"Грозовий фронт" Джим Бутчер #books
Перше моє знайомство з Гаррі Блекстоуном Копперфільдом Дрезденом, чарівником, відбулося більше 15 років тому.
Але не з книг, як не дивно, а з серіала канала SciFi.
В середині-кінці нульових серіали в Україні (принаймні, в моїй бульбашці) часто-густо вважалися просто гіршим, меншим і біднішим братом повного метру.
Частково цьому сприяла відсутність тоді великих бюджетів, дорогі і недосконалі технології спецефектів, купа обмежань продиктованих показом через ефірні мережі.
Але процес вже пішов - ми уважно роздивлялися новінки на торентах (де ж ще) в пошуках прихованих перлин.
І одною з цих перлин якраз і виявилась історія про чарівника на ім'я Гаррі, старшого і суттєво потертішого за всесвітньо відомого тьозку, озброєного чарівною клюшкою замість палочки (мені досі цікаво, звідки, бляха, взялася ця клюшка, хто її вигадав - в книгах наче не було такого) - у виконанні Пола Блекторна.
Як це часто буває з серіалами, які подобаються особисто мені, довго Dresden Files не протягнув - один сезон, 12 серій і все.
Тож я звернувся до книжок.
Але щось не пішло - чи час не настав, чи настрій був не той, чи переклад був "нє очєнь" - я прочитав перший роман (якраз "Грозовий фронт") і враження були десь "not great, not terrible". Тож подальшого знайомства не сталося.
Аж ось традиційно дуже красиве видання від Неба спонукало дати серії другий шанс - і цього разу все вийшло.
Тож, що це за "Справи Дрездена" такі? По факту, серія є сумішшю міського фентезі та нуарного детекстиву.
Гаррі Дрезден живе в сучасному (ну як сучасному, 20 років тому) Чікаго і працює приватним чарівником.
Потрібна професія, бо в світі Дрездена магія реальна. Вампіри, демони, феї та інша магічна сволота - існують.
Проте більшість смертних про це не здогадується, аж доки не вляпаються в щось магічне.
Тут і вступає Гаррі - консультує поліцію у сумнівних справах, допомогає приватним особам, влазить в неприємності - куди ж без них.
Нічого кардинально нового "Справи" вам не запропонують і спробувати прочитати запоєм всі 15+ наявних романів серії - мабуть найгірше, що можна зробити.
Але в обраній стилистиці працюють дуже добре.
Я прочитав із задоволенням і рішуче планую читати далі по мірі видання українською.
Перше моє знайомство з Гаррі Блекстоуном Копперфільдом Дрезденом, чарівником, відбулося більше 15 років тому.
Але не з книг, як не дивно, а з серіала канала SciFi.
В середині-кінці нульових серіали в Україні (принаймні, в моїй бульбашці) часто-густо вважалися просто гіршим, меншим і біднішим братом повного метру.
Частково цьому сприяла відсутність тоді великих бюджетів, дорогі і недосконалі технології спецефектів, купа обмежань продиктованих показом через ефірні мережі.
Але процес вже пішов - ми уважно роздивлялися новінки на торентах (де ж ще) в пошуках прихованих перлин.
І одною з цих перлин якраз і виявилась історія про чарівника на ім'я Гаррі, старшого і суттєво потертішого за всесвітньо відомого тьозку, озброєного чарівною клюшкою замість палочки (мені досі цікаво, звідки, бляха, взялася ця клюшка, хто її вигадав - в книгах наче не було такого) - у виконанні Пола Блекторна.
Як це часто буває з серіалами, які подобаються особисто мені, довго Dresden Files не протягнув - один сезон, 12 серій і все.
Тож я звернувся до книжок.
Але щось не пішло - чи час не настав, чи настрій був не той, чи переклад був "нє очєнь" - я прочитав перший роман (якраз "Грозовий фронт") і враження були десь "not great, not terrible". Тож подальшого знайомства не сталося.
Аж ось традиційно дуже красиве видання від Неба спонукало дати серії другий шанс - і цього разу все вийшло.
Тож, що це за "Справи Дрездена" такі? По факту, серія є сумішшю міського фентезі та нуарного детекстиву.
