Clair Obscur: Expedition 33 #games

Ця мразь відеогра винна в тому, що я два тижні майже не читав книжок і я хочу зробити її вона вже і так відома на весь інтернет, тож це просто формальне визнання моєї любові.
Приємний геймплей, чудовий артдірекшен, неймовірна музика, що оселилася в моєму постійному плейлісті та - головне - прекрасна історія, цілком гідна романа, що легко став би культовим.

В той же час - чарівна помилка вижившого історія про те, як маленька вмотивована команда робила проект мрії і зробила несподіваний хіт. Щиро радий за Sandfall Interactive.

І абсолютно щиро раджу Експедицію всім, хто грає в відеоігри.
А далі вже знов про книжки...

https://youtu.be/LpNVf8sczqU?si=61hZqzkU9UBkT-vJ

"Чорноязикий злодій" Крістофер Б'юлман #books

Сталося так, що в Людосвіті щойно відгриміли руйнівні війни з гоблінами. Руйнівні настільки, що коштували людям 9 з 10 дорослих чоловіків, безліч жінок і всіх коней (бо гобліни виявились не чуждими біологічній зброї*)

Скінчилися ці війни виключно тому, що в жодної із сторін - дуже умовно об'єднаних королевств людей та орди гоблінів - не було вже сил продовжувати. І є обгрунтована підозра, що щойно одна із сторін оклигає достатньо, щоб відчути в собі трохи сил - все почнеться заново. Але це згодом, а покищо королевства підіймаються з руїн, а люди радіють, що живі.

На тлі цього сумного пейзажу молодий та амбітний крадій Кінч На Шаннак вирушає у мандрівку, яка мала б допомогти йому розрахуватися із втіленням людської організованої злочинності - Гільдією Тих-Хто-Бере (розрахуватися не за щось, а за здобуту освіту, між іншим). Але, як водиться, одна випадкова зустріч докорінно змінює плани і мотиви нашого героя. І все стає сильно складнішим.

Якщо коротко, то "Чорноязикий злодій" - чудове плутовське фентезі/роад муві (роад бук?). З небанальним світом, живими персонажами (Пані Мертві Ноги, вам окремий уклін) та логічним сюжетом.
Якщо читаєте таке - нема жодних причин пропускати.

З мінусів - хіба що трошки перебор для мене з жопно-сортирними жартами та перепади темпу розповіді в різних частинах книги.

P.S. Не буду приховувати, що книгу я купив (та й взагалі про Б'юлмана почув) в першу чергу завдяки його постам на підтримку України в соцмережах.
Але роман виявився чудовим, тож тепер я чекаю на сіквел (який навіть не анонсований англійською, нажаль) та на українське видання пріквелу (яке, сподіваюся, буде).

"Щось лихе насуває" Рей Бредбері #books

Чергове перечитування.

Завжди важко щось сказати про визнану класику - всі кому це могло бути цікаво давно вже прочитали книгу і мають власну думку.

Тож я зупинюся лише на одному моменті, що чомусь спав мені на думку тіки зараз: загальновизнано, що повість вплинула на багатьох авторів хоррорів від Кінга з Баркером до Геймана зі Штайном, але по суті "Щось лихе..." - антипод класичної хорорної схеми.

Обидва героя-підлітка живуть не ідеальним життям, але обидва ж мають прихисток вдома (замість неминучого тлєна в творах того ж Кінга хехе), можуть довірити свої проблеми принаймні комусь з оточуючих дорослих (власне батько одного з них грає рішучу роль у розв'язці), а для перемоги над злом достатньо рішучості і трошки везіння.

Тож не хоррор, а скоріше казка, хоч і похмура.

І це чудово, обов'язково буду перечитувати ще.
Та й загалом "Грінтаунський" цикл непогано було б системно (пере)читати, бо з добрий десяток оповідань з нього я, здається, взагалі не читав.

