

А ще є ілюстрації (якщо це не перший мій пост, який ви читаєте, то ймовріно вже в курсі, що книжнки з картинками - моя слабкість) - в "Музикантах" їх багато і вони чудові (див. приклад) - моя повага пану Дмитру Кривоносу.

Тож книга пана Аренєва - чудовий спосіб влаштувати собі вечір з магією без жодних істотних мінусів.

"Чаклунський довідник з оборонного пекарства" Т.Кінгфішер #books

Без особливого сорому зізнаюся, що цю книжку мені продала обкладинка.

Ну тобто, з творчостю пані Кінгфішер було цікаво ознайомитись загалом, але ж треба почати з чогось конкретного. І тут обкладинка зі зловісним імбирним чоловічком аж надто вибивалися з ряду напівз'їдених коней та хтонічних кролей (я обов'язково прочитаю і ці книжки, тож ви все це побачите прямо в цьому каналі). Відчувалася певна історія за тим, як тітулована авторка горорів докотилася до підліткового фентезі. Мінорний спойлер: покрови з цієї таємниці зриває сама авторка в післямові.

В цілому, під обкладинкою з пряником вас чекає точно те, що обіцяє анотація: учениця пекарки Мона любить свою роботу і знати не хоче ні про які пригоди. Так, вона трохи вміє колдувати, але суто утілітарно - її чарам підвладна тільки випічка. Але сподівання на спокійне життя розбиваються об труп знайдений в пекарні рано вранці.

Неприємна знахідка приводить до целої низки пригод, що бездоганно витримують кращі традиції плутовського фентезі і навіть до великої битви, описаної, на мій смак, не так вдало (вибачте за вже другий спойлер: так, там є битва).

Якихось особливих проблем, пов'язаних з підлітковістю книги я не помітив, тож можна сміливо брати навіть якщо ви душний дід, що просто любить недовгі історії про пригодоньки вольних та невольних пройдисвітів.

А пані Кінгфішер читатиму далі.

"Життя хлопця" Роберт Маккеммон #books

Певний час тому, у відгуку на "Щось лихе насуває", скаржився про невдячність написання відгуків на визнану класику.

Та ж фігня і з цією книгою: від неї всі у захваті - я не виключення, важко щось додати, чого вже не було сказано, ще важче - щоб від моїх восторгів в вас не потекла патока з екрану.

Втішатимусь тим, що принаймні одній людині мої восторги книгу "продали". Бо роман і справді чудовий.

В моїй системі коодинат він десь посередині між Бредбері, Гарпер Лі та Стівеном нашим Кінгом. Та сама атмосфера маленького містечка, трошки спогадів про дитинство, трошки магічного реалізма, трошки таємниці і вже зовсім трошки горора. І результат більший за просте поєднання всіх складових.

Мабуть на цьому і все.

Я в дзеркалі дорослий став -
та це для хлопців книга.

(насправді - для пацанів та пацанесс будь-якого віку)

"Молитва за Овена Міні" Джон Ірвінг #books

А от з цією книгою мої відносини були непростими.
Перш за все - абсолютно помилкою було брати її, щоб догнатися після "Життя хлопця", якого мені трохи не вистачило.

Попре те, що і то, і то - певною мірою романи дорослішання де дія відбувається в маленьких американських містечках - на цьому спільне і закінчується.
На відміну від добродушної та трохи магічної ностальгії Маккеммона - в Ірвінг передоз фаталізма, тлєна та старіковського ворчання.

На першій третині роману я кілька разів був близький до того, щоб дропнути книгу взагалі. Аж надто багато крінжи було.

Не дропнув, бо написано талановито, потроху втягнувся і майже запойно дочитав до кінця.

І маю сказати, що частина про дружбу, віру, долю і фаталізм (куди ж без нього) - дійсно чудова. З лишком виправдала всі мої страждання з рештою книги.

Але інтерлюдії від лиця дорослого протагоніста (та самого автора?) - це було щось жахливе. Давно я не був аж настільки незгодний з художнім текстом. Якесь дістільоване "Old man yells at cloud" з картинки вище.
"Їхав Рейган через Рейган, В'єтнам-В'єтнам, я з'їбав в Канаду, а решта муріканців - дурачки". Чуваче, серйозно? Отакі висновки твій персонаж зробив з долі та самопожертви свого друга Овена? Ladno, як скажеш.

Тож мені страшнувато цю книгу комусь радити.
(І ви помітили, що цей відгук вийшов довшим за попередній, хех?)