Гаррі Дрезден живе в сучасному (ну як сучасному, 20 років тому) Чікаго і працює приватним чарівником.
Потрібна професія, бо в світі Дрездена магія реальна. Вампіри, демони, феї та інша магічна сволота - існують.
Проте більшість смертних про це не здогадується, аж доки не вляпаються в щось магічне.
Тут і вступає Гаррі - консультує поліцію у сумнівних справах, допомогає приватним особам, влазить в неприємності - куди ж без них.
Нічого кардинально нового "Справи" вам не запропонують і спробувати прочитати запоєм всі 15+ наявних романів серії - мабуть найгірше, що можна зробити.
Але в обраній стилистиці працюють дуже добре.
Я прочитав із задоволенням і рішуче планую читати далі по мірі видання українською.
"Decoding The Last of Us: The remnants of humanity" Nicolas Deneschau #books
Французськомовна, в оригіналі, книга про відому відеоігрову дилогію.
Як фанат, не міг пройти повз.
Автор коротко проходиться по історії студії Naughty Dog та їх ігор - якщо ви слідкуєте за індустрією хоч трошки, нічого нового скоріше за все не дізнаєтесь. Для тих, хто проходив повз - буде, ймовірно, допоміжне.
А вже потім дає собі волю з аналізом сили силеною наративних трюків, що розробники застосували в Last of Us, щоб вичавити з вас емоції.
І отут вже праця вичерпна і цікава навіть тим, хто від гри далекий.
Питання в мене хіба, що до певних моральних оцінок пана Денешо, особливо...
(так я зараз сховаю під спойлер сюжет гри 12річної давнини)
...по фінальному вибору Джоела в першій частині. В своє перше проходження я не дізнався, що гра змушує тебе вбити доктора (він загорожує вхід, а якщо довго стояти і нічого не робити, то забігають охоронці і геймовер), що крім доктора, навпаки, не обов'язково когось там вбивати - бо почав стріляти одразу як забіг в кімнати і спинився тіки тому, що патрони скінчилися. І в друге проходження все пройшло десь так само. Та й в цілому моє ставлення до людей, що готові вбивати дітей (не чужих їм!) for greater good - доволі однозначне.
Ну і також на совісті автора лишу розділ про толстоєвського. Розповсюджене, як кажуть, захворювання.
В іншому книга - дуже ок, рекомендую.
А те, що ігри хороші - то і без мене відомо.
Французськомовна, в оригіналі, книга про відому відеоігрову дилогію.
Як фанат, не міг пройти повз.
Автор коротко проходиться по історії студії Naughty Dog та їх ігор - якщо ви слідкуєте за індустрією хоч трошки, нічого нового скоріше за все не дізнаєтесь. Для тих, хто проходив повз - буде, ймовірно, допоміжне.
А вже потім дає собі волю з аналізом сили силеною наративних трюків, що розробники застосували в Last of Us, щоб вичавити з вас емоції.
І отут вже праця вичерпна і цікава навіть тим, хто від гри далекий.
Питання в мене хіба, що до певних моральних оцінок пана Денешо, особливо...
(так я зараз сховаю під спойлер сюжет гри 12річної давнини)
Ну і також на совісті автора лишу розділ про толстоєвського. Розповсюджене, як кажуть, захворювання.
В іншому книга - дуже ок, рекомендую.
А те, що ігри хороші - то і без мене відомо.
"Нічийна земля" Саймон Толкін #books
Досить передбачувана (ви легко вгадаєте всі несподівані повороти) але все одно хороша книга про Першу Світову Війну...
Насправді - не так. Попри назву і можливі очікування, беспосередньо війні присвячені десь півтори частини книги з сіми.
Решта - рефлексія на стан британського суспільства перед війною та її наслідки для цілого покоління молодих людей.
Спойлер (насправді - ні) - тлен і журба починаються для головного героя задовго до бойових дій.
Саймон Толкін присвятив книгу легандарному дідусю, але вона не біографічна - його Адам Рейн - персонаж вигаданий, зі своєю унікальною біографією.
Певні спільні обставини тільки підкреслюють - війна торкнулася цілого покоління.
Очевидно, що книга про війну для нас зараз дуже related.