"Довга хода" Стівен Кінг #books

Трейлер майбутньої екранизації нагадав, що цей "Бакменівський" роман Кінга я і не читав.

Одразу виправився і маю сказати, що цей "дідусь всіх підліткових антиутопій" все ще на голову вищий подавляючої більшості "внучат".

Кінг вдало обійшов логічні провали та протиріччя подібних сетінгів давши читачу досить неповну картину світу, причому виключно через точку зору персонажів.

Тому як саме США докотилися до такого життя і чому найпопулярніший вид спорта - це відправити 100 юнаків йти пішки в нікуди, доки не залишиться тільки один ми толком не дізнаємось.
Знаємо тільки, що була якась Зміна (з великої літери).

Але, знову ж зі слів молодих учасників ходи, можемо бути впевненими, що справи не дуже: "за моїм батьком прийшли з Загонів (теж з великої літери) і більше я його не бачив ніколи", "давно, ще до Зміни існували благодійні фонди, робили всяку хорошу фігню" і т.д.

Жодної надії, жодної революції - принаймні в героїв роману.

Тільки кілька діб дороги, втома і майже гарантована смерть.
Сотня учасників, їх розмови, їх думки.

Нічого зайвого в тексті, напружений від першої до останьої сторінки, чудовий роман.
Мої рекомендації.

"Плющ" Саща Буль #books

Постапокаліптичний вестерн, дія якого відбувається у світі, схожому на наш, але такому де пандемія 2019 року не зійшла по троху на нівець, а ставала дедалі гіршою, суспільство руйнувалося, а т.з. перший світ вирішив, що безпечніще обнести певну країну стіною і просто спостерігати, що ж там відбуватиметься (і тут світи болісно схожі між собою, хехе).

Відбулося це вже чимало років тому, але люди за стіною вперто відмовилися вмирати, побудували якусь пародію на старе суспільство і живуть собі, повторюючи старі помилки і роблячи нові.

І от одного дня молодий парубок Йона супроводжує свого старого наставника (і названого батька) на ярмарок - продавати коней... Ну а далі ви вже в книзі прочитаєте.

Можна сказати, що Саша Буль абсолютно не приховує джерело натхнення своєї книги - в романі буквально епіграф з Кормака Маккарті.
Щож, і приклад для наслідування гідний, і спроба вдала, на мій смак. Тож це плюс.

Іншою книгою, яку я неминуче згадував читаючи "Плющ" (хоча об'єктивно написана вона пізніше) була "Пісня відкритого шляху" Артема Чеха (і так, це теж комплімент)
Єдине, що ніби Йона з "Плюща" та Гнат з "Пісні" ніби рухаються в своїх подорожах в протилежні стороні, на зустріч один одному - і розминаються десь на півшляху.

З умовних мінусів роману - хіба що враження, що десь на середині пан Буль передумав писати один роман і почав геть інший. Обидва хороші, але стикуються між собою дуже умовно.

А от наявність в тексті qr-кодів на супроводжуючі пісні (у виконанні автора, який не тільки письменник, але й музикант) - дуже приємний і атмосферний бонус.

"Плющ. За стіною. Випуск 1" Саша Буль, Андрій Дяків

Що ж стосується комікса-компаньйона - то тут рано щось казати, бо перший випуск містить лише саму зав'язку історії.
Історії багатообіцяючої, але такої, що в наших реаліях може і не мати продовження.
Але якщо матиме - то я в ділі, початок сподобався.

P.S. Все ще жертвую відеоіграм час, який міг би витратити не книжки, але кидати читання неможливо не планую, тож лишайтеся з нами

"In the Belly of the Whale" Michael Flynn #books

Буває таке, що збираєшься читати зовсім інше, але на очі трапляється книга, що "продає" себе буквально першим абзацем.
Так і вийшло. Ось цей абзац:

All this happened a great long time ago, by which we mean not merely that it was long ago but also that it was great. It was an age of drama and romance, of farce and adventure. Everything was bigger; everything was grander. Heroes were more heroic, lovers more lovely, traitors more treacherous, conflicts more conflicted. There were spaceships bigger than mountains. There were spaceships that were mountains.