Деякі моменти, особливо після дбайливо наданої в зносках історичної довідки, змушують сидіти з обличчям Кучми з відомого мему про "та це ж було вже".
Деякі - навпаки, кардинально відрізняються.
В будь-якому разі, порівняти досвід було кхм... цікаво.
Підсумовучи: геть не певен, що це прям обов'язковий для прочитання роман, але я про витрачений час абсолютно не шкодую
(хосподи, пробач мені за таку пожовану фразу)
Досить передбачувана (ви легко вгадаєте всі несподівані повороти) але все одно хороша книга про Першу Світову Війну...
Насправді - не так. Попри назву і можливі очікування, беспосередньо війні присвячені десь півтори частини книги з сіми.
Решта - рефлексія на стан британського суспільства перед війною та її наслідки для цілого покоління молодих людей.
Спойлер (насправді - ні) - тлен і журба починаються для головного героя задовго до бойових дій.
Саймон Толкін присвятив книгу легандарному дідусю, але вона не біографічна - його Адам Рейн - персонаж вигаданий, зі своєю унікальною біографією.
Певні спільні обставини тільки підкреслюють - війна торкнулася цілого покоління.
Очевидно, що книга про війну для нас зараз дуже related.
Деякі моменти, особливо після дбайливо наданої в зносках історичної довідки, змушують сидіти з обличчям Кучми з відомого мему про "та це ж було вже".
Деякі - навпаки, кардинально відрізняються.
В будь-якому разі, порівняти досвід було кхм... цікаво.
Підсумовучи: геть не певен, що це прям обов'язковий для прочитання роман, але я про витрачений час абсолютно не шкодую
(хосподи, пробач мені за таку пожовану фразу)
"Книга судного дня" Конні Вілліс #books
Сталося так, що в середині 21 століття (до якої нам, доречі, зараз ближче ніж до 1992 року, коли пані Вілліс написала свій роман і най не мені одному буде від цього боляче) мандрівки в часі стали чимось досить звичним.
Дуже вдало вийшло, що сама природа і "закони фізики" захищають плин часу від утворення парадоксів та анахронизмів, тож історикам з Оксфорду особливо нема про що турбуватися. Крім власної безпеки мандрівників, звісно, але кого турбують такі дрібниці, якщо можна скористатися відсутністю ректора і відправити студентку-медіівістку до 14 століття, де покищо ніхто з дослідників не бував. Що може пійти не так?
"Книга судного дня" - дуже дивний роман. Попри легковажну зав'язку в стилі якоїсь "Резервації гоблінів" - це і близько не гумористична фантастика.
Коли пані Вілліс вирішує, що "цей час настав - пора чавити з читача емоції" - вона це зробить максимально брутально і ефективно (хоча і трошки дешево) - так, що поздрив би самЖора Мартін.
З іншого боку, це мабуть перша книга, де мені постійно чіпляло око те, що вона написана в зовсім іншому, минулому, світі:
Надто багато уваги приділяється в тексті тому як когось шукають, обзвонюючи всі місця де він міг би бути.
І я такий, ніби і не дєд: "wtf, а чому неможна прямо людині подзвонити було і все?".
Щож, я б може і сам десь проміняв би мобільні телефони на машину часу.
В епізодах в 14 столітті (в романі дві паралельних сюжетних лінії - 21 та 14 століття) авторка навіть не намагалась в енциклопедичну дотошність "Альфенгайма" Майкла Флінна (хоча порівняння цих романів було неминучим) - більше зосереджується на суто людських стосунках і, ймовірно, воно й на краще.
Найбільше, мабуть, диво роману - що вся ця сумнівна конструкція реально працює. Незважаючи на сказане в двох попередніх абзацах, певну затягнутість і неспішність - взагалі жодних питань чому книга зібрала колись всі можливі жанрові нагороди. Сподіваюся, "Богдан" видасть і інші книги Вілліс (обіцяли) - бо це я купую і читаю одразу.
Сталося так, що в середині 21 століття (до якої нам, доречі, зараз ближче ніж до 1992 року, коли пані Вілліс написала свій роман і най не мені одному буде від цього боляче) мандрівки в часі стали чимось досить звичним.
Дуже вдало вийшло, що сама природа і "закони фізики" захищають плин часу від утворення парадоксів та анахронизмів, тож історикам з Оксфорду особливо нема про що турбуватися. Крім власної безпеки мандрівників, звісно, але кого турбують такі дрібниці, якщо можна скористатися відсутністю ректора і відправити студентку-медіівістку до 14 століття, де покищо ніхто з дослідників не бував. Що може пійти не так?
"Книга судного дня" - дуже дивний роман. Попри легковажну зав'язку в стилі якоїсь "Резервації гоблінів" - це і близько не гумористична фантастика.
Коли пані Вілліс вирішує, що "цей час настав - пора чавити з читача емоції" - вона це зробить максимально брутально і ефективно (хоча і трошки дешево) - так, що поздрив би сам
З іншого боку, це мабуть перша книга, де мені постійно чіпляло око те, що вона написана в зовсім іншому, минулому, світі:
Надто багато уваги приділяється в тексті тому як когось шукають, обзвонюючи всі місця де він міг би бути.
І я такий, ніби і не дєд: "wtf, а чому неможна прямо людині подзвонити було і все?".
Щож, я б може і сам десь проміняв би мобільні телефони на машину часу.
В епізодах в 14 столітті (в романі дві паралельних сюжетних лінії - 21 та 14 століття) авторка навіть не намагалась в енциклопедичну дотошність "Альфенгайма" Майкла Флінна (хоча порівняння цих романів було неминучим) - більше зосереджується на суто людських стосунках і, ймовірно, воно й на краще.
Найбільше, мабуть, диво роману - що вся ця сумнівна конструкція реально працює. Незважаючи на сказане в двох попередніх абзацах, певну затягнутість і неспішність - взагалі жодних питань чому книга зібрала колись всі можливі жанрові нагороди. Сподіваюся, "Богдан" видасть і інші книги Вілліс (обіцяли) - бо це я купую і читаю одразу.
"Тінь Богів" Джон Ґвінн #books
В світі, що сильно нагадує Скандинавію часів вікінгів (принаймні маскультурну її версію) Рагнарьок (в місцевій термінології - Guðfalla) вже відбувся кілька століть тому.
Боги знищили один одного, а заодно і потрощили світ навколо, тому ставлення до них однозначно погане, поклоніння заборонене, а "заплямованих" - тих в чиїх жилах тече кров богів, переслідують і поневолюють.
Їх би взагалі вбивали, якби їхнє прокляття одночасно не давало певних корисних здібностей, що робить заплямованих рабів дуже цінними.
Ну і, звісно ж, навколо епоха миру і помірного процвітання, але (надто очевидно, щоб бути спойлером) все незабаром зміниться.
Поки ж все тихо, ми знайомимось з нашими трьома протагоністами: мисливицею Оркою, жінкою важкого характеру та неортодоксального підходу до розв'язання конфліктів, рабом-втікачем Варгом, що дещо шукає, але знайде, як водиться, щось зовсім інше та воітелькою Елвар, яка... неважливо, самі побачите. В кожного з них свої point-of-view глави.
Досвідчений читач фентезі, само собою, одразу здогадається, що рано чи пізно доля (в особі Джона Гвінна) зведе їх мандрівки в одну. Так і буде, але не одразу.
"Тінь Богів" - типова перша частина трилогії, роман неспішно сетапить майбутній конфлікт і знайомить нас з реаліями цього світу.
Зі світобудовою пан Ґвінн постарався на славу, його захоплення вікінгами було б очевидне навіть без післямови та фоточек,з яких, на мій смак, вийшла б краща обкладинка ніж маємо.
Герої вмотивовані, їм нескладно співчувати, а їх пригоди захопливо описані - особисто мені всього цього достатньо було, щоб полюбити роман і впевнитись, що продовження "Саги заклятих кров'ю" я точно читатиму, це якісне і самобутнє фентезі. Якщо хочете щось пригодницьке, трохи в стилі Конана (в гарному сенсі), "Закляті кров'ю" - гарний вибір.
Але є одне але: до перекладу та (особливо) редактури українського видання дуже багато, м'яко кажучи, питань.
Замість відповідей з боку Якабу паблішинг - тільки звуки цвіркунів.
Тому поки думаю чи варто ризикувати брати другий том в перекладі, чи помучати англійською.