Українському читачеві Майкл Френсіс Флінн (до сорому наших видавців) відомий виключно серйозним hard sci-fi романом "Айфельгайм" - про контакт середньовічних німців з прибульцями (роман абсолютно чудовий, хоча іноді і важкуватий).

Але левову частку творчого доробка Флінна складає епічний метацикл з його власною авторською історією майбутнього - від початку XXI століття в "Firestar" і на тисячі років вперед в тетралогії "The Spiral Arm".

Відноситься до цього метациклу і "В череві кита" - остання, нажаль, книга письменника (Флінн помер восени 2023, книгу видано посмертно в 2024). Роман при цьому абсолютно самостійний і закінчений, якогось знайомства з іншими творами Флінна не потребує.

Тож, що за "Кит" такий? Огромний корабель поколінь, побудований всередині астероїда, що вже кількасот років прямує до свого пункту призначення в системі Тау Кіта (ха!) - і ще кількасот років прямуватиме, якщо все піде згідно Плану.

"Кита" покищо не спіткала сумна доля зорельота "Авангард" з "Небесних сирот" Хайнлайна (неможливо уникнути цього порівняння) - екіпаж все ще пам'ятає свою мету. Проте кілька десятків років тому вже сталася катастрофа, шо загрожувала існуванню всього корабля і зробила його частину безлюдною. Росте напруга як технологічна так і соціальна - нащадки колишніх офіцерів утворили нову аристократію і явно зловживають своїми привілеями - нудно спостерігати за "Китом" читачу точно не буде.

Сюжет романа подається через числений набір дуже різних персонажів - як по соціальному статусу (від старших офіцерів до чорноробочих) так і по культурному бекграунду (екіпаж "Кита" належав до різних етнічних груп і Флінн максимально відірвався теоретизуючи, до чого могло привести їх змішування в замкнутому просторі протягом кількох століть). Маю зізнатися, що лінгвістичні приколи в книзі неодноразово робили боляче моєму недосконалому знанню англійської: Deeds, I am, Chafe Inspector. ’Deeds, I am. But you kin call me ‘Hu.’ What brings ye for’rd into Lower Black Jade from all de way aft in dat Li’l Lotus?

Події починаються з неопізнаного тіла в далекому закутку корабля, але швидко перетворюють на дещо більше, так що затроне весь корабель.

Аналогії на сучасність - помітні, але не перетворюють роман на політичний памфлет.

Все це робить "In the Belly of the Whale" одним із кращих творів про кораблі поколінь, що я читав. Дуже раджу.
А собі в плани поставив поступово ознайомитись з усім метациклом ("Спіральний рукав" починав колись читати російською і він теж чудовий, тож буде наступним, я думаю)

"Вартові Кордонів і Меж. Посвята меча" Гаель Алехо Грахілья #books

Мушу почати з двох зізнань:

1) Навіть якби мене взагалі не цікавив текст, цю книгу я б купив виключно заради картинок. Дуже сумую за майже втраченим мистецтвом видання книжок де кожні кілька сторінок зустрічається чорнобіла ілюстрація. А тут - саме так. І одразу вайби "Сивого капітана", "Пригод Аліси" та ще купи напівзабутих томів з дитинства.

2) Козі фентезі - взагалі не моя тема. З одного боку мода совати всюди грімдарк просто шоб було піддістала, але з іншого все ж хочеться якихось ставок, ризиків і конфліктів.

За визначенням одного із співавторів (а метр Грахілья - насправді авторський дует з Дніпра) "Вартові Кордонів і Меж" - якраз-таки пригодницьке козі фентезі... і мені норм.

Книга приємно написана, легко читається (480 сторінок пішло буквально за пару вечорів), а спостерігати за героям-разпиздяямипаладінами - відверто цікаво.