В світі, що сильно нагадує Скандинавію часів вікінгів (принаймні маскультурну її версію) Рагнарьок (в місцевій термінології - Guðfalla) вже відбувся кілька століть тому.
Боги знищили один одного, а заодно і потрощили світ навколо, тому ставлення до них однозначно погане, поклоніння заборонене, а "заплямованих" - тих в чиїх жилах тече кров богів, переслідують і поневолюють.
Їх би взагалі вбивали, якби їхнє прокляття одночасно не давало певних корисних здібностей, що робить заплямованих рабів дуже цінними.
Ну і, звісно ж, навколо епоха миру і помірного процвітання, але (надто очевидно, щоб бути спойлером) все незабаром зміниться.
Поки ж все тихо, ми знайомимось з нашими трьома протагоністами: мисливицею Оркою, жінкою важкого характеру та неортодоксального підходу до розв'язання конфліктів, рабом-втікачем Варгом, що дещо шукає, але знайде, як водиться, щось зовсім інше та воітелькою Елвар, яка... неважливо, самі побачите. В кожного з них свої point-of-view глави.
Досвідчений читач фентезі, само собою, одразу здогадається, що рано чи пізно доля (в особі Джона Гвінна) зведе їх мандрівки в одну. Так і буде, але не одразу.
"Тінь Богів" - типова перша частина трилогії, роман неспішно сетапить майбутній конфлікт і знайомить нас з реаліями цього світу.
Зі світобудовою пан Ґвінн постарався на славу, його захоплення вікінгами було б очевидне навіть без післямови та фоточек,
Герої вмотивовані, їм нескладно співчувати, а їх пригоди захопливо описані - особисто мені всього цього достатньо було, щоб полюбити роман і впевнитись, що продовження "Саги заклятих кров'ю" я точно читатиму, це якісне і самобутнє фентезі. Якщо хочете щось пригодницьке, трохи в стилі Конана (в гарному сенсі), "Закляті кров'ю" - гарний вибір.
Але є одне але: до перекладу та (особливо) редактури українського видання дуже багато, м'яко кажучи, питань.
Замість відповідей з боку Якабу паблішинг - тільки звуки цвіркунів.
Тому поки думаю чи варто ризикувати брати другий том в перекладі, чи помучати англійською.
"Стахановський рух" Роман Буданов #books
Відносини в мене з цією книгою вийшли неоднозначні:
Після перших 50+ сторінок було враження, що відгук можна буде обмежити фразою "погіршена версія Пітьми Павлюка"
Потім - впіймав настрої, читав з задоволенням:
- повернення до маленького містечка, де ти дитиною/підлітком провів купу часу і ніколи не зміг поїхати остаточно.
- люди Шрьодінгера з минулого, довоєнного життя, про яких ти не знаєш живі вони чи мертві і най так і буде
- буденний жах, що страшніших за будь-яких упирів
Теми дуже зрозумілі і чудово написані.
А от фінал - знов засмутив. Як часто буває, спроба рационально пояснити щось хтонічне позбавило це щось шарму загадковості, додавши натомість непотрібної абсурдності та непереконливості.
"І оце було воно?" - зі смаком розчарування.
Але мандрівку вважаю важливішою за кінцеву мету, а пошуки, разом з екстрасенсом Лео Багряним, зниклого гідролога в деокупованому шахтарському містечку Юком були чудовою мандрівкою.
"Стахановський рух" - цілком вартий прочитання і наступну книгу Буданова я теж читатиму.
Такі справи.
Відносини в мене з цією книгою вийшли неоднозначні:
Після перших 50+ сторінок було враження, що відгук можна буде обмежити фразою "погіршена версія Пітьми Павлюка"
Потім - впіймав настрої, читав з задоволенням:
- повернення до маленького містечка, де ти дитиною/підлітком провів купу часу і ніколи не зміг поїхати остаточно.
- люди Шрьодінгера з минулого, довоєнного життя, про яких ти не знаєш живі вони чи мертві і най так і буде
- буденний жах, що страшніших за будь-яких упирів
Теми дуже зрозумілі і чудово написані.
А от фінал - знов засмутив. Як часто буває, спроба рационально пояснити щось хтонічне позбавило це щось шарму загадковості, додавши натомість непотрібної абсурдності та непереконливості.