Сетінг приємно відрізняється від зовсім класичного фентезі наявністю вогнепальної зброї - що неминуче викликає асоциації з "Мушкетерами" Дюма, даром що тутошні паладіни все ж набагато морально стійкіші за мушкетерів - в політику якщо і вляпуються, то виключно з благою метою, споживають відповідальніше, а дівок не бесчинствують геть зовсім - бо їм неможна.

Закони світу (особливо теологія, з очевидних причин) продумані набагато ретельніше, ніж я від книги подібного (під)жанру очікував - мені таке подобається.

Тож на продовження я одразу в дєлє, єдине - хотілось би більше пригод і менше роздумів про користь цноти.

"Атраменти" Уляна Кривохатько #books

Антиутопія та ще й без сумнозвісної приписки "підліткова"!

{Тут зарезервоване місце під розлогий гундьож про те, що в 2025-то році всі взагалі антиутопії, якщо не підліткові, то орієнтовані на молодь, а люди постарше лякаються умовного "Adolescence" більше ніж умовного "1984". Але побережу ваші нерви ;)}

Так чи інакше, при читанні цієї книги не доводиться діставати легендарний мем і це безумовний плюс.

Плюсів у романа загалом чимало:
- Живі персонажи, в яких легко повірити і яким абсолютно природньо співчувати.
- Хтонічні прибульці-загарбники описані з достатньою долею деталізації, щоб читач все потрібне сам собі додумав.
- Огидні тіпочки-колаборанти, набагато конкретніші за прибульців - знову ж все як треба.
- Закручена інтрига про підпілля, спротив і зраду - все як ми любимо. (Чогось здається, що я вгадав оцетакповрот саме тоді, коли цього хотіла пані авторка, а навіть якщо і ні - вийшло пречудово)
- Фінал, такий як і мав би бути, на мій смак.

Тепер до суб'єктивних скарг
- Трошки не вистачило мені більш плавного переходу між частинами. Воно наче і зрозуміло, але все одно...
- Я не дуже люблю Київ, тож увесь києвоцентризм роману з купою топонимів і відсилок до реально існуючих міць - повз мема.
- Дозволив собі трохи посміятися на звістці, що загарбники заборонили тікток. Мінуси, як кажуть, які?

Але в цілом, це була гарна пригода, я задовлений.
Уляно, давай вже космооперу, мені треба.

Бонус трек - нерегулярна рубріка "кіно, що мені подобається, а ніхто не бачив":
Якщо вам зайшли "Атраменти" - зробіть собі ласку і подивіться фільм "Captive State" 2019 року.
Маю підстави думати, що буде цікаво.

"Музиканти" Володимир Аренєв #books

"Ніч в самотньому грудні"

Якби я писав справжню рецензію, якій потрібна була б назва, то не упустив би можливості випендритись якось так.

Бо "сезонна" магія, балакливі тварини в героях та й атмосфера загалом роблять асоциацію неминучою. І нема різниці, що події "Музикантів" не тривають місяць, а спресовані в одну довгу ніч.

Само собою, при моєму ставленні до пана Желязни, таке порівняння - максимальний комплімент.

"Музиканти" - історія коротенька, сто сторінок недрібним шрифтом, але якась дуже своєчасна і прямо в серденько. При цьому в книзі знайшлося місце і веселому, і сумному (куди ж без цього в наші часи), і відсилкам з великодками.
В кінці навіть люб'язно наведений список підступних питань "для книжкових клубів", деякі з яких змусили мене пройтися історією ще раз - чи не пропустив чого. Така собі книжка-загадка.

А ще є ілюстрації (якщо це не перший мій пост, який ви читаєте, то ймовріно вже в курсі, що книжнки з картинками - моя слабкість) - в "Музикантах" їх багато і вони чудові (див. приклад) - моя повага пану Дмитру Кривоносу.

Тож книга пана Аренєва - чудовий спосіб влаштувати собі вечір з магією без жодних істотних мінусів.