"І оце було воно?" - зі смаком розчарування.
Але мандрівку вважаю важливішою за кінцеву мету, а пошуки, разом з екстрасенсом Лео Багряним, зниклого гідролога в деокупованому шахтарському містечку Юком були чудовою мандрівкою.
"Стахановський рух" - цілком вартий прочитання і наступну книгу Буданова я теж читатиму.
Такі справи.
"Війна старого", "Бригади привидів", "Остання колонія" Джон Скальці #books
Перший роман трилогії (всі три романи коротенькі, тож не лякайтесь передчасно) читав колись давно і був не дуже вражений. Вирішив дати другий шанс і подивитися на історію в цілому... і нічого особливо не змінилася.
"Війна старого" - все ще посередня воєнна космоопера, яка переконливо доводить, що пан Скальці - аж ніяк не Хайнлайн і не Холдеман. І навіть не Марко Клоос (якщо ви не знаєте, хто це - нормально, бо він аж ніяк не класик). А "Остання колонія" ще додатково показує, що автор і не Кард також. Хоча дуже старається.
З плюсів книжок (крім об'єму, хехе) я можу назвати хіба що те, що вони легко читаються... Крім випадків, коли Скальці вирішує дати чергову лекцію на кільканадцять сторінок про те як влаштований його досить сумнівний сеттінг (іноді ці лекції подаються через монологи персонажів і тоді здаються ще менш умісними)
Чому я вважаю сеттінг сумнівним неможливо пояснити без мажорних спойлерів, тож втримаюся від власної лекції. Зацікавлені особи можуть долучитися до першоджерела чи до сінопсису в вікіпедії.
Неправдоподобну світобудову доповнюють персонажі-функції, цілком побудовані навколо якоїсь однієї риси, роздутої до космічних масштабів. Плюс жменя жартів другої свіжості. От і все.
З огляду на вищесказане, мене вкотре дивує кількість в пана Скальці поважних жанрових премій. Маю свою версію про це: просто він свій хлопець в західному фендомі з усіма його конфліктами. Всіх знає, не з ким не конфліктує, для одних маргіналів - білий і цисгендерний, для інших - максимально прогресивних поглядів. Ідеальний компромісний кандидат. Іншого пояснення я не бачу.
А дефіцит космоопери в організмі так і лишився невтамованим, нажаль.
Перший роман трилогії (всі три романи коротенькі, тож не лякайтесь передчасно) читав колись давно і був не дуже вражений. Вирішив дати другий шанс і подивитися на історію в цілому... і нічого особливо не змінилася.
"Війна старого" - все ще посередня воєнна космоопера, яка переконливо доводить, що пан Скальці - аж ніяк не Хайнлайн і не Холдеман. І навіть не Марко Клоос (якщо ви не знаєте, хто це - нормально, бо він аж ніяк не класик). А "Остання колонія" ще додатково показує, що автор і не Кард також. Хоча дуже старається.
З плюсів книжок (крім об'єму, хехе) я можу назвати хіба що те, що вони легко читаються... Крім випадків, коли Скальці вирішує дати чергову лекцію на кільканадцять сторінок про те як влаштований його досить сумнівний сеттінг (іноді ці лекції подаються через монологи персонажів і тоді здаються ще менш умісними)
Чому я вважаю сеттінг сумнівним неможливо пояснити без мажорних спойлерів, тож втримаюся від власної лекції. Зацікавлені особи можуть долучитися до першоджерела чи до сінопсису в вікіпедії.
Неправдоподобну світобудову доповнюють персонажі-функції, цілком побудовані навколо якоїсь однієї риси, роздутої до космічних масштабів. Плюс жменя жартів другої свіжості. От і все.
З огляду на вищесказане, мене вкотре дивує кількість в пана Скальці поважних жанрових премій. Маю свою версію про це: просто він свій хлопець в західному фендомі з усіма його конфліктами. Всіх знає, не з ким не конфліктує, для одних маргіналів - білий і цисгендерний, для інших - максимально прогресивних поглядів. Ідеальний компромісний кандидат. Іншого пояснення я не бачу.
А дефіцит космоопери в організмі так і лишився невтамованим, нажаль.